Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2650
Творів: 49229
Рецензій: 93900

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Юнацькі пригоди

Зорі згасають на світанні (5)

© Олег Завадський, 11-04-2012
                                                                                      V

Наступного дня Марко вийшов на роботу. Радий, мов пес, залетів до конюшні, де його відразу обдало гострим запахом кінського побуту.
– О, кого я бачу! – зуздрівши товариша, радо вигукнув Гриць. – Ласкаво просимо.
Чесно вислухавши вітальну промову товариша, Марко підійшов до свого гнідого і легенько поплескав його по спині. Від задоволення кінь весело затупцював на місці і вдячно захитав головою.
– Заждався? – дістаючи з кишені кавалок хліба, прошепотів хлопець йому на вухо, на що той пирхнув губами і поклав голову йому на плече.
Незабаром надійшов Зінько, а за ним і Герась. Вони по черзі довго трясли Маркову руку, після чого подалися гнуздати коней.
– Та стань, бісова тварюко! – гримнув на свого мурого Герась, пхаючи йому до рота вудила, що кінь аж відсахнувся і прищулив вуха.
Зінько, перекинувши повід через голову кобили, потяг свій транспорт із конюшні.
– Як це так вийшло? – несміливо запитав, порівнявшися з Марком.
– Було діло… – традиційно відповів той, потім насупив брови і вже серйозно мовив, ніби сам до себе:
– Я їм цього так просто не подарую. Вони мусять відповісти за все.
При цьому очі в нього загорілись неприязним вогнем, і він уже вкотре пригадав той вечір і події, свідком та учасником яких йому довелося стати. А Олеся? Що було б з нею, якби не він? Що?
– Ні, я цього так не залишу, – вже вголос подумав Марко. – Будь-що я їх знайду. Хоч із-під землі, а дістану!
– Та-ак, – протягнув Гриць, збираючися з думками.  – А звідкіля ж вони прийшлі?
– Хоч би звідки, все одно відшукаю! – знову забожився Марко, заскакуючи на коня. – Не з неба ж вони впали!
– Та схолонь ти! – урвало Грицеві терпцю. – Заладив теж… Тут належить гарненько помислити, а не пхатись на голих емоціях куди не слід, – підбив підсумок явно підслуханою по радіо фразою.
– І що ти пропонуєш? – здався Марко, заінтригований діловим тоном товариша.
– Пропоную тверезо обмізкувати все до ладу, – не втрачаючи діловитості, заявив Гриць і додав:
– Навмання нічого не вийде.
Він напружив хід думок, і чим сильніше сконцентровував на чомусь свою увагу, тим більше лице його уподібнювалось до образу неординарного слідчого, який устами Гриця вимісив нарешті перше запитання, щоб так чи інакше натрапити на ту шпарину в стіні невідання, через яку – рано чи пізно – проллється світло бажаної істини:
– У лице впізнаєш?
Марко подивився на Гриця так, ніби той відтворив щось на зразок баранячого бекання, проте не забарився відповісти:
– Та я їх уві сні бачу!
Така відповідь схвилювала Гриця, і він узяв її до уваги, підтвердивши це словами:
– Ну гаразд…
Тим часом Герась відчинив обору і, орудуючи методом, далеким від переконання, заходився виганяти зарозумілих корів.
– А ти хоч знаєш, як їх звати? – виволік на розгляд друге запитання Гриць.
– Аякже! Саме був сприятливий час для знайомства, – вдався до кепкування Марко. – Невідь-що верзеш… А хоча стривай! Одного, здається, величати Яковом.
– Чудово… – замислився Гриць. – Такого ніби не знаю. Та й по сусідніх селах наче не стрічав.
– А Олеся? – втрутився Зінько. – Вона ж із ними розмовляла? Ти її питав?
– Ет, – відмахнувся Марко, – достобіса мороки: боїться, щоб знову чого не трапилось. А, може, й справді нічого не знає. Хіба їх розбереш!
– Так-таки нічого й не сказала?
– Казала, що ходила до тітки в Тернівку, а назад вертаючи, натрапила на тих виродків. Ось тобі й уся інформація.
– Справді, негусто, – погодився Зінько і не став більше пропонувати своїх послуг.
Гриць трохи відстав, зачепившися за якусь дуже важливу думку, але невдовзі щільно порівнявся з Марком:
– Знаєш, мені щось трохи стало прояснятись…
– Ну! – наполягав той.
– А чи не з Пíсків вони?
– Тю, дурниці які, – вкінець розчарувався Марко у слідчих здібностях Гриця і з кислим лицем відвернувся від нього, подумки відкинувши цю догадку, як таку, що не відповідає дійсності.
– Туди нещодавно якихось потерпілих переселили, – продовжував Гриць, не зважаючи на реакцію товариша, – з Полісся, чи що. На деякий час.
– Ти певен? – враз перемінився Марко.
– Ще б пак, – не поспішив із відповіддю Гриць і при цьому навіть скоса не глянув у Марків бік.
– Виходить, ще не встигли переселитись, а вже до чужих дівчат шляхи торують? – зашарівся Марко. – Ну що ж, доведеться вкоротити їм ноги, бо інакше не зрозуміють! Як ти гадаєш, Грицю?
– Доведеться, – співчутливо зітхнув Гриць, киваючи головою, – інакше не затямлять.
З приводу «чужих дівчат» у Зінька було з’явилась потреба нагадати мудрість: мовляв, чуже смачніше. Але, передбачивши наслідки, які могли бути цим викликані, така потреба різко відпала.
Увесь цей час Герась сонно підганяв череду, ліниво погейкуючи на вайлуватих корів, і те й робив, що перекочовував з одного боку дороги на другий, буцімто й справді кінь його хильнув з піввідра браги. І тут невідомо з яких намірів Марко, мов навіжений, став маніжити безневинну худобу, яка, на його думку, ледве пересувала ратиці. Диво, що й сам він не здатний був дати на те ґрунтовної відповіді.
– Ти що, блекоти об’ївся?! – не на жарт перепудився Герась. – Чого колотишся?!
– Ех, хлопці!  – ніяк не міг заспокоїтися Марко, цвиркаючи енергією на всі боки. – Дамо сьогодні волю кулакам?!
– За таке можна, – погодився Зінько, – щоби й іншим не було занадно.
– Піддамо жару, – підтримав уже протверезілий Герась.
А Марко аж кипів од розбурханої крові, аж вогнем пашіло його молоде обличчя: тепер-бо він міг поквитатися за все, – він має на це святе право! І вже не буде боліти йому душа, як боліла всі ці дні, бо він сповна поверне борги за нанесену гірку образу.

Зустрілись, як було домовлено, на околиці села. Сонце вже повністю зникло за обрієм, і лише окраєць неба ще малиново жеврів за лісом. Сутінки насувалися швидко, і зовсім за короткий час зробилося поночі. Проте ніч обіцяла видатися місячною.
– Спасибі, хлопці, що прийшли, – не знав як віддячити Марко.
– Ну ще б! – перебив його Гриць. – Дякуватимеш ворогам за те, що не повідбивали геть-дочиста бебехів. За що за що, а за таке й горло не гріх перервати.
– Ех, були б коні! – з досадою подумав уголос Герась, вимірюючи в уяві призначену для здолання відстань.
– І то правда: пішки в таку далечінь скоро не зайдеш, – погодився Гриць.
– То що ж ви пропонуєте? – знітився Марко.
– Поцупити, – дивуючись наївності товариша, спокійно повідомив Гриць, наче йшлося про якісь там витребеньки. – Тим паче, що за сторожа тепер дід Мусій, а це рівнозначно тому, якби сказати: за сторожа тепер ніхто.
– Це для того не підстава, – заперечив Марко. – І взагалі навіщо ці балачки.
– Та нічого не станеться! – заохотливо переконував його Гриць. – З дідом можна домовитись. Повір мені!
– Послухай мене – тюрма не мине, – не втратив нагоди Зінько, щоб висловити відомий дотеп, але цього разу не подумав, через що й невільно образив Гриця.
Марко тим часом вагався: не хотів розпочинати намічене подібним учинком, хоча й далеко не був забобонним.
– Нехай буде по-твоєму, – нарешті-таки погодився він. – І мертвого вмовиш. Тільки щоб без зайвої метушні.
– Кого ти вчиш! – відразу посвітлішав Гриць і з претензією глянув на Зінька.
Але той мовчав, як риба.
Стайня була замкнена зсередини, проте цей факт звівся нанівець у порівнянні з майбутніми подіями. Гриць витягнув із трухлявої дошки відповідного для своєї ганебної затії цвяха і, просунувши його між стулками дверей, змістив убік засув. Обережно відчинивши двері, мов примари, злодії увійшли до стайні. Зачувши людей, сторожко запирхали коні і збентежено повскакували на ноги.
– Діду, – тихо метнув у темряву Гриць, але на його позов ніхто не обізвався людською мовою.
Тоді Гриць кинувся шукати по закапелках, та знову безуспішно.
– Та де ж він дівся, пацюки б його з’їли? – невтямовував хлопець.
– Так осьдечки він! – саме в цю хвилину вигукнув Герась, підіймаючи з ясел маленьке тіло, замотане в куфайку. – Бач, куди забрався.
– Хіба ж це годиться так, діду, – з образою в серці промовляв Гриць, обтрушуючи з куфайки чіпку солому. – Ми вас гукаємо, а ви все повз вуха пускаєте. Не в піжмурки ж прийшли з вами гратися, а по ділу.
– Не бийте мене, хлопці… – затяг було дід Мусій крізь свої щербаті зуби миршавим голосом.
– Боронь боже! – поспішив заспокоїти його Гриць. – Чого лементуєте? Ніхто вас не збирається бити, і в помислах цього не було…
– Нам коні потрібні, діду, – перервав пусті балачки Марко, – та ми скоро їх повернемо. Разом із могоричем.
Деякий час дід недоумкувато блимав очима, справляючи враження зацькованого зайця, а потім, видно, розібравши значення сказаного, часто закивав головою.
– Беріть, хлопці, беріть… – зненацька погодився він, цілком не усвідомлюючи своїх слів. При цьому зробив жест руками, який мав би означати, що він тут зовсім стороння птаха, і взагалі який йому до того клопіт.
– От і домовились, – полегшено видихнув Гриць, потираючи долоні.
Як дорогих гостей, випроводжав дід Мусій хлопців у дорогу, і якби ще мав коло себе пляшку оковитої, то певно, що налив би й «на коня».
– Тьху, іродові дітки! – виматюкався старий, заздалегідь пересвідчившися, що нікого вже немає й близько.
– Ну, тепер тільки поганяй! – радо вигукнув Гриць, виїхавши за село на шлях. – Як там у пісні:
                                                              Вернись, синку, додомоньку
                                                              Змию тобі головоньку.

                                                              Мені, мамо, змиють дощі,
                                                              А розчешуть густі терни,
                                                              А висушать буйні вітри, –

підхопив Зінько і помчав наздоганяти своїх.
І тепер лише тупіт кінських копит владно звучав у цій неймовірній степовій тиші, викликаючи неприємний дрож у того, хто мав необережність його чути в такий пізній час.

Повернулися далеко за північ. Стомлені, із синцями на обличчях, але щасливі й збуджені крокували рідним селом, відчуваючи в собі якусь потаємну гордість за все, що відбулось, однак нічим не вихваляючись один поперед одним. Ніхто не скаржився на біль, усі йшли весело й здружено, підсвідомо розуміючи, як ця помста ще більше зблизила їх.
– А що, тепер буде знати наволоч, де раки зимують?
– Ой буде!

Але насправді сталося не так, як думалося.
Ішов якось пізнім вечором Марко додому, несучи в голові цілі стоси приємних думок.
– Ходь-но сюди, хлопче! – зненацька почув із темряви знайомий, до болю відразливий голос.
Оглянувся – так, то був його ворог, а з ним – зграя таких, як і він. Перша думка, що визріла в мозку, волала кинутися до них, схопити першого-ліпшого за бáрки й спитати: чи ви люди, чи звірі, яким усе дозволено?! Та навряд чи вони зрозуміють, навряд чи в їхніх зашкарублих серцях проб’ється хоч найменша іскра совісті.
А, може, кинутися назустріч – і гамселити, поки стане витримки? Але це було б безглуздям з його боку: навряд чи він вистояв би сам супроти них. Навряд.
Якби хоч хтось із друзів був поряд, і він відчував його присутність, його рівномірне дихання і впевнений схвильований стук серця, яке ніколи не зрадить, але додасть віри в сили, додасть сміливості у вируючу по жилах кров, – він стояв би, стояв би до останнього за себе, а ще більше за того, хто поруч і стоїть за нього.
А зараз? Чого він коштує тепер сам? Правда, що один у полі не воїн!
Тікати? Але куди ж ти втечеш від себе. Невже він допустить, щоб вони насміхалися з нього, думали, що він злякався? Ні, він не з тих, хто тікає. Хай там як, він піде звідси останнім!
Марко стежив, як вони, регочучи, наближалися до нього, і цей регіт ще більше гнівив його серце, ще сильніше підбурював його неспокійну кров, якій, здавалося, було вже тісно в туго набряклих жилах. Вони йшли, хизуючись, прямо на нього, всі, і він, схоже було, вже відчуває на собі їхнє осоружне дихання. Тільки б не схибити!
Метнувся вбік, з особливою легкістю відірвав прибиту штахетину, міцно до болю затис у руці.
«Отут буду стояти, нікуди й кроку!» – твердо вирішив і очима, повними гніву та впертості, глянув уперед.
– Ну… давай… – процідив крізь міцно зціплені зуби. – Чого стали?.. Хто перший?..
Але ніхто не зрушив із місця. Усі немов прикипіли до землі, приголомшені його вчинком. А й справді, що він міг ще зробити – сам, серед ночі? Він прийняв єдино вигідне рішення і, повіривши в себе, стояв прямий, кремезний, з гордо піднятою головою. І вони притихли, злякалися цього погляду, злякалися його самого, ніби тільки тепер до них дійшло, чого він вартий, і що він піде звідси лише після них. У будь-якому разі.
– Ти не лякай нас, хлопче… – заявив хтось із них, намагаючися вимовити якомога грізніше, але вийшло так непереконливо, що навряд чи хто звернув на те увагу.
А Марко, як став, то так і закляк на місці, мов неживий, лиш очі вперто дивилися поперед себе, світячись диким вогнем. Якби він знав, чого тільки вартий один його погляд – рішучий і впевнений!
– Ну, гаразд… – чи то злякавшись, чи то побачивши, що вже нíчого вдіяти, прошипів Яків. – Ми ще стрінемось…
Різко повернувся і, не оглядаючись, пішов геть з нерішуче опущеною головою. Марко не відказав нічого. Та й що, зрештою, він мав казати? Усі зникли в темряві, як і з’явились. А він іще кілька хвилин стояв непохитно, не вірячи всьому тому, що сталося, і не випускав із рук своєї надійної зброї.
Вже аж коли вгомонилося серце, втихомирилась кров, він з труднощами розтис пальці і тільки тепер зрозумів, що злякався. Руки тремтіли чи то від страху, чи то від напруження, – а втім, яке це вже мало значення! Тихо усміхнувся сам до себе і з полегкістю видихнув. Серце знову часто затупотіло в грудях, але вже не від тривоги.
Приладнав на місце відірвану штахетину і відчув, як туго вона була прибита цвяхами.
Хлопцям не розповів нічого. Та й навіщо, коли все так мило закінчилось. Для чого розвіювати їхню уяву про те, що ті голодранці вже ніколи не з’являться тут.

                                                                          ( К і н е ц ь )


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.4813928604126 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …