Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2650
Творів: 49229
Рецензій: 93900

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Юнацькі пригоди

Зорі згасають на світанні (3)

© Олег Завадський, 06-04-2012
                                                                                    ІІІ

– Ой боже!.. – сторопіла Олена, загледівши сина; з одерев’янілих рук випала миска – і з брязкотом розлетілася по підлозі.
Марко стояв у дверях із жахливо блідим лицем і втомлено підпирав плечем одвірок. Він хотів заспокоїти матір, розтлумачити, що з ним трапилося, та ба – сам геть розгубився і лише в цілковитій німоті дивився на скам’яніле материне обличчя, яке, раз по раз судомно здригаючись, давало знати, що воно живе.
«Ех, дурню, дурню! – кляв себе подумки Марко. – І треба було з’являтися їй на очі, треба?!»
Він навмисне розтріпав на голові чуба, щоб не так було помітно розбатовану брову.
Олена, ніби оговтавшися з паралічу, підбігла до сина, обхопила його руками, стала обмацувати: чи ж непокалічений, цілий? Він стояв набагато більший од неї, зціпивши від болю зуби, щоб не застогнати, і лише, не розуміючи для чого, гладив неньчину спину, – чи то для того, щоб заспокоїти її нерви, чи, можливо, для того, що так легше було стерпіти біль. Він ладний був хоч зараз вирватися з дому і бігти кудись туди, де не змогли б угледіти його її занепокоєні очі.
– Хто ж це тебе так… синку?.. – нарешті майже простогнала Олена, і з цими словами на очах заблищали гарячі сльози, то затухаючи, то знову спалахуючи вогнем від навскісного світла електричної лампи. Ох, який би він був радий, якби згоріла та лампа, лише б не бачити цих сліз, що так краяли серце! Вона прихилила до себе його безпомічне тіло, і він був би впав, та вона, мов дитину, втримала його з якоюсь особливою легкістю і, не приховуючи горя, тихо заридала на синових грудях. А він думав про одне: чим заспокоїти матір? Про це треба було думати раніше, раніше відшукувати ті слова. А тепер що, що він може осмислити в цю хвилину, що може сказати? А хоча б і осмислив, хоча б і знайшов ті заспокійливі слова, говорити яких немає вже ніякого смислу.
«Нехай поплаче, хай заспокоїться, тоді розповім усе, – все, як було. Вона зрозуміє: вона моя мати».
На сінешніх дверях стукнула клямка – і до хати влетів Карпо, дещо сутулий, сухорлявий, з неспокійними очима чоловік. Олена від несподіванки здригнулась і трохи відійшла вбік, промокуючи рукавом сльози.
– Чого рюмсаєш? – вгледівши заплакане жінчине лице, байдуже запитав він. Не дочекавшися ніякої відповіді, глянув на сина – і за одним плигом опинився перед ним, ледве торкаючись неголеним підборіддям його плеча.
– Го-го! – вп’явся на Марка, задерши догори сивіючу голову з рідким чубом. – Хто це тебе так розмалював?
– Вам-то що за клопіт? – відгукнувся Марко на такий батьків тон.
– Що за клопіт?! – спахнув Карпо. – Ич, розумака який виськався! Говори, де шлявся!
Він з гуркотом опустився на стілець і заходився скидати чоботи, щільно обліплені з усіх боків коров’ячими кізяками. Розшарпаний стілець скрипів і стогнав від того ентузіазму, наче то була справжня жива істота.
– Роззувся б у сінях, – попросила Олена, бачачи, як від чобіт одвалюються ще не зовсім засохлі шматки назбираного по дорозі добра і падають на чисту підлогу.
– А ти помовч, стара, – спересердя майже крикнув на неї Карпо, не можучи стягти з лівої ноги затоптаної взуванки. – Краще б ішла десь та не муляла очей.
Олена кинула мимолітний погляд на сина і, затуливши фартухом лице, вийшла з хати.
Карпо нарешті стягнув чобота і, піднявши другого, пожбурив їх до лежанки. Марко, відчувши як слабнуть ноги, сів на ліжко.
– То ти скажеш накінець, де волочився? – уже насупив брови Карпо.
– Я ж вам сказав: хай воно вас не чіпає.
Така відповідь ущипнула Карпа за бік, ним пересіпнуло, і він ще більше насупив кошлаті брови, що навіть не стало видно розлючених очей.
Він був такий дратівливий, що обурювався при найменшій підозрі глузування з нього, не говорячи вже про нехтування його особистістю. Не раз кидався з кулаками на жінку і пригадував їй усе те, що нібито було спрямовано проти нього. Тільки це траплялося тоді, коли Марка не було вдома. Олена нічого не розповідала синові, а лише ходила мовчазна й понура, з чого Марко відразу про все здогадувався і скоса позирав на батька. А коли син був дома, Карпо аж трусився від люті, що не може побити жінку, невпинно бігаючи по хаті з кутка в куток. Потім різко підскакував до Олени, надимав, мов індик, груди, подавши назад руки, стиснуті в кулаки, і, гнівно блиснувши виряченими очима, вибігав у сіни, так грюкаючи дверима, що зі стін обсипалось вапно.
– Ти їх білив, пройдисвіте нещасний?! – гукала йому вслід Олена і потім старанно підмітала віником чоловікові збитки.
Марко ніколи не вмішувався в їхні суперечки, хоча й дуже недолюблював їх. Та коли вже справа доходила до стусанів, він вчасно стримував батька, охолоджуючи його пал, і силоміць садовив на ліжко. Той часто й не опирався, але йорзався і підстрибував на ліжку так, що дерево аж рипіло під цим невгамовним легеньким тілом. Знову розгорталася сварка, і слово за словом знову підіймало Карпа на ноги з далеко випнутими грудьми і стиснутими кулаками, – і Марко знову-таки мусив його усмиряти. Тоді Карпо, бачачи, що тут уже нічого не вийде стосовно його намірів, благально звертався до сина, всякчас позираючи на жінку:
– Марку, скажи хай замовкне! Нехай заткне свою пельку, а то гірше буде!..
Незабаром Олена виходила з кімнати, і Карпо, лігши горілиць на ліжко, тупився в стелю і, думаючи, як ліпше відомстити жінці за знущання, несподівано засинав.
Олена докоряла чоловіку в більшості випадків у присутності сина, який був від нього її єдиним захистом. А суперечки майже завжди виникали стихійно, поволі, їх не чекав ніхто, вони напрошувалися самі. Це були переважно дрібні сутички через чоботи, у яких Карпо прямо з корівника втелепався до хати за тютюном, наслідивши на підлозі; через пляшку горілки, що її Карпо викрав з льоху тощо. Вони, як правило, швидко й закінчувались перемогою тої чи іншої сторони. Ось, для прикладу, з чобітьми.
– Ти нащо, Карпе, кинув брудні чоботи під піч? Щоб смерділи? – спокійно питає Олена, в’їдливо дивлячись на чоловіка, і чекає, коли той винесе взуття. Він сидить, ніби й не чує, схиливши голову на руку, якою сперся на коліно, і дивиться у протилежний бік, мовляв, не на таківського наїжджаєш. Зрештою не витримує, підстрибує на місці:
– Чого викотила очі?! Візьми та й винеси!
Олена береться в боки така спокійна, як і була:
– Я їх туди не клала. Хто поклав, нехай той і виносить. – І знову дивиться на нього.
Ця стриманість іще дужче бісить Карпа, він мотає головою, гнівно тупає по долівці босими ногами.
«Хоча б крикнула, – думає, – хоча б гаркнула чобітьми – і то було б легше. Так ні…»
– А я не винесу! Чуєш – не винесу! –  наче півень на тину, рве горлянку Карпо, заплющивши очі.
– То я їх викину на гній, – знову ж таки спокійно відповідає Олена.
Хоча Карпо добре знає, що вона їх не викине на гній, та це вже остаточно виводить його з рівноваги, і він, мов ужалений, миттю зіскакує з ліжка. Проте Олена встигає вибігти в сіни і зачиняє двері перед самісіньким його носом.
А коли Карпо сподівався отримати свою вбогу платню, то робив усе для того, аби тільки полаятись із жінкою.
– Та пропади ти пропадом, гаспиде невдячний, зі своїми грішми! – одразу ж заявляла Олена, викривши його намір.
Після цих слів, які, здавалося, повинні були на нього сильно вплинути, він ходив поштивий, аж ніскілечки не ображений і навіть побивався дещо підсобити по господарству. Коли ж гроші дощенту розтринькані, знову розгорталися сварки і відкривалися незагоєні рани образ від присікувань жінки.
От і тепер Карпо сидить роздратований, похмурий, не знаходячи з якого боку підступитися до сина, щоб вишпортати з його свідомості бодай найменшу повагу до себе. З нетерплячки завовтузився на стільці, ніби різко наспіла нужда, і, крадькома глянувши на Марка, наочно пересвідчився, що синові думки далеко витають від батькової присутності. Карпо не може більше мовчати, він уже не запитує, а намагається засипати сина докорами:
– Аякже, дуже добре: він знає лиш, як батька зневажати й битися кáзна з ким. А те, що батько хвилюється за нього, – йому начхати. Виховав на свою голову, нíчого сказати!
«Варнякай, варнякай, – тим часом думав про себе Марко. – Він мене виховав! Це ж треба до такого додуматись».
Карпо завважив, що його промова не справила на сина очікуваного враження, і це його змусило задуматися над тим, що б іще сказати такого дошкульного. Та не міг придумати
більше нічого.
«І що воно за хлопець такий нікчемний: говори йому балакай, – та все, як горохом по стіні».
До хати увійшла Олена із запахом теплого молока, супроводжувана ледве чутним шумком густої піни, що зібралася зверху. Зняла з мисника чашку і вправно перехилила в неї гладущика. Молоко білою цівкою закуйовдилося на дні і сягнуло країв посудини.
– Попий, сину, свіженького, – простягла Маркові чашку, заледве не вихлюпуючи її вмісту.
Карпо тільки очима блимав то на Марка, то на чашку, яка перехилялася все крутіше, і важко ковтав слину. Він сподівався, що Олена здогадається і йому наточить слідком. Але та й не думала нічого подібного робити, ніби чоловік так змізернів у її очах, що вона навіть не здатна його помічати.
– Може, ще? – запитала вона, дивлячись, як син смачно втирає запінені губи.
– Налий-но трохи мені, – не втерпів Карпо, – а то щось у горлі сухо.
Олена скоса глипнула на нього, ніби щойно переконалась у його присутності.
– Не великий пан – наллєш і сам, – зрештою відповіла вона, поставивши на стіл чашку.
Карпо, як по команді, грюкнув кулаком, який, здавалось, уже заздалегідь тримав напоготові, і спритно вилетів з хати, голосно причинивши за собою двері.
– Головою! – навздогін кинула Олена завчене про ці випадки напутнє слово. – Не лізь у вічі.
Із сіней було чути, як він довго не міг затерти сірника, щоб підпалити цигарку, і, так і не видобувши вогню, подався геть.
Рада, що здихалася чоловіка, Олена трохи заспокоїлась, присіла коло сина:
– Я тобі постелю на лежанці: добре місце, по собі знаю. Скільки разів лікувала на ній свою недугу! Де завгодно ляжу – не помагає, а на ній відпустить.
Незабаром постіль була готова.
– Стривай, умиєшся і будеш відпочивати, – попередила сина і вийшла у сіни, звідки повернулася з мискою чистої води. Поставила її на стілець поряд з Марком.
– Ну, хутчій нахиляйся, – махнула рукою, викрутивши намоклого рушника. На сайте вы можете http://kupit-diplom.com.ua/ диплом купить настоящий без предоплаты
Хлопець слухняно зігнувся над мискою.
– Ой лишенько! – відсахнулась Олена. – Тут же страшна рана… а ти й не признаєшся. Ще й тому бузувіру заманулося казна з чого вимучити дитину! – з докором кинула в напрямку сіней.
Потім старанно, бідкаючися, щоб не заподіяти болю, витерла «дитині» лице й шию. Обмалювала йодом рану, перев’язала чоло.
– Болить? – уже вкотре домагалася відповіді, проте ні на мить не йняла їй віри:
– Знаю, як не болить.
Допомогла синові роздягнутися, підсадила на лежанку, а сама заходилася підмітать облущений Карпом тиньк.

Марко ніяк не міг заснути. Йому все кортіло перевернутися то на живіт, то знову лягти на спину, хоча напевно знав, що від цього не стане легше. Щораз Олена зривалася з ліжка, ляскаючи по підлозі босими ногами, і, допомігши синові змінити позу, неквапом верталася назад.
Марко вже розповів матері свою нехитру пригоду, що сталася з ним біля криниці, бо мати для нього була єдиною розрадою. Тільки їй він міг відверто повідать усі свої прикрощі, про які не наважувався розповідати друзям, бо лише вона була спроможна з ним їх розділити, лише вона була здатна відшукати для нього путню раду. На стійке домагання матері хлопець мусив назвати Олесю, хоча й хотів це зберегти в таємниці. Олена лукаво усміхалась:
– Знаю, знаю, гарна дівчина. Доброю була б мені…
– До чого це ви ведете, мамо? – не давав їй закінчити Марко, а в душі аж трясся від щастя. Так би й схопив ув обійми здогадливу матір, так би й цілував її в сивуваті коси до самого ранку.
– І хто б міг подумати, – гладила Олена Маркового чуба, схиливши в задумі голову, – що в мене виросте такий син… та ще й від такого чоловіка.
– Та вляжетесь ви кінець кінцем чи ні?! – зривався раптом Карпо, коли вони не звертали уваги на його запитання, про щось тихо перешіптуючись поміж собою. Потім затихав і, заклавши за голову руки, думав про щось своє або виходив надвір покурити.
– Ну-то, де ж це ти швендяв? – ніжніше звичайного запитав сина Карпо, бо в нього таки не вилазила ця думка з голови.
– У чортів на весіллі, – скотилося з лежанки і задзвеніло в Карпових вухах.
– Тьху! – плюнув той на підлогу і, повернувшися до стіни, скрутився калачиком.

                                                                     ( Д а л і   б у д е )


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78811311721802 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …