Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2650
Творів: 49234
Рецензій: 93909

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авантюрна проза

Ебоніт

© Антон Ракута, 29-03-2012
   То був звичайний день. Я вертався з пар і щоб сісти на потрібну маршрутку мусів пройти одну зупинку пішки. Поряд ішла Надя Серемуля, яку всі кликали не інакше як Серемулька. Вона з першого дня сподобалась мені своєю вавкою – косила під дівчинку пубертального періоду. Вдягалась теж відповідно: дитячі, розцяцьковані кофточки, джинсики, обручі в волоссі і пухнасті браслети на зап’ястках. Не вистачало лиш портфеля із зображенням мультяшних героїв.

   Так ми йшли удвох – Серемуля про щось пищала, а я намагався перетравити зміст навмання купленої книги, яку врешті добив на лекції з маркетингу. Якщо найближчим часом доведеться покинути цей світ в страшних, мозкових корчах прошу винуватити у всьому Світлану Поваляєву. Пані Світлано, ваше письмо - жесть. Що там Серемуля з її історіями про важке дитинство: конопляних ляльок, дерев’яні босоніжки, першу мокруху бездомного кота і психологічну травму, як наслідок.

   Отак я думав, простуючи до зупинки. Настрій застиг на мінусовій позначці і раптовий, дошкульний вітер тільки його погіршував. Серемулька, побачивши свою маршрутку, грубо обірвала чергову розповідь і пустилась бігти. Бідолашне голодне маля. За якісь секунди вона зникла, а я купив пачку сухариків і апатично жував їх, стоячи на зупинці. Хотілось курити, але неподалік гніздились скандального вигляду тітки і нервувати їх не дуже то хтілось.
- Извінітє, у вас не будєт зажігалкі?, - ламаною російською спитали позаду і я сіпнувся, впустивши сухарики.

   Чорна дівчина тягнула до мене свої шоколадно-червоні пальці, а її спідничку при цьому симпатично шарпав вітер. Вона чомусь була впевнена, що в мене обов’язково має бути запальничка і я навіть не став піднімати сухарики – відразу дав їй припалити. Тітки злостиво засичали.

- Давай відійдемо, - сказав я, прискіпливо оглядаючи її. Чорношкірі студенти-медики (іншого варіанту я не припускав) нечасто траплялись на цій зупинці.
- Давай, - погодилась вона.
- Як тебе звуть?, - запитав я, коли ми опинились в зоні для куріння – за рогом будинку, біля сходів до підвалу.
- Аку’а, - з абсолютною безпосередністю відповіла вона.
- Акула?
- Нєт. Акуа. А тєбя?
- Антон.
- Что ето значіт?
  Я знизав плечима.
   -   Ти куда сейчас ідьош?
   -   Їду додому. На Аляску.
   -   Можєш мне помоч?
   -   Як саме?
   -   Пошлі со мной.
   -   Думаю питати «куди» не варто?
  Вона не зрозуміла. Тоді я повторив питання російською. Вона знову не зрозуміла. Я сплюнув і хитнув головою на знак згоди.

    Місцем, куди ми прийшли виявилась сіра, нічим не примітна дев’ятиповерхівка по вул. Миру. Звичайно я поцікавився «що там?», бо Акуа вже тягла мене в під’їзд.
- Пойдєм, - сказала вона.

   Мені було дивно і цікаво водночас. Та що там може бути в тому будинку? Ну… квартира - може порожня, може ні. Ну яка врешті різниця. Я ще не чув, щоб комусь з місцевих чорношкірі заподіяли лихо. А мені конче був потрібен матеріал для оповідання. Йдемо? Ну пішли…

- Можєш откріть?, - спитала Акуа, стоячи перед дверима зі зв’язкою ключів.
- Заклинило?
- Нє могу откріть.

  Я взяв до рук ключі і підійшов ближче. Ох ці китайські двері - в самого такі стоять. Доводиться постійно їх підкручувати, змащувати. Раз зіграв скупого і вже три роки з ними трахаюсь. Довбана бляшанка.

   Не минуло й п’яти хвилин, як китайське диво заклично прочинилось. Я відразу сповістив Акуа, що це проблема відсутності центрального болта, який дав зісковзнути циліндрику і щоб до неї дійшло, показав куди його вкрутити. Вона дрібно захитала головою і почала діставати гроші. Я категорично відмовився. Ситуація взагалі розчаровувала. Ну й ну – прилетіло обломінго. Хелп мі, пліз...

   І той порятунок не забарився. З кабіни ліфту, як чортики з коробки, вискочили троє чорношкірих - дві дівчини і один хлопець. Вони про щось заґильґотали, не звертаючи на мене жодної уваги. Я вже думав розвернутись і йти геть, аж тут Акуа взяла мене за руку, розцвіла голлівудською посмішкою і жестом запросила ввійти. Ті троє без будь яких церемоній шмигнули всередину. Певно всі вони там мешкали.

   Обстановка всередині не вирізнялась чимось особливим. Пересічна квартира заточена під здачу – мінімум меблів, ремонт в стилі «не шкода засрати» і люстри без абажурів. Може ці студенти були з бідняків, або звиклі до спартанських умов, не знаю. Комфортом, затишком тут і не пахло. Та мені було фіолетово. Після невеличких розглядин Акуа запросила всіх на кухню, де тендітна дівчина діставала з холодильника їстівні припаси. Вони збирались обідати і мою присутність сприймали, як належне. Я вирішив, що поводитимусь відповідно.

- Поєшь с нами, - запропонувала Акуа, коли представила всіх трьох співмешканців. Більше всього мені сподобалось ім’я найтендітнішої – Ейо. Інших звали Атаро і То. Вони були справжніми дітьми Африки, бо в Тернополі вчаться і араби і індуси і купа інших національностей, а ці були чистісінькими африканцями з ДР Конго.

      Тим часом на обідній стіл лягли розігріті напівфабрикати, салати з супермаркету і фрукти. Акуа дістала пляшку темної рідини без будь-яких акциз і етикеток. Вони збирались щось святкувати, схоже зовсім не з приводу дверей. Мій одвічний дружбан - голос зсередини, радив на цьому прощатись, але я швидко його приспав. Чому б не випити з цими славними людьми. Хоча б за промисловість Піднебесної, яка сприяла цій спонтанній зустрічі.

    Темна рідина виявилась лікером, який вони нахвалювали дурнуватим «карашо». Я не поділяв загального захвату, але тричі випив за їхні успіхи в медицині (Акуа і Ейо зранку склали якийсь надважкий іспит). Вони так щиро раділи з цього приводу, що ледь не захлинулися своїм африканським супер-лікером. Емоції били з них, як з пожежного гідранту і я, до нігтів на ногах норд, почувався полковником в цирку.

    Обід плавно скочувався в ранню вечерю. Так, з ними не було смішно, проте було цікаво. Ми так-сяк порозумілися і на моє слушне зауваження, що у нас не заведено просити допомоги у незнайомих людей Ейо теж слушно відповіла, що ціль виправдовує засоби. Не дослівно звичайно, але я зрозумів. Ми поговорили про навчання, про  красу нашого міста, про погоду, модні тенденції цієї весни, про стосунки і знаєте, ці студенти досить добре асимілювались, як на другий курс. Я їх навіть похвалив за це.

   Коли спільні, дівчачі теми скінчилися я взявся до чоловічих, а саме до спорту. Але мої думки на рахунок перспективності африканського футболу хлопця на ім’я То не зацікавили. Він тільки всміхався і налягав на салати. Акуа дістала другу пляшку. На той час мені стало трохи зле. Задушлива кухня, напівфабрикати і лікер сумнівного походження зробили свою чорну справу. Довелось перепросити і йти шукати туалет. Памятаю рожеві кахлі, унітаз, великий рушник, що сушився на шворці, а далі... реальність вимкнулась.

     Чорт... Я важко звівся на лікоть і обвів кімнату поглядом. Роздовбана шафа, тумбочка і стіл. Єдине вікно наглухо зашторене, але кватирка привідчинена – чути вулицю і протяг. Дуже схоже на мою кімнату, з поправкою на відсутність книг і журналів. Та й люстра не така, і двері... Я не вдома.

   Лікоть підігнувся і я зі стогоном повалився на ліжко. Як же болить голова і ноги. Просто нестерпно. Що було вчора? Таке відчуття, що минуло кілька днів. Хай йому... Свинцеві повіки поїхали вниз і я знов пірнув в хворобливий сон.

     З часом проміжки між дрімотою розтягнулись і я став бачити світлі плями, гейби від ліхтаря, який тримали над обличчям чиїсь руки. Плями то насувались, то віддалялись, але доки я збирався з силами, щоб здолати сон і поглянути хто наді мною стоїть – все зникало.

     Коли плями світла відчутно додали у яскравості – я вирішив схитрити і підгледіти, якого дурня принесло сюди так дражнитись. Зібравшись з силами я дочакався моменту, коли світло наблизилось, як мені здалося впритул, ледь привідкрив праве око. Біля мене стояло троє. «Дві медсестри і медбрат», - чомусь подумав я. Їхня шкіра світилась. Ці троє: дві жінки і чоловік стояли голі-голісінькі і я відчув себе ніяково від того, що потайки споглядаю їхню наготу. Але ж це вони до мене прийшли, а не навпаки! Це їм повинно бути соромно за свою поведінку!

    Світло, що заважало мені спати, повзало по їхніх тілах, як оте лазерне шоу по стіні драмтеатру і воно допомагало оцінити всі анатомічні особливості незваних прибульців. Барвисті кольори змінювались, пульсували, складались в чудернацьких павуків, в сніжинки, в равликів, в краплі дощу, в пінисті хвилі, в зграї комах, в палкі цілунки і я дивувався, що людське око бачить такі дивні відтінки. Особливо приємним був бурштиновий колір - лагідний і напрочуд еротичний на жіночих грудях і животі. Відтінки червоного і синього навпаки – блимали агресивно. Фіолетовий заспокоював, зелений тягнувся, як сироп, а рожевий спершу розпорошувався на мільярди крапочок, а тоді збирався в невеличку плямку на сонячному сплетінні.  

    Жінки виглядали привабливо: обидві молоді, симпатичні, з пружними грудьми, пласкими животами, модельними ногами і волоссям, яке спадало по їхніх плечах і, здавалось, струмує, як вода. Чорношкірі лялечки – нема що хтіти. А от чоловік зі своїми оголеними причандалами викликав в мене неоднозначні відчуття. Перебувати в немічному стані перед цим нудистом було якось по дурному.

     Я продовжував підглядати крізь вії, ледь дихаючи з остраху, що дві кралі зникнуть, якщо я викажу себе. Це був надзвичайний, але неповноцінний вуаєризм. Я не відчував сексуального збудження, бо був занадто кволим і немічним. Споглядати голих жінок було приємно, але не більше. Так, я подякував долі за такий дарунок, за безкоштовне кіно все таке, але не зчувся, як знов поринув у сон, а прокинувшись, побачив, що вся трійка все ще тут. Тепер вони спокійно пересувались по кімнаті і не звертали на мене жодної уваги. Я був для них гейби дух чи скляний і це мене зачіпало.  

    -  Чого вони увесь час мовчать? Німі, чи що?, - думав я і, не дивлячись на слабкість, хотів першим подати голос, привітатись до них, якщо вже пішла така справа і вони мене не те що не соромляться, а навіть не помічають. Я хотів заприязнитись з цими людьми, привидами, домовими, полтергейстами, барабашками, бо так належить вихованій людині. Та замість слів рот спромігся тільки на якесь булькотіння.
- Бхе-хе-хел, - доносилось з кімнати, - бльо-ххх.

   Ще два рази я засинав і прокидався, аж доки одна з жінок гейби уздріла мене, лежачого і повільно підійшла, навіть скоріше підпливла. Нічого не сказавши вона приклала свою долоню до мого гарячого лоба і посміхнулась.
- Які в неї гарні зуби, - подумав я перед тим, як знову провалитись у сон.

    Того дня музика шкварила не гірше від сонця. На календарі 22 червня - натяк на початок війни. Так, все ще попереду. Моя старенька, трикімнатна квартира тріщить по швах від кількості різномастного люду. Хтось кмітливий (підозрюю це старший брат Андрій) врубив якийсь французький шансон. Сусіди знов будуть бурчати, та сьогодні можна.

   Ми відштовхнулися одне від одного. Ванна кімната замала для цього, можна травмуватись. Ейо, стоячи на одному коліні, стягнула рушник. Спітніла і прекрасна з піску і морської солі. До приходу оператора 15 хвилин. Всі інші підпункти весілля вже узгоджені. Ейо спішно вмикає душ і чекає, доки піде гаряча. Вона добре засвоїла, як знімати стрес. Абсурд, звичайно, але кожного ранку вона на крихту відбілює мою чорну зневіру в майбутнє. Андрій так і сказав – вона біліша за всіх, кого я знаю.

   Я кидаю недопалок в унітаз і уявляю паростки зла, що саме сходять на довколишніх полях. Я знаю, що ви скажете. Тож краще мовчіть.


  



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Гм...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 30-03-2012

Клофелін?

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Надія, 29-03-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.76935195922852 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …