Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2646
Творів: 48903
Рецензій: 93596

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

На острові

© Ant.on, 07-01-2013
        Вересень добігав кінця, та надворі стояла сонячна, по літньому тепла, погода. Сонце не гаряче, як то буває влітку, а гріє лагідним теплом раннього бабиного літа. Та все ж у просторі вже витає невловиме свідчення того, що скоро по теплу і, що осіння холоднеча не за горами. Нині знову випала сонячна і тепла днина. Зранку небо було чисте, повітря прозоре, лише на обрії, за Дніпром, воно поволі ущільнювалось, затінюючи горизонт легкою напівпрозорою поволокою. До полудня атмосфера втратила свою вранішню чистоту і над водою згусла парка переддощова імла.
Ближче до вечора небо обклали щільні дощові хмари; було тепло і тихо, як те буває у сірі похмурі дні ранньої осені. Над тихим плесом нависла темна пелена - чекаєш дощу, а його знай немає. Все завмерло в очікуванні перших дощових крапель, лише невгамовні ластівки стрімко чигали над плесом раз-по-раз торкаючись стрімкими крильцями дзеркала води.

Четверо мисливців готувалися до дощу. У просторому, з великими прозорими пластиковими віконцями наметі-кухні, все було готове до затяжної облоги. Уздовж стінки намету, великий дощатий, охайно накритий цератою стіл, обабіч міцні, відшліфовані до блиску дерев’яні лавки, на столі наготовані наїдки-напитки, нарізаний грубими куснями хліб, розставлені невеликі, розцяцьковані малюнками з мисливської тематики, чарчини.
Нарешті надвечірні сутінки розродились дощем. Він пішов спочатку нехотя, затим, набираючись сили, зашумів по листю дерев, затарабанив по даху намету, захльопав по воді і, врешті-решт, зібрав таки під гостинним дахом кухні, зайнятих до того своїми справами, мисливців.
Всередині було вже зовсім темно. Щоб розігнати той напівморок довелось засвітити стару гасову лампу. Її поставили посеред столу і пітьма неохоче відступила за його межі. Хитляве світло, раз у раз, вихоплювало із темряви обличчя, пару низок, підвішених до бантини, сушених білих грибів, кілька в’язанок важких кетягів червоної калини, гілку липи, що притулилась своїм мокрим листям до темного, у дощових краплях, віконця намету.
За вечерею розмова точилась довкола планів на наступний ранок. Субота - день полювання на качку. Назавтра, треба було встати удосвіта, закинути в човни мисливське збіжжя, потім на веслах доплисти до заздалегідь облюбованого місця, розкидати, на порослій річковою рослинністю, мілководді десяток-півтора гумових опудал качок і, в передранкових сутінках, замаскувавшись в очеретах, завмерти в човні, в очікуванні першого прольоту качки. Часу на сон залишалось небагато тож, незабаром, двоє з компанії, розпорощавшись з друзями , пішли на нічліг до свого намету.

За столом залишились двоє: Андрій і Антон. Обом було вже за п’ятдесят і знали вони один одного більше тридцяти років поспіль. Деякий час приятелі навіть працювали разом, але, згодом, доля розвела їх по різних роботах. Бачитись тепер вони стали рідко, та все ж обов’язковими були щорічні зустрічі на полюванні. Зачинався сезон, лунав телефонний дзвінок і знову полювання збирало разом старих приятелів. Та минулого року Андрій так і не зміг виманити свого приятеля на полювання.
На дзвінки той або не відповідав, або відмовлявся від поїздки не пояснюючи причину відмови. Антон, зазвичай, мовчазний, і зараз майже не приймав участі в розмові. Андрій вже кілька разів намагався поговорити з приятелем, але до сьогодні такої нагоди не випадало.
- Слухай, а ти змінився. Як жив ці роки? Чим займався?
Антон намагався відбутись загальними фразами, але робив те мляво, бо добре знав свого друга, коли той хоче про щось дізнатись – від свого не відступить.
- То довга історія, Андрюха – все ще намагався сповзти з теми Антон.
- А нам спішити нікуди, до ранку онде скільки часу – рішуче відрізав шляхи для відступу його співрозмовник.
- Не знаю з чого, навіть, почати.
- Тоді давай з початку.
- Ну що ж, напросився – слухай. Він почав свою розповідь - дещо безладно, часто перескакуючи з однієї теми на іншу гублячи, час від часу, нитку розповіді.
- Почну здалеку. Тобі не доводилося задумувавсь для чого ми, власне, живемо? Не в плані для чого існує людство, а для чого живу я, конкретний Антон. В чому сенс мого, окремого, єдиного і неповторного життя. Пам’ятаю, в дні юності те питання довгий час не давало мені спокою: “ Хто я, що я, для чого я”, запитував я себе; і так без кінця, до відчаю, до тої грані, котра так ненадійно відокремлює, іноді, життя від небуття. Скільки люду пішло на той світ так і не знайшовши відповіді на ті запитання. Внаслідок хтось стає філософом, хтось поетом, хтось приходить до Бога, а дехто, бува, і руки на себе накладає. Але більшість, і я в тому не виняток, якось те все переростають, звикаються, та й живуть собі потихеньку: закохуються, або ні, та, врешті-решт, і ті і другі одружуються, обзаводяться дітьми і живуть собі, як у кого виходить.

І в усьому тому нічого поганого немає, але коли вже зважуєшся на
той крок, треба розуміти – ти кидаєш собі на карк важку ношу і, що, віднині, у твоїй відповідальності, не лише власне життя, але і долі близьких, що відтепер потрібно розбиратись не тільки зі своїми проблемами, але і влазити в шкуру тих кого приручив. От глянь, хоча б, на наші відносини з дітьми. То ж тяжкий труд. Скільки терпіння, талану і мудрості потрібно, щоби пройти те поприще. Так ні ж бо! Куди легше гримнути на дитину, дати потиличника, бути прискіпливо-вимогливим; в кращому випадку просто відсторонитись від спілкування, звівши його до буденних перевірок (дякувати Богу нечастих), шкільних домашніх завдань з подальшими оргвисновками. А всього то, що треба було зробити - стати на один щабель з малечею, жити її життям – і вся тут премудрість. Натомість ти поступово, крок за кроком, рік за роком, власноруч, зводиш височенну стіну у відносинах з дитиною і повалити її потім ох як непросто! А від тебе тільки і всього, що було потрібно - любити дитя і все! Подивись на малюка: він же любить тебе, правда до пори до часу, просто так, ні за що. Радість і любов маленької людини є самою сутністю її буття, аж до тої пори доки вона не зіткнеться з безжальним світом дорослих.
От так я і жив, як та людина у футлярі: жив майбутнім, жив минулими спогадами… От тільки на сьогодні часу не вистачало. І от що дивно: розуміння того що живу не так, що можливе інше життя і що воно тут, поруч - те відчуття тривожне і манке, як terra incognita не полишало мене на протязі усього мого життя.
Коли молодий, живеш так, ніби попереду у тебе вічність. Здавалось - те, що не зробив сьогодні, можна легко надолужити завтра, те що не встиг учора, зробиш потім. І ти тішиш себе тими придумками із дня в день, з року в рік, аж поки одного разу до тебе не приходить розуміння, що і те уже запізно, і інше треба було почати ще позавчора. І ті борги множаться з, кожним Божим днем, у геометричній прогресії. Так непомітно для себе я і підійшов до тієї непевної грані за якою прірва, а позаду випалена пустеля і розуміння - виправити щось уже неможливо.
І, забуті з часів далекої юності, тривожні запитання знову приходять до тебе безсонними ночами і довго, іноді до ранку не дозволяють стулити очі. Спочатку, аби скоротати час, дивився телевізор, потім почав читати - усе що попадало під руки. Дійшла черга до Біблії, Нового Заповіту. Читав підряд, знаходив там багато правильних, ба, навіть мудрих речей, але написане мене якось не зачіпало. І тяглось те все на протязі року-півтора. Засинав швидко, але за 3-4 години, як штик - очі відкривались і все: думки, думки. І так до самісінького ранку, і так кожної ночі. Почав вживати заспокійливе, снодійне – не допомогло!
Якось наснився сон – хтось невтомний і безжальний загнав мене до краю розщілини, котра простерлася на обидва боки аж до самісінького горизонту. Озираюсь. Наді мною низьке сіре небо, під ним, скільки сягає око, випалене зчорніле пустище. І от я стою, хитаючись на краю урвища - один необережний рух, нога зісковзує і, наступної миті, я повисаю над прірвою учепившись кінчиками пальців за її край і немає навіть крихти сили, щоб самотужки вибратись на поверхню. І відчуття - піді мною не просто безодня – там сутність, страшна, як сама вічність і сил триматись далі нема. Страх і безнадія паралізують залишки волі. Раптово бачу над собою протягнуту назустріч руку. Хапаюсь за неї як утопаючий чіпляється за соломинку, хапаюсь як за останню надію. Мить і я на поверхні.
Вже навіть і не пам’ятаю: тої ночі, чи може іншої, під час чергового сеансу безсоння і відчаю, до мене прийшло, не знаю навіть як те назвати, прозріння, чи що. Наразі переді мною, як прискореному кіно, промайнули кадри мого життя: бездумного, легковажного, егоїстичного, наскрізь просякнутого брехнею, брехнею для інших, брехнею самому собі, а ще відчуття пекучого сорому за свої гріхи: за ті що знав за собою і за ті про які раніше навіть і не здогадувався.
Скільки разів я проходив мимо чужої біди, скільки разів соромливо відводив очі від нужденного, а якщо навіть і доводилось, інколи, давати якомусь бідаку малі крихти, то радше для угамування власних докорів сумління, а не від співчуття. Скільки разів я не прощав, скільки горя завдав близьким своєю байдужістю, своїм небажанням вникати у чужі негаразди. Скільки, скільки, скільки…
Не дай Бог ще раз те пережити.
- Господи – змолився – прости, якщо можеш, прости, бо не маю більше сили нести цього тягаря самотужки. Прости за все, якщо в силах простити. Прости за глупство, тупу гординю. Прости за лицемірство, за те, що все життя видавав себе за іншого, кращого від того, ким був насправді.
Раптом бачу, як від верху вікна, прямо до грудей, простерлись два паралельних стовпи мерехтливого сріблястого сяйва, як ото новорічна мішура у світлі прожекторів. Те сяйво повисіло так кілька секунд і з тихим шумом увійшло всередину грудей. Отак – ш-ш-ух і його не стало.
Що було потім - словами передати неможливо, бо я від себе такого точно не чекав. Я плакав як мале дитя. Так плачуть в дитинстві, коли батьки пробачають тобі провину, в якій довго не зізнавався і прощення за яку не очікував. Я плакав не соромлячись своїх сліз, і це при тому, що завжди вважав сльози не чоловічою справою, прикметою слабкості. Я не плакав, коли було по справжньому боляче, не плакав коли хоронив близьких, не плакав, коли не плакати було неможливо, а тут сльози лилися у два ручаї і стримати їх не було найменшої змоги. Я плакав і ті сльози змивали втому і напругу багатьох останніх місяців. На зміну їм прийшло полегшення: так, ніби одним махом, скинув з горба важкий тягар, який сумлінно тягав на собі, сам того не помічаючи, усе свідоме життя.

Антон замовк. По мовчанці він стиха продовжив:
- Про одне лишень жалкую, що те зі мною трапилося так пізно. Скільки витрачено часу на всякий непотріб. Знову повисла тиша, лише чутно було як по даху намету монотонно торохтить дощ. Андрій теж мовчав. Світло від керосинки поблякло і Антон, підвівшись, підкрутив ґніт.
- А що було далі? – не витримав Андрій. Щось змінилось? – Андрію було цікаво дослухати ту сповідь.
- Далі? Змінилось, звичайно… Змінилось, багато чого змінилось. Правда не так, як думалось. Знаєш, іноді буває: ідеш куди-небудь у справі, а потім передумав і вертаєш назад і, те що було справа, опинилось зліва і навпаки. Те, що завжди здавалось мені важливим, стало неважним, а те що тримав ні за що, вийшло на чільне місце. Але то уже зовсім інша історія. Одне зараз знаю точно: головний день в нашому житті - день сьогоднішній. Зроби сьогодні, живи сьогодні, живи так, ніби твоє життя втиснуте в один лише сьогоднішній день. А день завтрашній, якщо він прийде - про себе подбає сам. Антон знову помовчав, потім рвучко підвівся:
- Піду я, мабуть, спати - до ранку залишилось вже зовсім мало часу.
Він накинув на голову ворок вітрівки, швидко прослизнув крізь вихід з намету і, за мить, щез у пітьмі дощової завіси. Андрій ще трохи посидів, для чогось посовав по столу брудний посуд, затим дмухнув поверх скла лампи і прожогом вискочив під дощ. За мить він був уже в тамбурі свого намету. Далі пробрався у спальний відсік, ще деякий час вовтузився зі спальником, намагаючись вмоститись у ньому якомога зручніше і, згодом, затих. Сон довго не йшов. Андрій лежав вслухаючись в монотонний гомін дощових крапель і, як те часто буває, мелодія дощу, котра спочатку заважає спати, згодом, коли в неї довго вслухатись, діє безвідмовно, як снодійне. Спокволу сон витісняв із свідомості думку за думкою. Перед тим, як провалитися у сонне небуття, згасаюча свідомість розродилась останньою: “ Добре, якби дощ до ранку припинився “.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Я теж ділюся з вами віршем про війну...

© Михайло, 01-02-2015

Живи сьогодні

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 12-11-2013

мені здалося

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© George, 11-01-2013

Задум аж надто добрий.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 08-01-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.91538405418396 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …