Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2648
Творів: 49095
Рецензій: 93739

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

День народження Поллі

© Уляна Галич (Консуело), 11-06-2012
Тривожні гудки сирени врешті затихли. Втім, ненадовго. Останнім часом сигнал вмикали з гнітючою регулярністю.
– Вони все ще сподіваються когось знайти, – сказав їй Кевін кілька днів тому. – Тато каже, ми не підемо звідси, хай там що. Іншого дому в нас немає і не буде. Мама з ним погоджується. І тітонька  Сьюз також.
– І ти не покинеш мене тут? Правда ж? – вона з надією глянула на друга.
– Звісно, що ні. Я тебе ніколи не покину, – хлопчик виглядав у той момент таким дорослим… А дорослим слід було вірити, – так її вчили.
Але, здається, родичі Кевіна все-таки змінили свою точку зору. Можливо, їх просто змусили обставини.

Поллі сиділа на холодній кахельній підлозі кухні і думала. Здебільшого – про гніздо огидних шестилапих ящірок, що його вони з Кевіном розкопали невдовзі після тієї розмови. Думки малої були невтішними. Ящірок їм упіймати не вдалось, а одна з них навіть укусила Кевіна. Вкусила прямісінько в простягнуту долоню. Поллі добре розгледіла дві низки гострих зубів у пащеці тварючки і ненависний погляд маленьких блискучих очиць. Не варто їм було цього робити. Ох, не варто.
Врешті, Кевін сам винен, – то він її намовив на таке дурне діло. Але його долоня так страшенно спухла після укусу, а невдовзі почала зловісно синіти… Поллі не на жарт перелякалась. Проте її друг зберігав спокій, і потайки дівча позаздрило йому. Сама Поллі нізащо б не втримала ридань, якби отаке трапилося з нею… Боягузка, еге ж. Вона завжди такою була.
– Не кажи нікому про це. Не хочу, щоб вдома хвилювалися, – попрохав Кевін, і Поллі послухалась. У неї були причини, еге ж. Найбільше вона боялась, щоб із Кевіном не сталося чогось поганого… а крім того, його батьки могли вирішити, що більше не можуть залишатися в місці, що кишить різними отруйними почварами…
Але ж, справді, хіба отрута шестилапої ящірки не могла убити Кевіна? Убити назовсім? Поллі не була певна щодо цього. Якби її мама була живою, вона б точно знала. Мама завжди знала такі речі – вона свого часу працювала лікарем у медичній амбулаторії кварталу. Тоді, коли в їхньому кварталі – насправді, майже невеликому містечку, – ще існувала медична амбулаторія, звісно. Проте мама давно померла, а більше не було в кого запитати.
Щодо татка… він, як завжди, пропадав у себе на шахті, розпотрошуючи підземні надра в пошуках того заповітного металу, який ще не втратив цінності в їхньому «де і коли». Металу, який називали залізом. Таткові не було коли перейматися проблемами малечі. Принаймні, так думала Поллі.

Вперше солдати з’явилися кілька тижнів назад – разом зі своїми вантажівками, сиренами і генетично модифікованими собаками-шукачами.
Вони поводились вкрай обережно – спочатку. Мабуть, їм занадто багато розповідали про всі ті страшні небезпеки, які могли чигати на вулицях міста. Солдати були здебільшого молодими людьми, дещо знервованими, з блідими обличчями й різкими рухами. Вбрані у чорний камуфляж і непогано озброєні. Переповнені відчуттям важливості місії, покладеної на них. Хлопчаки, яким закортіло погратися у війну.
Наскільки пригадувала Поллі, спершу їхня поява не викликала особливого інтересу у мешканців Північного кварталу.
Час від часу муніципалітет робив певні спроби врегулювати ситуацію – здебільшого, аби виправдати власне існування в очах городян. Спроби, настільки ж безглузді, як і безрезультатні. Боротися з Північним кварталом було те ж саме, що намагатися зупинити вітер. А з ним – і ту заразу навколо, що поступово вбивала людей, роз’їдаючи легені й печінку, просотуючись у кров, аби, врешті-решт, дістатися мозку…
Чотирьом сотням родин, які складали тутешнє населення, знадобилося близько тижня, щоб зрозуміти, що цього разу міська влада налаштована серйозно. Північний квартал підлягав евакуації. Вони мусили покинути домівки – навіть супроти власної волі, якщо на те пішло.
Управління добросовісно спробувало їм усе пояснити.

– Увага! Увага! Згідно розпорядження номер двісті тридцять шість… муніципального управління з питань евакуації населення з особливо небезпечних для проживання зон… від першого нуль третього шістдесят четвертого… усім мешканцям міста… які досі не покинули територію Північного кварталу… належить з’явитися до приймально-розподільних пунктів Мережі переміщення… не пізніше першого нуль восьмого поточного року… Муніципалітет міста просить вас виявити свідомість і пам’ятати, що подальше перебування в Північному кварталі загрожує вашому життю і здоров’ю!
Такі прокламації виголошувалися кожного ранку і кожного вечора – Поллі знала, що голоси з маленьких блискучих тарілок, встановлених на стовпах і електороопорах, насправді належать не людям. Це був голос Великої машини, що керувала Мережею переміщення. Машини, котра чи не єдина у їхньому світі поки що працювала справно. Чи, принаймні, всім подобалося так думати.

«Мережа переміщення подбає про твою родину!», «Не бійтеся – ми знайдемо для вас нову домівку!», «Перебування в Північному кварталі – небезпечне для вашого здоров’я», – плакати з такими гаслами віднедавна прикрашали стіни будинків, паркани, дошки оголошень на зупинках громадського транспорту… Транспорту, який давно вже перестав курсувати звичними маршрутами.
Північний квартал поступово відмирав – і всі, кому стало тями це зрозуміти, почали лаштуватися до переселення. Співробітники Мережі працювали вдень і вночі – аж поки з усіх мешканців тут не зостались тільки безнадійно хворі чи божевільні.
І все ж солдати, надіслані муніципалітетом, не могли залишити навіть цих нещасних. Вони мали чіткі вказівки, яких мусили дотримуватись. Тож сирену й досі вмикали – зараз навіть частіше. Солдати щось відчували… Можливо, їх лякала безмовна порожнеча спустошених вулиць. Або тіні, що вовтузилися в глибинах занехаяних дворів. Чи просто їм хотілося якнайшвидше повернутись додому.
Поллі добре їх розуміла. Щодо неї, то вона не довіряла Великій машині. Так само, як не довіряла солдатам, які їй служили. І не збиралася нікуди йти з батьківського будинку, ясна річ. Поллі повинна була дочекатися татка.

                                                                             * * * * * *
За вікном вечоріло. Сутінки завжди приваблювали її… Татко суворо наказав Поллі ніколи не виходити з дому о цій порі, а для більшої певності встановив у будинку декілька датчиків руху, аби хоч якось контролювати місце перебування доні-шибайголови. На його зап’ястку завжди знаходився маленький ультрастійкий приймач-універсал, що в разі якоїсь халепи починав пронизливо верещати і миготіти трикольоровими сигналами тривоги.
Втім, уся ця техніка… Вона потроху відживала своє, тож довіряти їй на всі сто відсотків не міг ніхто. Поллі це знала. Як знала і те, що за порогом рідної оселі можуть чатувати різноманітні страховиська, велетенські павуки з кровожерливими пиками, крилаті гострозубі чайки-перевертні й хтозна ще які почвари, породжені двома віками генетичних мутацій та екологічних катастроф. Навіть попри те, що солдати винищили більшу частину місцевої фауни, і Поллі це було відомо. Втім, завжди залишалася можливість попастися в зуби одній з тих велетенських собак, що супроводжували загони солдат під час їхньої рятувальної місії. Хтозна чому, та Поллі не дуже вірила в їхні добрі наміри.

– Агов, міс Поллі, чи не пора вам вкладатися в ліжко? Годі вже витріщатись у потемки, – скрипучим іржавим голосом озвалась Ейдж, – дивна призматична бляшанка, що досі могла виконувати деякі функції. Функції контролю і нагляду, певна річ. Саме завдяки їй Поллі могла почуватися більш-менш комфортно – самісінька у великому будинку, на протязі довгих тижнів, або й місяців. Рано чи пізно їхні невеликі запаси продовольчих ресурсів мали вичерпатись – але дівчинка не хотіла про це думати. Вона знала, що якось викрутиться. А як і ні – хіба щось інше могло мати значення, окрім татового повернення?
Загалом Поллі недолюблювала Ейдж, проте їй подобалися хрумкі тости, які та смажила щоранку. А також Ейдж вміла приготувати смачне синтезоване молоко з ідентичними натуральним ароматизаторами «Шоколад», «Полуниця» та «Крем-брюле» – на вибір. Насправді Поллі ніколи не куштувала ані полуниць, ні крем-брюле. Як і більшість дітей її віку. Зате з шоколадом вона була знайома трохи ближче.

Шоколад був смачним і мав колір неба перед світанком. Неба, що зазвичай було просякле якимись недобрими малесенькими частинками, які час від часу проливалися додолу рясним пекучим дощем. Тоді земля ставала сухою і вичахлою, трава в їхньому маленькому садочку помирала, а натомість з’являвся важкий порохнявий наліт. Липкий коричневуватий наліт, що не зникав протягом декількох днів, або й тижнів. Поллі терпіти не могла таких днів – тоді вона мусила сидіти в хаті безвилазно, допоки біда не минала. Татко суворо стежив за дотриманням цього правила – та й Поллі сама не поривалася його порушити. Все тому, що вона бачила, що сталося з Крихіткою Ларсом… Але про це Поллі воліла не згадувати. Наліт – то було щось гірше, значно гірше за всіх шестипалих ящірок і гострозубих чайок, разом узятих. Це те, що вона мусила пам’ятати. І цього було досить.

Ейдж, позатим, не вгавала.
– Міс Поллі, ви ж хочете бути слухняною дівчинкою? Не хочете засмутити татка? Гайда вмиватись і чистити зуби, ну ж бо.
– Я не втомилась іще, Ейджі. Сьогодні я можу лягти пізніше. Ти ж знаєш.
– Ваше свято настане тільки завтра. Ейдж приготує пудинг з родзинками.
Дівчинка важко зітхнула. Навісна бляшанка не відчепиться, поки не доможеться свого. Робити було нічого. Поллі пішла вкладатись на ніч. Її не покидали тривожні думки про Кевіна – вона була майже впевнена, що більше ніколи не побачить приятеля.

                                                                             * * * * *
Звуки долинали звідкись із глибини будинку. З самісінького його нутра – тривожні, незвичні, ледве чутні.
Поллі прокинулась раптово, наче в її мозку хтось увімкнув червону кнопку підйому. Щось було не так – але спершу вона не змогла добрати, що саме. Спочатку Поллі навіть не чула їх. Тих тривожних звуків, що невідомо як прокралися в її спокійний сон. Десь неподалік тихо поскрипувала Ейдж, яка, задля економії енергії, до ранку перейшла на режим гібернації. А потім, коли Поллі все ж розібрала ті звуки у притамованому диханні сплячого будинку, давнє недобре відчуття переповнило дівчинку. Страх… Він був найгіршим з усього. Поллі чесно намагалася його подолати, проте їй це рідко вдавалося. Особливо тепер. Коли...
– Зосередься, Поллі. Думай. Не панікуй. – пролунав у її голові заспокійливий голос татка. – Спробуй зрозуміти, в чому проблема.

Будинок, в якому жили вони з татусем, був доволі старим. але й досі надійним. Одним із найнадійніших в окрузі, як на те пішло. Він мав міцні бетонні стіни, подвійні броньовані двері й віконниці, а скло у вікнах було ударостійким. Єдиною вразливою точкою в лінії оборони, так би мовити, був підземний льох. Поллі мала підозри, що він існував значно довше, аніж дім, зведений над ним.
– Поллі, я б не хотів, щоб ти надто часто бувала у нашому підвалі, – сказав їй татко одного разу. – Власне, я б не хотів, щоб ти взагалі туди спускалась.
– Чому, тату? – спитала тоді Поллі.
– В підвалі може бути небезпечно для тебе. Там є діри. Деякі з них дуже глибокі. Якщо впадеш туди, то назад уже вибратись не зможеш, розумієш?
Поллі не дуже добре зрозуміла, що саме то за діри, проте татко більше пояснювати нічого не захотів. Тільки дивився на неї стривожено і прохально. А потім він пішов працювати на шахту, і вони майже припинили спілкуватись. Увесь татків час відтоді забирали пошуки заліза, і за це Поллі його зненавиділа.

А тепер… Тепер вона повинна була туди піти. Звуки долинали з глибин будинку – в цьому не було сумнівів. Поллі мусила дізнатись, що саме їх породило – непереборна цікавість охопила дівчинку. Цікавість, що межувала з безумством. Вона рішуче звелася з ліжка, всунула ноги в домашні капці і вийшла за двері кімнати. В коридорі було темно, проте Поллі просувалася вперед дуже впевнено і тихо – вона знала цей будинок, як свої п’ять пальців. Весь будинок, еге ж – окрім одного місця. Місця, яке лякало і разом з тим притягувало її цікавість.
– Ти вкрай необачна, Поллі. Не варто тобі туди ходити. Повертайся краще у тепле ліжко і дочекайся ранку. А ранок… ранок усе розставить по місцях.
Але дівчинка не збиралася зупинятись. Тільки не сьогодні.
– Я зможу, – прошепотіла вона. – Кевін би точно зміг. Але його тут нема.

Дуже обережно, крок за кроком Поллі спустилась бетонними сходами у льох. Там було вогко, пахло сирістю й зіпсованими речами… І, звісно ж, нез’ясованою небезпекою. Якби в їхньому світі ще й досі залишалося місце для привидів, то вони мусили б мешкати саме тут.
Поллі нашорошила вуха. Звук, що потривожив її сон, більше не повторився. У підвалі панувала дивна тиша, яка могла приховувати все, що завгодно. Непевним рухом дівчинка потягнулася до вимикача – будинок знаходився на автономному енергетичному живленні, тож вони й досі мали змогу користуватись електричним освітленням та іншими благами давно відмерлої цивілізації.
Вимикач сухо клацнув – і білувате світло двох матових плафонів розігнало осоружну темряву по найдальших закутках підвалу, не витіснивши її, втім, остаточно. Дихання Поллі було прискореним, вона відчувала легке запаморочення і нудоту. Ознаки були поганими. Тиша лякала. Щось було у ній… щось живе і вороже, чи майже вороже… Можливо, якесь створіння, що пробралося у підвал через вентиляційну шахту, абощо. Пацюк, наприклад. Велетенський жирний пацюк з довгим облізлим хвостом. Або щось значно гірше. Татко давно збирався заблокувати цей отвір, проте без шахти в підвалі просто нічим було б дихати.
Раптом звук пролунав знову. Тепер його джерело знаходилось значно ближче – фактично, зовсім поряд. То була якась дивна суміш загрозливого сичання і болісних зойків. Наче щось намагалося попередити Поллі про те, що її наближення помічене і навіть небажане, а в той же час – просило про допомогу. Звісно ж, то могла бути всього-на-всього її розбурхана уява.
Дівчинка відчула, як розповзаються спиною тисячі дрібненьких кусючих мурашок, кожна з яких могла вжалити будь-якої миті. А отрута цих мурах була майже такою смертельною, як і в шестилапих ящірок. До того ж, вона проникала значно глибше – в самісіньку душу.
– Поллі, що це ти робиш, серденько? Ану повертайся в свою кімнату, негайно. Хіба я не заборонив тобі шастати будинком після півночі? – хоча батька не було поряд, та Поллі все одно відчувала його невидиму присутність.
– Так, звісно. Зараз я піднімусь, зовсім скоро. Тільки от ці звуки… Я мушу знати, – дівчинка вперто просувалась вперед.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Ніч у день народження )

© VoronaINblue., 22-06-2012

афігенний кошмарик !

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 13-06-2012

Ага, то це твій жахлик, Уляно!..

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 11-06-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.80177998542786 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …