Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2660
Творів: 49643
Рецензій: 94150

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Кінематографічна лірика

Циркачка_для Педро Альмодовара

© Владислав Івченко, 26-01-2009
(Продовження. Початок: http://gak.com.ua/creatives/1/13639) Чет відклав газету. Посидів. Його викликали на прийом, але він не чув. Знову прочитав, потім підвівся і пішов. Чет все вирішив миттєво. Він же був колись кримінальний журналіст, то швидко знайшов лікарню. Пройшов в палату. Міра лежала на ліжку в кутку. Дивилася кудись в стелю.
- Привіт, красуне. – сказав Чет і відчув, як у нього аж ноги тремтять. Ця жінка продовжувала його божеволіти, навіть зараз, коли лежала під брудною ковдрою у палаті, де пахло випорожненнями та немитим тілом. – Привіт! – Чет доторкнувся до її руки. – Привіт, Міро! Це я – Чет! – він тряс її безсилу руку, а Міра наче і не помічала. Лежала мовчки і дивилася в стелю. Чет теж подивився туди. Стеля, як стеля, давно не білена, з розводами іржавого, мабуть, протікала. – Міро! Привіт.
- Вона мовчить. – каже жінка з сусіднього ліжка. Вона вся в гіпсу, ноги витягнуті, на якихось розтяжках.
- Мовчить?
- Спочатку трохи говорила, а останній місяць мовчить.
- Чому?
- Не знаю. І дивиться у стелю. Мабуть образилася.
- На кого?
- На того хлопця. Здоровий такий. Ходив до неї, а потім перестав. Кажуть, він циркач, поїхав з цирком. А ви хто?
- Я? Брат. – бреше Чет і сам не розуміє для чого.
- Де ж ви були так довго?
- Я на заробітках був, в Португалії. Тільки лист дійшов до мене, сів на літак і приїхав. – знову бреше Чет. Дивиться на Міру. Господи, вона була худенька, а зараз зовсім шкіра та кістки. – Її що, не годували?
- Вона не хоче нічого їсти. Треба зондом, але нянечки не хочуть возитися.
- Сволота!
- За неї ж ніхто не платить. А зараз без грошей хворіти не можна. – каже жінка і зітхає.
Чет дивиться на Міру і ледь не плаче. Бідна дитинка, що їй довелося пережити! Спочатку та страшна травма, потім місяць у цьому концтаборі, який чомусь зветься лікарнею.
- Нічого, Міро, нічого. Все скінчилося. Далі буде тільки краще. Зараз, схожу до лікарів.
- Що з нею? – питає Чет у завідувача відділенням.
- Важка травма хребта. Вона назавжди прикута до ліжка.
- Назавжди?
- Ну, принаймні при теперішньому рівні розвитку медицину. Може у майбутньому щось і зміниться.
- Чому вона мовчить?
- Наслідки шоку. Тобто мовні центри не пошкоджені, вона може говорити і говорила спочатку.
- Але вона мовчить.
- Ну, вона дуже важко переживає своє каліцтво. Вона ж була циркачка, виступала, арена, а тепер ось лежить овочем в ліжку. ось і мовчить. Але вона заговорить. Час лікує.
- А вона чує? Просто я звертаюся до неї, а вона не реагує.
- Це теж ж шок. Вона хоче відгородитися від усього світу. Або вмерти. Ви знаєте, що вона пропонувала медичним сестрам?
- Ні.  
- Своє кільце, здається обручальне. Своє кільце за те, що вони дадуть їй отруту.
- Що?
- Вона хотіла і хоче вмерти. Це досить поширена реакція на такі важкі травми, як у неї.
- Господи!
- Так. Це дійсно важко. Але ми будемо прикладати всіх зусиль, щоб її стан покращився. Процедури, нагляд, ліки. Звісно, все коштує досить дорого...
Лікар дивиться на Чета. Той багато разів стикався з хабарниками і розуміє цей погляд.
- Зачекайте. Я так розумію, що вона прикута до ліжка і цього не змінити. То що ви тоді збираєтеся робити?
- Ну, як ви не розумієте, що за лежачим хворим потрібен спеціальний догляд! Потрібен масаж, вмивання, введення їжі, бо вона ж відмовляється їсти і ще багато чого, що не можна забезпечити в домашніх умовах. А у нас можна. Звісно, для цього потрібні гроші, ви ж розумієте, що бюджет виділяє якісь копійки і...
- В мене немає грошей. – каже Чет. – Але я можу її забрати до себе, якщо не буде паперової тяганини. Або нехай залишається тут.  
- Забирайте!
Лікарі з радістю дозволили забрати її, бо не знали що робити з безпритульної калікою. Кожне ліжко-місце повинно було приносити дохід, а тут лежить ця нікому не потрібна дівка, заважає заробляти гроші.
Чет приходить в палату.
- Красуне. Зараз поїдемо додому. Дякувати Богові, квартиру я не продав. Чуєш? – вона дивиться в стелю і не реагує. – Ладно. – Чет цілує її руку. Помічає, що немає кільця. – А де кільце? – питає у сусідки. Та відвертається. – Слухайте, було кільце, де воно?
- Старша медсестра. Але я нічого не казала. – шепоче сусідка і удає, що спить.
Чет повертається до завідувача відділення. Тикає в обличчя журналістське посвідчення. Так і не здав його.
- Або буде скандал, про те, як у скаліченої дівчини забрали кільце, або воно повернеться.
Лікар намагається увімкнути дурня, мовляв, знати нічого не знає.
- Тобто скандал? Тобто вам треба, щоб сюди приїхала міліція і вела слідство?
Лікарю цього не треба, він викликає старшу медсестру. Та спершу оборюється, що її в такому підозрюють, потім обурюються, що обручка зовсім не золота.
- Латунь пофарбована. І двадцятки не коштує! – кричить медсестра, але кільце повертає.
Чет одягає Міру, на руках виносить з лікарні, на вулиці вже чекає таксі. Їде до вокзалу, там заносить її в потяг. Купив ціле купе, щоб ніхто не заважав. Кладе на нижню полку, на іншій стелить їй постіль. Роздягає, укладає, сідає поруч.
- Ну що, принцесо. Як ти? – вона мовчить і дивиться кудись в гору. На верхню полицю. Точніше, у верхню полицю. Порожній погляд в нікуди. Чет киває головою, поправляє її волосся. Сальне, їж мабуть жодного разу не мили голову. – Нічого, приїдемо, влаштуємо баньку.
Міра мовчить. До ранку ані слова і потім, коли везе з вокзалу, коли заносить в свою квартиру, набирає ванну. Мовчить і дивиться в порожнечу.
Чет пробує ліктем воду у ванні.
- Те що треба.
Йде з Мірою, яку вложив на ліжку. Роздягає її. Несвіжий одяг, повний памперс. Прибирає все це. Дивиться на неї.
- Господи, ти як з концтабору! – вона дійсно страшно худа. Стирчать ребра, стирчать плечі, стирчать стегна, навіть на сідницях кістки стирчать. Цілує її у лоб. – Все буде добре, мила, тепер все буде добре.
Несе її до ванни. Думає, як її покласти. Вона ж зовсім безсильна. Не вигадує нічого кращого, як полізти у ванну разом з нею. Прямо в штанах та сорочці. Обережно сідає, тримає її. Починає плескати водою. Мочить її волосся, ллє шампунь, розтирає його, піною масажує голову.
- Ось так, ось так, моя принцесо.
Далі милить тіло, тре його мочалкою, змиває водою. Грязі багато, цілий шар на водою. Вилазить, спускає воду, Міру тримає під руки. Миє ванну, набирає знову води, знову миє її.
- О, це вже краще. Тепер ти чистенька, як нова копійка. Моя Мірочко! – цілує її у вушка. Вона мовчить і все дивиться в нікуди.
Чет витягає її з ванни, кутає у великий махровий рушник. Відносить у ліжко. Кладе, вкриває ковдрою. Міра починає тремтіти, аж чутно, як зуби цокають.
- Ти змерзла? Моя маленька!
Чет швиденько скидає мокрий одяг, витирається, одягає спортивний костюм і лізе під ковдру.
- Зараз я тебе зігрію. – обнімає Міру, кладе її на себе, притискає, згори кладе ще одну ковдру. Швидко стає тепло і Міра вже не тремтить.
- Отак краще? – вона мовчить. Так і лежать. Час від часу Чет щось шепоче Мірі на вушко, але від неї жодної реакції. Потім він кладе її, сідає поруч і починає кривити мармизу. Він вміє це дуже смішно робити, завжди всі сміються, навіть самі маленькі діти! Але вона дивиться повз Чет. Де б не був він, Міра дивиться повз. Чет дратується і уходить. Але щільно вкриває її.
На балконі палить. Цигарку, ще одну.
- Чете, привіт! – це Ігор. Йде вже п'яний, хитається, притримуючи сумку з фотоапаратом.
- Привіт.
- А ти що, не в Португалії?
- Ні.
- А що так?
- Візи не дали.
- От бляді! Пішли вип'ємо!
- Не хочу.
- Йо? Що трапилося?
- Нічого. Просто не хочу.
- Ти хоч не захворів?
- Нормально.
- Тут у магазині класне вино на розлив. Кримське! Міцне!
- Ні, дякую. – Чет киває товаришу рукою і йде у квартиру.
Міра лежить так само, як він її залишив. Господи, та вона хоча б очі закривала, а то дивиться і дивиться в одну точку. Це ж страшно! Чет кривиться, але стримується, починає посміхатися.
- Ну що, красуне, зараз масаж. Лікарі сказали, що двічі на добу тобі потрібно масажувати спину, щоб пролежнів не було.
Перевертає її на спину, мастить її кремом і починає масажувати.
- Я це вмію. Мене товариш навчив, він зараз в Києві різним депутатам спини тре. Мене запрошував, казав, що у мене до цього талант! Може оце і сам займуся. Треба ж чимось заробляти на життя.
Тре її. В нього сильні руки. Перебирає її всю.
- У тебе спина, як у дитини. Яка ж ти тільки маленька! І худа, як тростинка. Нічого, я тебе відгодую. Я ж добре готую! Так! І це теж! Я взагалі то талановитий!
Перебирає всі її в'язи, від потилиці і до куприку. Чет жорсткий і ніжний водночас. Дивиться на її, мне і відчуває збудження. Добре, що в спортивному костюмі, не так видно, як член пнеться. Чет різко вкриває її ковдрою. Бо розуміє, що йому зараз хочеться не м'яти її, а цілувати. І він може не стриматися. Він же так довго мріяв про неї! І це можна, він же у лікаря питав! Той сказав, що секс не протипоказаний, але обережно і з запобіжником, бо вагітніти Мірі в її стані неможна.
Він був би таким обережним, таким ніжним! Чет тікає на кухню, починає годувати їжу. Лікар порадив щось легке і поживне. Чет варить курячий бульйон і гречану кашу на молоці. Він вже багато років живе сам, то готує добре. Він готував краще всіх жінок, з якими жив. Можливо, в нього немає якихось там вигадок, він готує просто, але смачно і швидко. Це всі кажуть.
Приходить з підносом у кімнату. Сідає на ліжко, всаджує Міру біля себе, щоб вона могла спиратися на нього. Бере ложку.
- Ну, давай, спробуй. Бульйон зі спеціями. Смакота! – підносить ложку до губ, але Міра не відкриває рот. – Принцесо, ну, давай. За тата, за маму. Відкрий ротик. – Чет посміхається і цілує Міру у вушко. Але вона не відкриває рот. – Маленька, треба поїсти. Смачно ж.
Він вмовляє Міру довго, хвилин десять, розуміє, що їжа холоне, а Міра його наче не чує. Тоді просто бере і закриває вільною рукою її ніс. Кілька секунд і вона відкриє рот. Десять секунд, п'ятнадцять, двадцять, тридцять, сорок! Вона не відкриває рот і Чет відпускає ніс. Вона дихає. І дивиться в нікуди. Як і раніше. Чет аж розгубився.
- Принцесо. Навіщо ти мене мучиш? Я ж хочу, як краще!
Вона мовчить. Чет ще щось думає. Кладе ложку, береться за її рот двома руками, розтискує щелепи. Потім хапає ложку з бульйоном, виливає у щілину роту. Ще одну, ще, а далі Міра починає кахикати і пирскати тим бульйоном. Інші спроби закінчуються тим самим. Все ліжко в бульйоні і Чет теж. Аж ричить, вкладає її, відносить їжу. Потім прибирається на ліжку. Одягає на Міру памперс.
- Я все одно тебе кохаю. – вкриває її і виходить на балкон курити. Кілька цигарок. Потім приходить і вкладається поруч з нею.
Далі дні йдуть одноманітно. Чет купає Міру, робить їй масаж, годує через зонд, який купив в аптеці. Ще купив візок. На ньому вивозить Міру на вулицю, дихати свіжім повітрям. Лікар казав, що це дуже корисно. Якось йде вулицею, штовхаючи попереду візок, коли поруч зупиняється машина.
- Чете! – це той знайомий колишній співробітник прокуратури. – Привіт!
- Привіт, Сірий!
- А що це в тебе? – здається він тільки зараз роздивився, що Чет везе. – Тю, я думав, в тебе коляска! Оце так думаю дає!
- Не коляска. – каже Чет.
Знайомий підходить до Міри, дивиться, як вона сидить у візку і дивиться в те своє нікуди.
- А хто це? – шепоче Сірий на вухо Чету.
- Моя жінка.
- Жінка? Ти що, жонатий?
- Так.
- А що з нею?
- Нещасний випадок.
- А-а. – Сірий трохи перелякано дивиться на візок.
- І чим займаєшся?
- Та нічим. З газету звільнився.
- Ага, я чув. Твій же Кох в прокуратуру приходив, вимагав порушити карну справу!
- Що, серйозно?
- Та про що ж і кажу! Каже, щоб образа дією. І костюм свій показує. А там блекоти ще свіжі. Там вся прокуратура угорала, мені хлопці розповідали.
- І що, порушили?
- Та ну ти що! Послали його подалі, дебіла. А ти молодець! Відповів окупанту!
Чет лише киває головою. Той випадок з Кохом такий далекий, наче був і не з ним.
- То десь працюєш?
- Ні.
- А живеш з чого?
- Та є заощадження поки.
- А далі?
- Не знаю.
- Приходь до мене. Робота є!
- Не можу. На кого я її залишу. – Чет киває на Міру.
- А батьки?
- Вона сирота, в мене давно вже померли. І родичів немає близьких.
- Ситуація. – співчуває Сірий.
- Сергію, ти скоро? – кличе його з машини якась жінка.
- Так, зараз! – киває їй рукою і нахиляється до Чета. - Це Танюха! Я тобі розповідав про неї? З Палацу піонерів. Бомба! Ну все, я побіг!
Він вже сідає в машину, коли Чет кричить: - Сірий!
- Що?
- Я зараз масажем зайнявся.
- Масажем? Еротичним? – регочу Сірий.
- Цілющім. Якщо треба буде тобі, чи може знайомим якимсь, то звертайся. Беру недорого, роблю добре.
- Добре, буду знати!
Він їде.
- Хто це такі? – питає жінка у Сірого.
- Та знайомий один, Чет.
- А що то за потвора у нього?
- То жінка.
- Жінка?
- Ага. З нею нещасний випадок трапився.
- І оце він досі її кудись не спровадив?
- Та ні, він же її кохає.
- Ага, кохає! Вам, псам, тільки одне потрібно! – каже жінка, але не так щоб вже дуже обурюється.
- Ага, одне. – Сірий кладе їй руку на між ніг. – І друге! – хапає жінку за цицьку.
- На дорогу, дивись, йолопе! – кричить жінка і посміхається, задоволена жартом.
Чет штовхає возок далі, час від часу торкається носа Міри.
- Так, холодненький. Ну все, додому.
Везе її по вулиці, а Міра все дивиться кудись невідомо куди.
Чет заходить до кімнати, в якій лежить Міра. Показує гроші.
- Півсотні! Двадцять хвилин і є бабки! Золоті руки! – Чет показує свої кулаки. – Це ти мені допомогла. Тебе масажую, а сам думаю, чого б це і інших не м'яти? Та за гроші!
Він сідає поруч, посміхається їй. Міра його не помічає. Посмішка Чета в'яне. Принюхується.
- Так, здається треба поміняти памперс.
Скидає ковдру, закидає Мірини безсилі ноги, знімає памперс, потім миє проміжність, витирає рушником, сипить тальком, одягає новий памперс. У двері дзвонять. Чет не поспішає, старанно укриває Міру, поправляє подушку, потім цілує у чоло.
- Моя хороша.
Ще відносить використаний памперс, потім тільки йде до дверей. Відкриває. Там Сірий.
- Привіт, Чете!
- Привіт. – Чет здивований.
- Я до тебе на сеанс. Щось спина болить. Приймеш?
- Та легко! Проходь!
Проводить у кімнату, там спеціальний стіл для масажу.
- Диви, як ти тут все обладнав! – дивується Сірий.
- Роздягайся, лягай. – каже Чет зосереджено. Сам поки мастить руки кремом. Сірий роздягається, лягає. Чет починає вдити кулаками по спині.
- Чого не питаєш, де болить?
- Зараз сам скажу. – каже Чет. Проводить ще і ще. – Ось тут.
- Точно! Ну ти майстер! Що там?
- Остеохондроз, в народі солі. Зараз ми їх розімнемо. Дивись, може бути трохи боляче.
Чет приймається масажувати, мне і мне тіло товариша, той стогне, а іноді і скрикує.
- Та хватить вже, Чете!
- Ні, я тебе по повній програмі відпрацюю.
Мне далі, мне так, що і сам спотів і Сірий в поту. Нарешті зупиняється.
- Ну все, кінець.
- Ні фіга собі масажик! Мене як ціпом побили!
- Завтра зовсім боляче буде. Але я тобі всю спину звільнив, кілька місяців нічого турбувати не буде. А потім знову до мене. – каже Чет.
Сірий ледь підводиться, крекче, як старий дід.
- Я в лікарню на масажі ходив. Так там не так.
- Там медсестра на ставці. Погладить тебе і все.
- А де ти навчився? Та товариш був, займався цією справою. А я ще книги почитав, в Інтернеті полазив. Мені ж потрібна така робота, щоб з дому не виходити. Бо в мене Міра. Ось і знайшов.
Сірий одягається.
- А як вона?
- Хто?
- Ну, Міра твоя.
- Нормально. Тобто, як і раніше. Пішли, я тебе з нею познайомлю.
- Та почекай, дай одягнуся.
Разом ідуть в кімнату до Міри, яка лежить в ліжку.
- Міро, це Сірий, мій старий знайомий. Сірий, це Міра. – каже Чет.
- Привіт, Міро. – Сірий посміхається, киває головою і трохи нітиться через відсутність Міриної реакції.
- Тепер він мій клієнт. – каже Чет.
- О, так! Скільки я тобі винен?
- Тридцять гривень.
- Та ти що! За такий масаж тридцять гривень! Та я в лікарні по п'ятдесят платив! – Сірий лізе в кишеню, дістає гаманець, бере звідти Грушевського. – Тримай, менше не можна!
- Дякую! – каже Чет. – Ну, ми пішли.
Виходять з кімнати.
- Слухай, в мене коньяк є. Потягнеш? – шепоче Сірий.
- Коньяк?
- Так? За твою нову справу.
- Давай!
Переходять на кухню. Чет бере з холодильнику оливки, виставляє чарки, Сірий відкорковує пляшку. Наливає.
- Ну, щоб Чет-масажист був так само успішний, як Чет-журналіст.
- На здоров'я.
Випивають. Щось балакають на різні теми. Сірий щось жартує, а потім робиться серйозний.
- Ти вибач, що я питає. Не хочеш - не відповідай. Але що далі?
- Тобто? – не розуміє, чи удає, що не розуміє Чет.
- Що далі з нею? З Мірою. Вона ж інвалід?
- Інвалід. Лікарі кажуть, що залишиться прикутою до ліжка. Важка травма.
- А вона в собі?
- Тобто?
- Ну, чого вона мовчить, дивиться кудись?
- Теж наслідки травми. Спочатку больовий шок, вона ж майже з двадцяти метрів на арену упала. А потім ще шок від того, що стала інвалідом. Але говорити вона може і бачить все і чує. Просто зараз... Ну як тобі пояснити. Ну от як з комп'ютером буває, коли зависає. Так і вона. Але це тимчасово. Вона відійде, обов'язково. – Чет впевнено киває головою. Сірий наливає.
- Слухай, Чете, а правда, що ти її узяв уже отакою?
- Тобто?
- Ну, що вона з якимось пацаном жила. А потім, коли вже скалічилася, ти її забрав. Правда?
- Правда. Тільки я ж її і раніше знав. Я її випадково побачив. В Палаці культури. Я там статтю писав, а вона виступала. Тільки побачив і все. зрозумів, що вона моя. Тобто, що ми один для одного створені. Ну, це смішно так звучить, по-дитячому, але буває так, що от зустрічаєш чоловіка, ще вчора ти його не знав, а вже сьогодні такий він тобі рідний, ну наче частина тебе самого. Давай.
Чет випиває і Сірий.
- Закохався, як пацан. Ну, таке зі мною творилося, що капець. А вони тоді з хлопцем одним жила, атлетом. Вона про цирк мріяла, номер спільний готували. Ну і відмовила мені. Через цирк. Дуже вже на арену хотіла. Ще з дитинства. І потрапила. Виступала там, а потім впала. Там монтер п'яний був, коли страховку кріпив, щось переплутав, ось Міра і впала. Хлопець її відразу кинув, він же її не кохав. Так вона і залишилася гнити у лікарні.
- І ти її забрав?
- А як же? Я ж її люблю. Дивно це, наче і каліка вона, але ось гляну на неї і аж підкидає мене від ніжності. Дивлюся і плачу.
- Давай, третій тост, за кохання. – каже Сірий.
- Давай.
Випивають, жують оливки.
- Я на кохання тільки і сподіваюся. – каже Чет. – Що ото відтаю її. Вона зараз, розумієш, як камінь, як мертва. Очі пусті, мовчить. Воно спочатку важко мені було. Хотілося, щоб хоч би посміхнулася чи слово сказала. Казився просто. А потім подумав, що як же їй важко. Коли вона ось під куполом цирку літала, а тепер і рукою не поворухне. Ото важко! То я на неї не ображаюся. Я її люблю і я її відтаю. Буде вона і посміхатися і говорити. Буде жити. Точно тобі кажу! – Чет сам бере пляшку і наливає.
Випивають і виходять покурити на балкон.
- Я ото чого розпитувати став. – каже Сірий. – Що по місту вже плітки пішли різні про тебе.
- Що за плітки?
- Та дурниці різні, бруд. А я ж знаю, що ти пацан нормальний. Всім кажу, що не пиздіть, Чет херні не зробить!
- Так а що кажуть?
- Та верзуть аби що! Хто каже, що це вона через тебе плигнула з-під куполу, щось ти там її образив. Інші, що тебе з неї її хлопець застав, гирьовик, ото і помстився. Є і такі мудаки, які кажуть, що ти збоченець, калік любиш.
Чет аж зубами скрегоче.
- Таким відразу в морду давай.
- Та ти знаєш, в мене з цим швидко. – сміється Сірий і кидає недопалок у вікно.
Повертаються на кухню, допивають пляшку, Чет дістає ще одну. Вже її закінчують, коли Сірий зненацька починає плакати. Чет жодного разу не бачив, що він плакав.
- Сірий, що трапилося, Сірий?
- Мудак я, Чете, мудачило! – стогне Сірий і плаче, аж виє.
- О, Господи, чого це тебе? – аж лякається Чет.
- А ти, ти – молодець! Ти – людина! Людина, Чете, людина! – каже Сірий і киває головою.
- Та що з тобою таке?
- То. – Сірий ще плаче, потім припиняє, трохи заспокоюється, щось думає. Чет розливає останній коньяк.
- Давай, брате, вип'ємо.
- Не брат, я тобі Чете, не брат. Бо ти – людина, а я – мудак! Собаці я брат, чи свині, а не тобі.
- Чого це так?
- А того це. Що от любив ти жінку, скалічилася вона, а ти її не покинув. Хоча б міг! І хто б тобі погане слово сказав! Та ніхто! Але ж узяв її, турбуєшся.
- Так а як інакше? Я ж її кохаю.
- Як інакше? Я тобі скажу, як інакше! Просто – інакше! Ось я жонатий був, перший раз. На хороший дівчині, думав, що любив. Завагітніла вона, чекали дитину, я радий був, пупка почав чи не за місяць до пологів мочити. Народила жінка, а виявилося, що даун.
- Хто?
- Дайн. Ну ото знаєш, ходять такі. Як ідіоти. Обличчя у них однакові.
- А, знаю.
- Ото таке. Лікарі кажуть, що буває таке. Якийсь там відсоток невеликий, але буває. Що от здорові батьки, не наркомани, не алкаші якісь, нормальні люди, а дитина даун!
- Жах.
- Жах! Ось я і злякався. Кажу жінці, все, Валька, здаємо його в дитбудинок. А вона ні в яку! Каже, моя дитина, моя кров, не віддам! Я їй пояснюю, що воно ж і не людина! Овоч якийсь виросте! Ні бе, ні ме! Потвора! Навіщо він нам? А вона плаче, каже, що не віддасть. Думаю, ладно, це вона після пологів, хай відійде. Почекав тиждень, знову прийшов. Спокійно так пояснюю. Навіть книгу показував, про даунів цих. Що на все життя, що не люди, потвори! – Сірий мугикає, зображуючи уявного дауна. – Оце такі істоти! Навіщо, Валю, воно нам? Ми нового зробимо, нормального і не одного. А ця потвора, вона ж як ярмо, яке все життя тягти. До чого воно? Спокійно так кажу, с аргументами. А вона тільки плаче. І головою киває, що ні. Я вже і так і сяк, і просив і погрожував і на коліна ставав, що тільки не робив, а не переконав її дитини позбутися. Потім плюнув, кажу, що вибирай, Валю. Або я, або він. Я ж знав, що вона мене любить і я її любив, ми така пара була! Думав перебити того дауна. А Валя взяла і його обрала. З ним залишилася! Уявляєш? Давай!
Допивають коньяк. Сірий важко дихає, наче біг довго.
- І пішов я від неї. Залишив з тим дауном. Потім і з міста поїхав, щоб і не бачити. А вона ж його виростали. Сама. Бо хто ж за неї піде, якщо у неї даун? Сама досі живе і ростить його. Це йому вже двадцять років. Мужик вже! Тобто, овоч, звісно. Але дорослий!
Сірий замовкає і дивиться в стіл.
- Я про них забути хотів. І забув, майже. Хоч Валю я любив і даун той, мій же син. Моя дитина. Овоч, а моя! Але забув. Викреслив. А потім ото про тебе дізнався. І стало мені, Чете, соромно. Бо ось ти, чужу людину, чужу!, не покинув...
- Вона мені не чужа.
- Добре, не чужа. Але ось я! Я! Я свою рідну дитину покинув! І жінку, яку любив теж! Розумієш, хто я? Мудак я! Гівно! Скотина! – Сірий гупає себе кулаком по голові і знову плаче. Чет хапає я за руки.
- Не треба, Сірий, не треба.
Лізе в холодильник. Там ще півпляшки горілки. Допивають, потім Сірому дзвонить жінка. Він обіцяє скоро бути.
- Все, пішов я. Вибач, що ото намолов різного.
- Та нічого, Сірий, ми ж друзі.
- Молодець ти, Чет, молодець.
- Сірий, ти не переймайся. Що було, то загуло. Давай я тебе провожу.
- Та не треба, я на машині.
- Яка машина! Ти як чіп!
- Ну і що! В мене номера блатні, менти не зупинять.
- Менти може і не зупинять, а дерево чи стовп – легко. Пішли, я тебе в таксі посаджу, а зранку забереш машину.
- Та не треба, я поїду.
Але Чет невблаганний. Не пускає друга в машину, доводить до магазину, біля якого завжди стоять таксі. Садить Сірого, а зам заходить ще купити памперсів і пива. На ранок, бо так відчуває, що ранок буде важкий. Не помічає в магазині, що на нього дивляться двоє. Ті самі, яких він колись ставив на коліна біля Палацу культури. Зараз бачать, що він напідпитку, пасуть його, аж поки вийшов з магазину. Ведуть аж до темної ділянки, там кидаються. Один з битою, інший з монтувалкою. Валять з ніг і починають вбивати. Може б і зовсім вбили, та з будинку кричить якийсь чоловік, що вийшов покурити: - Ви що там робите? Зараз міліцію викликаю!
Чоловіки тікають, Чет лежить весь у крові. Він непритомний, можливо б так і помер, та увечері йде дівчина з собакою, великим догом. Пес цікавиться Четом, підходить, починає лизькати кров. Дівчина підсвічує мобільником, щоб подивитися, що то таке лежить. Коли розуміє, що то скривавлене тіло, то викликає по мобільнику швидку та міліцію. За півгодини приїздить карета швидкої і Чета забирають. Привозять у реанімацію. Лікарі дивляться.
- Нічого собі відпиздили!
- Ага, попрацював хтось.
Його б залишили до ранку. Якби вижив би, то б лікували, а як ні, то ні, але завідуючий реанімаційного відділення упізнав Чета.
- Це ж той журналіст, він же кілька разів приходив!
Нічого критичного в адрес лікарів Чет не писав, то його повезли на операцію. Точніше відразу декілька операцій. Бо щоб зібрати його до кучі, довелося добре попрацювати.
Він прийшов до тями лише на третю добу. Відкрив одне око, на іншому була пов'язка. Побачив медсестру. Хотів їй сказати, щоб подзвонила Сірому, але язик не слухався. Тільки замугикав.
- О, очуняв, лебедику! Зараз! – вона пішла кудись, а за півгодини прискакав міліцейській слідчий. Молодий, схвильований, бо ж виходив скандал. Чет хоч вже в газеті і не працював, але все місто його знає, до того ж у нього було багато знайомих в Києві, які підняли великий шум про той безлад, що твориться в Сумах. То побиття краще б було розкрити, але Чет нічого не пам'ятав, або нічого не розумів, бо слідчий питав, що трапилося, хто бив, чи казали за що, а Чет лише мугикав, як навіжений. Йому дали заспокійливе, а то він все намагався підвестися, а це йому було не можна.
- Що з ним, лікарю?
- Внаслідок травм голови пошкоджені мовні центри мозку. Деякий час не зможе говорити.
- Може тоді йому ручку дати, хай напише?
- Пане слідчий, у нього на правій руці залишився цілим лише один палець.
- А, ну так! – слідчий кривиться, бо згадує, що в столичних газетах писали, що напад був скоєний на Чета через його колишню роботу журналістом, бо ж злочинці навмисне переламали йому пальці на лівій руці. Хоча це було дурницею, ніхто пальців навмисно не ламав, просто Чет прикривав голову долонею, били якимось важким і тупим предметом, ось і зламали пальці, а також кістки у долоні. – Слухайте, може йому в ліву руку ручку дати? – знаходиться слідчий. – Ліва ж у нього майже ціла!
- Ну так, тільки третину фаланги на одному з пальців видалили.
Слідчий біжить в палату, сує олівець у ліву руку Чета і аркуш паперу. Після заспокійливого Чет тільки потроху стогне, але намагається вивести щось. Якісь коряві літерки. Чотири. Слідчий читає їх.
- Хер зрозумієш, що це таке! М-і-р-а, чи що? Міра? Що це значить? – питає у лікаря.
- Не знаю. Може, що вища міра. Ну, розстрілу бажає для нападників?
- Так зараз же не розстріляють. Чете, забув, що у нас же тепер тільки довічне! – каже слідчий до Чета. Той потроху стогне.
Сірий прийшов в лікарню лише через два дні.
- Бляха-муха! В командировці був! Закрутився! А тут мені таке кажуть! Чете, брате! – кидається до нього, цілує в бинти, якими щедро обмотана голова.
- У вас є ідеї, хто це його? – ввічливо питає слідчий, який знає, що Сірий працював в прокуратурі і взагалі поважна людина.
- Та не знаю. Може конкуренти, він же масажем почав займатися. Хоча навряд чи, клієнтів у нього було не так вже багато. А що, нічого не каже?
- Не. Пошкоджено там щось, нічого не може говорити. Тільки мугикає щось. У нього напади трапляються, його он і до ліжка чого примотали, бо бігти кудись хоче.
- Зрозуміло. От вже бідолашний. Якась ж сволота отак відмудохала!
- На смерть били. Лікарі кажуть, що дивом вижив.
Дивляться на Чета, який після чергового заспокійливого тільки щось стогне.
- Я йому олівець давав, думав, що може напише щось.
- А він?
- Вимагає, щоб нападників розстріляли. Хоча їх же ще знайти треба. Та і не розстрілюють зараз. Ладно, пішов я, на мені ще чотири справи.
Уходить. Сірий сидить з Четом. Щось говорить йому. Чет потроху приходить до тями, починає сіпатися, щось мугикати.
- Спокійно, спокійно, Чете. Все буде нормально. З лікарями я поговорив, гроші заплатив, будуть лікувати, як треба. Ну спокійно, спокійно, чого ти? Чете, це ж я, Сірий. Пам'ятаєш, як ми з тобою тоді набралися? Я ледь від таксі додому дочапав. – Сірий посміхається. Чет все щось мугикає. Сірий плескає його по руці, прив'язаній до ліжка. Чет зненацька хапає його руку і тисне. Звідки і сила узялася. Сильно тисне. – Що таке Чете, що? – Сірий аж злякався трохи. Чет щось мугикає, все гучніше. – Лікаря покликати? – Чет крутить головою, що ні. – А що?
І тоді Чет починає дивитися повз Сірого. Як Міра дивиться. В порожнечу, в нікуди.
- Що таке, Чете? – Сірий дивиться на нього. Цей погляд щось нагадує. Сірий збирає чоло у зморшки. – Міра!?
Чет мугикає і намагається кивнути головою, що так.
- Вона сама, вдома?
Чет так мугикає, що аж прибігає медсестра.
- Що трапилося?
- Нічого. Чете, заспокойся, я туди їду зараз же! – Сірий підхоплюється і біжить. Чет вмить заспокоюється. Не мугикає, не сіпається, просто лежить. І плаче.
Сірий повертається за кілька годин.
- Все нормально, брате. Жива вона. Ну, трохи важкувато їй довелося, але жива. Я знайому медсестру попросив, вона її зараз годує через зонд, а то я не вмію. Жива.
Чета виписали через три тижні. Він кой-як ходив на милицях. Сірий підвіз додому.
- Ти поки не виходь далеко. Хіба що навколо будинку обійти. А в магазин чи аптеку, я сам буду ходити. Лікарі сказали, що тобі потроху треба. Без напружень. Добре?
Чет киває головою. З мовою у нього погано.
- Ну все, давай. Якщо треба щось, дзвони. Просто виклик зроби. Добре?
Чет киває головою. Сірий уходить, Чет плентається у кімнату до Міри. Вона лежить, дивиться у стелю. Чет мугикає до неї, сідає поруч, бере її руку своєю, яка в гіпсі. Посміхається. Міра дивиться повз. Не помічає його. Чет торкається до її обличчя, знову щось мугикає. Жодної реакції. Сидить. Потім плигає на милицях геть.
Спить у іншій кімнаті, на столі для масажу. За тиждень вже ходить без милиць, через місяць знімають гіпс з руки. Він її розробляє. І весь час мугикає. Лікарі казали, що треба розробляти і мову. Він намагається, але язик, як ватяний.
Якось заходить до Міри. Міняє їй памперс, потім миє, далі годує, вкриває, дає відпочити. Далі перевертає на живіт і починає масажувати спину. Лівою рукою, бо права ще слаба. Проходить по хребту, перебирає кожен хребець, потім зосереджується на плечах. Мне їх, розганяє кров, знову спускається по ребрах, які стирчать з-під шкіри, як Міру не годуй. Мне їй поперек, переходить на сідниці, згадує Міру на сцені. Тоді, в Палаці культури, у синьому трико. Чета аж кидає. Тремтить, мне її сідниці і відчуває, як наливається силою член. Давно вже такого не було. Чет ричить, перевертає Міру, розсуває їй ноги, обережно закидає їх нагору, сам лягає, опирається на лікті, вводить. Дуже обережно. Потроху. Починає рух. Цілує її, пестить язиком, кусає губами, прискорюється, заглядає в очі. Міра дивиться повз. Прискорюється ще, важко дихає, стогне, кінчає, застигає. Залишається в ній ще деякий час. Потім злізає. Лежить поруч. Сам дивиться в стелю. Підхоплюється. Починає сіпати Міру. За плечі, за голову, хоче, щоб вона подивилася на нього. Але вона дивиться повз. Як завжди.
Чет стогне і тікає. Сидить на кухні, палить цигарку за цигаркою. Потім підхоплюється, одягається, біжить на вулицю. Шкандибає в магазин канцелярії, купує там маркер і пачку білого паперу, повертається, сідає перед Мірою, пише. На ліжку не зручно, приносить шахову дошку,  пише на ній. Показує Мірі аркуш з чорними літерами.
- Я кохаю тебе!
- Мені важко!
- Скажи мені хоч слово!
- Я тепер не можу говорити!
- Скажи хоч щось!
- Я кохаю тебе!
- Я не прошу кохання від тебе!
- Я розумію, що ти не кохаєш мене!
- І ніколи не кохала!
- Я все вигадав!
- Але хоча б скажи мені щось!
- Мені важко!
- Хоч слово! Хоч посміхнися!
- Побач мене!
- Благаю!
- Я ж небагато прошу!
- Міро!
- Я кохаю тебе!!!!
Чет сує аркуші з надписами Мірі перед обличчя, трясе їй перед очима, вона бачить, бачить! Але дивиться повз, не звертає уваги, наче нічого не відбувається, наче вона лежить в пустій кімнаті. Як завжди.
Чет стогне, тупає ногами, б’є кулаком по ліжку. Чет крутить головою.
- Що ти хочеш?
- Скажи! Я все зроблю!
- Не знущайся з мене!
- Я так не можу!
- Мені важко, Міро!
- Я заморився!
- Що ти хочеш?
- Чому ти не помічаєш мене?
- Хоча б слово! Міро!
- Слово! Посмішка!
- Невже це важко?
- Міро! Я кохаю тебе!
Він пише, як у лихоманці, вже всі руки в чорному маркері, навіть обличчя. Він стогне, кидає аркуші, рве їх, пише нові, показує їй. Міра не бачить.
Чет тікає на кухню. Палить цигарки, аж поки пачка не закінчується. Сидить, думає. Потім приходить, сідає поруч, цілує її руку, плаче. Пише новий аркуш.
- Ти хочеш вмерти?
Показує їй. Тримає перед очима. Міра дивиться в нікуди. А потім робить рух повіками. Так. Чет стогне і трясе перед нею аркушем. Тим самим. Потім рве його. На маленькі шматочки, розкидає по кімнаті. Пише новий аркуш.
- Ти хочеш вмерти?  - вона робить рух очима. Чет реве, як поранений звір, кидається до стінки, б’ється головою, падає. Лежить на підлозі, важко дихає, плаче, стогне. Потім повзе до ліжка, цілую Мірі руку. Пише.
- Я кохаю тебе.
- Я зроблю, як ти хочеш.
- Мені важко.
- Але я кохаю тебе.
- Подушка.
- Я покладу на обличчя.
- Я вийду.
- Ти можеш скинути.
- Просто рух головою.
- Ти можеш.
- Я кохаю тебе.
Риється в аркушах, знаходить старий.
- Ти хочеш вмерти? – Міра знову робить рух повіками. Чет підводиться, лізе в шафу, дістає звідти подушку. Велику пухову подушку. Її купили Четовій мамі у придане. Підходить до Міри, показує на подушку. Вони киває очима. Чет цілує її. Він плаче, його сльози падають їй на обличчя. Цілує знову і знову, дивиться їй в очі. Вона дивиться повз. Міра дивиться у своє нікуди. Чет кладе їй на обличчя подушку і виходить.
За півхвилини ноги Міри починають тремтіти, але голова не робить жодного руху. Агонія. І тиша. Тільки чутно, як на кухні стогне Чет. Повертається хвилин за десять. Обережно заглядає в кімнату. Здається, у нього ще є надія, що Міра скинула подушку і чекає його. Але подушка на місці. У Чета підгинаються ноги, він хапається за стінку, щоб не впасти. Йде уздовж стінки до ліжка. Скидає подушку. Міра лежить мертва. Здається, на її обличчі застила усмішка. Чет ложить поруч і починає плакати. Потім цілує її руку. Так з рукою біля губ і лежить. Довго. Відчуває, як рука холоне. Потім бере телефон. Викликає Сірого.
Той приїздить швидко, бачить обличчя Чета і все розуміє.
- Померла?
Чет стогне і знову плаче. Сірий обнімає друга, підтримує, щоб не упав.
- Ну нічого. Відмучилася бідолашна. Цього треба було чекати. З такими травмами довго не живуть. Нічого. Воно, може і їй краще. Хіба то життя було? Не плач. Пішли, вип’ємо, пом’янемо.
На кухні п’ють коньяк. Потім Сірий викликає швидку. Приїздить бригада, констатують смерть. Потім приходить міліція, але нічого підозрілого. Жодних слідів насилля. Та і яке насилля, коли он хлопець ледь на ногах стоїть, слова сказати не може. Хоронили Міру за два дні. Сонячно було, всі казали, що така і вона була. Поки не скалічилася. Чет йшов за труною, а на цвинтарі знепритомнів. Його в лікарню відвезли. Дуже слабкий був. Лікуватися треба. Сірий далі похоронами керував, відвіз всіх в їдальню, пом’янули бідолашну сирітку, яка нічого хорошого в житті так і не побачила.

Кінець.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Шкода

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© onore_de_balzam, 02-02-2009

[ Без назви ]

© Silverwolf, 27-01-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0532360076904 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …