Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2646
Творів: 48919
Рецензій: 93601

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авантюрна проза

Сага про капітана Соляника

© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 12-01-2013
- Кожен мужчина за життя повинен начистити чотири тонни картоплі, - порадував їх кухар Сашко, ледь вони зайшли на камбуз.
- Починайте, - вказав на величезну каструляку, яку називав невідомим словом «лагун», мішок з картоплею і два ножі.

Ось кухаря Сашка, якби проводився конкурс «Вгадайте, хто боцман на груповому фото», усі впевнено позначали б саме так – шкіперська борідка, кольорова хустинка на шиї, татуювання з якорем на зворотньому боці долоні. І – стрункий аж худий, через живіт спину чухає. Що теж не відповідало стереотипам про кухарчуків. Жоден член екіпажу ніколи не бачив, коли Сашко їсть.
- Ну що ви, я бачив, як це готується! – традиційно відповідав на це Сашко.

Вода в лагуні хлюпалася в такт хитавиці, дві вже почищені картоплини сиротливо дрейфували від борту до борту при кожному крені судна, табуреточки, на які розщедрився Сашко, намагалися вискочити з-під сідала й промандрувати в інший закуток камбузу. Кухар Сашко встановив металеві перила довкола своєї здоровенної електричної плитки, що займала весь центр приміщення, й для певності ще й прив’язував до них шворками усі каструлі й пательні, в яких щось геть неапетитно кипіло й шкварчало.

Тут і так шлунок аж судомить від хитавиці, а ще ці різкі камбузні запахи.
Той не моряк, хто за першого свого знайомства з морем не закачався, кому не судомило живіт, шлунок не підсупав під саме горло, кому не паморочилося в голові від цього неподобства, а у скронях частими ударами венозної крові не пульсувало: «Ну коли вже це закінчиться? Ну за що мені така кара?» А внутрішній голос підступненько не відповідав: «Коли? Десь за півроку! Ти сам цього хотів, хлопче!»

- Це шторм? Скільки балів? - пошепки спитав Дениско в Сергія, приноровлюючись чистити першу картоплину з тих чотирьох обіцяних поваром тонн.
- Ой, я вас благаю! – почув Денискове запитання кухар Сашко. – Який шторм? Погода – так і шепотить, позич, але випий. Море – воно горбате, асистенти. Легенька бовтанка. Звикайте. Щоб ви у сорокових широтах на китобойці заспівали, коли хвилі, гадом буду, - вище щогли судна? А їсти моряки хочуть завжди, незалежно від широти на глобусі й погоди.
- А ви були на китобойцях? – з повагою спитав Дениско. Його мама, Ольга Миколаївна, колись розучувала з тенором партію капітана-китобоя з оперетти Дунаєвського «Білі акації»
- Атож. Та мене сам капітан Соляник з Іллічівського порту до ресторану «Баба Утя» на своїй «волжані» підвозив! – гордо сповістив Сашко, наче похвалявся особистим знайомством не менше ніж з Юрієм Гагаріним.

Хлопці перезирнулися.

- Що, нічого не чули про Соляника? Ех, піхота! – зрозумів їхні миги кухар Сашко.
- Зараз випічку в духовку посаджу і розповім. А ви чистіть собі картоплю, чистіть.

Ну шо вам сказати? Навряд чи знайдеться дорослий одесит, що ніколи не чув про Соляника - капітан-директора китобойних флотилій «Слава» та «Радянська Україна». Бо коли ці флотилії поверталися з китового промислу з-під Антарктиди, зустрічати їх висипало на Приморський бульвар чи не все місто. З квітами, з оркестрами, з салютами.
А китобої такі поважні після дев’яти місяців океану сходять по парадному трапу з плавбази, більшої за Морвокзал, тобто трапом чалапати довго, а людей в екіпажі тієї плавбази 350 чоловік. Усі в плащах болонья, дарма що спека на вулиці, шо май-місяць, усі в беретах, як у Бельмондо, й темних окулярах, як в Ів Монтана. Штані дудочками, штиблети носаками, перед Одесою в Кейптаун заходили, – стрежіться одеські дівки, відпадайте рівномірно, штабелями! А натовп рідні на причалі ледь не на руках їх качає, хапають-обіймають кожного, навіть якщо чужий морячок, не свій чоловік, син чи брат під руку трапився, гріх ради такої справи його не розцілувати. Який там Каннський кінофестиваль і червона ряднюшка? Ось вона, слава! Тобто «Слава»!

Останнім по трапу спускається сам Соляник – у білому кітелі, у білих штанях, в білому кашкеті, навіть гади - білі. Грудь в зірках Героя, бінокль на пузі. І тут всі перенумеровані пароплави-китобойці, що ганяли за китами посеред крижин двокола тієї плавбази усі дев’ять місяців (ну, я-то якраз на бійцеві був кухрем), а зараз стоять на якорях у гавані, як загудуть в усі свої гудки, як вистрілять з гірпунних гармат холостими. А інші пароплави в порту той гудіж підхоплюють, а за ними – паровози, а за ними - заводи, а за ними – трамваї дзвенять. А ти кажеш, Гагарін. Його після повернення з орбіти хіба що якісь казахські пастушки зустрічали. А тут таке.

Але це ще не все. Оту саму «Бабу Утю» поблизу управління «Антарктика» на Пушкінській, Соляник на три дні повністю арендував для своїх китобоїв, як колись полководці завойовані міста віддавали своїм найманцям на триденне розграбування. Трощи посуд, я сплачу. Ну і половина одеських таксистів усі ті три дні під рестораном чергувала. Якщо якийсь китобой вже дійшов до кондиції, корешки його на руках виносять до машини, розраховуються наперед і тільки адресу таксистові кажуть. Перший Китобійний провулок! Вони і жили всі поряд, на десятій станції Великого Фонтану було містечко китобоїв. Усі діти народжуються строго за графіком, в лютому чи березні, бо татусі з рейсу на початку червня повертаються, коли в Антарктиді якраз зима і несезон, і більшість хлопчиків називають Славіками. Що? Ні, в мене дівка. Що мені, Радянська Україна її називати було?

Такими ось всенародно любимими соляниками люди стають не зразу, а проходять важкий тернистий шлях. Наш починав на Далекому Сході старшиною звіробійного боту – котиків та сивучів власноруч бив. Під час війни, вже капітаном, часто ходив на США з конвоями, возив допомогу від союзників, потім взагалі став представником СРСР по лендлізних справах, бо англійський язик в нього гарно підвішений був, а після війни ще й репараціями пароплавів займався – союзники саме флот переможених ділили. Ось там наші й витягли на жеребкуванні німецьку, а колись норвезьку, китобійну базу «Вікінгер» з п’ятнадцятьма суднами-китобойцями. Може сам Соляник і витягнув, в нього рука фартова була. Отож в перший рейс у 1947 році флотилія пішла прямо з Англії, уславлений полярний капітан Воронін її вже тільки в Гібралтарі наздогнав, Соляника зробили старпомом при ньому. Вже з другого рейсу капітанив сам.

Що характерно, чи не половину команди тоді набрали з норвежців – гарпунерів, жироварів, роздільників туш. Своїх гарпунерів норвежці тоді експортували на весь світ, як зараз бразильці футболістів, і отримували вони зарплатню валютою більше за самого капітан-директора. Але й капіталістична справедливість була: промазав гарпунер по киту, в нього із зарплатні вартість гарпуна вираховують. Це вже наші якомусь військовому заводу поручили ті гарпуни штампувати й пішла стрільба без жодної економії. Норвежець з сорока метрів в кита поціляє, а наш з вісімдесяти гатить, іноді вцілить іноді ні – байдуже, патронів не шкодували. Соляник спочатку наших до норвегів напохваті поставив, мовляв, придивляйтеся, і з третього рейсу, тобто через три роки, від послуг норвежців відмовився. Але на пам’ять про себе норвежці таки залишили китобоям високі зарплати.

Китобойці переслідують китове стадо в строю кільватера, один за одним, відстрілявся, влучив чи ні – відвалюй в бік, щоб линь на гвинти не намотали. Іноді і японець якийсь чи канадець до нашого строю приб’ється, виганяти його й не думай – міжнародні води і єдині на всіх правила. Хіба що от, норвежці – ті з перервами на молитву працювали, а ми ж – атеїсти, без перекурів полювали. Встрелив кита, до плавбази відтягнув, накачав повітрям, щоб не затонув – і знову в пошук. Коли в сорокових широтах шторм, усі іноземці в Кейптауні відстоюються, а наші – вперед за орденами – і в шторм по океану шастали. І всі ж всіх знають, тих же норвежців, іноземні спостерігачі на борту, і пояснити нікому не можуть, що за полювання в шторм ніхто нам не доплачує, просто Соляник до річниці Жовтня взяв зобов’язання виконати план на 200 процентів.

З планами цими – взагалі чудасія. В першій експедиції в 1947 взяли на гарпун щось триста з чимось китів. У другій – вже понад вісімсот. А в сімнадцятій, в якій вже і я був, – більше двох тисяч. Хіба це – планування? Чи на ваші плани китів на планеті вистачить? Що характерно, зарплата від того не росте, бо прив’язана не до здобичі, а до бездушних процентів, а план треба ще й перевиконати, бо премії не буде. Соціалізм для китів куди страшніше за капіталізм, пацани. Норвежцям не потрібно було бити більше китів, ніж жиру, спермацету, амбри та м’яса можна цього року продати. Вони ринок не хотіли обвалити. А нашим – все піде. Не встигають обробляти – на борошно машина все перемеле, песців на звірофермах годуватимуть. Ось не були б такими ненажерами, може б і досі потихеньку били, як японці. Але з 1986 року міжнародна комісія китів бити заборонила усім країнам. Наші ще рік попручалися і приєдналися до заборони. А японці і досі полюють певну кількість, начебто «в наукових цілях».

Але це вже пізніше, вже в мої часи. А Соляник погорів значно раніше. Ще в 1965. Вийшла пасквільна стаття в «Комсомольській правді», якийсь спецкор з Москви тоді на танкері на промисел приїхав, а Соляник його зустрічати не вийшов, у нього саме флаг-строк, ну виробнича нарада по радіо, була. Що важливіше? А кореспонденту шлея під хвіст потрапила, корона спала, й він такого понаписував, що жах. Начебто Соляник спеціально не повів флотилію під Антарктиду, а залишився в тропіках, бо саме вдруге одружився на молодій, і влаштував їй курортне життя (він її в рейс буфетницею оформив). Ну знаєте, буває таке в чоловіків, коли сідина в бороду, а біс в ребро. Хоча, звідки вам знати? Одним словом – буває.

А він – герой праці, тричі кавалер ордена Леніна, двері в ЦК ногою відкриває, бо його флотилія, аж поки нафту в Тюмені не знайшли, давала СРСР п’ятдесят відсотків валютних надходжень: амбра та спермацет дуже коштовні для парфумерної промисловості та медицини. Та що там – напівбог одеський. А в морі – так і повний бог. Міг дозволити собі упадати за дівчиною красиво. То на вертольоті з плавбази з квітами в колгосп прилетить, де та студентка на полі вкалує, то ще щось відчебучить, винахідливий був дядько. Ну, в рейс її оформив після весілля, хоча іншим це не дозволялося. І «волгу» свою на борт взяв, щоб молода дружина пішки по Веллінгтону не швендяла, ще вкраде хто, хоча такого теж навіть капітанам тоді не дозволялося. Радянський моряк? Шкутильгай пішки хоч через арабську пустелю і строго в складі п’ятірки, в жодне таксі не сядеш! А Соляник - басейн персональний їй на пеленгаторній палубі наказав збити з дощок і брезентом вистелити.

Тобто – начебто й правду той кореспондент написав, але якось підступненько і з-поза паркану, як моська. Начебто не може ось ця людина, яка живе не за вашими планами сірих мишаків зробити таким же сірим усе навколо, а за законами справжніх чоловіків, бо з самого 47 року відбуває в Антарктиці 9 місяців з 12, без відпусток годує усіх вас дармоїдів в буквальному значенні слів, а Соляник простий був дядько, коли вільний час був, виходив на промислову палубу туші розбирати допомагати, як простий підвахтовий матрос, невже ось цей, куди там Джеку Лондону, Морський Вовк - не може мати звичайної людської слабкості? Ні – і ти, і такий весь із себе герой, шуруй на партбюро!

Але в мукомолці люди тоді таки померли від спеки, бо температура в трюмах бази була вже більше півсотні градусів. Справді в кількох мукомолів – старих одеських дідів, що якось прослизнули повз медкомісію, сердце відмовило. Але звісно ж, в тропіках флотилія опинилася не тому, що Соляник буфетницю свою катав на пляж, а тому що переслідували велике стадо кашалотів, більших китів під Антарктидою тоді вже повибили.

А тут цей кореспондент. Рознюхав ще, що наші морячки, коли флотилія у Веллінгтон в Новій Зеландії заходить, продають сувеніри з китового вусу. Ну завжди так робили, й нікого не турбувало, ще від норвежців цього рукоділля навчилися. А він в газеті пропечатав це «підпільними бригадами», щоб для комуністів пострашніше звучало, й Соляника в результаті знімали аж на рівні секретаріату ЦК КПРС, бо український ЦК знімати його відмовився, навпаки, збирався захищати. Але зняли, хоча сам Брежнєв на засідання приходив, щоб захищати, начебто. Ось це мене дивує. Сам прийшов! І нічого не зміг, усе бюрократи й майстри апаратних інтриг так викрутили, що мусив підписати. Та хіба хоч один капітан, не кажучи вже про капітан-директора флотилії, таке допустив би в себе на борту? Соляник, бувало, вишкує штурманів на промпалубі, йде і жартома лясне когось по плечу, а рука в нього, колишнього звіробоя, важка була. Встояв на ногах – молоток, бути тобі капітаном. Ну або ще чимось свій характер людина проявить, то він і з четвертих помічників до капітанів людей підвищував. А не так що, спочатку в партію, потім в капітани.

Та що там, скількох китобоїв він від закриття візи а то й від калапучі порятував, бо просто не мав звички здавати своїх? Коли 9 місяців в океані щойно відбув, на такі подвиги іноді на березі людину тягне, що тюрма по ній однозначно плаче. А він спитає в капітана бійця: «Потрібна тобі ця людина в рейсі?» - «Так, без його китових котлет продуктивність гарпунерів прямує до нуля,» - відповідає капітан.- «Добре, в морі з ним розберемося». А в море пішов, хто на тебе справу 9 місяців відкритою триматиме, якщо не вбивця, а просто хуліган? Забудеться, звичайно. Так і відмазував. А тут сам генеральний секретар вже, виявляється, в себе на палубі на хазяїн. Ну що про таку країну скажеш?

І ось знаєте що хлопці? Справжній характер людини та її оточення виявляється не тоді, коли вона на коні, а тоді, коли з того коня беркицьнулась. Молода дружина його в результаті покинула, більшість лизоблюдів з «Антарктики» теж відвернулися. Особливо кадровики раділи. Вони цілу систему вибудували, щоб побільше грошей чи закордонних шмоток з моряка злупити за те, що в рейс відпустять, а Соляник все вирішував одноосібно. Цей ось гарпунер іде в рейс і крапка. Соляник сказав. Який тут бакшиш?

Але друзі справжні теж проявляються. Хтось з них влаштував його представником міністерства рибного господарства у Сомалі: сиди собі в посольстві, у вус не дуй, валюту отримуй. Так не висидів там і півроку. Я моряк, каже, дайте будь-який пароплав, краще рибу ловитиму, ніж так скніти. А китобої рибалками, чесно кажучи, трохи гемблювали, хоча в одній управі начебто працювали. Коли пішли чутки, що китів відтепер заборонять бити, і одного китобойця після рейсу задля експерименту залишили в промрайоні під Намібією ловити рибу тралом, такий шухер на промислі був. Але менше з тим. Направили його в Керч на виробничий рефрижиратор «Ван Гог». Не китобаза, але теж нічогенький пароплав, з новострою. Його на лов молюсків в Індійському океані планували. Так він до пенсії у море з Керчі і відходив. А на пенсії вже повернувся в Одесу капітаном-наставником з військово-морської підготовки. Ось тоді я його і бачив.

Суну собі з рибпорту, на трамвай запізнився. А там трамвай з Чорноморки всього один ходив, просто по степу. Чекати нема сенсу. Кілометрів 5 пішкодралом вздовж траси треба йти. А він все на тій же двадцять першій «волжані», що у рейси з собою возив, і їздив. Зупиняється сам. Куди тобі, морячок? Сідай, поїхали, мені теж на Пушкінську. Як рейс, не прогарний? А по скільки на пай? А куди для отоварки заходили? А отакий-то шинок біля порту ще в Пальмасі залишився? Дивлюся, правильні питання дідусь задає, видно що з наших. Зирк на заднє сидіння, а там на гачку кітель висить із Зіркою Героя. От тоді я тільки вкурив, хто мене підвозить. Тиждень руку потім не мив. Але все ж таки довелося.

Розповідаючи цю сагу кухар Сашко ні на хвилину не зупинявся, насправді. Нашаткував цибулі, накрутив фаршу. Слово за слово якось, все й розповів, все й приготував. Ні, він міг би продовжувати цю травлю, як на флоті називають подібні теревені, ще, бо для травлі завершеність сюжету не важлива, а важливі лише вільні вуха, але Сашко вчасно глянув на хлопців біля лагуна з картоплею і заволав:

- Так, стоп машина, асистенти! Ви що не бачите, що картопля вже через край сиплеться? Диви як розкочегарились! І не закачує вже, ге? Отож бо, страшна флотська таємниця: закачує тільки нероб. Марш на палубу, покуріть з моряками. Хоча, ви ще не курите, та і я кинув. Через півгодини до мене, на столи накриватимемо.

Меггі зустріла їх біля броньованих дверей, завихляла хвостом, так всі втрьох, вони і пробралися на крило містка.

- Слухай, а що він там про хуліганів ніс? – змовницьки спитав Сергійко. – Мабуть самого так від ментів відмазували?
Денис натомість прислухався до свого шлунку. Після того, як вони вийшли на верхню палубу й повіяв легкий вітерець, начинений морським йодом, останні симптоми підступної морської хвороби таки кудись поділись.
- Слухай, а таки точно не закачує? – радісно спитав він у товариша.
- Нормально, Денисе?
- Відмінно, Сергію!
- Гав!

На горизонті бовванів якийсь невеличкий острівець з маяком, схожий на кита на мілині й вертілися довколо нього якісь дрібні сейнерки, а в повітрі кружляли цілі рої морського птаха. Чайки, мартини, баклани, ще якісь невідомі без підручника з орнітології пташечки. Сотні, тисячі, чи й не десятки тисяч.

Вони обережно зазирнули на місток.
- Острів Зміїний, - пояснив третій штурман Євген Олексійович. – Промисел чорноморського шпрота.

І в цей час з рації почулося.
- СЧС 1294 – капітану Солянику! Давайте, не затримуйтесь під бортом! Здали свох три тонни, дайте іншим підійти!

Хлопці перезирнулися. Той самий?

- Правда красень? – спитав натомість Євген Олексійович і дав хлопцям бінокля. Посеред рибальської малечі стояв на якорі великий риболовецький траулер і приймав від малюків рибу. Свіженький, лискучий, щойно з верфі.
- «Капітан Соляник» - прочитав через бінокль на борту того нового пароплава Дениско.
- Перший новострой, який одесити за останніх десять років отримали, - пояснив піхоті Євген Олексійович. – Миколаївської побудови траулер. КрасавЕць, однозначно.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

бійня

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© George, 13-01-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.85044097900391 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …