Ця требна заполоч, як вічність:
Не прозирнуть, не осягти.
Так – наче вмерти мусиш двічі,
Щоб, смерті глянувши у вічі,
Цього шитва узор магічний
У свому серці зберегти.
Ста барв затаєне сплетіння,
Немов чаклунська ворожба.
У тому герці світла з тінню –
Минущі речі і нетлінні,
Єдвабний сміх і голосіння,
Відьомські чари і божба…
Сотаєш нитку невмолимо,
Життям ошуканий боржник.
Лиш думки даність одержима
Про часу плин, який не стримать,
Яким тобі рука незрима
Гаптує долю, мов рушник.
