Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2646
Творів: 48907
Рецензій: 93596

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Скарбеня (2)

© Тала Владмирова, 11-10-2011
1.
Перед самими очима – розлоге павутиння.
Бр-р! Гидота яка ж!
І взагалі, навкруги – геть усе неправильно. Надто темно, надто тісно, а незручно ж як!
І найгірше, хоч вбийте, не маю жодного уявлення про те, а яке воно, те – «правильно» й чи існує взагалі.
«Із «вбийте» – ти по обережніше, любонько. Раптом, охочі на таку пропозицію відшукаються», - чи то хрипке шепотіння, чи то скрегіт над вухом. А мо, й в усі чи й усередині голови. Боляче ж як від того «голосу»!
Саме від несподіваного болю сахаюся кудись вбік від порадника.
Виживу – спишу свій вчинок на сміливість. Бо через оте шарпання раптом опиняюся у геть іншому світі.
«Правильному на цей раз, сподіваюся?» - той же невидимий порадник намагається глузувати, але вже ледь чутно. Можна терпіти. А стачить часу на практику – і геть перестану зважати.
Озираюся довкола. Щодо правильності – не певна.

Під ногами – мокрісінька трава, взуття ковзає, аби не впасти хапаюся за гілку дерева.
«Верби», – це вже я сама така розумна, без підказок невидимці. Дерева навколо – інші, чужі, то зветься лісом. Мокрий струмінь води трохи збоку – джерельце, у ньому – блискітки, гарні.
Задираю голову догори – так і є, вони й над головою. Там їх, зірок, значно більше.
Як і нових слів у моїй голові.
Ліплю світ із пахощів, звуків, дотиків вітру і листя, тьмяно-вечірніх кольорів.
Ще зовсім трохи – і він буде готовий. Тоді зможу пишатися: не щодня щастить ота вибудувати собі навкілля.
- Очуняла! Казав же: вона міцніша, ніж виглядає!
- Атож. Не пройшло і трьох діб, а наша міцна вже й познайомитися вийшла… Хто перший вітатиметься?
Це вже не у моїй голові. Збоку патякають. Але схоже, теж про мене.

Притискаюся до верби сильніше.
Якби моя воля – взагалі, влізла б назад до свого сховку. Тісно одній там, бачте, було, темно! Але ж безпечно, бо та деревина – мій дім.
Хай хто сунеться!
А не ховаюся, бо усе життя в невеличкому дуплі не відсидітись.
І мабуть, якщо хочуть вбити, то спершу не вітаються?
Не певна. Не так багато знаю, як самій видалося. Чомусь це – образливо.
Відпускаю врешті бідну дереву, бо так вп’ялася у кору, що вона от-от застогне з болю. Роблю рішучий крок уперед:
- Доброї ночі! – зараз же ніч, так? Чи вітаються якось інакше?
- І тобі доброго здоров’я, якщо не шуткуєш.
- Радий зустрічі із такою чарівною мадемуазеллю… - цей ще й вправно розшаркується.
Ні, от так просто бере і розшаркується, ніби під ногами – натертий паркет. А не розм’якла трава.
«Знущається!» - діагноз однозначний.

Але краще змовчати: їх – двоє, вони сильніші. До того ж – вбрані дуже дивно.
Трохи вищий, той, що дражниться «мадемуазеллю» – такий собі красунчик: світле гарно зачесане волосся, тендітні вусики, блакитні насмішкуваті очі. І в тих очах – відблиск давньої пожежі й… бридлива згадка про калюжу крові, в якій колись ковзнув бездоганно зшитий черевик.
Відводжу очі, тут уже не до дивного вбрання («сукно, анліцьке- зараз такі речі не роблять», - заздрісно зітхає мій внутрішній голос. Ото спасибі за інформацію!).
Зачіпляюся на мить поглядом за пістолет на його поясі, але саме це –нестрашно. Зброя – блеф. Є речі гірші…
Другий – у зношеній полотняній сорочці і таких же штанях. Дрібний візерунок-оберіг навколо горловини збляклими червоними нитками – ото й усі прикраси… І кинджал із сріблястим руків’ям за потріпаним темним поясом. Хоч це – точно не заради краси.

А може, я – божевільна? Тому й у голові – жодної згадки, дуки лише про цю-от галявину. Ще й дивні двоє…
Аби ж то було так просто.

- Нам трапилася аж занадто мовчазна дама. Ніби й непогано, але й познайомитися за таких умов – проблема.
- І скількох ти дівок бачив у цьому лісі, що отак судиш відразу: «занадто» - чи «в міру» хто мовчазний?
Не схоже це на сварку, так, знічев’я перекидаються фразами, аби не мовчати. Знають-бо, що почують у відповідь, не вперше отак сперечаються, і не в соте… Ну, може трохи грають, бо новий слухач з’явився.
Я, тобто. Не певна, що надто цінне надбання.

- Щодо «дівок» - згоден. Із «дівками» мені особливо потреби розмовляти не було, чи зараз у лісі, чи до того, як… А от гарні брязкальця начіпляти на себе дами завжди були готові, у мене ж цього добра вистачає… Хоч, мабуть, твоя правда: у вмінні торохтіти особливої різниці між жінками нема, як їх не називай,– несподівано завершує багато вбраний красунчик.
У мені прокидається феміністка. Не зовсім уявляю, що то – нове слово просто послужливо спливає із глибин пам’яті. Однак, певно, це якось пов’язане із таким станом, коли тобі навіть не страшно, просто до всього байдуже, навіть до власної долі. А потім почуєш щось образливе, не про себе навіть - про всіх жінок загалом… І раптом розумієш, що от зараз обов’язково спитаєш якусь гидоту, навіть про наслідки не подумаєш.
Винахідливої гидоти на думку не спадає, тож хочу почати із цілком традиційного: «Перепрошую, я вам сваритися не заважаю?!»
Але мене випереджають:
- Невже й дня у цьому лісі без сварки не прожити, по-людськи?! Що, дівойко, забалакали тебе так, що й слово не вставиш? Не зважай: перед тобою випинаються, бо молоді ж ще, сили нема куди діти…
Це уже мені, із співчуттям…
- Я…
Слова розбігаються. Мовчки дивлюся просто у вилинялі від старості очі скарлюченої жінки, що ніби із-під землі виринула. Спирається на стару клюку, усміхається ледь докірливо мені й отим розбишакам, немов ми –неслухняні дошкільнята, неквапом поправляє хустку.
Не те, що я, оті розбишаки притихли на мить, але красунчик таки не втримується:
- З якого дива нам вести себе «по-людськи»? Так і люди себе рідко поводять. А зі скарбів хто питати буде, аби лише набуде господарями не розтринькали завчасно!
Недбалий рух – і під його ногами палахкотять золоті монети, якісь прикраси, щось ще блискотливе… Аж раптом він перестає блазнювати, підхоплює на льоту невеличку книжечку у шкіряній палітурці, немов це – найцінніше.
- Скарбів… - це слово неприємно дряпає горло. Підношу руку до шиї – на зап’ясті раптом ковзає браслет: срібний, прикрашений чорною емаллю – не тягатися із тими цяцьками, що під ногами.
Але й цієї прикраси у мене не було, хоч і твердо знаю6 вона моя і чомусь - улюблена. От тільки – геть недоречна при пошматованому брудному рукаві. Нащось задираю подерте шмаття і… радісно посміхаюся, коли бачу, що рука – зовсім ціла, без жодної подряпини.
- М-да, сильно дівчаті дісталося… - чуже золото миттю зникає, так само, як і браслет. Тобто, мій не зникає, а опиняється на місці, у дуплі верби.
- Тебе б так закляли! – це отой, у полотняній сорочці, в очах - співчуття.
Ненавиджу! Ніколи не зустрічала оте співчуття щирим, завжди із якоюсь капостю.
- Мене теж не просто на сторіччя кляли, на кров, - ніби аж ображено нагадує красень. – хоч, звісно, і не на лісову нечисть.
«Хай краще дістанеться лісовій нечисті, ніж отаким-от людям!» - чи то крик, чи то шепіт б’є по вухах, обпікає болем, змушує пригинатися до землі. Дуже знайомий голос. Де я його чула, зовсім недавно?
- Я – не скарб…- дуже важливо встигнути пояснити, що це – помилка. – скарб – то гроші чи діаманти, а я не… мене не закопували…
- Не завжди, дівочко,  - стара зовсім поруч. Встигла раніше за встиг, нащо їй той ціпок? Підтримала, не дала впасти, скільки ж у неї сил! – Скарб – то цінність, яку сховали. Сховали, чи то від лихих людей, чи то – від усього світу. Сховали, слова правильні сказали, тицьнули частку душі, добре, як чужої, думали, що колись повернуться… Та й забули, чи загинули, чи ще й колись вернуться, не знаючи, що душу назад не отримають, навіть дещицю…
Опускаюся, врешті, на траву біля своєї верби. В очах – ніби хто сипонув піску із перцем. Промити б хоч слізьми, а й краплю з-під повік не вичавити…
- Ну, сказали ті слова… А душу коли причепили? – не кричати ж знову, що –не скарб.
А хто, людина? Виплигнула із вузісінької щілини у деревині, а як туди втрапила – хтозна. Браслет, що зникає - з’являється, оте саме, найголовніше у потаємній кишенці, одяг, замащений кров’ю...
- Вона, ну, та, що сховала…
- Господарка, твоя господарка, - жорстко уточнює полотняний.
Але мені не до суперечок, хай і так. Хоч і гидко так про ту, що таку підлоту вчинила…
- Господарка не вміє чаклувати. То як?
- То так, - очі старої вже не блідий туман, хмара перед зливою. – Дурка малолітня сховати вирішила найцінніше, бо знала – інакше заберуть та ще й уб’ють. А тут – повня ледь надкушена, пугач крикнув опівночі, на пакунку зі скарбами кров – і когось іншого,  у кого вкрала ту річ, і її, бо скалічити встигли… Ще й душу була ладна віддати навіть не за порятунок, аби лиш насолити тим, хто сильніший… Нащо тут уже правильні слова?
- Потім тобі легше стане, сама колись мучилась, а мене хоч правильно покликали скарб сторожити, й оті лобурі, що із цікавості тебе трохи завчасно розбудили, через те пройшли… Ліс – заклятий, тож і тягнуться до нього неправедні гроші, інколи аж здалеку приходять, якщо таке право мають… Товариства вистачає. Сумно не буде, дівонько… - слова старої ллються, заколисують, ніби мене хочуть вкоськати, а вже потім вчити, як правильному скарбу слід жити у чортовому лісі.
- І всі дуже зрадіють з’яві нового скарбу? Чи хвалитися будуть, які вони багаті, а мені ахкати і заздрити треба?!
- Ну, як чесно, то зовсім скарбом тебе назвати не можна. Так, скарбеня мале…
- Так зате симпатичне, хоч одяг зараз… жахливий, якщо м’яко казати.

Не думаю, що то - цілковите знущання. Певно, оті… нові знайомі вирішили, що невеличка варка – непоганий засіб змусити мене підбадьоритися. Але я надто втомилася, аби зважати на дрібні шпичаки.
Хіба у півголоса побажала йти декому подалі лісом, тим більше, що він –отут, навкруги. Ще почула докірливе зітхання старої, але не стала вибачатися.
Залізла у «свою» шпарку, затісно, але, усе ж… Коли засинала, то згадала, що так і не дізналася, чи у скарбів бувають імена, а якщо бувають, чи вони, ті скарби, знайомляться?
Певно, збоку глянути, то скарб, ображений на весь світ – аж смішно. Але додумати я не встигла – заснула остаточно.

Що снилося – то моє, але прокинулася від того, що губи невміло намагалися скластися у дивну гримасу. Схожу на ту, що її люди взивають посмішкою…

Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

ні не Кортасар

© George, 22-10-2011

Ого!!!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 17-10-2011

Люблю читати вдумливо,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 12-10-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.61769700050354 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …