

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	754
Творів:	11440
Рецензій:	17358

Наша кнопка

Код:

Художні твори Поезія Поема

Їдальня для крові.

© Roksolana, 29-05-2008
День перший. Медсестри, палати, палити , не спати, Аби ж то палити … Не вміє душі мідяк… Комусь дві доби тупцювати поволі до страти, Комусь уже страчено переляк. Стогнати, забити ! Між глюками - барбо – кап. Аптека повз риму грюкає в марлю білу? І грозами гупає хмариною на руках… Ще ти не померла під дрантям халату білим? Ще вуст тобі стогоном не перекосило? Іще не зотліла від стужі у білий прах? Благаю тихіше! А серце прострілене,,, Наче підбитий птах. Тах- тах, тах – тах, тах- тах… День другий. Яке все мізерне… Всі війни, слова , сарказми… Зломлено інеєм гілку розлогу і молоду… Ти також міг бути там, чи завтра твоїм плацдармом Скуйовдиться день майбутній - убрід перейди біду. Не кидай слова на смітник, бо смітника стане мало! І рот не криви, а виплюнь усіх рогоносців вспіх - Бо твій самосуд осудять - халатів багато стане Летить бумеранг у голову – злітає іклами сніг! Усе це життя , кохана, Змітають в совки аорти! Совою сивіє совість і і рута руда стоїть Ридає, радіє ридма , вигулькую слів отрута , Заваримо гарно кашу і станемо вилами пить. День третій. Усе скінчилось , любий, все, як треба, Лиш тільки десь далеко слів іржа На вістрі спротивілого ножа Знов ковзає душа під грюкіт неба. Тепер я знаю, чом в сто стін беріг Мою вразливість , мов примхливу квітку… Мені тепер і світку і досвідку! Зловісно витанцьовує барліг Чудного світу… І обличчя сірі Спросонку озвірілістю сміліли І усміх у добрі ліки не добіг. Проза злості - Жіночко, вийдіть з собакою з магазину! – це продавець, Цвенькнула підбором , аж ламалися пряники на вітринах. - А кому ж вона шкодить? Ото морда торгашеська – це бабуся з собакою. Оскалилася аж коронки приклеєні чвиркали трутизною. - Мені! Алергія у мене! Це продавець. - А у мене алергія на таких, як ви! І лайка брудна , і хто кого переломить… Плямистий собака соромливо ховає лапи… У нього ламаються вуха . І серце скрутилось в кулак. Це життя, люба… Проза крові. Поцілувалися два автобуси. Бампери, крила, фари , люди… Крові? Як моря усюди. Кров на очах ліхтарів… Поцілувалися два автобуси…Обнялися в них ті, хто їхали… Надто ті, хто висіли! А ми навіть не дивилися поганих новин… Кажуть одна радіостанція вирішила розповідати тільки про позитивне. Мізки ! їй не скрутило! Сто туди їй перетуди! Збанкрутіла… Стало тижня! Нікому не треба новин про хороше… Дайте людям брудної білизни! Дайте демографії! Нате! Втираю обличчя монітору від крові! - Це життя , люба… Проза жорстокості. -Сину, звідки ці сині відбитки пальців на шиї у тебе? Ми гралися в людину- павука! Мені було боляче, але сьогодні моя черга бути жертвою… А вчителька? Фарбувала нігті рідиною з морквяної смерті… Духовність дохне від байдужості… - Це життя, люба… Лірика любові. - Доню, долоньки - божі корівки! Доню, тулися іще до щоки... То коло вій солоненька надії цівка… Доню, я тілом обмию усі плювки. - Доню, клади на плече голівку. Жити нам треба, і баюшки- баю - спать… Повними жменями простоволосу зірку Вчися цупкіше за хвостик магічний тримать. День « надцятий» А ти все про любов і про терпіння, Вильнув зрадливо підлий той шакал І ти вже бомж словесного сопіння. І трави вже не трави, ТРАвів шквал. І знаєш, любий, в лігві псих- системи Цей і світ і той, а ще палати ромб… Вже ластяться лисиць буденні терни ,- Іду у ногу – мозок кволий зомб. А хтось зібрався тліти і вмирати , Хай кожен обирає свій тандем… Аби лиш не душа, як голі п’яти, А інше все на соки пережмем… Беру себе у роки – скільки вкотре? Аж ти від мого зойку посивів… Я ще навчуся будувати дзоти, Як ти умієш посмішкою брів. Лірика опору. І ти вже не ти… Не той, що колись, напевне. Покусане слово стікає в кривавий лід. Я – стерта. Я – серпень, порубаний смутком серпень. А ти лиш зіниці, що весь перестояли світ. Почується, може, - кордони між душ зітхають Та сонце в зеніті твій вовчий влещає оскал. Я – встою, Я – вистою. Я не втопила . Спливаю. Вже чую, як клацає стрімко стихією спрагла сталь. Набрякла словами до нитки промокла сутінь. І стрічкою гадина - на хмарі повітряний дім. Візьми із собою любов і краплину моєї люті, І всеперегінно себе не карай в катастрофі снів. І хай невідомим риком гарчить між хрестів дорога, Ти цілься у саме серце! Минуле - прозора сіль! Вампірами щастя брели ми на очі до Бога, Сліпими ставали й лизали ту сіль навпіл. Маленький театр і велика вагання драма… І пташка листа, що злякала родинний стіл. Ти цілься у серце, у серце ти цілься прямо! Одне лиш благаю, коханий, напевне у серце поціль!
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Згенеровано за 2.57246088982 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design