Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49569
Рецензій: 94104

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Час Енони2

© Олександр, 24-03-2013

Олександр Квятковський
ЧАС ЕНОНИ


2013 р.







Борис очікував що я ображусь на нього. Розплачусь, стану докоряти йому, та я сприйняла цю звістку занадто спокійно. Я була ще під дією алкоголю, втомлена, мені хотілося спати, я йшла по цій вулиці, засинаючи на ходу, я не мала сил сваритися. Ми далі продовжували йти мовчки, лише тепер Борис вже відпустив мою руку.
- Слухай, - нарешті промовила я,– невже ти хочеш, щоб я серед ночі повернулася до своїх батьків? Мені здається, це буде мати занадто мелодраматичний вигляд . Ми ж з тобою навіть не сварились.
- Звичайно, переночуєш  у мене, це вже не має ніякого значення.
- Дякую, - промовила я спокійно, я мала що сказати Борису, щоб зняти цю полуду з його очей, мені лише не хотілось вирішувати свої відносини тут вночі посеред вулиці.
Нарешті ми прийшли і піднялись по сходах до його квартиру.
- Може вип’ємо ще кави? - запропонував Борис. - Ми повинні  з тобою залишитися друзями.
- Ні, година дуже пізня, я хочу вже спати, - промовила я позіхаючи. – Ти такий кумедний з своїм новим коханням, бо ця жінка не для тебе.
- Ти натякаєш на те, що вона заміжня жінка.
- Ти мрійнику,  вона для тебе недосяжна, хіба ти цього не розумієш?  Так закохатися можна в кінозірку з модного журналу. Ця дівчина звикла купатися у грошах, навіть, якщо вона і закохається в  тебе, це її почуття буде недовгим, вона не зможе жити без оточення грошей і розкоші.
Борис став сумним і похмурим:
- Я знаю, що ти маєш рацію, Лєна мені сама про те казала під час нашого танцю, коли я спитав, що їй подобається. Вона відповіла, що любить дорогі речі, блиск і мерехтіння діамантів, у неї є багато різних кольє і обручок.
- Так, твоя Лєна для тебе наче пустельний міраж. Вона небезпечна жінка, якась фата моргана, вона приносить лише нещастя і тобі не принесе  нічого доброго.
Борис мав розчарований вигляд, так виглядають люди, які роки працювали над якоюсь метою, присвячують цій меті своє життя і вже  в час завершення їхнє творіння раптом безнадійно розсипається на друзки.
Лише подивившись на нещасний вигляд Бориса, я відразу забула свою образу, мені стало його шкода, я розтріпала волосся на його голові і поцілувала його у щоку.
-   Мій любий Борис, ти від мене нікуди не втечеш.
-  Ти мій найкращий товариш.
-  Не лише товариш.
- Так, ти моя доля…
Це було так дивовижно, десь  півгодини тому він зізнавався мені в  коханні до іншої жінки, а тепер він, ніби заперечуючи власні слова,  палко кохав мене і я вірила кожному його рухові, кожному його поцілунку, він був щирий зараз, у цей момент – крім мене для нього іншої жінки вже не існувало.
Нарешті, втомлені ми лежали на ліжку на спинах з розплющеними очима і дивились на стелю, на темний прямокутник картини десь там угорі. Я так непомітно заснула заспокоєна, втомлена, обійнявши подушку. Серед ночі мене пробудило наполегливе шепотіння Бориса на моє вухо.
- Я вирішив, розповісти тобі свою таємницю.
- Щось трапилось? – спитала я спросоння. – Що за таємниця?
Я терла руками очі, в не змозі відкрити їх, потім якось поглянула на годинник.
- Пів п’ята, що за скажена ніч, не має ані хвилини спокою, - сказала я роздратовано.
-  Та твоя  таємниця не може почекати до ранку, - промовила я, а потім поглянула на Бориса і зрозуміла, що він хоче сказати щось насправді важливе, про що він неодноразово збирався розповісти мені і ніяк не наважувався.
-  Вибач, - сказала я, – що ж розказуй свою таємницю, я тебе уважно слухаю.
-  Ти мабуть не повіриш у це, - сказав Борис – але я страшенно багата людина.
Я чомусь відразу згадала, як Борис два дні тому позичав у мене дві гривні на пляшку пива і відразу розсміялась,  і не могла втримати свій сміх.
Борис зніяковів:
- Ну ,звичайно, не я зараз, а моя родина. Про родину Приамштейнів ти чула? Ми одна з найбагатших сімей на Україні. «Приамбанк - гарантує вам процвітання». Така реклама є майже на кожному бігборді . Приамбанк - це банк мого  батька. Ти дарма смієшся, ти навіть уявити собі не можеш, який багатий мій батько. Колись, пам’ятаєш, з історії вивчали про володіння князя Костянтина Острозького. Так ось теперішні володіння мого батька не менші за ті давні володіння.
- Якщо так, то що  ти тут робиш, чому не тримаєшся за таткові гроші?
- Ми з батьком посварилися. Не думаю, що колись можливе наше примирення. Я пішов з родини грюкнувши дверима, і тепер сиджу сховавшись  від нього тут, у цьому місті.
- І твій батько до цього часу на тебе сердитий?
- Можливо і ні, але він чекає на мої вибачення.
- Це дурниці,  ти мав би давно вибачитись, слова в цьому світі нічого не варті.
-
Борис до самого ранку розповідав мені про фінансову імперію свого батька. Раніше я думала, що імперії існують лише у кіно, як у зоряних війнах, і ось  в реальному житті вона виявилась поряд  зі мною.
А я відразу подумала про своє - тепер виходить так, що  наше з Борисом офіційне одруженням вже не є справою декількох місяців. Тепер, щоб бути не бідним, а багатим і ще  надіятись на отримання частини батьківського спадку, Борис має слухатись свою родину, а  родина Бориса, я це відразу відчула, ніколи не дозволить йому одружитися на мені. Хто я така для них ? Якась жебрачка, без роду і племені. Я для них чужа і мені напевно ніколи не дочекатись їхнього благословення нашого шлюбу. Це я зрозуміла виразно, навіть ще не побачивши їх на очі. Багатії  - вони усі однакові, вони впершу чергу думають про свій капітал і  роблять лише те що множить їхні гроші.
- Повір мені,- казав мені Борис, – наша імперія має чіткий географічний кордон, лише про це не знає більшість людей. Місто, в якому ми з тобою живемо, теж належить моєму батькові. Він контролює усі міські ринки, усі  міські підприємства, що  дають якійсь прибуток. Крім них є безліч тіньових підприємств, які у сараях виготовляють ліву продукцію. Та що там казати – усе хоч трохи вартісне належить  моєму батькові. Мер цього міста куплений моїм батьком і губернатор також. Ми торгуємо бензином і усі заправки на дорогах належать нам. Уся Україна зараз поділена на такі імперії як наша.
- Не буду хвалитися, але у мене є природжений талант до ведення бізнесу, особливе чуття, діловий нюх, якщо хочеш називай це так, щодо подальшого розвитку бізнесових подій. Я закінчив Кембріджський університет в Великобританії, і  на нашому бізнес курсі я був найкращим студентом. Мені вдавалось відгадувати головні  коливання курсів акцій на Лондонській біржі, як досвідчений синоптик може  лише по йому відомих незначних ознаках визначити зміни у погоді. Я теж мав свої ознаки, по яких я  визначав  коливання курсу акцій. Орієнтирів було багато, для різних випадків свої. Так одним із таких орієнтирів було розподілення доходів  між верствами населення чи працівниками на якомусь підприємстві. Я помітив, і можливо не лише тільки я, що важливо для без кризової роботи виробництва, щоб зароблені гроші  отримували саме ті верства населення, що заробили їх. Це допомагає  обороту товарів і капіталу, відновленню  цієї робочої сили. При зміщенні цих понять виробництво іде до обов’язкової кризи. Якщо сформулювати мій закон простіше можна сказати так – «Той хто працює має бути впевненим, що він працює на себе, і що чим більше він буде працювати ,тим більше буде отримувати з своєї праці». В цьому твердженні не має нічого нового, бо саме так формулюється мотивація працівника у  капіталістичному виробництві. Після закінчення університету мене запрошували залишитися працювати в Англії, були досить вигідні пропозиції,  усі розуміли – я можу швидко заробити мільйони, та я відмовився від усіх закордонних запрошень і повернувся назад до України.
Повернувшись після навчання, я мріяв використати свої знання на практиці, тим більше, що статок мого батька давав мені широкий фронт для дій.  Я був  самовпевнений і думав, що зможу  легко за рік-другий подвоїти чи навіть потроїти капітал свого батька.
Та в Україні мене чекало розчарування, життя як завжди виявилось складнішим від теорії.  Ти сама знаєш -  Україна - не Європа, в Україні не має ані натяку на чесні виробничі відношення, тут усе перевернуто з ніг на голову. Безвідповідальною державною політикою промислове виробництво майже винищене, люди тікають від злиднів з цієї країни. Навмисне безробіття, дозволяло платити робітникам лиш десяту частину від заробленого, решту забирати собі. Звичайно, виробництво при таких умовах лише ледь жевріло, про розквіт можна лише мріяти. Україна продовжувала спати. Такий стан справ був вигідний правлячій бюрократичній групі, вона могла розпоряджатися цією країною як завгодно. Врешті решт розвал економіки вигідний моєму  батькові, бо саме у таких умовах він побудував свою імперію. Він мав багато, і ті крихти, що вироблялись при монополізмі керування бюрократичного апарату з його корупцією на внутрішньому ринку, були достатні і він міг диктувати ціну і на цьому мати непоганий прибуток. Збільшення виробництва було невигідно йому, тоді йому прийшлось б битися за розповсюдження своєї продукції, що привело би до падіння встановленої ціни і до збільшення витрат.
Це був небезпечний стан для виробництва, який раніше чи пізніше привів би усю імперію батька до краху, та я не міг ніяк переконати в цьому батька. Насправді його імперія була наче колос на глиняних ногах. Якби мені дали владу керувати цією махиною, я не впевнений чи мені би вдалося зберегти батькову імперію цілою, коли  б я почав би  добиватися її ефективності і проводити певні економічні реформи. Безперечно, на перший час  мені довелось багато чим пожертвувати , і від багато чого відмовитись, та пізніше я би повернув усе втрачене. Батько не хотів ні від чого відмовлятися, він жив сьогоднішнім днем і чомусь був певний у своїй силі.
- Визнай, що твоя ідея - економічна теорія в Україні не діє. Хоча тут теж як і в цілому світі правлять гроші, - казав він. – Гроші потрібні всім, і вони у мене є, і доки я продовжую заробляти гроші, моїм володінням нічого не загрожує.
Я втомився з ним  сперечатися і  вже мовчав, нехай собі тішиться цією безрадісною картиною.
Кардинальні рішення в нашій імперії приймав лише батько, ми з Гектором, моїм братом лише допомагали йому керувати.
Батьківський банк «Пріамбанк» був серцем його імперії. Через нього здійснювались усі зв’язки з навколишнім світом, і певні економічні закони все ж таки мали дотримуватись. Повернувшись з Англії я отримав від батька посаду замісника директора його банку по зв’язкам з закордоном. Батько намагався використовуючи мої знайомства організувати різні канали по вкладенню наших капіталів закордон і навпаки залучення закордонних капіталів у нашу економіку. Що до першої частини свого завдання я справився блискуче. Ціна на пакети акцій, які я порадив купити батькові, незмінно зростала. З другою половиною мого завдання було важче. Я розповідав майбутнім інвесторам про дивовижні прибутки, які вони можуть отримати вклавши свої капітали в підприємства нашої імперії, та все даремно, коли вони дізнавались про розміри зарплат наших робітників, вони відмовлялись від будь-яких угод і не хотіли ризикувати своїм капіталом, вважаючи, що такий стан речей обов’язково приведе до нової революції. Все ж таки ми знайшли компанію, яка була згідна співпрацювати з нами, та я вчасно дізнався, що це компанія шахраїв, яка підписувала у різним країнах угоди, а потім через суд на підставі фальшивих документів накладала арешт на закордонне майно своїх партнерів. Уникнувши такої небезпеки ми вирішили більше не ризикувати з інвестиціями з закордону, а домовлятися з своїми людьми, які зуміли перетягнути гроші звідси  закордон, вкладати їхні гроші в нашу імперію. У нас були чудові проценти.
За час роботи в банку я дещо дізнався про нього. Виявляється наш банк був міцно пов’язаний з державною бюрократичною машиною, і фінансування багатьох державних програм проходили саме через наш банк. До нас поступали кошти соціальних програм допомоги та фонду надзвичайних подій. Це була велика честь для нас і повна заслуга мого батька.
Усе було добре і я жив тихо, доки не зайнявся перевіркою, куди саме витрачаються ці гроші. Я виявив те, що двадцять процентів з наявних сум фондів йшла на побудову палаців в різних кутках України, організації гучних святкувань та поїздок закордон, левова частка решти грошей йшла на підтримання бюрократичних структур, які писали щасливі звіти про пророблену роботу. Вони вивішували великі плакати  «Ми допоможемо вам у біді» на вулицях і перехрестях доріг. Ось дивіться - ми думаємо про вас, ми живемо заради вас.
Звичайно, це робив не мій батько, робили урядовці, та робили за його згоди  при певній вигоді для нашого банку.
Дивлячись на цифрові звіти, я розумів, що насправді ніякої державної допомоги не існує. Усі ці злиденні люди мають лише розраховувати на себе, а всі слова уряду по телевізору про свою турботу за добробутом населення це лише слова. Людина мусить борсатись у злиднях без надії на допомогу.
Якось я не витримав і звернувся до батька.
- Тато, я подивився ці звіти, - сказав я, показавши йому папки, - що ми робимо, тато, так через п’ять років тут буде чиста пустеля. Процвітання нашого підприємства на тлі гинучої країни і  знедолених людей може бути лише химерним. Ми своїми діями штовхаємо цей народ у подальші злидні і немає виходу з цього стану. Ці державні програми… -  промовив я та батько мене перебив і голосно розсміявся.
- Я навіть не здогадувався, що ти такий чуттєвий, мій сину. Ми з тобою обидва фінансисти і нам не можна бути  тонкошкірими. Наш девіз – гроші заради грошей. Не хвилюйся, сину за цю країну. Ця земля постійно знала важкі часи, народ тут терплячий, звичний до ярма, він виживе і цього разу. Усе на світі в руках божих . Моєю рукою керує бог, а що ти можеш знати про плани божі? Можливо, в мене така доля, як у Іосифа - через страждання спасти цю землю. Зараз у цей важкий час нам лишається лише молитися і думати лише про себе. Теперішній час – час який передує новому світовому  потопові. Кого бог обере – той і його діти будуть жити і володарювати, решта людей має загинути. Повір мені, я безсильний щось виправити в цій ситуації.
- Не треба державні шахрайства списувати на волю божу.
- Сину мій, ми з тобою обрані люди.
- Певно не я , бо я не можу більше працювати в твоєму банку, виконувати твої доручення і бачити як ми поступово грузнемо в багні, з мене досить! Я не злодій!
- Подумай ще, сину, перш ніж приймати такі рішення. Ти маєш знати, що іти проти волі батька, це все одно що іти проти волі бога. А гнів божий безмежний, від нього неможливо сховатися.
- Воля ваша, робіть що хочете, я вже людина доросла і не хочу дивитись як усе гине, і свого рішення я  не зміню, доки ти не станеш зважати на мою думку.
-
Суперечка між мною і моїм батьком була не звичайним конфліктом між батьками та їх дітьми, які мають різні погляди на вирішення справ, а ділом принциповим, від вирішення якого залежала подальша доля імперії. Я відчував, що якщо в цій суперечці переможе батько - то нічого не зміниться в нашій бізнесовій політиці - Пріамштейни будуть спокійно жити до раптового краху своєї імперії, а тоді в останній момент врятувати щось буде неможливо. Та якщо я буду стояти на своєму, незважаючи на бідність свого існування, раніше чи пізніше батько  визнає мене, мою думку і план спасіння нашої імперії. Так що це була моя доля, мій хрест – жити у муках і стражданнях злиденного життя.
Мій супротив батьковій волі  і відмова працювати в  його банку дуже розсердив його, він  ніяк не міг заспокоїтись - жадав помсти, мого приниження, щоб я валявся перед ним у пилюці. Безмежна влада псує людину, вона стає нетерплячою і примхливою, наче малолітня дитина. Гнів мого батька був некерований наче якась стихійна руйнуюча сила – ураган чи землетрус, за супротив його волі мене за його наказом наче якогось пса  вигнали на вулицю без копійки в кишені. Батько «заморозив» усі мої банківські  рахунки, ніхто, навіть моя мати, не мали права позичити мені гроші. Мої друзі відмовлялись мені допомогти, боячись його помсти. Я залишився на вулиці без копійки. Я змушений був ночувати на вокзалі. Я ніде не міг влаштуватися на роботу. Проти  влади батька я був безсилий, я не міг ніде сховатися, він міг знайти мене хоч на краю землі. Він постійно стежив за кожним моїм кроком.
Що я повинен зробити, щоб він нарешті заспокоївся? – напружено думав я.  – Звичайно, я не приповзу до нього на колінах.
І раптом я зрозумів, якщо він так хоче мене принизити, що ж я піду на приниження, я узяв шапку, став в центрі міста на роздоріжжі вулиць,  вигляд у мене після декількох ночівель на вокзалі був вже відповідний, і став просити гроші. За цілий день нажебрав я небагато – п'ятнадцять гривень, та то були мої гроші, найважчі гроші, які я заробив у житті. Я був брудний і  голодний, купив буханку хліба, розірвав її на шматки і відразу з’їв. Я хотів жити, нехай навіть таким ницим життям. На другий день мого жебракування до мене підійшли хлопці в шкіряних куртках з міліцейською виправкою.
- Тобі привітання від твого батька. Він бажає, щоб ти перестав жебракувати. Він хоче, щоб ти забрався з Києва кудись в провінцію, там знайдеш собі роботу. Ось, він передав тобі сто доларів. Він буде далі допомагати тобі, якщо ти будеш слухняним. А ми продовжимо слідкувати за тобою, щоб ти детально виконав його побажання. Сам розумієш - від нас ти не втечеш.
Я міг би легко організувати якийсь свій бізнес на порожньому місці і без стартового капіталу, та батько цього не хотів. Коли я став працювати бідним вчителем малювання, мій батько заспокоївся, вважаючи мене достатньо приниженим. Я не хотів привертати зайвої уваги до своєї особи, тому  я поміняв прізвище в усіх  своїх документах на материне - Герцик. Тепер бути сірим і непомітним стало моєю долею, моїм засобом спасіння.
Борис показав мені фотографію своєї родини. Ця фотографія була зроблена у стилі кінця  19 сторіччя – статична, два великі  м’які крісла на передньому плані, фоном слугували якісь тропічні рослини з жорстким листям. В кріслах сиділи старі чоловік і жінка, всі решта присутніх згрупувалось довкола цих крісел і напружено посміхались. На фотографії було повно людей, хоча Борис казав, що там зображені лише його батьки, брати і сестри без їх родин. Його батько зарослий бородою носатий єврей в окулярах був сповнений царської величі, самовпевненості і пихи, його мати товста жінка з поглядом очей сповнених втомою і вагою домашніх справ, на бильцях крісла з двох боків сиділи діти – хлопчик і дівчинка дванадцяти-чотирнадцяти років. Позаду крісел, на другому плані в ряд стояли дорослі члени сімейства.
- Ось це - Гекельберт, Герберт Леонідович, ми кличемо його просто Гек - він у нас в сім’ї   вважається правою рукою батька, допомагає батькові в його справах і є генеральним директором «Пріамбанку». Він має широкий доступ до грошей і хоче приймати участь у наступних виборах до Верховної Ради і вже організував свою партію, також Гек займається розвитком своїх талантів і вже видав дві збірки своїх віршів, та його вірші ніякі, «до своєї мети уперед скрізь злий опір  іти ..». Ці вірші діють на звичайну людину як найкраще снодійне, тож Гек заставляє вчити свої вірші членів своєї партії. Вони доречі вже провели черговий з’їзд партії, де кожен виступ на трибуні мав починатися з декламування вірша Гека, що мало вказувало на відданість членів партії її керівництву.  Гек вміє керувати і досягати своєї мети.
Цей Гек був чоловік у тілі, мав чорне волосся і вуса і зовні був чимось схожий на Садама Хусейна.
А це - Алан, він відкрив у себе талант до ворожіння, і тепер відомий як Алан Пріамов  - замовляє воду, передбачає майбутнє, досить популярний, він частий гість на телебаченні, ти мабуть його вже бачила.
Ну, а це – Давид, він вдарився у релігійність, напам’ять знає майже цілу тору, зараз живе в Єрусалимі.
Це – Геннадій, а це Трохим щось особливе про них я сказати не можу.
Усі чоловіки на фотографії  чомусь були  одягнені в білі сорочки і чорні костюми однакового покрою та ще мали на голові чорні капелюхи. Давид і Трохим мали довге волосся і бороду.
Ось, Марта в заміжжі Креус, вона мати трьох  дітей. Коли ти багатий не обов’язково щось робити, але щоб не померти з нудьги треба чимось займатися. Марта власниця мережі парфумерних магазинів на Хрещатику…
Я прижмурила очі, намагаючись уявити себе посеред цього сімейства такою собі щасливою невісткою та у мене нічого не вийшло. Я була чужою для них, нас не з’єднувала ні спільна кров, ні великі гроші. Щодо моїх почуттів до Бориса, так почуття  у них ніколи нічого не вартували, так ніби в світі не існувало людських почуттів, а був лише єдиний процес накопичення грошей.
А якби мене визнала родина Бориса, і я б вийшла за нього заміж чи прийняла я допомогу його родини? В цілому мене задовольняв і теперішній стан нашого сімейного життя. Зараз нам з Борисом приходилось жити важко, рахувати кожну копійку, але ми були загалом щасливі, наче жили  на безлюдному острові в океані, де крім нас двох нам нікого і нічого не було потрібно.
Щиро кажучи, я не уявляла собі як то можна жити без праці,  не поспішати на роботу, не втискувати своє життя в чужі для тебе турботи, часом забуваючи про себе.
Але що доброго  в такому житті, яким я зараз живу? Минає день за днем у сторонніх турботах, а у твоєму житті нічого не трапляється, ти не можеш похвалитися своїми здобутками, своїми досягненнями – стати кращою, чимось розумнішою. Ні ти крутишся у цьому білячому колесі щоденних турбот.
От якби я мала гроші, тоді могла б не поспішати, мала б час зайнятися собою, склала план своїх дій, а потім не поспішаючи втілювала його у життя. Була би лише воля не розслаблятись, незважаючи ні на ніщо тримати себе у руках. І тоді я могла б стати найкращою. Певно тоді я могла би позмагатися з Єленою при всій її неземній красі. Тоді бій між нами був би на рівних. Я б розвіяла усі її чари.
То як то жити і нічого цілий день не робити?
Ти пробуджуєшся коли захочеш, на тебе вже чекає підігрітий сніданок, а потім ти собі ідеш на прогулянку десь до парку. В цей час у парку безлюдно, всі розбіглися по роботах, напевно для прогулянок мені треба буде завести  якогось кудлатого песика, він буде радісно бігати по алеї парку, наче дитина.  День буде ясним і сонячним, і я сяду у тіні на лавці трохи відпочити, а цей песик буде бігати довкола мене, а потім стане передніми лапами на лавку, і важко дихаючи, висуне язика і заглядатиме мені в очі…
Чи може мені було би краще зайнятися спортом для підтримання власної фігури і краси? Зранку я би бігала по порожніх алеях парку, що ще наповнені вранішнім туманом, холодом і вологою. Розчервонілою рахувала круги чи хвилини і глибоко вдихала свіже повітря. Потім після пробіжки я би випила склянку апельсинового соку. А може ходила б на фітнес, де разом з такими як я зайнятими собою дамами робила би фізичні вправи під музику. Раз, два, ногу піднімайте вище, тримайте спину рівніше, раз, два.
Чи пішла би до басейну, а там з розбігу занурилась у воду з головою, і у воді, зовсім інше середовище, там тебе відразу огортає тиша і якась напруга, і хоч я люблю плавати, я весь час відчуваю цю небезпеку води.
То чим би ще я могла зайнятися? Могла би на цілий день піти по крамницях, щоб потім своїми ультрамодними нарядами привертати увагу перехожих ...
Боже, про що я мрію? Яка я дурна! Про такі речі думають коли вже мають гроші.
Незважаючи на те, що я поза шлюбом живу з чоловіком, я - набожна людина. Не люблю, коли віра  визначається правилами. Віра – це щире почуття і бог чує твої молитви і  він тобі обов’язково допоможе, хоч шлях цієї допомоги не прямий.
І що би я робила тоді, коли б  вийшла заміж за Бориса і його родина змирилась з цим його вибором?
Бог один. Кожної суботи одягнувши білу мереживу хустку на голову я би водила своїх дітей до синагоги. Я б вивчила їхні молитви і ввечері читала разом з своїми дітьми Тору. Я проти релігійних війн, нехай усе буде по їхнім законам. Та Ісус назавжди залишиться у моєму серці.
Я відразу зрозуміла, що моє можливе одруження з Борисом  і визнання його сім’єю можливо лише при перемозі Бориса у цій сімейній суперечці. Лише тоді він зможе виставляти свої умови, і однією з цих умов буде наше з Борисом одруження. Нам треба бути терплячими.
Між тим Борис лежачи у ліжку з дня у день все розповідав мені про свою сім’ю. Певно він сумував за своєю ріднею, а я уважно слухала його.
Історію своєї родини він розповідав у деталях, не криючись, певно він втомився ховатись від мене з своєю таємницею.
- Ти теж вважаєш, що бути бідним вчителем малювання це так кумедно і принизливо, як вважає мій батько?  
-
Нарешті в моєму житті все здається заспокоїлось. Борис знову був моїм, він визнав, що Єлена – це марево для нього, і йому нічого сподіватися на кохання цієї жінки. Та я  знала, що слова Бориса не завжди є його переконанням і стала несподівано ревнивою.
Борис розказував мені про дружні взаємини в його родині, позбавлені усіляких інтриг і все ж вони були далекі від ідеальних, а часом викликали здивування. Одного разу повернувшись з роботи  до дому я побачила в руках Бориса якогось листа.
- Що це в тебе в руках? - відразу спитала я Бориса.
- Це лист прийшов від моєї сестри, - відповів він, не помічаючи мого збентеження.
- Щось трапилось удома, чи може тобі усе вибачили і благають повернутися?
- Ні, цей  лист сповнений любові. Пише мені моя дванадцятилітня сестра Кася. Вона  дуже серйозна дівчина як на свій вік і чомусь впевнена, що саме я принесу сім’ї нещастя і що саме через мене батько зазнає краху. Тому вона ненавидить мене. Якщо хочеш, ти можеш прочитати цей лист.
Борис простягнув мені листа.
«Добрий день, любий братику, - писала його сестричка. - Розкажу тобі свій сон, який мені приснився минулого тижня в ніч на четвер і який здається мені чомусь віщим. Снилося мені що я кудись поспішаю, а ти стоїш на моїй дорозі з таким кам’яним обличчям. Я благаю тебе пропустити мене та ти непорушний і ніби мене не чуєш. Я намагаюся обійти тебе, та ти знову і знову виростаєш на моєму шляху. У відчаї я намагаюсь відштовхнути тебе, б’ю кулаками твої груди і в плечі, та ти якійсь твердий, наче з каменю. Я швидко збиваю свої руки до крові  відчуваю біль і в відчаї плачу, але продовжую бити тебе кулаками в плечі і пробуджуюсь уся в сльозах.
Що в цьому сні нове для мене, чого я не знала?
Те що ти - лихо для нас усіх я відчувала давно. Чи те, що це лихо я не зможу побороти.
Знаю, що долі не побороти все ж звертаюся до твого сумління.
Цілую. Твоя любляча сестра Кася».
Я відразу згадала цю дівчинку з фотографії, з заплетеними косичками і темними очима, у короткій коричневій сукні, в важких черевиках, що сиділа на бильці широкого крісла. Якісь дивні сімейні почуття. Що могло так швидко зістарити душу цієї дитини? В її листі не було жодного дитячого слова, лише чорна ненависть до брата і страх перед долею.
Життя на Україні не було веселим. Здавалось,  що тут як у фантастичних романах  оселилась  якась неземна інфекція, яка висмоктує з людей сили і енергію і робить це єдине життя таким сумним. Ось все здавалося  складалось так добре в моєму житті – я мала роботу, мала де жити, мала коханого та я чомусь пробуджувалась серед ночі і вже не могла спати. Важка темрява давила мені на груди, а в голові роїлись якісь тяжкі думки, я певно вже знала, що щастя моє недовговічне.
Як математик, я намагалася відійти від почуттів, і об’єктивно оцінити свої шанси втримати Бориса коло себе. Борис особа непересічна, а що я могла запропонувати йому, крім свого буденного життя і сірих робочих днів? Я вірила, що коли чоловік і жінка кохають одне одного, то можуть непогано жити разом і в цій сірій життєвій одноманітності, не звертаючи увагу на сторонніх, тільки думкою про іншу кохану людину і ні про що інше. Та чи зможе так жити Борис, чи довго він  витримає  просте монотонне життя, чи настільки сильно він мене кохає, щоб забути про все? Якщо ні, то мушу визнати - зі мною він почуває себе ув’язненим, нехай на усе є свої об’єктивні причини. Тоді що я можу протиставити великим грошам, які вже скупили  цілий світ? Боротьба між нами надто нерівна. У мене не лишиться жодних сподівань і надій. Я неодмінно програю. Це лише питання часу і я маю втішатися кожною секундою, кожною хвилиною цього хиткого миру і спокою.
Та й на роботі, у школі  не було спокою – чим менше нам платили грошей за працю, тим більше керівництво нас намагалося дресирувати. Різні курси, семінари, доповіді в яких ти обов’язково маєш приймати участь, бо кожна твоя відмова сприймається як добровільна заява на звільнення. Ти зайва, вас і так багато, а на всіх грошей не стає, тому ви і маєте такі низькі зарплати, - ось що примушували мене відчути у школі. З такими почуттями неможливо спокійно працювати. Якість знань учнів перестала бути важливим критерієм, розумні люди цій країні були не потрібні.
Одного разу мене до себе у кабінет викликав директор школи. Це була повна жінка сповнена енергії у виконанні наказів згори, яка вже призвичаїлась до своєї посади, та все ж  час від часу переходила від офіційного холодного тону у бесідах з своїми підлеглими до дружнього, співчутливого.
- Ніно Олексіївна, ви, напевно, вже чули, що цього року проводиться державна сертифікація учителів. Після цієї атестації, маючи на руках сертифікат,  вчитель вже може вільно викладати у школі.
- Я лише три роки як закінчила інститут, і що тепер мій диплом не має ніякої ваги.
- Ні, ми з тобою говоримо про різні поняття, диплом – це підтвердження ваших знань, сертифікат – це право на педагогічну роботу.
- І щоб отримати цей папір, я змушена буду пройти якісь курси.
- Ти мусиш їхати до столиці на десять днів. Курси не безкоштовні, коштують п’ять тисяч, взагалі то вони коштують дорожче – цілих сім тисяч. Та я якось організую, що дві тисячі з цієї суми підуть за рахунок школи.  Тому  збирай гроші, і п’ятнадцятого числа, в понеділок ти їдеш до Києва на курси.
- Віро Петрівно, я не маю таких грошей. Ви чудово знаєте, яка у мене зарплата, таку суму грошей я можу зібрати лише за півроку.
- Шукай гроші, дорогенька. Це твоя проблема . Я вже маю наказ з нового року звільнити всіх не сертифікованих вчителів через їхню професійну  непридатність.
Сперечатися з директрисою не було жодного сенсу – вона вже мала наказ, який мусила виконати, до того ж цю сертифікацію не вона придумала. Щоб вижити треба було швидко шукати десь гроші, тільки де? Ніхто мені таку  велику суму грошей не позичить. Можливо вдасться зібрати усю суму, якщо позичати невеличкі суми у багатьох різних людей? Може батьки, колеги по роботі мають таку ж проблему, що і я, вони нічим мені не допоможуть. Друзі… Хто там ще з них лишився?
Я ходила наче очманіла, згадуючи усіх своїх знайомих і  міркувала яку максимально допустиму суму грошей можна  з кожного попросити.
- З тобою щось трапилось? – спитав у мене Борис. – Ти ходиш по хаті сама не           своя. Тобі  щось потрібно?
- Так, мені потрібні гроші, багато грошей, п’ять тисяч гривень -  в іншому випадку я втрачу роботу, - промовила я з розпачем.
- Ти розказуєш мені  про цю надуману урядом сертифікацію. Що не кажи, а тут у нас дивний світ, коли людина має ще нести на роботу свої грошові заощадження.  На щастя я можу допомогти тобі, нещодавно я отримав грошову передачу від своєї матері - вісімсот доларів. Вона час від часу робить мені такі подарунки. Я  ще не знав, що мені робити з оцими грошима, тепер вирішив - я віддам їх тобі, Еноно, цієї суми має тобі вистачити.
- Це великі гроші, а гроші завжди потрібні. Вони не можуть бути просто подарунком. Я не знаю, коли тобі їх поверну, але ти не хвилюйся…
- Еноно, дитино, ти таки кумедна. Ми живемо разом, фактично ми одна сім’я, я кохаю тебе, а ти наче на базарі починаєш торгуватись. Нічого віддавати не потрібно.
- Добре, я згідна прийняти цей подарунок, якщо ти щиро казав про своє кохання та нашу спільну сім’ю.
- У тебе є якісь сумніви?
Тепер, коли проблема з грошима була вирішена, я з страхом подумала, що в цей час при певній крихкості наших відносин, я мушу лишити Бориса самого на десять днів.
-
Ось так я змушена була поїхати на  десятиденні курси до Києва, залишивши Бориса  самого у місті. Я підозрювала, що він  ще не заспокоївся. В душі Борис ще продовжував мріяти про Лєну, певно він постійно думав, як заволодіти цією жінкою, як вирвати Єлену з рук її чоловіка. Це була його ідеєю фікс, його фата-моргана. Ця жінка не викликала у мене навіть ревнощів, бо я ясно відчувала, що тут маю справу з силою зовсім іншого порядку, ніж звичайна жіноча краса - вона зачарувала Бориса, зомбувала його і  тепер на великій відстані я не могла нічого зробити, щоб якось вплинути на плин подій. Я поїхала далеко, відчуваючи, що щось має трапитись за час моєї відсутності.
Передчуття мене не зрадило, бо  повернулася я до порожньої квартири. Бориса вже не було. Лише на столі  лежала від нього записка, яку я  відразу прочитала:
«Люба, Еноно, я знаю, ти бажала мені найкращого , та твоє життя не для мене. Я скільки міг боровся з спокусою, ось так без стороннього впливу змінити своє життя, досягнути своєї великої мети, нехай я при цьому і програю свою довгу боротьбу з батьком, мені здається , що така мета варта цих втрат. Ти знаєш про що я кажу. Шанси на перемогу у мене були незначні та мені  вдалося це зробити. Ми їдемо до Києва разом. Мені шкода, що постраждалою стороною виявилась ти. Мої почуття до тебе були щирі. Лєна і ти були для мене як дві різні долі, одну з яких треба було вибрати. Вибач, я вибрав не тебе. Борис.»
З іншого боку Борисової записки був припис – «Цю квартиру я встиг оформити на тебе, живи в ній, вона твоя. Документи на неї в шухляді стола. Я хотів би, щоб ми не зважаючи на обставини залишилися друзями. Борис».
                                                                          -
Відправивши Енону на потязі на курси до Києва, Борис відразу з вокзалу повернувся додому, і несподівано відчув свою самотність. Йому не ставало присутності Енони. Він зрозумів що його життя змінилось. Колись, ще до Енони, він спокійно жив у цій квартирі один і не потребував нікого. Тепер таке життя  здалось йому нудним. Разом з тим він відчув якусь свободу, яку не відчував, коли Енона була поряд. Ці десять днів її відсутності він міг безперешкодно робити, що хотів. Таємні бажання, про які він забув і думати, піднялись догори і улесливо зашепотіли йому на вухо – і він знову подумав про завоювання серця Єлени. В його серці була якась впевненість – він може це зробити. В цій справі не було ніякого ризику, якщо спроба буде невдалою і з цього нічого не вийде – він буде далі жити з Еноною, можливо навіть одружиться на ній.  Він розумів, що Єлєна не така проста жінка - без грошей її завоювати неможливо, тому перше що треба  зробити - налагодити мир зі своєю родиною. Перше він подзвонив до своєї матері. Почувши його голос, мати звичайно зраділа. Крім того він відмітив, що її голос вже не тремтить як раніше від страху, що подумає про цю розмову батько. Напевно його суперечка з батьком була вже недалека до розв’язання на паритетних умовах, його мають вибачити. Та Борис не мав часу на це чекати. Він попрохав мати влаштувати йому телефонну розмову з батьком і та пообіцяла, що батько йому скоро подзвонить.
Батько дійсно подзвонив йому через півгодини. Казати батькові треба було тільки правду, а говорити про свій намір викрасти чужу гарну жінку у  небезпечного гангстера, який до того має брата на посаді в органах тут у Києві, і  очікувати, щоб батько, який був завжди обережний у справах, погодився на цю авантюру було справжнім безумством.  Та батько вів себе дивно, ніби зовсім не відчував небезпеки в цій ситуації,  і сказав йому:
- Роби що хочеш, мій любий сину, любі твої примхи. Ми, Пріамштейни, маємо показати свою силу і владу, досить нам ховатися за чужими спинами. Я тобі не розказував, але нам нагло наступають  на ноги в бізнесі. Насмілюються вже погрожувати нам. Кажуть, віддавайте, поки живі, ваш бізнес за копійки, а то візьмемо його задурно після вашої смерті. Чекають, що ми перелякаємось…
Борис знову попередив батька про небезпеку, про те що в справу втягнуті досить впливові особи і якщо його план вдасться, - то наслідки будуть подібні до вибуху бомби.
Та розмова про сторонні сили і чиїсь погрози лише роздратувала батька і батько відказав:
- Ми маємо себе показати. Надто довго ми сиділи тихо, нам потрібний цей вибух. Нехай всі проснуться і відчують нашу силу.
В кінці їхньої розмови батько назвав йому номер рахунку з якого він може брати гроші на проведення операції.
- Якщо тобі потрібна буде допомога, звернешся  до Грінберга з головного відділення банку. Я його попереджу про твій можливий візит, - порадив йому батько.
Встановити  мир з батьками і стати знову люблячим сином виявилось неважко. Чому він так довго чекав на це? У нього було відчуття, ніби він сам створював для себе перешкоди, які мусив потім долати. Робота вчителем, життя на мізерну зарплату, ця бідність – таке життя було не для нього. Йому вже набридло вчити цих баранів-учнів малювати баранів. Уся ця боротьба заради якихось слів здавалась йому даремною і марною. Можливо, батько був правий  і зовсім не потрібно робити різких змін в нашому бізнесі і наше панування тут буде вічне і попереду немає ніяких катастроф.
Половину справи було зроблено. Тепер у нього був міцний тил – батьківська підтримка і гроші. Залишалося лише вмовити Єлену на втечу.
Тепер Борис мав швидко забути своє життя бідного вчителя, усі свої нещастя, турботи, і повернути собі відчуття щасливої заможної людини, відчути знову, що життя легке і чудове. Він зробив як порадив батько і звернувся до Грінберга. Той лише поглянувши на нього зрозумів його ситуацію, і через якусь годину Борис був вже іншою людиною – модно підстриженою, в новому дорогому костюмі, з ключами машини «Бентлі».
Борис знав номер мобільного телефону Єлени, тоді вона жартуючи прощебетала йому свій номер під час танцю, а він запам’ятав цей номер телефону і кожен вечір повторював його порядок цифр наче молитву. Нарешті він осмілився подзвонити до Лєни, щоб призначити їй зустріч. Як не дивно вона відразу упізнала його по голосу і погодилась зустрітися, сказала, що їй нудно і це побачення має її розважити. Місце зустрічі і час вона призначила сама. Кафе «Омела», яке Єлена вибрала для зустрічі, знаходилось на околиці міста і в цей час ніколи не було багатолюдним. Вона назначила побачення на другу годину, в той же день як він подзвонив, коли до назначеної зустрічі  залишалось трохи більше півгодини і це було дивним.
Кафе виходило в двір будинків, сюди приходили службовці на обід чи випити кави, та час обіду вже минув, і кафе зараз було напівпорожнім. Двоє чоловіків пили пиво, ще була офіціантка біля барної стійки, він, Лєна – ось і усі присутні. Напевно Лєні приходилось бути обережною з таким ревнивим чоловіком, який постійно намагався контролювати кожен її крок.
В кафе  Лєна вже сиділа з кавою самотньо за столом і дивилася в вікно.
- Сумуєте?- спитав Борис. – Серед своїх діамантів вам нудно одній жити.
- Що поробиш - мій чоловік ділова людина. Він увесь час кудись поспішає, справи переслідують його, йому часом дзвонять серед ночі і це мене почало нервувати.
- До того ж він ще й бандит, а ви живете поряд з такою небезпечною людиною.
- Я не втручаюсь в його справи. Він має гроші, щоб я могла розважатись. І про його справи я не буду говорити.
- І все ж вас оточують лише бездушні речі, а ваш чоловік старий і кволий, його спадок вам не світить, у нього є  діти від попереднього шлюбу, але ви можете тішитись, не заглядаючи в своє майбутнє, може відчуєте якусь радість.
- Він казав, що відпише мені свої гроші.
- Щоб ви після його смерті мали за що розважатись з іншими чоловіками? Ви певно  його не знаєте, ніколи не повірю що він може таке зробити.
- Ви мабуть назначили це побачення, щоб довести мене до сліз. Коли я починаю жаліти себе, то починаю плакати, і тоді червоніють і запухають очі, і я здаюсь собі негарною.
- Найкрасивіша жінка в світі буде плакати через такі дурниці! Усе це я казав, лише щоб запропонувати вам кращий варіант – один молодий, красивий міліонер, який ще до того  шалено у вас закоханий.
- Але я заміжня жінка!
- Так, та чи не ти володарка своєї долі? Чи тобі обов’язково  триматись за старий, трухлявий  корабель, який скоро піде на дно? Подумай про себе. Твоє одруження, як той скляний келих з тріщиною, що має бути раніше чи пізніше розбитий. За ним не варто сумувати.
-  Скажу щиро, я трохи боюсь свого чоловіка, він кохає мене з якимось шаленством, як дорогоцінну річ. Була б його воля він би запер мене до залізного сейфу і там би тримав. Він небезпечна людина. То хто цей ваш міліонер, такий хоробрий, що не боїться помсти мого чоловіка?
- Він сидить поряд з вами.
- То це ви міліонер?
-  О, про гроші не хвилюйтесь, мій батько має їх багато. Я вхожу в раду директорів «Пріамбанку».  
- Я чула про цей банк і вірю що ви багаті. І на вигляд ви досить привабливі і молоді. Та мій чоловік занадто ревнивий і мені поки що з ним живеться непогано. Чи варто мені ризикувати?
- Ви така гарна, а проводити своє життя в глушині, в провінції, де вас ніхто не бачить, ніхто не захоплюється вами. Ви створені на більше. Ви маєте дивувати світ.
- Можливо, та все одно я боюсь помсти свого чоловіка.
- Ну, а якщо ви підете від свого чоловіка  не за власним бажанням. Припустимо, вас викрадуть, ви будете бранкою, вас будуть шантажувати, примусять кинути свого чоловіка?
- І я не буду в нічому винна. Мене примусили. І тебе я буду палко кохати з примусу? Ти збираєшся мене викрасти?
- Що мені робити? Я відчув, що ти так і не наважишся відкрито сказати своєму чоловікові, що йдеш від нього.
- Ти ж казав, що він бандит.
- Про це кажуть люди.
- Він поставив своїх людей, щоб вони постійно стежили  за  мною.
- Тож треба діяти швидко - я куплю квитки на втечу  на завтра. Ти залишиш свою машину десь посеред вулиці, нехай думають, що тебе викрали. Я вже домовився з батьком, вони нас будуть чекати у Києві.
Наступного дня уся операція пройшло несподівано гладко. Напевно, її чоловік не очікував на такий розвиток подій. Лєна  залишила свою машину незачиненою біля магазину на узбіччі вулиці і швидко пересіла в машину Бориса, до відправки експреса   залишалося хвилин десять. Лєна не брала з собою речей, хіба що свою сумочку   з дзеркальцем і помадою. Борис залишив свою машину на стоянці вокзалу, звідти її мав забрати Грінберг. Вони разом з Лєною закрилися разом у своєму відділенні СВ вагона. Звичайно, можна було би взяти білети на літак. Та це вимагало би світитися з паспортами, і можливо створити передчасний сполох .
- Я не могла нічого взяти з собою. Учора цілий вечір сиділа і перебирала свої коштовності. Усі їх взяти з собою я звичайно не могла, це було б надто підозріло і виглядало на сплановану акцію. Прийшлось половину з них лишити. Просто краяла собі серце. Залишила каблучку з білого золота з великим смарагдом і з дрібними діамантиками довкола нього. Така художня річ ,вона мені дуже подобалась, - пожалілася Борису  Єлена.
Приїхавши до Києва Лєна з Борисом сховалися в одному з численних палаців Пріамштейнів.  Ввечері того ж дня і Лєна подзвонила своєму чоловікові:
- Прощавай, любий. Я тебе люблю, але обставини склались не на нашу користь. Я змушена тебе покинути. Не шукай мене. Прошу тебе, забудь про мене. Між нами усе скінчено. Так мало трапитись. Знай, любий – усе це я роблю заради твоєї безпеки.
Вона поклала трубку і повела плечима:
- Я все ще його боюся,- промовила вона.
Лєнин стільниковий  відразу після розмови втопили в басейні.
                                                                  -
Моя гра скінчилася. Я зрозуміла, що програла. Важко грати в азартні ігри при повній відсутності козирів. Тут ніяка математика не допоможе. Борис бажав  блискучого життя, якого я йому ніяк не могла запропонувати. Він повівся на красу і чарівність Єлени, не побачив, що душею вона облудна. Як мала дитина захотів яскравої іграшки.
Та це був вибір Бориса. Залишившись сама я відчула себе наче в трансі, наче по моїй голові вдарили чимось важким. Ходила, наче автомат - без відчуттів, без надій, без сподівань.
Нарешті якось оговталась. Життя триває,  треба жити. Головне - забути про Бориса, позбутись його речей, викинути їх на сміття, щоб не нагадували мені про нього. Потім поміняти стиль життя. Я взяла в свою квартиру від батьків свій телевізор, поставила його посеред кімнати і  стала щоденно дивитися  телевізійні програми. Цього не став би робити Борис.
Чи то я вже відвикла дивитися телевізійні програми, чи то вони весь час були такими нудними, а я цього раніше не помічала. Телевізійні шоу були сірі і одноманітні, їх пласкі інтриги та гумор викликав у мене лише нудоту. Для підтвердження  життєвості своїх мертвонароджених історій, актори говорили текст дивлячись прямо у камеру: «Я шукала собі роботу всюди, та мені пропонували роботу лише за 300 доларів, але як могла прожити на такі малі гроші …»
Чомусь усі кінофільми були з суцільною безглуздою стріляниною та з масовим винищенням ворогів і негідників.
Я спробувала дивитися політичні діалоги, коли в студії збираються разом двоє чоловіків – якась політична фігура і політичний оглядач; вони зручно сідають в глибокі крісла, виставивши свої гострі коліна, і починають перед камерою розмірковувати про життя на Україні. Ця картина досить ідилічна – двоє добре одягнутих у дорогі костюми чоловіків після смачної вечері видають свої міркування як поліпшити життя інших людей. Вони сидять в цих кріслах удвох, наче Шерлок Холмс і доктор Ватсон, які теж у вечірній тиші біля каміну проводили свої кримінальні дослідження. У студії позаду них  вікно з важкими шторами, за вікном романтичний пейзаж – вечірнє палаюче небо, яке починає потрохи згасати. Гість програми цього разу депутат від правлячої партії пан Митник. Кругле обличчя депутата блискуче, наче змазане олією. Він в політиці уже понад двадцять років і як поплавок на воді зумів весь цей час бути зверху з правлячою більшістю. Незважаючи на усі зигзаги української політики, він безперестанно змінював свій політичний образ: коли було потрібно одягав вишиванку, ліз вслід за президентом у ополонку з крижаною Хрещенською водою, а коли треба, щоб довести усім свою крутість, міг використати в мові модний важкий російський матюк. І зараз усім своїм сяючим самозадоволеним виглядом показував, що політика таки вигідна справа – чого вартий був його костюм, дорогий швейцарський годинник, що виблискував у нього на руці. До політики він працював суддею і вже давно призвичаївся до беззаперечності своїх суджень. Земля обертається за наказом  цього Митника. І все ж для цього шоу, куди постійно запрошували відомих культурних і політичних діячів, він був фігурою сірою і не цікавою, з таких саме людей складалась уся Верховна Рада, лише одна обставина оправдовувала його присутність у цій передачі – на протязі цієї бесіди він мав донести майбутні плани правлячої партії і уряду, а поглянути у своє майбутнє завжди цікаво і викликає інтерес в аудиторії.
  Першим починає бесіду популярний оглядач - лисий з темними очима і тонкими губами. Мабуть лисина надавала йому певної впевненості у своїй зовнішності, його тонкі губи, які постійно кривились в іронічній усмішці, що теж  мала вказувати на його  відстороненість від усіх несподіваних фраз його  співбесідника. Тож  він наче позіхаючи каже:
- Перед початком нашої бесіди  скажу про результати цьогорічних  статистичних опитувань  населення, що проводились  по всій території України, якими визначалась думка громадян щодо рівня свого життя. Опитування проводилось різними незалежними центрами моніторингу суспільної думки, серед різних соціальних і вікових груп, але результат виявився майже однаковим  у процентному відношенні. Я не буду тут наводити цих цифр, тож повірте мені на слово – більшість населення України незадоволено рівнем свого життя. В той час як уряд постійно говорить про зростання рівня життя, наводить цифри зростання ВВП, більшість населення чомусь не відчуває цього поліпшення. Ви не могли би нам пояснити цей парадокс?
- Тут справа в певній дезорієнтації нашого населення. Свій рівень життя вони порівнюють по завищеним міркам,  з життям найбагатших людей України, яке до того широко освітлюється телебаченням. Звідси виникає оце  відчуття  певного ображення  і незадоволення. Я особисто стою за свободу преси, тому, любі співгромадяни, дивіться і обговорюйте життя наших міліонерів, але пам’ятайте, що їх не так багато, дивіться на їхні дивацтва швидше як на виключення, ніж як на правило. Запевняю Вас, в цілому рівень життя наших людей майже однаковий, і він поступово росте, звичайно не такими швидкими темпами як би нам  хотілось, до Європейських життєвих стандартів нам поки що далеко.
Шлях досягнення Україною життєвих стандартів Європи тривалий процес, який займе у нас ще щонайменше п’ятдесят років. Процес подолання відсталості, не технічної, яку можна швидко подолати, але процес трансформації мислення, традицій, звичаїв , законодавчої бази та багато-багато іншого, з чого складається європейське суспільство - процес дуже тривалий. Суспільство пручається перетворенням, хоче залишитися таким як зараз, як звикло і змінити щось дуже складно. І реформи в Україні ідуть з величезним опором…
– Тож усі біди в Українв, які ми відчуваємо зараз, на вашу думку криються в народній   психології? – перебиває питанням оглядач пафосну промову депутата. Відчувається, що йому стає все важче утримувати напрям бесіди і лишатися цікавим, – Українці з давнини відомі своєю працелюбністю, своїм бажанням самим будувати своє життя. Що ж тут неправильного з народною психологією?
- Я не згоден з цією загальною думкою, – заперечив депутат. -  Не секрет, що  наші люди зараз чомусь живуть  в очікуванні допомоги від держави. А кишеня в державі не безмежна. Тому і  треба докорінно змінювати стиль життя нашого народу, щоб люди могли проявити свою ділову ініціативу, бо відомо: успіх у житті – це діяльність ініціативних людей.
Саме так, бо чи не є така поведінка цієї апатичної частини населення антидержавною?  Нам потрібно виховувати у людей творче ставлення до життя. І саме наш уряд робить певні кроки у цьому напрямку, ми  приймаємо необхідні закони. Ми задаємось питанням – чому саме заможні люди мають лише відповідати за фінансовий стан держави, а де решта частина населення? Вона чомусь аморфна, безініціативна і живе наче очікуванням якогось подарунка з неба. Треба щоб кожний громадянин України поставив перед собою ділову мету, наприклад, - я бажаю мати власний будинок, власний автомобіль, нехай навіть власну яхту. Поставлення мети це вже півдороги до успіху, пошук шляхів рішення цієї мети пробуджує ініціативу, сприяє духовному і матеріальному піднесенню України. То чому б уряду не зобов’язати певними законами цих громадян бути активними і ініціативними?
- Поясніть нам детальніше вашу пропозицію, - попрохав оглядач, не  розуміючи, що саме має на увазі  цей балакучий депутат.
- Тут усе просто – треба встановити податки на тих, хто нічого не має. Не маєш встановлених законом квадратних метрів житлової площі на людину – плати податок, не маєш власного засобу пересування – плати податок  і так далі. Держава повинна лише законодавчо визначити  прийнятий матеріальний рівень прожиття населення і поступово піднімати його, доводити цей рівень до Європейського матеріального рівня життя. Ми змушені якось стимулювати населення до праці на благо своєї країни, бо без нашої суспільної праці, наших зусиль нам дорога у Європу зачинена.
- То це лише ваша позиція і ваші пропозиції щодо законодавчих змін в діяльності уряду? – спитав здивований оглядач.
- Чому лише моя ? – обурився депутат, він почервонів і говорив уже знервовано, з апломбом. - Чи став би я озвучувати  на усю країну лише свою позицію? Такою є позиція більшості у парламенті, це позиція уряду,  позиція самого президента, саме у єдності наших спільних дій - гарантія успіху розвитку нашої країни. Ця позиція не лише якісь слова, це вже реальні справи, які ми вже втілили у життя. Ось хоча би взяти закон про обкладення податком бездітних громадян, який на днях буде прийнятий парламентом, його вже обіцяв підписати президент -  хіба це не крок в напрямку втілення у реальність нашої позиції і здійснення наших пропозицій? Хіба хтось може дорікнути нашому уряду у бездіяльності? Ми мали досить високий рівень безробіття по країні і що ж, нашому уряду  лише завдяки внутрішнім директивам і розпорядженням вдалось знизити рівень безробіття до одного з найнижчих у Європі. І це не по одиночний факт, я вам би міг приводити і приводити факти наших успіхів, на жаль це поза форматом даної передачі. Я повторюю запорукою успіху є  налагодження жорсткого обліку і строгої звітності…
Та ця  промова почервонілого депутата мене зовсім не схвилювала, я залишилася байдужа -  певно я все ж таки встигла змінитись за час мого спільного проживання з Борисом .
Колись, особливо в часи нашого безгрошів’я, мене  мучило питання - чому саме все виходить так? Здається я в своєму житті ще не робила помилок – добре вчилася в інституті, в деталях знаю свій предмет – математику… І де ж мої успіхи? Чому я мушу рахувати  кожну копійку, щоб якось дотягнути до наступної зарплатні.  Хіба до цього я прагнула? В той  час, як  довкола усі  розповідали про свої успіхи та гарне життя, я мала таке відчуття, наче лише я одна не можу дати ради собі в цьому світі. З такими думками у людини, поза її волею, з’являються якісь комплекси.
Напевно, мій пригнічений настрій відображався на моїй поведінці, і це було помітно, бо Борис відразу зрозумів причину моєї хандри, він обійняв мене тоді за талію і сказав   підбадьорюючи:
- Еноно, будь ласка,  не переймайся справами сьогодення. Ти в нічому не винна. Живи просто, не бери на себе проблеми цього світу,  реальність не така рожева, як вони розповідають - вони усі постійно брешуть.
- Ні, це я сама винна, бо в мене не щаслива доля і мені постійно не щастить.
- Веселіше, Еноно. Вони витрачають мільйони на свою рекламу, щоб видаватись гарними і пухнастими. Я казав тобі не слухати їх, вони постійно брешуть, їхні слова облудні , завжди дивись лише на їхні справи. Що вони зробили доброго? Візьми для прикладу хоч дороги. Чи тобі подобаються, Еноно, наші українські дороги?
- Вони жахливі, наче вчора було проведено тотальне бомбардування доріг, і сьогодні встигли лише якось позасипати ці ями на дорогах.
- Так, ці дороги жахливі і недолугі, як і усе що вони роблять. Ці дві якості – жахливе і недолугі – є фірмовим знаком кожної їхньої справи. Не слухай їх і не звертай увагу на їх слова . Запам’ятай на усе своє життя – вони постійно брешуть.
-
Одного разу я побачила по телевізору в політичній передачі свого Бориса. Його представили як молодого перспективного економіста, який зараз проводить економічні реформи в країні.  Він сидів на шкіряному дивані студії, у чорному шкіряному піджаку, енергійний і рішучий. Я подумала :
- Ну, тримайтеся,червонопикі, зараз він вам покаже, де справжня причина нашого злиденного життя.
Та дива не сталося - Борис почав говорити про успіхи уряду у реформах, про важкі обставини, що тяжіють над нашою економікою і в загальному повторював їхні слова, щодо економічного курсу країни. Певно такою поведінкою він захищав існування імперії свого батька – Леоніда Ізральєвича Пріамштейна, захищав міцність капіталу «Пріамбанку». Усе має свою ціну. Безглуздо було очікувати якихось революційних заяв від телепередачі, яку знімали на минулому тижні. Та я була дуже засмучена. Борис не мав права так мінятись. Нехай  тепер він кохає іншу жінку, це почуття, яке веде людину по життю і тут нічого не поробиш, але на всю країну переконувати людей у брехні, якій ти сам не віриш. Бо якщо тобі повірять - ти будеш мати з цього великий зиск. Це якось бридко і безсоромно. Борис не мав права таке робити. Я зрозуміла, що такий Борис, яким я його знала і кохала, тепер існує лише в моїх спогадах. Від цього мені стало гірко.
Наступного дня я відвезла свій телевізор назад до батьків і тепер в своїй квартирі лігши на ліжку і розвівши руки на усю його ширину, наче обнімаючи світ, я на самоті шукаю спокій від турбот зовнішнього світу, дивлюсь на намальовані хмари на синьому небі.
Про «події» я дізналась одна із останніх і тоді з сумом подумала про примхливу долю. Весь час мене турбувало, що я звичайна жінка крім свого кохання нічого не могла запропонувати Борису, тоді як виявляється я давала йому найцінніше – можливість далі жити.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

О, Троє...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 25-03-2013

[ Без назви ]

© Юрій Кирик, 25-03-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.5062530040741 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …