Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2645
Творів: 48777
Рецензій: 93509

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

НОВИНА

© Славко Митрога, 18-02-2013
НОВИНА

Звісно, якщо я спізнюся в газетний кіоск по ранкову щоденну газету - хіба продавщицю це турбуватиме? Яке їй до того діло? Багато чого може трапитись, а їй за всім не угледіти. Та й навіщо? І взагалі, чому це таке ось подумав… Не знаю. Не знаю. Не певен… З дня в день я приходжу в одну і ту саму годину, без найменших запізнень, та й, щоб навпаки, також не бувало: хвилина у хвилину, секунда в секунду, мить у мить. Ніщо не змогло відучити мене від такої поважної звички. Звичка – друга натура.
Ні лютий мороз, ні нестерпна липнева спека, хоча, яка там нестерпна  липнева спека уранці – прохолода, свіжість, ранкова бадьорість! Та й, коли щось, одягнуся в тепліше, абощо… Нещадні потоки рясного дощу, що зносять усе, геть усе з-попід ніг, аж ніяк не чинили мені перешкод, бо що там ті ливні – накинути плащ, розчепірити парасолю, перебігти, перестрибнути, перескочити. Не питання! Та й хвороби, що знесилюють, виснажують, доводять до астенії, слава богу, тьху-тьху! – оминають мою персону. Постійно, крім вихідного, неділі, коли вся ота братія, що по газетах, та й не тільки вона, на опочинку, я дістаю, попри все, оту рідну, і звичну, й затребувану, як харч, як от сон, “Новину”.
Незмінно, у строго означений час опиняюся першим у черзі, якщо та трапляється, а буває й таке, перед віконцем кіоску. Добриденькаюся. Простягаю всередину, копійка в копійку, точнісінько, всю ту грошву, потрібну до сплати, і забираю товар. Уже свій. Звично й точно. Я так люблю. Усе в мене так.
Ще віддавна, відтоді, як тут оселився, у цьому містечку, на одній з його, як подекуди пишуть, нічим непримітних вуличок, я майже не чув від неї, від продавчині, ні пари з вуст. Майже. Усе поглинав міський гамір, шум, рик, тріскотня; всенощна, вседенна какофонія ніколи, здається, й не припинялася. А коли замовкала, втихала, зникала потроху, то аби нарости вранці ще. Гучніше. Міцніше. Ще дужче. Хіба до балачок тут та до здоровкань? Іноді я заставав її за позіханням, видно, вона не встигала отямитись після короткого сну, бо прокидалася ні світ ні зоря: самі розумієте, свіжі газети і все таке інше, а вдома, либонь, сім'я, і пов'язані з нею клопоти. Вона позіхала й відмахувала рукою дрімоту. Позіхала й проганяла долонею. Ви теж деколи робите це. Певне-що. Але то все не те. Зовсім… Отож, майже з тих пір, відколи я тут замешкав, між нами панує мовчанка. Ледь помітний кивок головою – виняткова ознака чемності й привітності; переважно – ніби мене немає, ніби одна порожнеча, ніби дрібна комаха стоїть перед нею. А може, це все уявляється мені. Вітатися з кожним клієнтом, кожнісіньким покупцем – хіба не обридне, будь-кому… Усі ті часописи, усе те канцелярське знаряддя укупі з нестерпно тісною коробкою споруди ларька, в якому стовбичиш хтозна уже скільки років – у кого завгодно відіб’є охоту до лагідних усмішок і привітань. Позаду лишились тих  кілька разів, коли у відповідь на привітання звучали слова:
- Доброго дня! Чого пан бажає?
Добрий десяток років тому.
Це містечко не таке вже й велике, навіть, чесно говорячи, дуже дрібне, ніяких визначних місць у ньому немає. Містечко як містечко. Без особливостей. Лише ота, обдерта, із післявоєнних років, відкрита навстіж вітрам та бродячим собакам, споруда залізничної станції. Та й та на околиці. А довкруги - одні пустирі. Нічого цікавого! Жодних театрів чи інших великих будівель. Лише одна залізнична станція, якою проходить однісінька колія, що зв’язує з рештою
світу, ніби отой телефонний кабель між світом Старим і Новим, що проліг по дну Атлантичного океану…
А так би й не знали, що далі є люди й міста. Теж є…
Отож:
- Чого пан бажає?
Пан незмінно бажав одну і ту ж саму газету. Іншої не читав. Ніколи. Гадав, що в інших те саме, або – майже те саме. А цю брав постійно, навіть не знати чому. “Новина” стала йому незамінною. Не міг обійтися без неї. Звичка, знаєте… Колись так склалося… Кожного нового дня на сході з’являється сонце… Якби воно там не зійшло – настав би кінець, кінець світу. Жах! Буча! Заберіть у мене “Новину”, не дайте мені її у певний час – буде те саме. Локально, та… Буде... Трагедія! Катастрофа!
Ось так, стискаючи міцно газету, ніби вона найдорожчий у світі скарб, я швендяв додому, назад. Ось. Нарешті. Усе ближче й ближче. Я повинен дійти, і вже там, зручно вмощений у кріслі, із горнятком міцної кави й цигаркою, розпочнеться вся церемонія. Газетна. Якихось особливих приготувань до того, щоб не сказати, священнодійства, я не чинив. Бо яке там священнодійство? Таке собі щось, буденне, щоденне і звичне… Коли воно є, то й не помічаєш його, а спробуй-но забери!.. Читав я для втіхи: усі рубрики, всі новини, навіть реклами та оголошення перечитував із задоволенням, у кожне слово, у кожну кому вникав, наскільки був здатен до цього. Я не можу сказати, що читав геть усе по порядку, від першої до останньої, поступово: аж ніяк - у мене була власна система, коли можна так говорити: я гортав сторінки, видивлявся, підчитував, виділяв, що цікаве, що менш, одне слово, систематизував і класифікував, а вже згодом брався до справи. Ретельно підготовлений, я починав із цікавішого і просувався все далі і далі. Бувало, я не встигав перечитати вранці усе, бо на чомусь спинявся детальніше, перечитував поспіль кілька разів, а потім, зненацька застуканий фактом, що варто спішити до праці, лишав усе на пізніше, на неробочий час, і тоді вже, увечері, перечитував заново, і нечитане, і прочитане, і по кілька разів. Жодної коми не пропускав!  
Щонеділі, коли газет не виходило, я не міг найти собі місця. Просто ходив туди-сюди, від стіни до стіни, дратувався й зирив на настінний годинник, який надто повільно, як про мене, відраховував час до наступного ранку, до наступного номера.

Нині я сильно заспав, чого не траплялось зі мною відтоді… Хм… Навіть не знаю… Не пам'ятаю - відколи. Я постійно лягав і, певна річ, прокидався о певній годині, конкретно, хвилина у хвилину. Звісно, я говорив, що люблю бути точним. У мене завжди все йшло звично, у свою чергу. Жодних відхилень, так би мовити, щоб від норми, в моєму житті не траплялося. Усе розкладено по поличках. Усе йде своїм плином. Тихо. Спокійно. Розмірено. Авжеж, у дитинстві траплялося різне, та на те воно і дитинство. І я разом з іншою дітворою міг чкурнути далеко від дому, міг допізна загратися, втратити лік годинам, опинитися хтозна-де, край світу, край часу, край казки… Але то все минуло, всі оті пустощі і забави опинились позаду, ген за спиною; і не розбереш, що з них уявне, нафантазоване, внесене сном і що - по правді. Тепер я поважна, статечна людина, службовець, хоча не високого рангу, та все-таки. Жодного натяку на дитячу безжурність. Прокидатися звик своєчасно, так, як повинно бути, рівно о сьомій.

Отож, я заспав. Врешті, колись це повинно було трапитись. Як без такої халепи! Тепер усе піде шкереберть, я відчуваю це.

Я вискочив із ліжка, наче ошпарений, і щодуху, як говорять деякі люди, котрі бачили все те, плигнув на вулицю і полетів, помчав, пострибав, ніби скакун з іподрому, до фінішу.
- Геть!
- Бережіться!
- Дорогу!
Я намагався триматися ближче до краю свого тротуару, (свого, бо я йшов,  точніше, то йшов, а то біг - саме ним, - то був саме мій бік вулиці, потрібний мені,) аби якомога рідше трафляти на тих перехожих, що починали залюднювати всю цю ранкову вулицю. Хтось поспішав до роботи, аби встигнути прошмигнути до свого робочого місця попереду від начальства і позбутися всіх вислуховувань та нарікань про потребу вчасно з'являтися на роботу, а отже - і всіх, пов'язаних із цим, головних болів та інших болячок. Якась жіночка, либонь, домогосподарка, чимось вона подібна до неї, поспішала на ринок, щоб скупитися чим раніше, доки ще люд не заполонив усі торгові ряди, й черги ще відповідно малі або й зовсім відсутні; щоб вибрати, що свіжіше,  ліпше й апетитніше, доки решта не розібрали. Хтось намагався наздогнати автобуса, що уже рушив, не дочекавшись, доки захеканий майбутній пасажир пробіжить отих декілька метрів, що віддаляють його від транспортних східців і змоги вдавитися усередину; очевидно, водій уже вирішив, що автобус точно не гумовий і на всіх місця не вистачить; тож хай зачекає наступного, хоча це й забере добрих п'ятнадцять хвилин, якщо, звісно, поталанить і наступний не поламається по дорозі. Бувало й таке.
І я біг пішоходом, закрайком, намагаючись обминати весь люд, що, як завжди буває в ранкові години - поспішає, квапиться, суне один перед одного, один на одного; я натикався на інших, які з невідомих причин опинялися посеред моєї дороги, заледве не випихаючи мене на проїжджу частину під випадкові автівки і, заважаючи мені у моїй нагальній, терміновій, життєво важливій справі. Невже жоден не тямить, що мені треба квапитися не менше від них, а у стократ, у тисячократ прудкіше!? І коли я попав на калюжу, що не знати звідки виросла поруч, адже жодних дощів не було цілий тиждень, хіба-що прорвало каналізацію й ремонтники, як це зазвичай буває у них, не спішили полагодити весь той прорив, водночас із тією випадковою машиною, що забризкала мене грязюкою з ніг аж до голови, хоча, трохи не так, не повністю, - то не помітив цього, а коли і помітив, то не надав цій події жодного значення, бо справи куди важливіші гнали мене вперед, до кіоску, і не було часу горлопанити щось на кшталт погроз чи образ вслід кривдникові, що зникав уже за поворотом, за рогом будинку, та й він, очевидячки, і не почув би усіх тих прокльонів, а коли б і почув, то один біс, я в цьому певен, поїхав би далі, зробивши вигляд, ніби нічого не сталося. І допоки я поспішав, увесь отой дріб’язок, призначений на газету, – одна паперова купюра і декілька жовтесеньких мідяків, - торохтіли в кишені, дзвеніли, жмакались, намагалися вилетіти з неї і шубовснути в ноги комусь із перехожих або й просто мені. І водночас у голові вертілася думка, скільки ото таких міст по обидва боки Дніпра, та й хіба лиш Дніпра, - і ніби й дрібних, і ніби й не дуже великих, і ніби й тихих, спокійних, нічим не примітних, і байдуже, коли вже щось треба, коли вже припре, - то й не проштовхнешся, не проб’єшся крізь шум і галас велелюдного натовпу, що й кроку ступити спокійно не дасть.
- Гайда! Гайда! Живо! Хутчіше! – лунало в моїй голові щоразу, коли я на щось чи на когось згарячу натикався, і був змушений збавити ходу, а на додачу, подекуди, ще й міг одержати порцію непристойних слівець і образ, до яких, вже повірте, мені не було коли гаяти часу.
- Гайда! Гайда!..
Потрібно надолужити так марно загублене і поправити діло на краще.
І ось, коли я врешті без духу опинився біля кіоску і, - захеканий, знесилений, засапаний, в надії на те, що зараз усе проясниться, устигнеться, станеться так, як учора й позавчора, та ще щоразу до цього, - став перед вітринами, вона, ця недолуга і постійно до всіх невдоволена, до мене без винятку, продавщиця, висунулась у віконечко й, - о диво! - обізвалася привітанням. Далі могла не говорити. Нічого. Жодного слова. Пояснювати, що газет нині немає, бо в газетярів якийсь там страйк – не мало жодного сенсу. Мені вже все було зрозуміло. Не встигла вона й рота роззявити.
Думки роїлись у голові без жодного толку. Паніка охопила мене. Куди піти? Де податися? Де знайти правду, оту, так потрібну мені, що уся поміщалася на кількох сторінках жаданої мною “Новини”? Уже ніяк не під силу було мені вгамувати весь той хаос, що наповнив собою кожну мою клітину й атом. Безпорадно й безпомічно, не пам’ятаючи геть про роботу й про все, про що добрі люди радять не забувати, брів я сірим, бо саме таким видавалось воно мені в той момент, містом, аж доки не опинився перед міським поштовим відділенням, де мене осяяли віра, надія, й любов.
- Катастрофа, шановні! Катастрофа! Куди поділи “Новини”?!
Саме з таким репетом увірвавсь я всередину цієї поважної, як про мене, контори. І доки мені довго втовкмачували вже чуті мною слова про якийсь там, що аж ніяк не повинен би стосуватись мене, газетярський проклятий страйк, про те, що вони, всі ті газетники та інші усі редакційні робочі, вимагають ото поліпшення їм робочих умов та, звісно-що, підняття їм оплати, що те і що се, я ніяк не міг змиритися з цим. Я стояв, і нечутно бубнів собі в ніс або кричав у весь голос, сновигаючи взад і вперед, що мене це все не стосується, що мені це все ні до чого, що газета повинна бути.
- Як немає!? Так не повинно! Не можна…
Я все повторював і повторював, що газета має виходити, що газета повинна бути, що я звик, розумієте, звик, що газета буває щодня, а в неділю, хай йому грець, в неділю - нема, але я вже до цього звик, звик, хоча й дуже жаль. Я звик, розумієте? В неділю - нема. Погано… Але я призвичаївся… Але в інші дні є, розумієте? Це головне. Це усе.
Далі я плентався містом, - бо усе-таки поштарям, мене аж трясло від люті, трохи хитрістю (вони намагалися заспокоїти мене умовляннями та, на їх думку, міцним аргументом, що, не біда, що нині немає газети, мовляв, завтра все налагодиться, і т. д.), трохи силою, а вдалося мене позбутися, виставити за двері, випровадити де подалі, - оповитий печаллю й горем. Правду кажучи, відчував, ще відразу, у ліжку відчував – бути біді! Мене не турбували ані залишені мною навстіж відкритими двері моєї квартири, ані усі ті відпустки, якими я жодного разу не скористався, затято з’являючись щоденно й вчасно на місце своєї служби, ані… Ані ніщо.
Я шкутильгав, плентався, плівся, шкандибав, дибав, снував, човгав, точився, чалапав, доки не зачепився за неї, (борони боже, я аж ніяк не бажав зачепити цю бабку, і ніколи не був проти старих, тим більше, настільки, людей!) на пероні тієї самої залізничної станції, вона ще стоїть із післявоєнних років, а коли придивитися, то ніби й довше – настільки облуплена й обдерта, що ззовні, так і всередині. Старушенція, об яку спотикнувся - уже точнісінько, куди старша від станції - дореволюційна, старезна, горбата, крива, глуха, - звісно, глуха! – як смерть, одне слово. Ліпше б я її обійшов, якби знати; хіба мало дороги і хіба не пройти поряд і не зіткнутися з нею – така вже й складна задача. Але ж випадок! Я не знав куди дітись від сорому, тільки галасу не вистачало, я і так натерпівся, а кінця-краю не видно… І доки вона кричала, махала руками, вигукувала, щось на кшталт, куди преш, чоловіче, не бачиш, людина немічна, стара, стоїть ось, а ти тут на неї наскочив, покалічив би, то ж не жарти, де ж так можна, - я не чув і не бачив нічого. Та раптом звершилося. Очі мої, погляд, уся моя увага і всі мої відчуття – скупчились в одне ціле – і вже не відірвеш їх силою ані чим від газети в руках сивочолої. Аж не віриться. Невже все так просто? Невже прямо ось, перед тобою, воно, те жадане, бажане, мріяне. Простягти руку і взяти.  Я не бачив уже, крім газети, нічого. Лише “Новина”. Вона літала з рукою старої – назад, вперед, вгору, донизу, крутилася каруселлю, кружляла; і тут, звісно, як зазвичай буває, бабуся зронила газету, випустила і та полетіла, чкурнула з руки старої, і вітер поніс її – далі, далі і далі.
Тепер я щодуху біжу. Біжу повз усіх. Позаду всі продавщиці з кіосків, усі перехожі, що злостяться й сатаніють, коли тобі спішно і ти їх штовхаєш; усі ті автомашини, що забризкують, заляпують і задрипують; усі поштарі та їхні відділення, де немає газет, а отже – нічого, бо газети в поштових відділеннях –усе; усі старушенції і геть усе інше. Значить, усе наяву. Насправді. Я біжу і мене не впіймати. І коли газета падає, опускається й лягає на колію – я опиняюсь на ній, на газеті, на колії. Я хапаю газету, тримаю чимдуж і бачу, що там, на “Новині” – чорніє вчорашня дата.
          “Потяг прямує увись,
Високо-високо в гори…
Потяг увесь тремтить,
Пісню гудуть мотори…”
І тепер я не знаю, як далі писати, казати, продовжувати всю цю історію, всю цю розповідь, бо мене вже нема. Немає, розумієте.
Наступного дня, вранці, продавщиця, що торгувала газетами у кіоску, замовила на один примірник "Новини" менше. А перед тим вона прочитала замітку в “Новині”, за якою я так уперто ганявся напередодні. Біля замітки висіла світлина старої, свідка тої трагедії - сивої, горбатої і, певне, глухої; на знімку вона була дещо схожою на смерть, чи то пак, на зображення смерті, яким його подають у деяких кінофільмах та коміксах, чи ще де. В самій замітці писали про трагічну загибель під потягом на залізничній колії біля міського вокзалу службовця, поважного й статечного, хоча й не високого рангу і про те, що відтята від тіла рука, - бо тіло було геть пошматованим, - права рука, міцно стискала неушкоджену й цілісіньку вчорашню, точніше, уже позавчорашню газету. Хоча, цього всього я вже, що було б дуже логічно й природно, знати не можу. Чи не так, читачу?

                                                                                                  Унин, 8-11-2012

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

А все так гарно починалось...

© Оля Бреславська, 19-02-2013

Химерні думки

© Наталка Ліщинська, 19-02-2013

Славку, вітаємо на ГАКу!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© г@ківка, 18-02-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.727952003479 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …