Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49550
Рецензій: 94099

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Соціальна драма

ПАРАНОЯ 2

© Турчин Євгеній, 09-09-2012
Розвиток

1

В мене була погана звичка: я розмовляв з телевізором. Можливо її я підхопив від авторитету одного маленького але дуже важливого періоду мого життя – мого вчителя. Той теж розмовляв з книгами, газетами, іншою друкованою продукцією, і я не сумнівався, що і з «ящиком» теж. Як би там не було, але я часто не стримувався, навіть у присутності мого маленького друга і друга всіх спецслужб – мобільного телефона.
Часто, повертаючись із занять я був ситий по горло тупістю нинішньої молоді, чи свавіллям на дорогах, яку ніхто не збирався припиняти, бо ДПС-ники паслися за півкварталу звідси і на все, окрім товщини власних гаманців їм було начхати, або подивившись новини я буквально виходив з себе і починав уголос лаяти (звісно за відсутності свідків) нашу ворожу владу в Києві і на місцях, навіть брав телефон у руки і горлав погрози в нього. Тоді я вже знав, що за мною стежать, тож шифруватись особливо було не треба. Ще я знав, що поки я волаю у зачиненій кімнаті сам до себе (чи до мобільника) – я безпечний. Це допускалося поки я не почав би виходити з такими промовами у людних місцях і люди не починали б мене підтримувати. Я ж, мабуть даремно, не робив так, тож мене чули я і магнітофон десь в підвалі СБУ.
Чому у підвалі? Може і не у підвалі, але асоціація СБУ з КГБ не даремна, адже перевірте самі, якщо хочете, – всі СБУ-шники звідки взялись? СБУ не з’являлась з порожнього місця, а реорганізувалась. З чого? Самі знаєте з чого. А хто керує СБУ? Хтось з Печерських пагорбів. А хто там сидів до 91-го? Та ті ж бариги і сиділи! Це ж елементарно! Система не змінилася і люди залишились ті ж самі!!! Просто назва помінялася.
А візьмемо найпершого нашого друга, що викупляє зараз підприємства за безцінь, тобто Рашку. Рассєю. Хто там зараз (віднині повсякчас і на віки вічні! Амінь!) при владі? Офіцери КГБ. Хоча про офіцерів… це вони лише так називають себе, а насправді офіцерами там не пахне.
От і думайте. Націоналісти при владі. Аякже! І хоч я знав, що з  усіх боків бариги, крадії і олігархи, все ж збирався піти на чергові президентські вибори. А до того – на парламентські. Хоч і не дуже вірив у так звану прозорість, все ж на щось сподівався і тоді ще вірив, що серед багатьох «зол», як кажуть наші «брати» москалі, варто обрати менше.
Тож обдивившись передвиборних обіцянок головного (на той час я вважав) ворога української державності, який наступного ж дня після виборів здасть все Росії (а через два роки так і сталося, але не після парламентських, а після президентських виборів) я, лиш повернувся на вихідні додому, засів на сайті голови всім відомої партії і написав листа, в якому повідомляв, що агітаційні матеріали не знято, хоч і настане завтра день виборів і агітація заборонена законом. Мій лист не з’явився у стрічці відгуків громадян. Він і не міг з’явитися серед всіх тих хвалебних пісень, яким ця стрічка вже рясніла (цікаво, хто ту всю маячню пише і чи писав би я таке брехливе лайно, якби мені стільки ж платили).
Пізніше, під час президентських виборів я написав ще раз цьому кандидату, цього разу похваливши велику кількість фотографій з усміхненим кандидатом і вдячним народом, що цілував кандидатові руки, привітав з перемогою у першому турі виборів, повідомив, що сподіваюсь побачити його в лідерах і у другому турі…
Через місяць я вимушений був змінити інтернет-провайдера. Доступ на сайт організації мені було перекрито наступного ж дня після написання цього цілком ввічливого листа, а з сайту провайдера на мене лізли ордою віруси.
Тепер я справді ненавидів владу і цих падлючих брехунів хапуг, що посадивши невідомими мені шляхами (бо я міг би назвати з сотню людей, які голосували не за нього і це з п’яти сотень студентів у гуртожитку; про інших я нічого не міг сказати, але сумніваюся, що всі вони голосували за «голубих» кандидатів) на президентський трон, а точніше до президентського корита свого кандидата, якого соромно було б бачити і асенізатором, почувалися так безкарно, що легко залякували чи купували провайдерів, порушували мої права, контролювали листи на свій сайт, видаючи ті оди за голос народу, а справжній голос просто перекривали. Вже пройшло майже два місяці після виборів а я, блукаючи Дніпропетровськом, майже на кожному бігборді чи сітілайті бачив передвиборчу агітацію «голубих» з ненависною кабанячою рожею… А про Президента так казати не можна!

2

Тепер я рідко бував на акціях, але час від часу відчуваючи поклик обов’язку, самовільно вирушав у місто ближче до вечора і розписував стіни чи кидав «лампочну бомбу» в Ілліча. До місця завжди добирався темними вуличками і різними закапелками, стежачи за тилом. Після вдалої акції наступав стан ейфорії і всесильності, хоча пильності я не втрачав, але постійно хотілося розписати щось ще і розповісти кому-небудь історію, що я чув її від Лиса. В ній розповідалося про те, що одного разу, коли якась група хлопців мала наказ заляпати якогось із істуканів-Ленінів і мала при собі банку фарби, вона рушила до найближчого кіоску і один із бійців попросив продавця продати йому сім презервативів, оскільки в них вміщається чимало фарби, вони міцні і герметично зав’язуються для кидка. Презервативів не було і тоді цей хлопець зажадав поліетиленових пакетиків і скотч.
Втім, коли справи мої пішли на лад і я почав знову отримувати стипендію, моя співпраця з Організацією поновилася. Я став часто бувати на вишколах, поїздив трохи по країні, а також зрозумів звідки береться принаймні частина грошей на утримання бійців, проведення вишколів, випуск літератури тощо. Щодо літератури, то більша частина друкованих видань була випущена в кращі часи Організації, коли вона могла дозволити собі сотенний марш центром столиці. Але газета організації випускалася, хоча й невеличкими тиражами і не регулярно, але випускалася.
Одного разу Лис викликав мене до «Пузатої хати» на Карла Лібкнехта, де він мене зустрів і, пригостивши чаєм, повідомив, що я знадоблюсь йому для однієї справи в якості супроводу. Для цього від мене потребується максимальна мовчазність і скромність. Я міг назватися справжнім ім’ям, але всі інші балачки вестиме Лис, з чим я з радістю погодився, оскільки оратор з мене не дуже, до того ж я зрозумів, що ця справа особлива і відрізняється від тих стоянь біля пам’ятника Петровському на день пам’яті жертв Голодомору чи тирлування біля комуністів під час мітингу в честь якого-небудь «красного дня календаря». Я зрозумів, що мені доведеться побачити частину внутрішнього життя Організації, механізму її існування.
Чим далі, тим більше це все мені нагадувало шпигунські фільми, які не дуже полюбляв, можливо через занадто зашорений тип мислення. Мені ніколи не вдавалося продумувати ходи заздалегідь і не лише у житті, а й у яких-небудь шахах. Але загалом мені цей дух підпілля подобався і я був задоволений своєю маленькою роллю. Так, ми вийшли з «Пузатої хати» і, маючи в запасі ще близько сорока хвилин, рушили до кварталу вище по вулиці, де і знаходилося кафе, в якому мала проходити зустріч. Тут до нас приєднався ще один хлопець з Організації якого я не знав але його знав Лис і якого було направлено до того кафе у якості спостерігача. Тепер я знав, що нам з Лисом треба буде зустрітися з якимось бізнесменом, який нібито згоден надати посильну фінансову допомогу Організації і майже остаточно вирішив це, проте треба буде ще переконати його, що він не даремно вкладає в нас свої гроші. Спостерігач не потраплятиме на очі бізнесменові, а стежитиме за тим, щоб все пройшло без проблем, а у випадку таких має сповістити Організацію про ускладнення, якщо ми з Лисом вийдемо з гри.
Спостерігач повернувся дуже швидко, поки Лис не встиг докурити свою «Прилучину» і до половини і повідомив, що чай там коштує від семидесяти гривень , але на щастя навпроти була якась «Потата хата» і Лис направив спостерігача туди з метою сісти біля вікна, з якого буде видно вікна кафе, а також вхід до нього. Впоравшись з цією частиною, Лис перейшов до іншої, викинувши недопалок, подихавши ротом і повідомивши, що ми для бізнесмена не курці. А через десять хвилин під’їхав бізнесмен разом зі своїм напарником, чи ким там хто кому приходився. Вони вилізли з «Тойоти Камрі» і підійшли до Лиса. Бізнесмен назвався Валентином і потис руку Лисові. Далі він запросив нас до кафе, де Лис просився в зал для «некурящих», окрім всього розташований вікнами до «Потатої хати», і замовив собі французьку булку і каву, для свого товариша щось м’ясне, а нам із Лисом по чашці чаю. Ми відмовилися від закусок і цукру і стали чекати, поки принесуть замовлення.
Валентин мав вигляд не дуже здоровий, ніби довго не спав, чорняве волосся його спадало на високий лоб, що в свою чергу нависав над втомленими очима, під якими розляглися трохи зеленкуваті смуги. Він був неголений, проте в усьому іншому виглядав акуратно, костюм був чорний у смужечку, добре випрасуваний, на руці – золотий годинник, нігті теж гарно підстрижені, що навело мене на думку про салон краси чи власного стиліста. Коли принесли його булку, він почав ламати її руками і тицяти у мікроскопічну чашечку з кавою, а я відвернувся і став розглядати кафе, де на персикових стінах висіли якісь фотографії, а біля чогось на кшталт шинквасу був стенд із якимись металевими вінтажними аристократичними предметами невідомого мені призначення. Я повернувся назад до бізнесмена і побачив, що його товариш, що сидів поряд, їсть свою м’ясну страву теж руками і виходить це в нього не надто вишукано. Я опустив очі і акцентував свою увагу на чаї, намагаючись не думати про його необґрунтовану вартість і вартість всього замовлення.
Лис чекав першого ходу від Валентина і голосно сьорбав свій чай. Бізнесмен поглянув на нього, затримавши погляд на величезному наплічникові, що його Лис ніколи не знімав і носив там усе своє майно, і промовив, що хотів би взнати ще раз про Організацію, про її прагнення і проблеми. Він був російськомовний, що мені не дуже подобалося, а його товариш, здається взагалі не схвалював цієї зустрічі. Лис почав говорити, починаючи з того, що організація ця не політична, є спадкоємицею і бойовим крилом ОУН, розповів про основні акції, пояснив, чому Організація бореться з кам’яними істуканами, які символізують ката народів, розповів, що необхідних матеріальних ресурсів не вистачає для ведення пропаганди серед населення та всяке інше. Валентин десь із п’ять хвилин після цього мовчки вмочав булку в каву, аж поки його товариш не доїв своє м’ясне, а потім повідомив, що готовий надати невеличку підтримку у вигляді пухкенького конверта, якого Лис запхав до своєї торби. Після цього ми розпрощалися і рушили до виходу, а я помітив на рахунку, що його якраз піднесла офіціантка зовсім астрономічну суму.
Не знаю що там Лис втирав цьому мішку з грошима раніше, може про загрози для підприємців з боку влади чи ще щось, але ми пішли пішки у бік Карла Маркса зі стосиком грошей, а бізнесмен позаду нас заводив свою «Тойоту». Спостерігач рушив за нами і десь відстав, коли ми вже досягли проспекту. Я супроводжував Лиса до однієї з конспіративних квартир, де одного разу я вже бував коли записувався у кандидати і ще коли ми з Лисом і ще кількома хлопцями вимочували на жовтневому холоді газетки у розчині аміачної селітри. Цими шашками я не скористався, так само як і тими, що виготовляв вдома. Деяку їх кількість я викинув через те, що вони відсиріли, інші досі валяються десь у шухляді мого столу, загорнуті в поліетиленовий пакетик.  


3

Не дивлячись на подачки бізнесменів-патріотів рік виявився важким. Організація готувалася до наступної осені, коли, як дехто вважав, почнеться Революція. Однак за поточний рік було проведено вже кілька вишколів і, як я зрозумів, гроші скінчилися. Тієї зими я вдруге в житті побував у столиці нашої Батьківщини, де до того був лише зі шкільною екскурсією. Лис пообіцяв мені безкоштовну прогулянку Києвом, контрольних робіт найближчим часом не було, і я погодився. Все виявилося так само, як він і казав: ми їхали за рахунок «ГрАДу», і Організації ще виплатили трохи грошей, мабуть на харчі в дорогу; в Києві ми пройшлися всією вулицею Грушевського, а після мітингу ще погуляли по Хрещатику.
Поїздка займала один день і була не напряжною. Виїжджали пізно ввечері на орендованих «ГрАДом» «Спринтерах», їхали всю ніч, після мітингу вирушали назад і добиралися до Дніпра десь о тій же порі, що і виїжджали напередодні. Мені подобалося, що це не потребувало додаткових витрат з мого гаманця, оскільки я намагався жити за стипендію, а мама платила за гуртожиток і годувала мене вдома. Через кілька днів я був призначений роздавати листівки «ГрАДу» у Новомосковську та Дніпродзержинську. Вдавалося роздавати близько третини листівок, оскільки Організація брехала про кількість роздавальників, брала по, мабуть, тисячі чи й більше листівок на кожного з двох роздавальників, натомість отримуючи кошти від довірливого «ГрАДу» на проведення наступного вишколу. На залишках цієї макулатури було добре смажити дешеві сосиски у січневі морози, що ми з моїм напарником і робили десь на пустирях Дніпродзержинська, яких там багацько.
Наступний вишкіл не забарився і проводився якраз біля Новомосковська, оскільки там ще збереглися лісочки, які так любили в Організації. Там я переважно бігав кроси, долав смугу перешкод, слухав лекції з військової топографії і конспірації, мало спав, промок однієї ночі наскрізь від нічного дощу, який ближче до ранку перетворився на сніг, але на диво не захворів.
Наступна моя поїздка з Організацією дуже відрізнялася від цього вишколу і запам’яталася мені як дуже приємна, хоча після неї в мене почалися нові проблеми з навчанням. Це було в березні, коли ще не повністю зійшов сніг а дні були сірі і похмурі. Температура не піднімалася вище семи градусів тепла і мене трохи настрашила поїздка у Карпати.
Втім, доїхавши до Тернополя я побачив, що погода тут чудова, сонячна, температура трохи вища, ніж у Дніпропетровську, люди приємні і все таке. Звідти наша група рушила у спеціально замовленому автобусі до Хуста, що в Закарпатській області. Це мене потішило, оскільки цей переїзд був безкоштовний для мене, а стипендії я вже знову не отримував. Виїхали пізно вночі, тож до рідного села Насті Лісовської, де ми зупинялися ще до сходу сонця, я спав. Було сказано, що форма одягу має бути військова, але я не мав ні берету із символікою Організації, ні шевронів, та й мій камуфляж вже втратив презентабельність свого вигляду, тож я поїхав у цивільному, а Лис, мій куратор, не заперечував. У Тернополі мені відшукали трохи замалу для мене форму Організації, проте без берета, тому я лише прокинувся, одразу заходився перевдягатися.
Автобус їхав вздовж гірської річки, тому з одного боку було провалля на сім-десять метрів, а з іншого – починали виситися гори. Далі я пам’ятаю їх поступовий ріст, сніг, багато снігу, смереки, химерну двоголову гору, крихітні карпатські села, що стояли уздовж потічків, що дзюрчали, незважаючи на мороз. Далі автобус пішов униз, а ліворуч з’явилася ріка з дивовижною бірюзовою водою – Тиса. Тут земля парувала і ставало дедалі тепліше. Автобус в’їхав у Хуст незадовго перед обідом і рушив через місто, що більше схоже було на велике село, до Красного поля. Організація мала бути присутня на урочистостях присвячених створенню Карпатської України і подвигові Січових Стрільців, що полягли, першими давши бій пронацистським угорським військам.
На Красному полі вже зібралося багато люду, було змонтовано підвищення, з якого крізь мікрофони за кілька хвилин проголошуватимуть слова подяки різні невідомі мені люди, ревітиме крізь величезні динаміки урочиста музика та виступатимуть різні народні колективи.
Автобус зупинився на трасі, і ми вишикувалися біля нього в затінку, не показуючись поки що публіці, поправляючи форму, підчищаючи чоботи, поправляючи берети, чи у моєму випадку шапку. Далі нас було проведено урочистим строєм з прапором і хоругвою до сцени чи то помосту і поставлено у дві лави праворуч від неї. В очі сліпило сонце, віяв сильний весняний вітер, я стояв у першій лаві, слухав про подвиг Січових Стрільців і виступи художніх колективів.
Мене вразила кількість народу на полі, оскільки про Карпатську Україну у нас чули лише з курсу «Історія України» та й то швидко забули. Дивитися навсібіч було не можна, до того ж я б нічого не побачив крім людей, що щільно обступили сцену, тому я трохи примружився і дивився прямо – на сцену, де враз з’явився Президент Ющенко і, привітавши всіх з річницею такого вияву державницьких прагнень українського народу, виголосив свою коронну промову зі згадками аж дуже давніх часів Київської Русі, часів Гетьманщини, висловив свою пошану до вчинку тих молодих людей, що загинули у тім бою, до сцени підійшла почесна варта і в повітрі прогриміло два десятки пострілів. Солдати стріляли тричі, але звук не видався мені аж занадто гучним, його зносив потужний вітер і я подумав, що запис «бою», що його транслювали з динаміків під час інсталяції, був набагато голоснішим.
Тим не менше мені все це дуже сподобалось, особливо беручи до уваги, що до цього я ніколи раніше не бачив Президента. Далі тривали виступи народних колективів, які я вже ледь достояв, і Організація пішла з поля ледь не останньою. Нас посадили в автобуси і відвезли до якогось пансіонату, де ми і розмістилися до завтрашнього завершального дійства – відкриття меморіальних табличок, в тому числі Олегу Ольжичу, підйому прапора на Замковій Горі, і концерту, на який ми, до речі, не ходили, а натомість вже рушили назад до Тернополя. Не знаю хто орендував приміщення пансіонату і чи спав хтось ту ніч окрім мене, але я виспався чудово. Рядові бійці, коли я питав дозволу на відпочинок у мого безпосереднього командира Лиса, гуляли в дворі чи тирлувалися в приміщенні, а командири щось палко обговорювали.

4

На ранок я прокинувся від страшезного гуркоту. Була ще шоста ранку, тож вибігши у коридор, я побачив, що з кімнат виповзають сонні бійці. Гуркіт повторився, коли ми (кілька чоловік) вийшли у двір. Під ґанком у картонному ящику я побачив гору пляшок з-під горілки, а посеред двору купку представників якогось козацтва, що орендували приміщення разом з нами, та гармату, в яку вони запижовували газети. Двір був заповнений димом і запахом пороху. Виявилось, що всю ніч козацтво дуже жорстко бухало, і мабуть зараз збиралося трохи поспати перед урочистостями. Гармату вони чи то випробовували, чи то просто хотіли приколотися з тих, хто спав.
Натомість члени Організації почали збиратися до походу в церкву на ранкову службу. Церква тут називається катедрою, вона невисока, хоча і маленькою її не назвеш, має два шпилі і всередині тісно – тут всі бандерівці і місцеві. Ми слухаємо отця і повторюємо подумки слова молитов, стаємо коли треба на коліна, потім хтось іде сповідатися, а з ними Лис, що проходить цей ритуал, мабуть, щомісяця, іноді після цього кидаючи на пару днів палити, натомість я чекаю закінчення і виходжу на вулицю. Ми повертаємось у пансіонат, де знову шикуємося, проговорюємо «Отче наш» і йдемо на сніданок, до того ж теж проплачений, хоч і невідомо ким.
В пансіонаті проходить підготовка до урочистого проносу велетенського червоно-чорного прапора містом на Замкову гору. Його нестимуть шестеро людей, серед яких я є правим крайнім ззаду. Прорепетирувавши ми отримали по стосу газет Організації із завданням розповсюдити серед населення. До початку урочистостей у центрі залишається менш як півгодини і ми маємо у розпорядженні хвилин п'ятнадцять. Я вирушив в обхід катедри за годинниковою стрілкою, і обігнув квартали три, роздавши більшу частину газет, щось бурмочучи собі під ніс, але газети брали, адже на рукаві так промовисто був пришитий пошарпаний червоно-чорний шеврон.
Опинившись знову біля пансіонату, я не побачив, що бійців у дворі вже немає і зрозумів, що я їх вже не наздожену. Я прискорив ходу, зумів роздати ще пару газет, коли якийсь дід ухопив одну прямо у мене з рук.
– Доброго дня! – привітався я. – Читайте свіжий номер, дякую.
– Так значіть ви бандєравци? – натомість презирливо спитав мене дід.
Я трохи розгубився і не додумався забрати в нього газету, до якої наші командири виховували в нас священне благоговіння.
– Так, – відповів я, – Ми бандерівці!
І рушив чимдуж далі. «Мабуть якась МГБ-шна наволоч, каратель.» – подумав я і тут же побачив натовп, а перед ним – велетенський прапор, а на моєму місці – Панас.
Я, ніяковіючи, підійшов до нього, віддав газети, а він, хоч захід уже розпочався і у гучномовці лунали голоси, промовив одними губами два слова, які я все ж зрозумів – «Десять буків».
«Ну і добре, – подумав я, – Заробив свої перші буки…»
   Після відкриття меморіальних дощок і пострілів козацької гармати газетним конфетті у напрямку пам’ятника загиблим радянським воїнам під час великої війни 41-45 ми рушили вулицею до Замкової гори, де, як я дізнався під час заходу, і були поховані після наруги над ними австріяк загиблі Січові Стрільці. Там наш прапор освятили і я ледве доніс його до підніжжя гори, де його і було складено. Виявляється, нести шмат тканини площею в 40-50 квадратних метрів у сильний вітер – страшна мука для рук.
Пообідавши, ми рушили назад до Тернополя, крізь снігові шапки Карпат. Доїхали вже затемна і ми з Лисом та Панасом одразу рушили на вокзал, де і взяли квитки на наступний день. Заночувати нам дозволив у себе місцевий хлопчина, тому цю ніч я провів на свіжій постелі і зранку гарно поїв. Це було дуже доречно, враховуючи те, що потяг прибував у Дніпропетровськ о третій годині наступної ночі.

5

Розгрібши трохи завали у навчанні, я почав відморожуватися від командирських дзвінків все більше, і коли після чергової сесії у мене з’явилася стипендія, взагалі припинив відповідати на їхні дзвінки. Натомість мене почали сильніше мучити думки про соціальні і духовні негаразди нашого безумовно пропащого народу.
Наприкінці навчального року я мав впевненість, що не отримані мною десять буків за інцидент у Хусті повернуться тепер до мене з відсотками. Я повністю концентрувався на випивці і виділяв дещицю часу для написання бакалаврського диплому, який все ж захистив на «відмінно». На той час я мав подругу, що була старша за мене на рік і вже готувалася покинути наш університет, забравши свій диплом спеціаліста, але останні кілька тижнів вона ставала дедалі знервованіше у зв’язку з близьким захистом, тому я рідко її навідував, щоб не заважати. В кінці кінців ми з нею так і не попрощалися. Думаю, вона спочатку повелася на таємничий і бунтарський мій образ, а коли не побачила з мого боку жодних спроб зближення (а я ж не вмів нічого такого робити і тому залишався недоторканним), а лише часто апатичну поведінку, вирішила, що воно того не варте. До того ж – треба писати диплом, захищати його і виходити у доросле життя, якого вона страшенно боялася. В будь-якому разі наявний результат такий – я загубив її за далекими донецькими горизонтами, куди вона рушила шукати кращої долі.
Надалі я лише раз був на вишколі і двічі говорив з Лисом: по телефону і вживу. Тим не менше у мене вдома і у гуртожитку назбиралися гори макулатури, представленої в основному недорозданими газетами і візитками, плакатами і брошурами. У комп’ютері в мене були фото Бандери і Шухевича, книжка «Перспективи української революції» Бандери, за які можна було б нарватися на якісь ворожі дії з боку влади, і як я любив жартувати вистачило б роки на два тюрми.
Насправді вся ця веселуха почалась пізніше, а зараз я все рідше заходив на сайт Організації, не рипався на форуми і обговорення, тому випадків вірусних атак і обмеженого доступу до деяких сторінок, включаючи мою електронну пошту не було. Тепер я тихенько лаю політиків і чиновників, що не виконують свою роботу, а лише крадуть гроші, зараз я повністю зневірився в українському народові, не бачу сенсу вести боротьбу, зараз я лаю навіть Організацію, за те, що на сайті постійно лунають заклики до Революції, а Організація не може зібрати людей, зброю і організувати революційні дії. Поступово весь цей порожній базар починає діяти мені на нерви.
Зараз я постійно сиджу вдома, бо почалися літні канікули, і переживаю втрату єдиної людини, яка роздивилася в мені щось більше, ніж інші, але теж пішла. Зараз я не озираюся на кожнім кроці, боячись побачити члена Організації, що спробує наставити мене на «путь істинний», і мені доведеться втовкмачувати йому, що він ідеологічний імпотент, що його ідеологія не дієва, і що порожній базар – це дірка від бублика, просто коливання повітря, що заклики до революції без організації – та ж дірка, що методи тридцятих тире п’ятдесятих зараз уже не проканають, що саме тому Організація втратила більшість своїх членів через кілька років після заснування і її «золотого віку».
Якось моя сестра Владислава сказала мені у той рідкісний момент, коли ми змогли зібратися разом за пивом, що мабуть це і задовольняє Організацію, саме її порожність, неспроможність до доведення справи до кінця. Вона лише виголошує недієві до застосування заклики і нічого не робить, щоби Революція почалася. Це мабуть якась психічна хвороба, подумав я, а вона додала, що воювати з пам’ятниками – не вихід, це ні до чого не призведе, окрім як до загострення відносин між певними невеличкими групами людей, а саме між носіями недієвих руйнівних ідеологій. Тут ми дійшли висновку, що працювати потрібно не з пам’ятниками, а з живими людьми, і не знищувати їх, як це хочуть деякі бандерівці, хоча декого таки необхідно було б знищити і ще декого посадити в тюрму і надовго. Треба змінити людину з байдужої, неосвіченої, жорстокої, схильної до руйнування, в тому числі і до саморуйнування, задоволення лише фізіологічних потреб, з магазинної людини, із зомбі, раба «ящика» змінити на освічену, мислячу, людину, що поважає інших і береже природу, від якої ми всі живимося, на людину, яка читає книги, слухає нормальну музику і здатна мати свою точку зору, здатна обґрунтувати її.
Я зрозумів остаточно те, що мучило мене вже два з лишком роки. Я побачив, що виходу або немає, або я його не знаю і не здатен здійснити необхідне для зміни суспільства. Але головне: я більше не бачив причин для роботи з «порятунку людства», я не бачив для кого я маю старатися і жертвувати собою, задля кого я ризикував свободою і здоров’ям (адже від міліціонерів як і від різних партійців можна очікувати чого завгодно). Я тепер не сподівався ні на що. Життя моє стало порожнім, в ньому залишилися тільки страх бути захопленим зненацька бандерівцями (членів організації мені доводилося бачити на вулиці чи в транспорті і я їх завжди оминав, щоб уникнути неприємностей), страх не реалізуватися в житті і страх тюрми. Останній був слабким, оскільки тюрма маячила як дуже далеке можливе (чи не можливе) майбутнє, до того ж невизначено віддалене.

6

Літо пролетіло непомітно,оскільки треба було переробити купу різної роботи – ми затіяли ремонт – і це трохи відволікало від моїх сумних дум. І ось літо скінчилося, ремонт не дороблено, я повертаюся у гуртожиток, де не бачу жодних тенденцій до покращення людства, навпаки я констатую посилення деградації молодого покоління і мене починає долати депресія. Я з першого ж дня починаю пити, поступово зменшуючи дози, оскільки спроба витрачати не більше стипендії, а це якихось 530 грн. на місяць, призвела до необхідності вести бухгалтерію і тепер рожа моя стала сухішою, зате гаманець розпухав від чеків, яких я назбирував незліченну кількість і розраховував витрати на добу, необхідну стипендію, що дозволила б трохи розслабитись тощо.
Це все тривало доти, доки мені не стали надзвонювати невідомі номери. Трубки я не знімав, і напруга росла день у день. Я став трохи нервовим і почав непокоїтись з приводу наростаючої криміногенної обстановки в країні. Щоби вирішити цю проблему я просто купив у підземному переході ніж за кровні вісімдесят гривень, на чорному лезі якого був зображений метелик і напис «Benchmade». Тепер я завжди носив його в кишені, спочатку піджака, а через пару тижнів уже куртки.
Коли відома група націоналістів спиляла голову пам’ятнику Сталіну в Запоріжжі, а невідомі після цього його підірвали, почалося полювання на різні патріотичні і націоналістичні організації і партії. Все це видавалося гарним приводом для запроторення порушників режиму за ґрати. Якось так вийшло, що ані матері, ані сестри в той вечір коли по телевізору було показано в новинах, як у одного з «тризубівців» нібито знайшли автомат, вдома не було, тому я, відчуваючи, що можу опинитися ні за що поряд з тими хлопцями на нарах, зібрав по хаті всі матеріали Організації, склав їх у два пакети і рушив надвір. Недалеко йти від мікрорайону Зарічного до балки, де раніше був автодром. Там я опустив зав’язані пакунки у сніг під густий кущ, що ріс на схилі балки, потім виліз з неї, по дорозі послизнувшись, і трохи засніжений рушив додому. Тепер я міг лише чекати, мовчки споглядаючи свій телефон з видаленими контактами членів Організації.
Але за мною ніхто не прийшов. Здавалося, що про мене забули, як в Організації, так і в СБУ, чи де там іще. Пакунки я витяг з-під куща, щойно стих шум навколо Сталіна і хлопці з «Тризубу» рушили на своє друге судове засідання; вони трохи промокли, але в цілому виглядали непогано. Подумавши трохи, я вирішив їх закопати, що і здійснив би, якби простіше було б ганяти по лісосмугах з лопатою. Але простіше було їх просто спалити на пустирі, тому вони пішли з димом, що навіть не привернуло нічиєї уваги, як нікого в наш час не цікавить палаюче поле чи ліс, хоч вогонь і знищує рослини, що не лише продукують кисень, а й роблять ландшафт відмінним від місячного, а дим виїдає очі і засмічує легені, атмосфера нагрівається і утворюється огидний смог…
Коротше кажучи, більшість речових доказів було знищено, залишився тільки мій друг і друг всіх спецслужб – мобільний телефон.
  
7

З часом я почав уявляти, як одного разу, коли я сидітиму в Інтернеті, у вікна на мотузках влетять міцні хлопці у камуфляжі і з автоматами в руках. Шкода, що в мене не буде чим дати їм відсіч чи принаймні не дати захопити себе в полон, адже не був впевнений, що витримаю тортури. Останнім часом люди все частіше знаходять останній притулок у КПЗ. І це звичайні люди з вулиці, які опинилися не в той час і не в тому місці, не кажучи вже про бандерівців, які до слова не бувають колишніми. Тож я лише сподівався у разі захоплення на швидку смерть, намагався примусити повірити себе в те, що я проголошуватиму істинний стан речей у соціумі  і вказуватиму цим тупим хабарникам, що вони роблять у своїй роботі не вірно, тобто казатиму їм, що вони тупаки і хабарники. Це примусить їх розлютитися ще дужче і, доводячи мою правоту, забити мене до смерті.
До речі, а хто чув про «дзвінок другові»? Цей метод застосовують опери для отримання інформації, яка б за інших обставин виявилася б для них недоступною, тобто при так званому «екстрєннам патрашенії». Це коли тобі до певних місць причіпляють дроти польового телефона і крутять ручку. Але насправді страх катувань був притлумлений невизначеністю, тобто я не бачив наяву картини моєї мученицької смерті в «застєньках» і тому не дуже лякався.
Тим часом зима наближалася до кінця, принаймні за календарем, нова влада зробила те, про що обіцяв на майдані попередній Президент, тобто знайшла серед своїх попередників бандитів і посадила їх у тюрми, а я продовжував носити в кишені ніж, зовсім не виходив на зв'язок із націоналістами Організації і продовжував отримувати стипендію. Щоправда тривога не полишала мене і тому доводилося поводитися обережно як у всесвітній мережі, так і перед телефоном. До під’їзду свого будинку я заходив маючи під пальцем приємних холодний пиптик, проста маніпуляція з яким дозволяла відкинути лезо, те ж саме стосувалося і темних вечірніх вулиць, на які я намагався без нагальної потреби не виходити.
У себе в кімнаті я встановив спеціальні «сигналки», про які вичитав у книжці про конспірацію, підігнану Лисом. Вони представляють собою тоненькі смужечки паперу чи якісь дрібненькі предмети, розташування яких у кімнаті фіксується і запам’ятовується. «Сигналки» встановлюються на чи у шухлядах і шафах, серед книг і особистих речей, записів і на комп’ютері. Якщо хтось окрім вас побуває у кімнаті, то швидше за все зачепить «сигналки» і, або не помітить цього, або не зможе повернути їх конкретно туди і в таке положення, в якому ви їх залишили.
Втім, обшуків чи ще яких візитів за мою відсутність, так само як і при мені, не проводилось. Тим не менше я не втомлювався перестраховуватись. Відмовитися від мобільного телефона я не зміг би, проте тримав його подалі від себе, підкладав його під працюючий телевізор для створення шумів на записах прослуховувачів, витягав батарею, якщо не хотів бути запеленгованим біля якогось об’єкта чи людини, яку я не хотів би втягати у халепу, хоча таких людей ставало все менше.
Перебувавши на багатьох мітингах я встиг вивчити в обличчя багатьох співробітників Служби Безпеки і тепер часто бачив їх в центрі, розуміючи, що їм зараз не до мене, але не сумнівався, що до таких як я приставлено іншого працівника, був впевнений, що мене хтось курирує.
Взагалі-то, СБУ-шників легко відрізнити від інших людей: вони мають доглянуті обличчя, непримітні риси обличчя, носять пальта, чорні або сірі піджаки, неяскраві краватки, обов’язкові брюки і чорні черевики, мають у руках портфель чи частіше – сумочку, що в народі зветься «підаркою». Такі ще носять бізнесмени. Таких СБ-ешників я бачив ще частіше, вони були незнайомі, траплялися в різних місцях і вселяли острах. Думаю, що для мітингів та інших масових заходів існує окрема група СБУ-шників, а для стеження за конкретними особами – ще якась.
Я навіть почав підозрювати, що мобільні телефони придумали саме у службах безпеки для тотального контролю над людством в цілому, а вибір їхній пояснюється просто: головне для людини – спілкування, а мобільник – достатньо великий (не мініатюрний і тому дуже дорогий) засіб стеження і контролю, що його захочуть мати всі. І хоча спочатку такі телефони були надто дорогі та малофункціональні, контролюючі органи могли сподіватися на продовження стрімкого розвитку техніки і сміливо ставити на те, що через декілька років такий апарат буде у кожного. Так і сталося: через десяток років після появи перших мобілок в Україні, їх мали мало не всі жителі, а самі телефони стали більш привабливими та доступними.
Та було ще дещо, що налякало мене більше за мобілку. Це був мій новий товариш.

8

Точніше це був мій одногрупник, з яким ми перекинулись парою слів на першому курсі і відтоді не спілкувалися. Та одного ранку після пари, які до речі в УДХТУ називають чомусь «лєнтами», він підійшов до мене і, оскільки була велика перерва, запропонував сходити перекусити у їдальню якогось сусіднього заводу.
Раніше, коли він спитав мене чому я розмовляю українською, я відповів, що це моя мова і вона мені подобається. Він сказав, що це не зручно, адже всі розмовляють російською, на що моя відповідь була штибу вони не свідомі громадяни, а я свідомий. І тоді мені вона здалася більш ніж повною і зрозумілою.
Тепер Валєра, як його називали, продовжував іноді казати мені, що Дніпропетровськ, до речі його рідне місто, це місто кацапів і жидів, а також часто казав, дивлячись на якесь свавілля на вулицях, чи згадуючи високі ціни, що ті, хто голосував за нинішнього Президента нині, коли їх спитаєш, що вони тепер думають про нього, відмовчуються. Не знаю, я не питав.
Тож часом мені здавалося, що він провокує мене на якусь націоналістичну словесну чи дієву дурницю. Я ж переважно тактично кивав головою і швидко затягувався «Прилуками», підтримував бесіду, але зазвичай розглядав проблеми не з політичної точки зору, а з погляду обивателя, тобто зачіпав нагальні проблеми кожного, навіть якщо ці кожні їх не помічають. Наприклад, він мені каже, що Юлю посадили за якісь автомобілі, що нібито вкрадено було нею на цій операції кілька тисяч гривень, а Харківські угоди вимагають не лише закупівлі дорожчого газу, але й встановлюють нам мінімум закупки, хоча Україна і не потребує таких об’ємів. Я відповідаю, що для чого було підписувати таку угоду, якщо тепер вимагають зміни ціни, адже в Харкові говорилося, що це небувало вигідна угода на всі віка. Потім я підмічаю, що двірники займаються якоюсь хернею, прибираючи торішнє листя і спалюючи його, коли воно необхідне у якості добрива новим поколінням рослин, замість того щоб зібрати розкиданий за зиму гравій і пил з нього, що на весняному вітрі летить прямо в очі, до того ж його можна було б узагалі не розкидати, якби за тиждень, поки мокруватий сніг у грудні не замерз можна було його спокійно прибрати і дороги були б чистими. Але грошей не виділили (хоча податки зібрано, в бюджеті відповідна графа є, а що ще треба?), наказ не віддали і сніг змерзся і пролежав усю зиму, перетворюючи походи вулицею на атракціон зламаних кісток.
Так, відповідає Валєра, і асфальт зійшов зі снігом (точніше він говорить російською, чи наближеним до неї суржиком). Я киваю на знак згоди і на цій глибокій думці викидаю недопалок в урну і ми поспішаємо на пари.
Згодом ми і сидіти почали разом, а там і всі мої підозри щодо нього випарувалися. Але іноді мені здавалося, що всі люди працюють проти мене і хочуть моєї загибелі, хоча невдовзі я знову себе переконував, що це вже занадто, що всі люди є продуктом системи і працюють на неї, хоча, звісно, можуть і не знати про це, але не мають кожен собі конкретну мету деградувати повністю, наповнити кишеню якогось олігарха і здохнути, не доживаючи до пенсії, знищити Україну і вбити чи посадити мене. Ні, більшість думає, що вони живуть для себе, що вони такі унікальні і незалежні, що ніхто апріорі не може на них впливати. Але це зовсім не так. Система має важелі впливу на кожного, тому чинити опір неможливо – зламаєшся, та й ніхто не опиратиметься, вони навіть не підозрюватимуть у певних випадках, що на них впливають. До того ж люди в нас такі затуплені десятиліттями більшовицької пролетарської «культури», такі загрузлі в розкраданні, підлабузництві, нахабстві, неосвіченості, хамстві і нехлюйстві… а ще кажуть, що в Совєцкому Союзі була найкраща в світі система освіти!!! А хто це такий освічений виховав сучасних діточок з усіма їхніми негативними моментами, на які так люблять звертати увагу всілякі бабусі? Та ваші доньки й сини їх виховали! Це ж ваші онуки!!! Тупаки, що ви собі там науявляли? Ви – найбідніша нація Європи, у вас найнижчі зарплати, смішні пенсії, найдорожчій газ, продукти, подарована сусідові промисловість і найбагатші політики, що зі сміхом несуть всіляку маячню з ящика, насміхаються з вас, виділяють собі з бюджету шалені кошти, купують мерседеси за двісті тисяч доларів, роздають по сто зайвих гривень перед виборами, а ви знову і знову за них голосуєте!!! Ви зашорені ідіоти! Вами гріх не маніпулювати, мало того, ви тащитеся, коли вас трахають в усі дірки. Ви нікчемні.
А головне, ви настільки нікчемні, що навіть не здатні цього усвідомити.

9

Ну добре, не ображайтеся. Я доволі м’яка людина і швидко відходжу. М’яка, але не безхребетна. Тому не терпітиму втручання у моє життя і наруги над моєю особистістю. Я не піддамся системі, не стану подібним вам.
Насправді система вже зламала мені життя, починаючи із першого знайомства з соціумом і закінчуючи тим, що я ніколи не зможу мати дітей, бо не хочу, щоб вони стали подібними до вас, або страждали від своєї інакшості. Я не можу їх так мучити, людство в моральній ямі, тому нормальним дітям тут не місце.
Я вже не бачу жодного виходу, але ще довіряю своїм близьким. Що б не сталося, ніхто не переконає мене, що вони стали на сторону зла. В цій світовій змові проти моралі і так званих загальнолюдських цінностей я залишуся останнім бастіоном опору, а якщо і не опору, то хоча б непоступливості цій силі.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.7237818241119 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …