Сонечко світить і падає сніг,
Поранений птах на дерево ліг.
Західний вітер його колихав
Й він пригадав як по небу літав.
Світ у польоті – як на долоні
Б’ються об скелі краплі солоні.
Вітер свистить повз вузенькі щілини
В них поселились маленькі родини.
Згадував птах, що любив він співати
Краплі туману по листях збирати.
Він так багато хотів ще зробити...
„Дайте, будь ласка, ще хвильку пожити!”
І як же він міг колись нудьгувати?
Цілісінькій день у дрімоті проспати?
О, тепер він би знав що робити
Всіх би навчив як треба жити.
Враз понад лісом вітер здійнявся
Птах до сонати його прислухався.
Холодне повітря вже пахло весною
Бруньки від дерева рвались на волю.
А ранений птах ще на гілках лежав
Гарячою кров’ю і потом стікав.
Снився йому небокрай над горою,
Море безкрає, легкий шум прибою.
Загублені звуки круг нього літали
Мертво заснути йому не давали.
Отак він лежав у холодному мареві
В зимового сонця червоному зареві.
Він болю не чув, тільки мріяв літати
В повітряних хвилях нестримно ширяти.
Крила ослаблені вгору підносив
Душу свою у жертву приносив.
Тіло боліло, а він піднімався
Очі до неба звести намагався.
„Казали йому – ти намарне стараєшся,
З власною смертю чогось сперечаєшся”
А він їх не слухав, лиш вгору дивився
На власне спасіння щиро молився.
Його розуміли, йому співчували,
Але допомоги не пропонували.
Згодом привикли, не помічали
Птаха заживо вже поховали.
А він і далі лежав поміж гіллям
Перебивався якимось насінням.
В затишку дерева на ніч ховався
Але помалу якось поправлявся.
Згадував друзів, веселі компанії
І поєдинків суворі баталії.
Спогади голкою серце проткнули, -
Як всі про нього швидко забули!
Сонечко світить, знов падає сніг,
Птах у повітря піднятися зміг.
Рани глибокі без сліду зажили
Всі говорили – йому пощастило.
Тепер він не слухав, знав що робити
Тільки по-справжньому буде він жити!
Кожну хвилину буде цінувати
Тому, що тепер він може літати!
Птах глянув на всіх і піднявся до неба
Крім неба йому нічого не треба.
