Якби … якби ми так могли кохать,
Щоб у безпам’ятстві минали дні і ночі,
Щоб зорі нам дивилися услід
І розпускались під ногами квіти,
І лиш один у одного в очах,
Й довіра поверх неба … якби …
Якби у душах наших зацвіла
Одна на двох кохання квітка,
Та квітка, що зоветься просто - щастя
І радостей земних простих жадання.
Та квітка, що розпускається вночі
В зітханні й ніжних щирих ласках.
Її пелюстки – втіхи цвіт,
Листочки - подих світанковий гаю.
Але якби ж …
Якби ж могли б ми так кохать …
Не треба би було для нас удвох
Якогось писаного в книжках раю,
До нас на сповідь йшли,
Писали б з нас і тханки, і ікони,
Молилися б до нас й про нас,
І в нас просили б свої долі, якби ж …
Якби ж ми так могли кохать …
Ціни би не було тому раю
І можна було б залишитись назавжди
В любові справжній тій
Й вмирать від неї кожну мить,
Й жадать її аж до нестями
В тім затишнім, простім, земнім раю ...
Та лиш якби ж …
Якби ж ми тільки так могли кохать …
Сп»яніти й збожеволіти
Від теї квітки я хотіла би навік,
Як від магнолії вночі
Напитись запаху міцного яду,
І не прокинутися більше на Землі
Уже ніколи і ні з ким,
Лишитись там навік у твоїм гаю.
Якби … якби ми так кохать могли …
