Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49550
Рецензій: 94099

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Соціальна драма

ПАРАНОЯ 4

© Турчин Євгеній, 09-09-2012
8

Маленький чорно-білий телевізор крізь завивання перешкод проголошує сьогоднішні новини. Все як завжди: якась пам’ятка в центрі Києва розвалюється чи вже зноситься для звільнення місця під забудову, музеї не опалювалися всю зиму і тепер експонати в гіршому вигляді, ніж після атомної війни, у Сімферополі міліція на пару з внутрішніми військами проводять навчання з придушення безладу у зв’язку із Євро 2012, хоча, наскільки я пам’ятаю, в Сімферополі нічого такого не планується, та і проводять навчання не на стадіоні, а біля ОДА. В кінці – оптимістичний ролик про народження в якому не будь Берлінському зоопарку полярного ведмежати і наостанок – усмішку ведучої.
Я намагаюся притлумити закипаючу злість мадерою, але розпалююсь ще дужче, зриваюся з місця і починаю бігати по кімнаті, простукуючи кулаком стіну біля дверей, мельком побоюючись про можливі наслідки, але залишаю параноїдальні думки на завтрашній ранок, чи точніше обід, бо встану я не раніше початку першої. Я присідаю і відтискаюся від підлоги, я знову гачу у стіну, капітальну стіну, яка веде в коридор, стукіт в яку не приверне нічиєї уваги, потім я залпом допиваю чверть кухля вина і дістаю із кишені куртки прим’яту «Прилучину».
  «На коридорі» порожньо, як і в «умивалці». Я глибоко зітхаю і, відчуваючи легке запаморочення і заніміння кінцівок, закурюю. Погляд, кинутий на вікно, виявляє віддзеркалення темної худорлявої постаті, затіненого обличчя, очей, що тьмяно виблискують з-під насуплених брів, наче кулі в глибині стволів якоїсь дивовижної вогнепальної зброї. Думка про зброю примушує мене простягнути до низу футболки і засунути під неї руку, намацуючи трохи незручне але приємне на дотик дерев’яне руків’я пістолета «Zoraki».
По коридору з дикими криками пробігають накурені чи п’яні студенти, по суті ще діти, але зовсім позбавлені тих якостей, якими як нас вчили у дитячих книжечках, мають володіти люди. Я розумію, що більшу частину ночі заснути не вдасться і, що ці дебіли ніколи не зможуть усвідомити, як близько вони були до межі. Так, я витягаю руку з-під футболки і кидаю недопалок на підлогу – однаково краще, ніж у раковину, куди інші кидають «бички». Так раковина не заб’ється, а з підлоги прибере завтра технічка. Все одно вона мені не подобається через те, що лаяла мене кілька разів за свинства заподіяні іншими, бо я, бачте, крутився зранку в неї перед очима, збираючись на заняття, в той час, коли справжні винуватці її проблеми спали після накурки і цілонічного блукання по коридорах із горланнями і розбиваннями вікон.
Я повертаюся у кімнату, затикаю ватою вуха й падаю на ліжко. Деякий час я слухаю какофонію звуків із сусідньої кімнати, потім встаю, дістаю пляшку з-під ліжка, наповнюю кухоль по краї. Всередині пляшки залишається ще мабуть із сто двадцять мілілітрів і я перекидаю їх в себе. Я отримую задоволення від смаку мадери, від запаху, що влився в мене разом із залишками рідини, я навіть починаю гірше чути ті огидні звуки із сусідньої кімнати.
«Все ж краще було б якби вони поїхали додому сьогодні!» – думаю я. Мої ж «сокамерники» теж рано закінчили тиждень і вже були вдома чи на шляху до нього. Я думаю, що буде, коли кімната через стіну не спорожніє завтра і відганяю цю думку. Щоби трохи заспокоїти пальці, що почали інтенсивно стискатися і розтискатися, я вийняв з-за пояса пістолет, пожбурив його на ліжко, зняв футболку і висмикнув майку з штанів ( цю майку я носив спеціально відтоді як придбав стартовий «Zoraki» у Києві за ретельно збережені місяцями гроші, що потребувало майже повного утримання від алкоголю і цигарок, прочитавши в Інтернеті, що піт викликає швидку інтенсивну корозію металу), підібрав пістолет, рушив до столу де заходився його розбирати і збирати. Це надзвичайно заспокійливо впливало на мене, як і сама по собі наявність «ствола» під рукою. Звісно, я би волів, щоб це був бойовий M 9 чи хоч би й «Форт 10», або навіть якийсь раритет потріпаний, але вибір у нашій країні хоч і розширився з часів розвиненого соціалізму, проте досі був невеликий, а деякі речі залишались недоступними взагалі. Зараз і у всій осяжній перспективі.
Закінчивши черговий раз процедуру збору, я сховав пістолет під подушку, потім повернувся за стіл і продовжив ритуал поклоніння Діонісу. Все ж недаремно казали древні: «In vino veritas»! Може і мене осяє якась світла думка.

9

Сіро-рожевий від слабеньких променів сонця, що вже заходить, дим Придніпровської ТЕС стелиться над Старими Кодаками. Вітру майже немає, тому не відчувається жодного запаху мазуту, як це буває на «Тополі» чи в гуртожитку на Гагаріна коли дме несильний прохолодний і важкий вітер в той бік. Тут, маючи з одного боку лісосмугу а з іншого паркан аеропорту, над яким стирчать запилюжені і закіптявілі хвости старих літаків, які ніколи вже, мабуть, не злетять у повітря я почуваюся спокійно і убезпечено. На жаль дійти неспішним кроком до залишків Кодацької фортеці не вдалося, хоча, як я чув, лишилися там самі вали і пам’ятник Хмельницькому, і я повертаю назад. Повертаюся так же повільно, проте за кілька хвилин помічаю, що сутінки спадають на цій не освітленій ліхтарями дорозі візуально швидше, ніж десь на проспекті з потужною ілюмінацією, і починаю бігти підтюпцем, намагаючись до настання повної темряви дістатися зупинки сто дев’ятої маршрутки, що прямо перед входом у аеропорт. Бігти далеченько (кілометри три-чотири), тож я не встигну таким темпом, тому пришвидшуюся.
Позаду наростає вуркотіння двигуна легкової автівки і скоро вона мене таки наздоганяє. Водій пригальмовує – молодий ще чоловік, років до тридцяти з приємними рисами обличчя – висовується у віконце старенької «копійки» і гукає щось до мене. Я стишую біг і чую:
– Садісь, апаздиваєш куда-та? Давай, да горада падкіну.
Я спочатку знову пришвидшуюсь, але вагаюся все ж якусь долю секунди, потім оббігаю авто ззаду, сідаю і ми рушаємо. Тут я відповідаю на питання водія, що поспішаю до темряви у гуртожиток, мені б лише до аеропорту доїхати. Той киває, пропонує підвезти до Титова, але я не знаю чим звідти добратися до Гагаріна, хоча це невелика проблема, бо ані читати ані говорити я ще не розучився, але прошу зупинити біля повороту на площу перед аеропортом, куди ми вже і доїхали. Я дякую і виходжу з машини. Через сто метрів вже стоять маршрутки, одна з яких довезе мене до гуртожитку, праворуч будинок, на стіні якого висить табличка, напис на якій я прочитав ще засвітла, коли йшов в бік Кодаків. Напис містить, як мені здається дуже наївне повідомлення, в якому говориться, що в стіні знаходиться посилка від фронтовиків Великої Вітчизняної війни, відкрити яку можна лише через сто років після «Великої перемоги». Сумніваюся, що там щось справді дуже цінне і глибоке у тій посилці, тим більше таке, що надихне грядущі покоління, проте певна частина мене все ж трохи заінтригована. Потім я згадую паради в честь цієї перемоги, на кожен з яких витрачено по кілька мільйонів доларів, в той час як військо фінансується значно меншими сумами, а ветерани, що ще доживають віку на мізерну пенсію, краще б отримали ці гроші, а не ідіотський лицемірний парад, лицемірні і брехливі слова вдячності «атцов нациї», «наших благадєтєлєй», а поза очі і вуха назву дебілів чи ще як не будь.
Що ж тут можна сказати: мабуть праві ці наші благадєтєлі – дебіли вони були, дебілами вони й помруть. І не героїчно, в бою, чи де там вони були в ті роки, а як собаки, від болячок і поганого харчування. А в лікарнях вони нікому теж не потрібні, як і всі інші.

10

Поки мама була на роботі, я встиг знайти пів цеглини приперти її додому, видовбати в ній ямку потрібного розміру і розкопати у старій скрині невеличкий металевий предмет, схожий на ковпачок із нашого шкільного дзвінка, лише трохи менший, і шматочок олова грамів на сто. Тепер я у ковпачку плавлю метал на газовій плиті, а отриману сріблясту рідину зливаю у отвір в цеглині. Виходять непогані дрібненькі кулі які, щоправда, необхідно шліфувати, доводячи їх діаметр до перерізу ствола. Далі я розколупую п’ять звукових патронів, виймаю пластмасову пробку, зсипаю порох в одну гільзу, вкладаю паперовий пиж і вставляю кулю. Далі йде процес втрамбовування її глибше усередину а також обвальцювання патрона. Ось і готовий майже бойовий набій. Таких у мене уже п’ять разом із цим останнім.
Я ще не знаю точно для чого я їх використаю і чи використаю взагалі. Патрулів я не боюся, бо за п’ять років навчання до мене ні разу, крім інциденту в Полтаві, не підходили міліціонери. Тим не менше патрони – лише логічне довершення картини, оскільки даний пістолет намагаються заборонити в Україні якраз через те, що у стволі є спеціальна втулка, викрутивши яку стає можливим відстріл цих «страшних» травматичних патронів. Я ж пішов далі, хоча й побоююсь через це розриву ствола; саме тому, а ще через дороговизну патронів я не проводив жодних випробувань.
На диво отримати закордонний паспорт мені вдалося, хоч і є в мене побоювання, що за кордон мене все одно не випустять: або не дадуть візи, або зсадять на кордоні. А тоді що? Пішки через кордон? Так, до цього все і йде.
Здається що там, на демократичному буржуазному заході люди більш культурні й виховані, хоч новини все більше мене в цьому розчаровують. Та таким чином відмовишся від власної Батьківщини і свого народу. Хоча про власність: ні чорта мені ця земля не належить, хіба що за Конституцією.
А що таке Батьківщина? Я так розумію, що це земля, на якій я народився і люди, що також на ній народились. Мене і цих інших людей має щось об’єднувати, передусім – тип мислення. Але я не бачу, щоб ці люди думали як я. може тому, що це вже не моя Батьківщина, а їхня? Але Батьківщину треба любити, адже ця земля дає тобі життя і все для нього. Тим не менше ні я, ні всі ці інші люди її не люблять, хоча й користуються її ресурсами, вони забруднюють землю, яка уже не моя. Виходить, що я нічого не маю. Я не маю Батьківщини. Мене верне від усіх цих чужих мені людей мі загидженої ними землі. Хто у мене це все забрав? Ті, у кого теж немає Батьківщини, але вони не відмовилися від неї під тиском обставин, вони зробили це добровільно. Вони відмовилися від неї заради своєї єдиної релігії. ГРОШЕЙ.
Це суспільство шкідливе і небезпечне саме для себе, хоча й не здатне це усвідомити. Не уявляю, що відбувається в його головах. Воно запрограмоване на самознищення.
Але за кордоном принаймні немає таких мовних проблем та протистояння українофілів з москво- чи совєтофілами. І лише про це подумав, як будь ласка: я, користуючись тимчасовою повною свободою, поки вдома нікого немає, рушив у супермаркет за пляшечкою винця і яким-не-яким закусоном. На касі молоденька касирка одразу ж питає:
– Пакєтік нада?
– Не треба. – відповідаю я.
– Ні нада? – не зрозуміло чого перепитує касирка.
– НЕ ТРЕБА! – в уповільненому темпі повторюю я. – Ви що, вчити мене будете як говорити?
Вона дивиться на мене так, ніби я її в чомусь глибоко образив і на підвищеному тоні питає:
– Паспарт єсть?
Я дістаю паспорт (а ти як думала!?) і простягаю його в розгорнутому вигляді, але пам’ятаючи кілька десятків рядків, написаних на останній його сторінці, в руки не віддаю.
Вона намагається його вхопити, але я трохи відводжу руку.
– Читайте так, – кажу їй я.
– Мнє нада пасматрєть фтарую страніцу! – вже майже кричить касирка і додає: – Ви што, агрєсівний?
Цікаво, що ж вона хотіла ще там побачити? І хто, я – «агрєсівний»? Ні, я не агресивний, хоча трохи мене вже розізлили. Я помічаю бічним зором охоронця, що прямує в мій бік і починаю злитися дужче. Втім, я все ж віддаю свій паспорт цій дурепі і вона щось розглядає секунд десять, потім віддає мені і й пробиває вино. Охоронець стоїть поряд; ніби я його злякаюся! Далі я люто на нього зиркаю і виходжу з приміщення. І тут весь світ стискається, тисне на мене, дивиться і ненавидить мене. Я теж його ненавиджу.
До мого будинку йти недалеко, тому за десять хвилин я уже там. Невже варто жити у світі, де я – людина другого сорту, людина, чиї предки жили на цій землі ще з часів Мазепи, а швидше за все завжди, я вважаюся чужим, неправильним і зайдою, чи ким там мене вважають такі люди, як от ця касирка! До біса все!
Дуло пістолета дивиться мені в око, а я дивлюся на тьмяний відблиск кулі на дні ствола. Звісно, я її не бачу, це моя уява малює це видіння, проте я зараз все одно бачу смерть. Клацання затвора приємне для слуху. Я уявляю як спускаю курок: скільки сили докладено буде моїм пальцем, з яким звуком курок ударить по бойку. Чи може я не почую цього? А чи відчую я біль від кулі, що проб’є моє око?
А потім так чи так, я помру і залишуся тут лежати з шматочком олова у мозку. Прийде мама і побачить це. Я вірю, що горе її буде безмірним (як і витрати на похорон). Я уявляю її біль. А може вона і не переживе цього?
Я натискаю на гачок одночасно притримуючи курок, чую клацання звідкілясь із середини пістолета. Натискання кнопки на руків’ї – і магазин у мене в руці. Я пересмикую затвор, ловлю на льоту патрон і вставляю його знову в обойму, а її – назад у тіло пістолета.
Ні, не варта ця курва – касирка – моєї смерті. Втім, стрілятися я хотів не через неї, а через мабуть якусь проблему у моїй голові. Але з нею я вже намагатимусь вживатися, хоча б доти, поки жива моя мама.
На столі стоїть відкорковане вино, але пляшка наполовину порожня. Мене у квартирі немає. Я рушив далеко на південний захід щоб у ріці Інгулець втопити свій «Zoraki 914». Я довго йду лісосмугою, часто спотикаючись, але нарешті доходжу до водосховища і знаходжу величезну проталину. Я йду вздовж безлюдного о цій порі року берега і кидаю патрони у воду через кожні двісті кроків. За ними йде пістолет. Я закинув його якнайдалі. Він зникає десь у каламутній воді. Я відчуваю сильний жаль і стою, мов голий перед натовпом. Тепер мені доведеться звикати знову бути беззбройною людиною. Втім, моя рука намацує щось тверде і холодне у кишені куртки. Я дістаю ніж, розкладаю його, потім знову складаю і кладу назад. Потім ще раз обшукую себе на предмет патронів чи ще чогось, що вказувало б на втрачений тепер назавжди пістолет.
Може треба було його десь закопати? А ну як згодиться? Бац, і він уже під рукою. Але вже запізно, і я з жалем повертаюся та йду геть. Вечоріє.

11

– Чорт! Зараза! Ну давай, чого ж ти?!
DSL-роутер блимнув лампочкою «Internet» і вона рівно засвітилася зеленим.
Так, тепер натискаю на підключення і у віконці застрибали наростаючи цифри біля напису «Данных передано». Я не зрозумів, як може таке бути? Все світиться зеленим, дані кудись вивантажуються з мого комп’ютера (до речі, які дані?), а «Opera» знов дражниться віконцем з великим написом, що повідомляє про недоступність веб-сторінки.
Отже хтось не дає мені посидіти в «неті», натомість щось вивантажуючи з мого компа. Прекрасно! Я телефоную своєму провайдеру, через хвилину кладу слухавку. У них все нормально. Тобто у мене все нормально, все підключено. Справді все підключено і горить зеленим, але вийти в мережу я НЕ МОЖУ!!!
Чому вони нічого такого не хочуть мені пояснити? Я їм кажу – НЕМАЄ, а вони – у нас все нормально!!! Чи вони ідіоти, чи я. Та от дуже вже реалістично виглядає така картина: я тут сиджу і злюся, а якісь смердючі спецслужби зараз копирсаються в моєму комп’ютері. Хоч там нічого цікавого для них і немає, проте сам факт втручання в мій особистий простір доводить мене до сказу. Я висмикую дроти – хай тепер спробують дістатися в ізольований апарат! Що ж, треба провітритися!
Швидко вдягнувшись я хапаю телефон і йду взуватися. По дорозі десь із кишені штанів випадає втулка зі ствола мого пістолета, що нині спокійно іржавіє на дні Карачунівського водосховища. От же ж халепа! Нічого, дорогою викину де-небудь.
Я взуваюся, беру наплічник, що його завжди ношу із собою і виходжу надвір. Там мене огортають сутінки і гамір десь біля найближчого магазину – мабуть діти розслабляються пивцем. Я рушаю через двір прямо в бік річки. Пройшовши половину шляху, дістаю телефон щоб глянути котра година, втім бачу як блимнувши екран зачорнів, а тоді лише з’явилися цифри годинника. Я намагався зрозуміти, що вони означають, але не зміг. Та це ж прихований дзвінок, про який я чув на одному з вишколів. Ні, це я чув по телевізору в новинах. Коротше кажучи, якби я не глянув на екран саме тієї миті, то ніколи б не дізнався про те, що мене зараз слухають. Що ж це означає? Чому мене слухають? Може мене слухають частіше, а я просто до цього моменту не знав?
Нехай слухають, коли це мене зупиняло? Але щодо Інтернету… так було лише коли я привернув їхню увагу, написавши на сайт партії цих москвофілів, тоді виходить я десь проговорився чи мене пасли кожного разу як я заляпував пам’ятник Леніну фарбою і писав на постаменті «КАТА ГЕТЬ!»?
То що, мене за якийсь поганий пам’ятник, ні, навіть за фарбу, яку відмили вже за добу після мого приходу, я за це сяду? А чом би й ні? Адже «тризубівці» досі сидять за Сталіна. Тож мене точно хочуть посадити, бо з тими щось не йде справа. Знайдуть у мене вдома автомат… а для чого їм автомат, коли я, ідіот, маю втулку від «страшного» сигнального пістолета, а довести мусорам, що його вже у мене немає я не зможу. Та ніхто не зможе, навіть гарний адвокат. І мене ні за що ні про що посадять за тероризм!
До того ж вони могли поставити жучки у квартирі і використати всі мої слова про бандитську антинародну владу проти мене як заклики до скинення державного апарату. Потім згадають всі мої хуліганські дії, згадають вишколи як підготовку терористів, посадять мене і стягнуть штраф, який я не зможу заплатити. Значить тепер вони намагаються сканувати мій комп’ютер, слухають мій телефон і чекають слушної нагоди. Але що ці телепні почують? Свист вітру. А таке недоречне підключення говорить про те, що вони вважають, що я досі в приміщенні. Отже я їх випереджаю!
Я спускаюся крутим схилом крізь зарості високого, у два людські зрости, очерету, що вже за пару тижнів перетвориться на попіл, а діставшись до води –  знаходжу свіжу ополонку, продовбую вже товсту кригу підбором чобота і кидаю туди втулку, а за нею – телефон. Тепер вони не знають де я, не чують мене і не мають проти мене доказів. Я вилажу на дорогу, що йде вздовж лісосмуги понад річкою і зупиняюся на такому собі роздоріжжі: ліворуч – поля і простір, на якому нікого немає, проте холодно, голодно і видно вдень на кілометри, хоча зараз уже й темно; праворуч – центральна вулиця, велика кількість їжі у крамницях, безліч укриттів. Я обираю останній напрямок і чешу до новенького супермаркету «Терра». Там тепло, є продуктовий супермаркет, до якого я і прямую. Втім я тут же помічаю і мінуси цього місця – безліч камер відеоспостереження. Круто розвернувшись я виходжу назовні. Віє морозний вітер, я мимоволі піднімаю голову, дивлюся у зоряне небо. Зір майже не видно тут, біля потужного джерела електричного світла. Але я помічаю крапочку, що рухається – супутник. Що як це супутник якихось спецслужб? Я кидаюся бігти стрімголов униз – до річки, перебігаю дорогу і вбігаю у лісосмугу. Очі ще не звикли до темряви і я не бачу майже нічого. Йдучи навпомацки, забрідаю у таке місце, звідки не видно вогнів «Терри».
Мені дуже жарко від бігу і я розстібаю куртку. Ну от, тепер я у відносній і тимчасовій безпеці. Залишилося перечекати ніч і розробити план подальших дій. Ну а ще вирішити, чи повідомляти матір про свою втечу. Та і як я їй поясню ситуацію? Та й телефона в мене більше немає, а повертатися безглуздо – біля будинку вже мабуть чергує СБУ-шник чи міліція.
Вітру тут майже немає, але все одно стає холодно. Я знову застібаюся на всі ґудзики і починаю чекати ранку, до якого ще із дванадцять годин. Ні, сидіти тут всю ніч без багаття не можливо. Тому я, щойно згаснуть вогні у всіх вікнах дев’ятиповерхівок через дорогу, рушу на вокзал. Там сяду на найпершу електричку на захід і просуватимусь таким чином до кордону. Бо не блукати ж мені тут, по ворожій території, а треба дістатися якогось органу державної влади там, на Заході, попросити притулку як жертві політичних переслідувань, а тоді почнуться розборки, Україну знов відвернуть від вступу до ЄС, а може вдасться ще й переконати їх стривожитися через ситуацію в Україні, розповісти про тоталітаризм, про контроль над моїм особистим простором і тоді, як у моєму уявному серіалі, можливо хтось втрутиться щоб допомогти змінити нелегітимну владу, як це було в Лівії. Що ж, треба тоді рушати на західний кордон і тишком-нишком перетнути його, а далі – знайти спосіб поспілкуватися з потрібними людьми. А як? Подумаю про це пізніше.
Круто було б дістатися в яку-небудь Америку, попросити політичного притулку, попроситися на шоу Опри Уїнфрі, виклянчити у кожного американця по долару і стати мультимільйонером. Але дорога обіцяє бути важкою і виснажливою, тож приборкаємо поки що фантазію і роздобудемо якийсь харч.

12

Проїхавши в електричці пару зупинок, і побачивши у тамбурі провідників-касирів, я зрозумів, що наражаюся на небезпеку, намагаючись економити кошти і їдучи по пільговому (студентському) квитку, адже його номер залишиться на стрічці касового апарата. Я встаю і, похитуючись, рушаю до виходу. Поїзд все не зупиняється і мені доводиться тікати від провідників ще три вагони.
Спочатку я ледь не затупив, збираючись піти до найближчої станції – Рокуватої, та вчасно збагнув, що на захід треба рушати з Головного чи Червоної, звідки я в результаті й поїхав. Звісно, можна було б іти вздовж колії, чекаючи електричок, але так я діставався б до кордону кілька місяців. Тому тепер я вискочив з вагону на станції, повернувся на кілька вагонів назад, де вже пройшли кондуктори. Совість моя протестувала проти такого шахрайства, проте іншого виходу не було. Грошей у мене було катма і я збирався їхати так якнайдалі. Мене хилило в сон після безсонної ночі, було холодно і думками я постійно повертався додому, до матері.
Так чи інакше я дістався станції «Висунь», що за кілька десятків кілометрів від мого рідного Кривого Рогу. Була десята ранку, а я ще не вечеряв. Що ж, вечеря відпадає, зате можна придбати пару булок і плавлений сирок на сніданок. Лютневе сонце зовсім не зігрівало, тому щоб не задубіти, доводилось їсти на ходу.
Так я мандрував у електричках, що відправлялися із західного боку станції чи вокзалу,  сидів завжди біля тамбура так, щоб у вікні видно було віддзеркалення всього вагону і боровся зі сном, часто програючи йому, часом справді проходив від станції до платформи у перервах між поїздами по глибокому снігу. До кінця другого дня я був в Олександрії.
Надалі рух мій лише пришвидшувався, я просувався то на північ, то на південь, кілометраж ріс, щоправда загалом я просунувся на захід не дуже сильно. Ще за тиждень я опинився у Івано-Франківську, повечеряв і рушив автобусом до Коломиї. Там мені вдалося без проблем знайти залізничний вокзал і переночувати там. А зранку я рушив головною вулицею повз величну міську ратушу, зазирнувши на ринок, на південь, перейшов якусь ріку і до обіду опинився на роздоріжжі. Тут можна було перекусити свіжим хлібом і ковбаскою, трохи відпочити, що я і зробив, сидячи просто на автобусній зупинці на трасі. Поки їв, милувався блакитними ледь помітними пагорбами на горизонті – Карпатами, що манили і кликали до себе, обіцяючи свободу і кубометри свіжого пропахлого смереками повітря.
Немає нічого краще за післяобідню цигарочку: теплий дим в легенях і сонечко в очі! Поки я так розслаблявся, під’їхав автобус із заманливим словом «Космач». Що ж, якщо є можливість під’їхати до найближчого лісу, то добре, а то я ще досі не бачив жодної дикоростучої групи дерев, де можна було б заночувати із розпаленим багаттям і можливістю не бути поміченим.
Та вже скоро почав з’являтися ліс, хоча великих безлісих ділянок теж не бракувало. Настрій у мене підвищився, і за в’їздом у Космач я вискочив з «Еталона» з новими силами та й рушив повз безладно розкидане по долині село далі на південь. Такими темпами, думав я, до вечора вдасться пройти ще кілометрів п'ятнадцять-двадцять.
Я справді пройшов ще багацько кілометрів поки знайшов затишну порослу лісом ділянку, де і розвів багаття із трохи перемерзлого бурелому, якого тут так багато ховалося під снігом, що навіть страшнувато через небезпеку вивернути чи зламати ногу. Того ж таки вечора я добряче затупив ножа, обрубуючи смерекове гілляччя для підстилки. У результаті я мав трохи незграбний зате доволі м’який лежак біля багаття.
Після сніданку, що нічим не відрізнявся від вчорашнього обіду, я вирушив далі у дорогу. У мене вистачило клепки придбати у Франківську мапу області і компас, тож я рушив, оминаючи села, по верховинам і лісовим стежкам. На жаль, то тут то там мені траплялись сліди не вельми культурного людського перебування і я підозрював, що весна відкриє і нові, ще не відомі мені сліди, численні потічки були загачені переважно пластиковими пляшками і пакетами. Звісно це були відходи життєдіяльності місцевого населення, що не знало централізованого вивозу і утилізації побутових відходів. А нинішні пакувальні засоби і різноманітна тара хоч і дуже зручна, проте уже загрожує знищити не лише естетичний вид цієї мальовничої місцевості, а й саму тутешню екосистему.
Через два дні я точно знав, що перехід через Карпати без підготовки і спорядження – доволі важка справа. Хоча я й не захворів від екстремальних ночівель, проте почувався слабким від утоми і поганого харчування. Натикаючись на сліди і послід оленя я шкодував, що зі мною немає мого пістолета і саморобних патронів. Втім, розчленувати і оббілувати тушу затупленим ножем із довжиною леза шість сантиметрів було б проблематично, особливо якщо до цього ти мав справу лише з розрізанням курчат, куплених у «АТБ» для тушкування. Тож довелося все ж спуститися в якесь село і знайти там крамницю, де я і витратив останні гроші на ті ж таки хліб, сирки, ковбасу і цигарки. В асортименті були лише «L&M», що мали дивний присмак, однак обирати не доводилось. Добре, що я хоч зняв трохи грошей із стипендіальної картки ще у Франківську, бо тепер до найближчого банкомату «Приватбанку», як до неба пішки.
Біля села Верховини у місцевого дідуся, що чалапав дорогою у якійсь фуфайці, ватяних штанях та шапці, що стирчала на голові, наче ковпак, я дізнався, що до кордону залишилось всього-на-всього тридцять кілометрів. Не чекаючи, поки він щось запідозрить, я рушив через село та хребет, що виднівся в п’яти-семи кілометрах на південь. На гребені я трохи віддихався, ховаючись од вітру у каптур, бо більше ховатися не було за що – на вершечку ліс уже не ріс. Звідси було видно довгу долину, що тяглася у потрібному мені напрямкові, село над річкою, як я пізніше дізнався – Чорним Черемошем. Цей природній коридор був саме для мене. Туди я й пішов.

13

Переночувавши у лісі західніше села Топільче, я сподівався вже до заходу сонця перетнути кордон, або хоча б наблизитися до нього для вивчення ситуації та обрання правильного маршруту повз прикордонників. Проте дорога тяглася і тяглася вздовж річки, яку я намагався не випускати з виду, або хоча б чути її шум. Я рухався правим берегом на висоті десь п’ятдесят метрів вище річки, ось уже години дві сподіваючись побачити прикордонні стовпи чи колючий дріт, напис на велетенському щиті «Ласкаво просимо до Романії!» з одного боку кордону і «Прохід закрито! Приготувати документи! Ведеться вогонь на ураження» з іншого чи щось таке. Явірник лишився далеко позаду, а попереду виднілися лише зелено-сині схили, а за ними – сині схили, після яких ішли блакитні вершини, а далі уже й такі, що їх ледь можна було роздивитися у прозорому повітрі цього чудесного ясного і теплого дня.
Дорога взагалі виявилася довшою, ніж я думав, оскільки доводилося оминати численні урвища, потічки, хоч іще не вирослі від танення снігу на вершинах, пробиратися крізь бурелом і глибокий сніг. Я вже пройшов майже тридцять кілометрів, а втомився так, ніби п’ятдесят.
І ось, нарешті, побачив ліворуч внизу нічим не примітне поселення, що вже сховалося в тіні гір від слабеньких променів вечірнього сонця. Розпарений я вмостився на розчищену мною купу гілля і став чекати вечора. До настання цілковитої темряви все ж добряче задуб, тому донизу спускався швидше, ніж дозволяли правила прихованого пересування і пару разів ледь не пошкодив ноги, перечіпаючись за гілляччя і падаючи носом у сніг. Я не поспішав до села, що слабенько виблискувало поодинокими вогниками у майже суцільній темряві, а рушив перпендикулярно річці, щоб вийти на дорогу і знайти знак, на якому побачу напис назви населеного пункту.
Нарешті я побачив темну смугу на темно-синьому сніговому покриві і зрозумів, що це траса. Вона була вже давно порожня, ба навіть у світлі дня тут нечасто проїжджали автомобілі або брички. Вказівний знак довелося шукати довго, але нарешті я знайшов цей білий прямокутник. Невже я проґавив кордон, адже я уявляв його собі на такій навіть маленькій дорозі як велику металево-пластикову будівлю, з обох боків якої вишиковуються в чергу автомобілі, але нічого подібного впродовж дня не бачив, хоча майже ніколи не випускав дороги з поля зору.
На знакові було написано «Буркут». Я розчаровано повернувся власними слідами на гору і заліг там у виярку біля невеличкого вогнища. У його світлі я знайшов селище Буркут на мапі, зрозумівши, що вже близько до кордону, як ніколи і що за ніч я прийшов би до Румунії. Але втома і здоровий глузд не дозволили мені нічого іншого, окрім сну, який нічним холодом було суттєво вкорочено. Тож, вставши удосвіта і засипавши снігом залишки багаття, я рушив повз сонне селище, відзначивши побічно, що хат там лише кілька, та й серед них виднілася якась розвалюха з проломленим дахом, а також побачив сліди моєї вчорашньої вилазки: було таке враження, що там проїхав трактор.
Минувши селище і скотившись схилом до річки, я рушив уздовж берега, що дуже скоро повів мене на південний схід, а у мої плани не входило мандрувати понад кордоном, тому я скоро повернув праворуч, піднімаючись на засніжену лису вершину. Вже сонце підбилося доволі високо, а я лише перевалив через хребет і опинився перед глибокою чистою сніговою долиною, що тягнулася кілометрів на п’ять донизу. Десь на хребті, що виднівся попереду, під снігом лежала вже румунська земля.
Ноги мої палали вогнем, не зважаючи на те, що день лише недавно почався, дихання збивалося, я затремтів від останньої потуги і упав вперед на коліна і витягнуті руки, а потім відхилився назад і спочив головою на м’якій білій подушці.
Коли тіло охололо і ноги заніміли, я підвівся на коліна і, загрібши снігу рукою, напхав його у рота і почав жадібно пити талу воду. Умившись, я встав і під ногою побачив щось яскраво-фіолетове. Спочатку подумав був, що то якась обгортка із полімерного матеріалу, кинута недбалим туристом, та потім повів чоботом по снігу, оголивши зелено-фіолетову підстилку. Поколупавшись у голові кілька хвилин, я майже впевнився, що це шафран, та звернув увагу на те, що гладжу квіти рукою, час від часу відриваючи листочок чи квіточку, відправляю в рот. Це не від голоду, хоча я й мав скрутний графік харчування останніми днями, це мабуть було просто бажання якось поєднатися з цією красою, максимально наблизившись і злившись із квіткою.
Трохи так посидівши на снігу я, скрапуючи слізьми від розчулення, почав спускатися схилом униз. Шкода, подумав я, що у мене ніколи не було лиж, бо ця гора дуже добре підходила для новачка-лижника. Натомість пішки я спускався більше двох годин, розміреним кроком, не перегріваючись і не даючи собі замерзнути.

14

Ось уже другий день я йду лісистими горами, не зустрічаючи жодних слідів перебування людини. Невже карта може брехати? Звісно ні, просто я або неправильно її прочитав, або надто самовпевнено розраховував свої сили. Але як же так? Я пройшов той останній пункт перед кордоном – Буркут, рушив на південь, а значить – до Румунії.
Я дістаю компас, дивлюся на нього, трохи струшую, не знаю для чого, може щоб побачити, що стрілка рухається, і кладу назад до наплічника. Чорт, а той дідок взагалі сказав, де?, у Верховині, сказав, що до кордону всього тридцять кілометрів. Брехало.
Таких диких гір я ще в житті не бачив. Біля Топільчого, коли так близько праворуч було видно Говерлу, вона не мала такого спустошеного вигляду. Ніби за десять чи п'ятнадцять кілометрів мені було видно всі витоптані за зиму стежки. А тут я не бачив ніяких доріг чи стежок, лише одну просіку і вирубку, що навесні розростеться, розповзеться слідами від траків тракторів та бульдозерів і спущених прямо по землі схилами гір стовбурів смерек, товстих, у три-чотири обхвати. Чи виростуть тут ще такі красуні? Тиждень тому я й місця живого не бачив на горах – вони були переважно лисі, перетворившись із гір на прості середньої висоти пагорби. Такі у нас в Кривбасі відвали – терикони. Тут ліс ще зберігся, тож залишилося ще років десять можливості милуватися ним. А потім – прощавайте Карпати, прощавайте смереки! Все, фінал! Фініта ля комедія!
Дивно, вже скільки часу я відірваний від «цивілізації», всіляких телевізорів, новин, Інтернету, комп’ютерних ігор та іншого, але не відчував їх нестачу зовсім. Тут не лише не було часу думати про всю цю мішуру великого світу, просто навіть не було потреби прикрасити своє життя чи задовольнити цікавість чи нестачу інших емоцій. Саме для цього, для заміни справжніх емоцій субститутами придумано ТБ і всесвітню мережу, для того, щоб відірвати людей від світу, природи, її сил і див, щоб відірвати в кінці кінців одне від одного, бо скільки «Вконтакті» не сиди – все одно ти наодинці.
Як мені добре думалося! Постійно, коли ти працюєш, мозок виконує лише одну якусь функцію: коли праця потребує точності, мозок думає лише про її дотримання, якщо ти звісно не саботажник; коли праця важка фізично – мозок перевантажений турботами про цілісність організму; коли ми відпочиваємо, мозок зайнятий підтриманням життєдіяльності і обмінними процесами, котрі відбуваються внаслідок прийому їжі, а також будує плани нових трудових звершень, або ж він просто давиться яскравими порожніми візуальними чи звуковими образами. Це коли ми дивимось кіно, слухаємо музику чи граємось у комп’ютерні ігри.
Але коли тіло зайняте простою монотонною працею, що не потребує багато уваги, наприклад ходьбою, мозок може собі дозволити попрацювати на себе. Тоді активуються всі незадіяні дотепер його ділянки. Як це класно! І корисно. Цим справді треба займатися, щоб змазка не пересихала на коліщатках. Я маю на увазі, що треба іноді отак подумати.
Пам’ятаєте, я казав вам про втикання? Оце воно і є: ти даєш волю своєму мозкові, не відволікаючись на неважливе. Це так прекрасно. Можливо тому, що у моменти осяяння і розуміння якоїсь закономірності життя чи свого місця у суперкласифікації, ти відчуваєш себе вище за розвитком ніж хвилину тому і здається, що ти наближаєшся до Бога.
Втім, це ненадовго рятує від таких приземлених проблем, як блукання у незнайомій і дикій місцевості і голоду.
Добре, якщо вже я не можу визначити своє місцезнаходження, то можна влаштувати привал і зі знайдених якихось місцевих аналогів м’яти насушити сировини на самокрутки. «L&M» давно закінчився і ці паростки мали притамувати в мені жагу до наявності диму у легенях на привалах. Я збираю хмиз і гілляччя, нарізаю собі лежак зі смерекових віт і споруджую імпровізовану сушилку, де розкладаю дрібненькі паросточки чогось, що я класифікував як м’яту.
Ха, а самокрутками ситим не будеш! Що ж, треба залишити дотлівати вуглинки в багатті, а самому йти на полювання, поки не стемніло. Питання лише в тім, що я зможу вполювати голими руками. Чи хоча б із моїм тупим ножем. Ні, фігня це все, доведеться накопати черв’ячків, а де я їх знайду у такий холод?
Тим не менш все йде на краще: сьогодні вже була явно плюсова температура і в долинах я помітив проталини на снігу. Головне якось дожити до тепла і тоді щось знайдеться чим підживитися. А поки що доведеться жерти черв’яків, якщо я їх звісно знайду.
Аве! Кілька черв’яків мені на обід, чи радше вечерю, все ж перепаде. Тепер на ще теплих вуглинках ми їх засмажуємо, а вони шкварчать і пахнуть якось дивно! Чорт, підгоріли на кінцях, хоч всередині не повно землі, бо я навіть забув про те, щоб помити їх. На смак нічого. Але дуже мало, лише роздражнили апетит.
Пам’ятаю, їв колись смажених коників, то на смак вони наче варений рак, тільки м’яса трохи менше. Що ж, доведеться потерпіти ще день, а завтра точно має випасти можливість щось пожерти. Щоправда в мене тепер немає карти, а якщо я й досі на території України, то все одно не можу визначити своє місцезнаходження. Може я йду вздовж кордону і вже у Чернівецькій області. В будь-якому разі доведеться йти за компасом та інтуїцією. Але на жаль, інтуїція часто виявляється хуйньою.

15

Ранкова самокруточка ще диміла у мене між зубами, що добряче розхиталися за останній тиждень, а я вже побачив у долині ліворуч невеличке поселення, схоже на всі інші такі ж карпатські села та селища. О’кей, зараз настав момент істини: тут точно є крамниця і хавка в ній. Я почав спускатися майже бігом і лише біля асфальтованої траси вповільнився і перейшов на поважний крок.
І ось я стою на дорозі, весь пропахлий димом і потом, весь брудний і затертий, худий і голодний, я вже придивився пару будівель, що схожі здалеку на крамниці, я стою перед в’їздом у село, перед табличкою зі словом «Moisei» на ній. Я довго стою і розглядаю її отупілими очима, потім рушаю у село, йду повз кілька селян, що дуже схожі на свої українські аналоги, йду, вишукуючи очима місце, де зможу купити поїсти, аж раптом чую ззаду пронизливий звук сирени і починаю бігти, перечіпаюся і падаю. В мене пече ліве коліно, ліктів взагалі не відчуваю і тече гаряча рідина у мене зі скроні, що я її розсік об якийсь камінець біля узбіччя, по якому я йшов. Піднявши голову, я бачу, що то явно патрульний автомобіль, але сигнал він подав бричці, що її сонний чи п’яний циган вивів на трасу з бічної вулиці прямо під колеса поліції. Один із поліцейських вискочив із авто і кинувся до цигана, інший вирушив до ще однієї сторони інциденту – до мене.
Він щось спитав у мене і зробив спробу наблизитися, та я відсахнувся, але руки не втримали ваги і я знову завалився на бік. Перевернувшись зручніше я побачив як поліцейський подає якісь знаки руками своєму колезі, а той кидає цигана і рушає до мене. І ось другий у мене щось питає, а я лише відповідаю: « I’m o’cay! I can go! » Другий полісмен щось каже першому і той заперечно хитає головою. В його байдужому погляді я бачу свою долю.

P.S. Жоден оператор мобільного зв’язку не може пройти процедуру реєстрації без згоди надати можливість Службі Безпеки України встановити на обладнанні оператора своє, призначене для прослуховування і запису телефонних розмов а також для контролю над текстовими і мультимедійними повідомленнями обладнання.

Лютий – червень 2012 р.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.84309601783752 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …