Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2660
Творів: 49666
Рецензій: 94160

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Обітована земля

© Silverwolf, 06-03-2010
Кришка зовнішнього люку корабля поволі відсунулася, і по обличчю Джека, наче вогненна коса, полоснуло гаряче полуденне сонце. Астронавт вдихнув на повні груди вогке і тепле повітря невідомої планети і легко стрибнув на землю.
Джек вибрав для приземлення гладеньку каменисту височину, відкриту місцевість, - його нітрохи не тішила думка зупинитися посеред лісової гущавини і потрапити на зуби тутешнім хижакам. Зустріч із тубільцями також не входила до його планів.
Через три дні він мав повернутися додому. Але поломка у системі корабля, на усунення якої знадобиться хтозна скільки часу, зруйнувала його плани. Джек уявив, як умиратиме від хвилювання Ірма, і закусив губу.
  «Потрібно було залишатися із нею. Я завжди боюся підвести компаньйонів, установу, начальство, а що підведу Ірму – цього не боюся ніколи».
  Проте розкаяння не мучило його довго. Джек знав за собою цю рису, - у критичну мить він завжди відчуває незвичне піднесення і приплив сил. Він перевірив лінію маршруту на екрані невеликого приладу, прикріпленого до пояса.
Спочатку він знайде воду. На цій планеті вона, як повідомив бортовий комп’ютер, цілком придатна до пиття. Непогано було б відшукати і їжу, адже невідомо, наскільки він тут затримається. Але вода  - насамперед.

  Місцеві помітили його, коли він зачерпував воду зі струмка. Наповнивши пластикову посудину, Джек із насолодою хляпнув прохолодною водою на обличчя, почав енергійно витирати спітнілі лице і шию. У голові навіть промайнула думка, чи не роздягтися та не вимитися повністю. І тут на галявину вийшли вони.
Їх було десятеро. Будовою і пропорціями тіла вони не відрізнялися від землян. Усі засмаглі, довговолосі, із брунатно-зеленуватою шкірою. Троє із них були вищими на зріст від решти, ширшими у плечах та із більш розвиненою мускулатурою, - очевидно, чоловіки. Хоч, може, на цій планеті природа наділила більшою фізичною силою саме осіб жіночої статі. Цих потрібно остерігатися найбільше. У руках у декількох – загострені дерев’яні палиці. Не страшно для його еластичного захисного костюма… якщо не влучать у голову.
Джек поволі, намагаючись не робити різких рухів, випростався. Дикуни мовчки дивилися на нього. Зненацька одна із «дівчат» щось сказала і посміхнулася, демонструючи великі нерівні зуби. Решта загомоніли між собою, радо усміхаючись.
Джек і собі усміхнувся; проте він не втрачав пильності. У студентські роки він читав про «чорний сміх» дикунських племен, що колись населяли його рідну планету, Землю. Коли місіонери, чи просто мандрівники з Європи потрапляли у краї, населені канібалами, дикуни при зустрічі оточували необачних подорожніх тісним кільцем, регочучи та вишкірюючи зуби. Місіонери тішилися вияву, як їм  здавалося, дружніх почуттів і собі приєднувалися до веселощів, не здогадуючись, що таким чином канібали вітають майбутню трапезу.
  Може, й ці брунатношкірі вводять його в оману? Треба не провокувати їх і продемонструвати свої мирні наміри. Джек напружено згадував почуте на лекціях зі спілкування жестами. Зрештою не вигадав нічого кращого, як простягти руки відкритими долонями наперед: мовляв, я неозброєний і нападати не збираюся. Прибульці щось схвально загомоніли; нарешті та ж дівчина пішла просто до нього.
  Підійшовши упритул, вона узяла Джека за руку і рішуче повела за собою. Її вузька зеленава долоня була незвично холодною для спекотного дня.


Сплетені угорі товсті віти нагадували безконечну аркаду, раз у раз із гущавини долинали пронизливі крики птахів. Ми наче залізли у порожню шкуру пітона, думав землянин, виглядаючи просвіток попереду.
Через годину вони вийшли до річки. Тут тубільці вирішили перепочити: посідали на траву, жестом показавши Джекові, щоб сів поруч. Із мішка, що висів у неї на плечі, дівчина витягла плаский коржик, і переламавши навпіл, простягла половину Джекові. Притуливши праву руку до серця, - це мало продемонструвати його вдячність, - Джек узяв хліб.
«Диви, на смак ніби житній, - вразився він. – Невже їхні рослини так схожі на наші?»
Дикуни наминали коржі, щось жваво між собою обговорюючи. По черзі пили воду зі шкіряного бурдюка. Джек дивився на води ріки, що повільно перекочувалася в улоговині. З яким би задоволенням він скупався! Крім того, він чудовий плавець, і перепливши на той берег широкої річки, мав би шанс відірватися від супутників.
  Джек повернув голову і зустрівся з чорними, з вишневим полиском очима дівчини. Простягши руку до річки, він жестами спитав, чи можна у ній купатися. На широкому обличчі супутниці відбився непідробний переляк.
«Мабуть, там водяться інопланетні… крокодили, піраньї чи щось гірше», - подумав чоловік.
  Раптом на берег вилетіла гігантська, - десь сантиметрів 30 уздовж, - бабка, і повисла над їхніми головами, як мініатюрний вертоліт. «Оце так!» – охнув подумки землянин. Дівчина злякано скрикнула, а чоловіки замахали у повітрі палицями, відганяючи настирливу комаху. Зрештою хтось із чоловіків, спритно пожбуривши палицю, збив бабку на льоту. Решта вітали його влучність захопленими криками. Дівчина, сівши навпочіпки, відшукала комаху у траві, та, ухопивши збиту бабку обіруч, різким рухом відірвала довгі прозорі крила, і затнула їх собі у волосся, як квітку. Тоді повернула голову до прибульця і кокетливим рухом поправила зачіску, пропонуючи оцінити її нову прикрасу. Джек широко посміхнувся, думаючи, що могло бути й гірше: вона могла б по-дружньому розділити мертву бабку навпіл між ними, як перед тим – коржик.

  «Куди ми все-таки йдемо?» – зітхнув він уголос. У цю мить трапилося неочікуване: тубілка сказала, старанно вимовляючи кожен звук : Ідемо… до…наш король».

  Дівчину, що ішла поруч, можна було б назвати навіть гарненькою, якби не ота її брунатна шкіра та чорні очі без білків. Він уже помітив, що тубільці будовою тіла практично не відрізняються від землян.
  Решту дороги вони розмовляли не змовкаючи: Джек намагався вивідати, чи й досі земляни гостюють на цій планеті, а також якнайбільше розпитати про того їхнього короля. З розмови виходило, що король, як і він сам, чужопланетянин.
Потім він говорив про себе.
Милуючись тонким дівочим профілем, Джек розповідав про свою сім’ю там, на далекій планеті під назвою Земля. Цю планету звідсіля можна побачити лише вночі, як крихітну палаючу крапку у чорноті неба. Там на нього чекає його дружина… і син.
Хлопець ще не з’явився на світ, до приблизної дати пологів залишилося три дні; проте Джек уже звик до думки, що має сина. Подумати лише, батько сімейства! Він уже планував спільне життя утрьох, вирішив, що повернувшись додому, умовить Ірму покинути роботу і переселитися з мегаполісу.. Бодай на рік-два. Добре було б винайняти будиночок десь у передмісті, де його малий міг би пробігтися по справжній траві замість цих безконечних рухомих доріжок! Правда, оренда житлоплощі у передмісті коштує шалені гроші, хтозна, чи вони нашкребуть стільки…

Дорога вивела їх на широку пласку рівнину. Обабіч виднілися приземкуваті округлі хатки; Джек подумав, яка із них може належати королю. Певно, ота, найбільша.
   Навколо дороги буяло густотрав’я. «Трава тут із синюватим полиском», - зауважив Джек подумки,  - А на Землі зелена, але хто про це пам’ятає…»

Трава була для нього першим виразним спогадом із дитинства. Батьки жили тоді в одноповерховому будиночку, - для сучасної родини це розкіш більша, аніж колись царські палати!  - і малим Джек не раз спостерігав, як батько викошує траву на галявині навколо дому. Батько штовхав перед собою чудернацьку громіздку махину, волік її сам, без автоматичного керування. Машина тягла за собою смугу скошеної трави, як корабель  - водяний шлейф. Джек, здається, і зараз чує цей запах – гострий запаморочливий запах щойно скошеної трави.

Власний будинок! Після Постанови про ущільнення населення людство забуло, що таке окремі будинки, садові ділянки, галявини. Вершиною щастя для сім’ї, нездійсненною мрією стала окрема квартирка – крихітна, зате окрема, відгороджена від сусідів звукоізоляційними стінами. Острівець житлової площі, за яким щомісяця треба вносити драконівську орендну плату. У більшості нема і цього – вони задовольняються так званими квадратами простору.
Це наслідок глобального перенаселення Землі, від якого людство почало страждати ще два століття тому. Вільний простір, незаселені квадратні метри придатної для життя території – ось скарб, дорожчий тепер за діаманти й золото. Сучасні розвідувальні експедиції шукають у віддалених планетах не енергетичні ресурси, як колись – вони прагнуть віднайти територію. Обітовану землю.

«А у них чудові шляхи! – мимоволі відзначив він. – Непогано, як на дикунів. Чи не отой «король» навчив їх будувати?
Раптом  дівчина простягла руку перед собою. Чоловік простежив поглядом за її долонею і завмер на місці.
   Попереду дорога підіймалася на високий крутий пагорб, на вершині якого чітко вималювалися масивні міські мури, а над усім, на фоні насичено синього безхмарного неба  -   білий із полиском, як шахова фігурка, обрис середньовічного замку.

- Середньовічне будівництво розпочалося із замків. Їх споруджували на базі римських таборів легіонів. Там, де колись тримали оборону легіонери, і засновувалися європейські міста…
- Як цікаво, - зітхнув Джек. Він лежав на верхньому ярусі, у компактній, як футляр для інструменту, кімнатці, розрахованій на декілька квадратів життєвого простору. На нижньому ярусі Ден, його однокурсник, прикипів до екрану відеокниги.
- Римляни були кмітливими хлопцями, - зауважив Ден таким тоном, наче розповідав про своїх сусідів по кімнаті.
  Джек оглядав стелю, що нависала над головою. Підніми руку і торкнешся прохолодного пластику. Завдяки апарату штучної циркуляції температура повітря тут була точнісінько така сама, як і біля підлоги, тож ніякого дискомфорту він не відчував. Лежиш собі, як сир у канапці.
- Погойдай мене,  - озвався він, і ліжко почало легко гойдатися зі сторони в сторону, наче гамак. І продовжуючи розмову, - якщо це ліниве базікання у напівдрімотному стані могло б вважатися повноцінною розмовою,  - він бовкнув:
- Нащо ти сушиш мозок античною і середньовічною архітектурою? Замки будуватимеш?..
Ден муркнув собі під носа щось на кшталт «чому б ні». Він лежав горілиць, заклавши руки за голову, і, не знімаючи окулярів для читання, спостерігав за тим, як гойдається над його головою Джек.
- Облиш, років через десять на планеті Земля уже не будуватимуть нічого нового. Місця забракне. Зводитимуть тільки вищі поверхи та яруси. Ну хіба прийде друга хвиля Великої продовольчої кризи, і  населення бідніших країн знову вимиратиме від голоду. Але світова спільнота урядів божиться, що не допустить такого удруге. Тож у тебе немає шансів, - підсумував Джек.
- Наші прекрасні уряди до чортів пишаються ти, що зуміли побороти усі вірусні інфекції і продовжили середню тривалість життя до 95 років. Лише не врахували, що робитимуть із такою кількістю голодних ротів і живої людської маси. Наша планета, дідько її забирай, не гумова!
Здивований справжньою, не награною агресією у голосі приятеля, Джек спинив свою «гойдалку», і спершись на лікоть, зиркнув униз.
- Що з тобою?..
Ден мовчав. Потім різко підвівся і сів на ліжку.
- Знаєш, я роками не мав такої розкоші – залишитися у кімнаті на вечір. . Щоб просто побути самому.
- Через півгодини у решти групи закінчаться заняття, - посміхнувся Джек. – Тішся, що тут лише я.
У кімнаті запала мовчанка.

  Вони пройшли всередину мурів. Внутрішній дворик, оточений аркадою, був цілком порожній. У чотирикутній водоймі чітко відбивалася зовнішня стіна. Здалека вчувався лагідний плюскіт води.
«Цей дворик – це, очевидно, Альгамбра», - посміхнувся подумки Джек. Він уже не сумнівався, що місто, мури, замок збудовані за проектом землянина-архітектора. Щоправда, у архітектурному ансамблі будинків, площ, вулиць, повз які вони проходили, панувала цілковита еклектика. Здавалося, невідомому проектантові просто кортіло побавитися із відомими стилями.
«Що за хаос у нього в голові, - думав чоловік. -  Божевільний. Таким був колись мій сусід по кімнаті, Ден».
  Дена цікавило усе на світі, - якщо воно було кількасотлітньої давності. Фортифікації, озброєння, медицина – він був істориком-фанатом. Вільними вечорами він поглинав тонни відеокниг з зажерливістю удава. А потім, наче удав, лежав горілиць, засвоюючи нову інформацію та бозна про що думаючи. Джек був єдиним приятелем Дена: дружнє ставлення виявлялося у тому, що він терпляче вислуховував Денові монологи про середньовічні механізми, конструкції навіть способи страти. Приятель міг продемонструвати, наприклад, схему креслення, на якій було зображене щось схоже на ніж-півмісяць над лавкою. І розповідати, що це маятник, за допомогою якого колись людей начебто розпилювали надвоє.
- Але я усе підрахував: це байка. Цей маятник зупинила б сила тертя задовго до того, як він розрізав би когось. Лезо такої довжини і ширини хіба би подряпало людину.
Джек розумів, що хвороблива пристрасть до історії – просто спроба втечі від докучливого людського товариства, один із виявів «синдрому перенаселення», як його називали. Він і сам часто відчував щось подібне.
   Джек вирішив, що після закінчення навчання піде працювати на вантажному космічному кораблі, що здійснюватиме тривалі перевезення. За цю марудну роботу добре платять, а він уже тоді знав, для чого знадобиться чимала сума – для будинку з газоном перед верандою. Про плани Дена на майбутнє він не знав.

Дівчина спинилася. Джек, усе ще в полоні думок, спогадів та неясного передчуття, зустрівся з нею поглядом. У незнайомки був стривожений вигляд.
- Наш король добрий, - проказала вона. – Але він вбиває тих, хто не слухає!
Підбадьорливо звучить, нічого не скажеш. Проте вони уже підійшли до входу з площі у палац. Вхід охороняло двоє тубільців-вартових зі списами у руках. Ще раз глянувши на фасад споруди, чоловік зайшов усередину.
  Тут було прохолодно, хоч з вікон широкими потоками лилися гарячі промені денного сонця. У великій залі він помітив ще з десяток воїнів. Зненацька тубільці усі, як один повернули голови вбік одного з внутрішніх входів у залу – звідтіля долинали швидкі кроки.
  Варто було новоприбулому увійти, як  воїни і дівчина упали ниць і простяглися на мозаїчній підлозі. Джек зрозумів, що перед ним не хто інший, як їхній король. Правитель з амбіціями східного деспота, про що красномовно свідчить поведінка його підданців у залі. І від того, як він поведеться зараз, залежатиме, чи зможе він, Джек, дожити до вечора.
Астронавт швидко підійшов до короля. Той стояв із незворушним виразом обличчя, схожий на кам’яну статую, і лише коли Джек наблизився впритул, він широко і задоволено усміхнувся і міцно ухопив гостя за плечі.
- Чортяка тебе забери… Ден!
- Іди сюди, - Ден потяг його у бік вікна, - це дійсно ти, чи я уже здурів?.. Чорт!
Він міцно обійняв Джека, плеснувши його по спині, але враз відсторонився, ніби соромлячись своєї радості. Ден жадібно розглядав Джека.
- Не повіриш… Уперше за п’ять років бачу землянина! Але як… Звідки ти тут опинився… Ця планета віддалена від магістральних торгівельних трас. Що тебе сюди привело?
Це не було питання давнього друга, що радіє зустрічі. Розважливий, діловий тон.
- Я був змушений відстати від свого корабля і терміново повертатися на Землю, - пояснив Джек. А по дорозі у мене сталася аварія. Незначна, але мені потрібен час, щоб її ліквідувати.
- О! То ти тут сам? – світлі очі Дена допитливо втупилися у нього.
Джек зізнався:
- Так.
Король знову заусміхався – широко і задоволено.
- Ходімо, - сказав він, обіймаючи Джека за шию. – Сьогодні я влаштовую бенкет на твою честь!

Бенкет відбувся у головній залі. Джек із деякою осторогою дивився на величезні блюда з фруктами, рибою, та засмаженими тваринами, схожими на шестиногих зайців.
- Тутешня їжа чудово підходить землянам! – підбадьорював Ден. – Кажу зі свого досвіду!
Зголоднілий Джек жадібно уп’явся зубами в «заячу» ногу. До нього наблизилася дівчина із глеком у руках.
- Місцеве вино, - прокоментував король. Вино було терпким і одразу вдарило у голову.
   Розчервонілий Ден нахилився до нього.
- Нам треба поговорити одверто. Бачу, муляє тебе питання: що я тут роблю.
- Не дуже, - стиснув плечима Джек. – Ти знайшов, - випадково чи після довгого пошуку, -  планету, про яку не знають земляни. І замість того, щоб повідомити її координати і отримати винагороду, вирішив оселитися тут. Не треба сплачувати податків, місцеве населення кориться, бо вважає… королем?
- «Король» - не зовсім точний відповідник слова, яким вони мене називають. У їхній уяві я  - якесь божество… Що зійшло з неба. Але мені більше подобається саме «король», то ж я й наказав так до себе звертатися.
Я брав участь у пошуковому урядовому проекті «Обітована земля». Ми повинні були знайти планету, придатну для проживання землян. Лише я впорався із цим завданням. За гроші, які б я отримав за це, міг би купити на Землі острів, - заявив Ден. – Але я подумав: а чи не краще стати тут єдиним володарем… Дідько з ними, привабами земної цивілізації!
- Атож… Там перед тобою не падали ниць… - кивнув Джек.
- Облиш, - Ден різко змахнув рукою. – я зробив місцевим чимало добра: навчив будувати дороги, будинки, прокладати водопровід… Всього не перелічиш! Вони переконані, що я чудотворець, тому й бояться. А земляни?.. Вони б прилетіли сюди, розділили їхню планету на сфери впливу, почали б розбудовувати тут колонії, відтісняючи тубільців із кращих земель… Адже інтереси місцевого населення планети, придатної для заселення у проекті «Обітована земля» не вважалися приоритетними! Так, їх би асимілювали, тобто «цивілізували», а планету забрали б собі!
- Не гарячкуй, - відповів Джек. – Добре, що ти приховав координати планети. Я б зробив так само.
- Угу, - кивнув Ден, відсапнувши, - Лишайся тут.
Це була не пропозиція. Це був наказ, Джек одразу це зрозумів.
- Тут розкішне життя, але мені нудно лише з тубільцями. Хочеться поговорити з кимсь, рівним собі. Я добряче скучив за ці роки, - ні не за Землею, а за друзями. І ти… Що на тебе чекатиме там?.. Будь тут, місця обом вистачить! То як, згода? – він простягнув Джекові долоню.
- Звісно, згода, - Джек міцно потис простягнену руку.

  Бенкет продовжували надворі. Сидячи поруч зі Деном, Джек намагався продумати план подальших дій. Проте йому ніяк не вдавалося зібрати думки докупи. Він з’їденого і випитого голова стала важкою, мов камінь, і повіки заплющувалися. Він раз у раз позіхав і протирав очі.
   У чорнильному небі над головою яскраво сяяли два місяці. Щоб розважити короля та його гостя, тубільці розпалили величезне вогнище на площі та влаштували танці під відкритим небом. Омахи полум’я бухали вгору в такт ударам величезного барабану, у який били тубільці. На середину кола вийшов хлопець із двома запаленими смолоскипами у руках. Юнак почав вправно жонглювати ними під захоплені вигуки.
Перед очима Джека миготіли та підстрибували два божевільних сонця, що викручувалися химерними спіралями, окреслюючи у нічній темряві вогненні кола й вісімки. У голові глухо бив барабан. Він дивився то на високий стовп полум’я, що розколов ніч надвоє, то переводив погляд на танцівниць, що кружляли навколо вогню, мов комахи, приваблені світлом. Вогненні стріли феєрверків, - очевидно, привезених Деном, - злітали у небо, наче випущені із невидимого лука. Дим клубочився над головами, маленькі чорні фігурки із чудернацькими прикрасами на головах звивалися у дикунському танку, трусячи буйними гривами довгого волосся. У середині кола тепер була дівчина – тоненька і зграбна, вона моторно крутила чотирма смолоскипами. Джек прикипів очима до мініатюрної дівочої фігурки.
  - Гарна, правда? – п’яно засміявся під вухом Ден.
– До речі, друже, тебе хтось чекає на Землі? Ти одружений?
Джекові згадалося, що колись Ден пробував залицятися до Ірми, але дістав одкоша. Друг боляче це переживав, але потім ніби заспокоївся. А згодом Ірма почала зустрічатися із ним, Джеком…
- Ні, - засміявся Джек. – Я досі парубкую. У екіпаж зорельотів із далеких перевезень не беруть вродливих дівчат.
Вони пили ще, дивлячись на танок. Величезний калейдоскоп із мерехтливих світляків кружляв перед очима, то зливаючись у суцільну заграву, то розпадаючись на десятки блискучих крапок. Ш-шу! – свистіли вогненні батоги, розсікаючи повітря. У відповідь земля глухо стугоніла, як велетенський барабан. Джек відчув, як тепла прозора вода заливає вушні раковини, підборіддя та носа, змикається над розплющеними очима. Нараз він різко труснув головою і повернувся до Дена.
- Ти не все мені показав, - він глянув у вічі приятелеві.
- Звісно, - широко й добродушно посміхнувся Ден. При світлі полум’я його очі були золотистими.  – Ти ще не бачив найголовнішого. Ходімо, - у золоті очей навпроти Джека світилися доброта і щирість.

Вони повернулися у палац, минули анфіладу кімнат. Жестом зупинивши Джека на порозі, Ден зайшов до наступної зали.
- Прошу! Дозволь, кохана, представити тобі мого давнього друга, - вигукнув він. Зайшовши до зали, Джек сторопів. Поручі зі з господарем палацу стояла висока білявка. Це була Ірма.
Так, це вона жодного сумніву! Ірма стояла непорушно, простягаючи до нього руки, мов остовпіла він здивування. Вона була одягнена у широкий білий балахон із золотою облямівкою, що приховував обриси постаті, і дивилася на Джека мерехтливими сірими очима, у яких блищали сльози. Водночас жінка усміхалася, приязно та злегка іронічно..  
Звідкіля вона тут опинилася?! Пояснення її появи, одне одного безглуздіше, зароїлися у його голові. Джекові на мить дійсно приверзлося, що у його черепній коробці метушиться рій розтривожених бджіл, хапливо шукаючи виходу назовні. Тисячі маленьких жал голками впилися в мозок.
- Іди, іди сюди! – покликав Ден.
Джек глипнув на нього безглуздо. Проте Ден з усмішкою поманив його ближче.
- Може, обніметеся після довгої розлуки? – залізною рукою Ден притягнув Джека до дружини і мало не штовхнувши на неї, прошепотів другові на вухо:
- Я ще тоді здогадався, що вона любить тебе!
Джек побачив просто перед собою величезні сірі очі, такі знайомі, біляве волосся… Зненацька хміль, що нахлинув було з такою силою, минув утік, як морська вода у пісок. А з ним щезли і марення. Він зрозумів, хто ця жінка.
- Дене… то ти одружився з Апегою?!

  Запекла боротьба двох чоловіків тривала якихось півхвилини. Пручнувшись зі всіх сил, Джек штовхнув друга в обійми жінки, що далі стояла поруч, нерухома, із застиглою усмішкою на губах. Щось голосно клацнуло, і руки Ірми зімкнулися, наче лапка на миші. Ден дико закричав, прохромлений у декількох місцях залізними штирями, що ховалися у її широченних рукавах. Він заборсався і захрипів у смертельних обіймах, з його рота цівкою хлинула темна кров, забризкуючи білосніжну одіж убивці.

Звісно, це була не Ірма. Просто лялька, розмальоване опудало. Подібну до цієї іграшку придумав спартанський тиран Нубіс і назвав на честь своєї дружини – Апегою. Лялька мала вигляд жінки; ледь хтось засуджений до смерті наближався до неї, вона закидала йому на спину обидві руки, усіяні, як і груди, гострими шипами, які приховував довгий одяг. Джек знав це: вичитав у якійсь із книжок з історії, позиченій у сусіда по кімнаті…
  Ден якийсь час ще пручався, намагаючись розімкнути смертельні обійми, а потім стих, утративши свідомість, і обвис у руках Апеги. Незворушна і прекрасна, як чарівне видіння, вона міцно тулила його до своїх грудей, по-материнськи лагідно усміхаючись, і у її задумливих сірих очах, здавалося, стояли сльози.
  Джек спробував розтулити руки Апеги, проте схований у її корпусі механізм не піддавався його зусиллям. Зрештою він облишив це. Відступивши від пари, що завмерла в обіймах, він прошепотів:
- Що ж, я радий за тебе… Нарешті й ти знайшов справжнє кохання!

Через декілька днів йому вдалося полагодити зв’язок із Землею. Якраз на третій день, коли народився його син.
Довгий час на відео екрані світився напис «Режим очікування». Потім з’явилося обличчя Ірми.
- Так, усе добре, зі мною, і з дитиною. Такий гарний хлопчик, здоровий, щойно заснув ось. Але я мало не збожеволіла, коли ти зник., - Ірму душили ридання, вона почала схлипувати вголос.
…  - Не плач, люба, я тебе прошу…
- Ти казав, що жодного рейсу до народження дитини, ти мав лишатися на Землі. А потім просто зник, розчинився у космосі. І мені повідомили, що загубили твій сигнал! Ця твоя чортова компанія заявила…
- Ірмо, сонечко, я так завинив перед тобою, - Джек мало не ридав. – Ти не уявляєш, як я радий тебе чути…
- Я думала, що ти не прилетиш, що ти помер…
- У мене сталася поломка. А після неї стільки всього трапилося… Послухай, - голос Джека набув звичної твердості, - я скоро повертаюся на землю. І ще, Ірмо, я уже знаю, де ми виховуватимемо нашого малюка…
- Що ти таке говориш…

Тобі тут сподобається, Ірмо, думав Джек, оглядаючи пагорби, вкриті синювато-зеленою травою. Йому нестерпно хотілося чимскоріш побачити сина, взяти його на руки. Я підготував домівку для нас. Це гарна планета, невелика, але для нас трьох вистачить. І тут живуть приязні люди, і, ти не повіриш, але я тепер -  їхній король.
  Він видерся на верхівку пагорба. Раптово згадав: це була «газонокосарка». Ота чудернацька машина, якою батько викошував траву біля дому. Це її правильна назва.
Де ж старий узяв її? Невже поцупив у музеї старовинних речей?..
Подув вітру куйовдив волосся Джека і приємно холодив шкіру. Над замком попереду громадилися темні хмари. Збиралося на дощ.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Людина - істота суспільна,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 07-03-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.82895684242249 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …