Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2650
Творів: 49213
Рецензій: 93886

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

АБСЕНТ НА ГОРІ ТУР-ТАЛГА

© Zhdana, 23-03-2010
– Можна сісти? – спитав подорожній чистою французькою, хоча виглядав на араба. Чи єврея. Чи ще когось із їхньої братії.
– Прошу, – відповів Артюр і посунувся.
Подорожній кинув на уламок стіни між ними літнього плаща, капелюха і вмостився на артюровому пледі. Мовчки витягнув портсигар, відкрив. Артюр пригостився, і також мовчки витягнув зі портфеля другу склянку, наповнив зеленим трунком, кинув грудку цукру. Чокнулись, випили.
– Пишете? – Спитав подорожній.
– Що? – Артюр і глянув на свої руки, які ні пера, ні олівця не тримали,  і навіть слідів чорнил вже не було.
– Поему свою пишете?
– Ми знайомі? – Артюр вгледівся у порфіль чоловіка, затертий нічною пітьмою.
– До певної міри. – Відповів той. – Читав дещо із вашого. Сміливо пишете. Сильно.
– Дякую, – сказав Артюр і ще раз налив обом. – Ви звідки?
– Місцевий.
– Добре говорите французькою.
– Професійне.
– Чим займаєтеся?
– Комерція: продаю, купую, спілкуюся з людьми. – Незнайомий простягнув йому візитку. Поверхня карточки біліла в пітьмі, але прочитати щось було неможливо.
– Он як, – Артюр відчув симпатію до цієї людини. Той сидів нерухомо – обличчя спокійне, долоні й плечі розслаблені. Ноги поставив рівно і впевнено, пряма спина і плечі – від нього йшло відчуття сили і водночас такої інтимності,  що хотілося торкнутися. Одягнутий в біле, ніби світився. Артюр поклав руку на край його плаща. Чоловік повернувся до нього:
– А ви?
Артюр задумався. Його шлях підійшов до цієї точки в Святій землі, проволікши його через Лондон, Париж, Брюссель, Штудгарт, Мілан, Марсель, Джакарту, Вену, Олександрію, Кіпр, Аден, Харрар... Його попередні роки, стрімкі й безладні, кидали його із боку в бік, створювали ілюзію мети й оману її досяжності, примару задоволення від того... Минуло. Все, що мав, умістилося у взуттєву коробку, яку запхав під ліжко в домі, де не міг жити. Все, що робив до цього, скінчилося. Він знав, ким був раніше. Але ким стане тепер?  Артюр мовчки налив обом.
– Дайте вгадаю. Зараз ви на розпутті. Вичерпали всі мрії й сили на їх досягнення. І думаєте, чи та ви людина, за яку себе мали. Чи так?
– До певної міри. – Артюр відчув замішання: цей чоловік читав його вголос, мов книгу.
– Буває. Хочете пораду? Ці сумніви – костур. Киньте його, і ваше серце вибере правильний шлях. Просто встаньте і йдіть, бо сказано: буде вам по вірі. Там щось лишилося?
Артюр налив ще по склянці. Незнайомий дістав ще папіроси. Перед ними стелилася хулатська долина, по вінця залита нічною пітьмою і густим запахом галілейського літа, де полин мішався із чабрецем і шавлією, а над усім витав дух кипарису. Із печери, що під ними, витікав струмок, щоб пробігти крізь дубово-фісташковий ліс на західному схилі Тур-Талга, внизу стати священною річкою і нести чисту солодку воду на південь, до озера Кіннерет. Двоє чоловіків сиділи на руїнах колись найбільшого в цій землі міста, і їхні серця билися поважно і голосно. Кожен дослухався свого.
– Люблю це місце. – Сказав незнайомий. – Завжди любив. Тут спокійно. Чуєте, вода тече? Коли говориш із багатьма людьми, це важливо – помовчати, згадати, хто ти є, навіщо ти. Слова – як золото: від частого вжитку стираються...
–...І ми стираємося разом із ними. – Артюр глянув угору. Чорне, безпросвітне, поцяцьковане зорями – небо розкинулося від краю до краю землі, затишно напнулося над ними двома, оберігаючи. Навколо кожної зірки стояв жовтий німб, як на полотнах Ван-Гога. Цей чоловік говорив про те, що Артюр відчував цієї ночі, про те, що він думав останніми місяцями. Здалося – він зрозуміє все, що не скажи, зрозуміє і не осудить. Артюр зважився:
– Я більше не пишу. Я перестав бачити, відчувати. Я зник. Думаю, бог залишив мене. – Артюр схилив голову і додав: – Чи він зник. Я не знаю.
Незнайомий поворухнувся, і вітер доніс до Артюра терпкі нічні запахи – пилу, поту і терену.
– Хіба бог може когось залишити?
– Все може. Залишити, приректи, покарати... кажуть, він так робив.
– Ваша концепція бога мене непокоїть. – Чоловік посміхнувся чомусь, для Артюра нечутному й невидимому. – Направду було геть не так.
– Направду ніхто не знає, як було.
– Чому  ж, – здвигнув плечима незнайомий,  – Я знаю. Спочатку було добре. На початку все зазвичай добре. Люди думали, дерзали... вірили. Писали книги. Потім одні стали силувати інших до своєї віри, і врешті сильні підім’яли слабших. Сильні потерли ручки, зійшлися й уклали збірник, де розписано, що звати чорним, що – білим, як правильно називати чорне – чорним, біле – білим, що відчувати при цьому, і скільки поклонів класти. І первісна ідея зникла під горою списаних аркушів. Слабким легше скоритися, ніж думати. Все пішло шкереберть. Треба було щось робити, але все так хитро закрутилося... Система стала живою – вона відтворювала сама себе і відкидала все, що не могла поглинути. Виправленню вона не піддавалась, знищенню також. Створити нову – а смисл? Буде те саме; тож лишалося просто не брати в цьому участі... Бог не залишив нікого – він пішов. Одного дня священники всіх церков прийшли на службу й відчули його відсутність.
Коли він зник, це помітили. Він забрав із собою всю силу, розкидану по храмах, соборах, каплицях, молільнях. І стало пусто. Вірні ще трохи часу ходили, тоді перестали. Ні по що. І система посипалася. Священники ходили як прибиті – не знали, що чинити. Як і прості люди, відчували зміни, але не могли так беззастережно кинути те, в що вклали своє життя, до чого йшли довгими роками і до чого, врешті, призвели своєю працею.
Почалася тиха паніка. Люди стали відходити від церкви. Тоді сильні зібралися і домовилися між себе – робити вигляд, що все як раніше. Їх було багато. Всіх не усовістиш.
Найгірше було вірним. Як сліпі, вони тикалися всюди, приходили по розраду, порятунок – а знаходили холодну пустку. Люди не можуть наповнити місця, залишеного богом. Приходили в біді й відчаї, і забирали їх назад із собою. Відчай і біль множилися. Важко було втримати бідолах на межі. І ще важче було дивитися їм у вічі опісля, коли питали – пощо залишив? І правда – пощо? Як було пояснити їм, як довести? Бігати й кричати – все не так, ось він я, подивіться? З іншого боку – як сказати «не можу» тим, що ввірились? Що мав робити?
– Не знаю... знамення дати, явитися. Перед тим же працювало.
– Хлопче, ти газети читаєш?
– А що?
–  А те, що раніше їх не було. Явишся, продиктуєш, завіриш – готово. І то – все поставили з ніг на голову. Що зроблять тепер – боюсь уявити... Хоч сам пиши.
– А далі? – Спитав Артюр. – Що ти зробив далі?
Подорожній мовчки поміхнувся на схід сонця і продовжив:
– Частину сили довелося повернути. Вони все одно приходили, і негоже було їх лишати. Це сприйняли як чудо, як доказ... Сильні стрепенулися – і закрутилося знову... Чи варто було відходити взагалі? Був час, коли я зневірився...
Рішення прийшло само. Мама поплакала і згодился. Щоб не вийшло, як першого разу, поставила умову: ніяких розп’ять. Прийняв – мати є мати. Вона погодилася народжувати раз за разом, хоч це і боляче. Але раз за разом дивитися, як мене вбивають... Досить і того, що хтось із нас має помирати першим, а другий – пережити це. Теж, знаєш, невесело. Не те, щоб все вирішилося, але з’явився простір для маневру. Партизанська війна: вискочив, зачистив і – на базу... А там – щораз одне: ну куди, ну нащо, ну ти глянь, що з тобою зробили...
– Щоразу вбивають?
– А ти як думав? Люди-то не змінилися.
– А ти змінився?
– Важко сказати. Коли рік за роком товчеш воду в ступі, здається – час завмер, а потім зіставиш перший текст із останнім – а вони геть різні.
– Буває, – погодився Артюр. – Хочеш пораду? Веди щоденник.
Обидва засміялися. Співрозмовник витяг цигарки, Артюр налив абсент:
– Знаєш, мене беруть сумніви. Написано-то інше.
– На парканах також написано. – Пробурчав співрозмовник. – По твоєму, це має на мене вплинути?
– Не уявляю себе на твоєму місці.
– І не треба. Кожен доречний на своєму. Ти пиши, головне. Мені подобається, – подорожній устав.
– Слухай... – несміло почав Артюр, – мені тепер... того... проповідувати... чи як?..
– А сенс? Ти ж бачив, що виходить. Я знаю, ти знаєш... Інші також дізнаються, рано чи пізно.
– Якщо кожен промовчить – як?
– Сам усіх обійду. Так певніше. – Подорожній узяв плащ, капелюх, – Не прощаємося. Я поруч.
– То що ж мені робити?
– А що хочеш. Ти ж вільна душа, чи так? І буде тобі по ділах твоїх і по вірі твоїй. Дякую за абсент. Не зловживай – паскудна штука.
– Це завіт?
– Порада. Просто порада. Ти ж вільна душа. Чи так? – Підняв руку і розчинився в пітьмі.
– Звісно, вільна – пробурчав Артюр.  
Витягнув візитку, покрутив, пригледівся – вона була цілком матеріальна, з гострими кутками й холодною лискучою поверхнею. На ній було тільки два слова арабською в’яззю. Артюр провів по них пальцями, і враз усе стало просто і зрозуміло. Ці слова розкрилися йому, як квітка терену... він завмер, заплющив очі, щоб не порушити видіння, запам’ятати кожну рисочку, кожен рух... завтра він перенесе їх на папір... а післязавтра безсило шматуватиме рукопис, який нітрохи не передасть об’єм і барви картини, яку він почув... побачив... доторкнувся... Саме ці слова він шепотітиме в останній безтямі в лікарні Марселю, і їх приймуть за марення. Але тепер він сидів на стіні, й проживав тисячі життів і тисячі смертей, відкритих йому в його видінні з миттєвою й неповторною ясністю. Потім розплющив очі й допив абсент.
Над горою займався світанок, холодний і зелений, як молода трава.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Gott ist tot (c)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Victor Artxauz, 24-03-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Карина Лукашенко, 24-03-2010

Випили, покурили, рішили про Боженьку потриндіти.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 23-03-2010

"Сам усіх обійду. Так вірніше"

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Галина Михайловська, 23-03-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.65766215324402 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …