

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	806
Творів:	12220
Рецензій:	18798

Наша кнопка

Код:

Художні твори Поезія Цикл поезій

Невчасна лірика

© Іггі Поп, 13-09-2005
Листок Не вмію дивитись на чистий листок Мені так охота його зачорнити Я б вічність дивився як в дрібних цяток Рождаються нові і новії діти Але ж, постривай! - Ні, друже лист, Я не прийшов тебе осквернити! Знаю – Ти пам’ятаєш все я пам’ятаю – Знаєш все ти Тому й прошу, вклоняюся, молю Тебе голублю цілі днини Оддай мені, небозі, ти часточку своєї сили, листочку милий біло-сивий Забудь Забуте небо наді мною Забутий спокій на зорі Коли почує хто, як вітер стогне Знайте ж! - То забуті сни Мої Ніколи я не був щасливий Благословенні у журі Лише ті ріки, що за мною Поринуть в небо На зорі Іриночці Послухайте, друзі, чи бачили ви Як небо сміється в обіймах весни Як ластівок вихір у хмари зав’ється Та разом з дощем знов на землю вернеться? То бачили? чули?.. хіба що у сні! Мені ж це все дарує одная посмішка її А як опівніч зорі сумують одинокі Чи бачив хтось як в морі тонуть зеленім дві зорі ясні?! Пірнайте хоч сто років – не буде з цього проку Аж доки на підійме вона повіки золоті Усі будують мури з картону та піску Ти будеш жити вічно в палаці з кришталю Бо в мене є надія прокинутись у сні В ту мить коли торкнуться мене вуста твої Вибір Ти – Вибір Ти Людина Навколо Тебе – Океан Він твій І Ти – Його Не знайдеш те що було би простіш: Бажаєш ти, щоб жили всі для Тебе? Живи для всіх Живи усіх Минає... невже у слова може бути солоний присмак запеченої крові на вустах? яка бездонна мука: любить, надіятися, жити та думать, знать, що все мине, не повернеться і вже недуже серце дружина зраджує? то байка все – вона вернеться! і знову їй усе минеться... летять, минають повз каплиці рожеві лиця і ще такі веселі лиця уже такі свинцеві лиця кружляє хмуре, жовте листя... заквітчається повесні і... промине не посміхнеться... зостанеться лише словечко єдине, вірнеє та щире але й воно колись минеться... Знак і Символ Поглянь на нього Це – твій символ У кожному його поруху, найменшому подиху Ти відчуваєш власне знамення Його заворожений погляд сповнює тебе незвіданим змістом Ти знаєш, для чого існуєш і для чого існує весь світ Нарешті ти зрозуміла, що таке бути собою Свічадо – ось твій Всесвіт Змалечку ти вдивляєшся в його барвисті мозаїки Прагнучи помітити в ньому хоча б власну тінь І з кожним днем знаходиш все більше підтверджень тому, Що все навколо існує лише задля того, щоб ти нарешті впізнала себе Лише грайливе відображення в світі символів Спроможне переконати тебе в реальності власного Я Поглянь на неї - Вона тобі лиш Знак, Який кожний день зраджує своє ім’я А ти добре пораєшся зі своєю роботою – Бути символом, стовпом всесвіту, Утримувати на своїх титанових плечах Її гротескні фантазми І не суть, хто кого залишатиме (Ти прагнеш свободи, вона – твого єства) Але суть, що завтра її символ воскресне І вже не в тобі, а десь інде Твоя ж доля - вічно блукати поміж безлічі пустих знаків Які ніколи не відкриють власного єства Для них ти – Блазень. Наївні! Але ти є свіжим подихом для цих легковажних метеликів, І знаєш про них все, окрім одного: Прийде мить, І ти розіб’єшся о скелясте днище чиїхось смарагдових очей Узрівши свою смерть Та народження нового Символу Скельце Афродіти Говориш ти: “Я кохання не знаю Тому, що немає його на землі...” – Одною рукою в обіймах тримаєш А іншою... – Цвяхи у серце забиваєш Мені, по черзі, та собі П’яніє погляд Зле здіймає: “Давай не будем – Я не люблю Коли говорять І не в склад: У мене хлопець був, а в нього Була дівчина, в якої теж був хлоп Котрий, до того ж, наразі мій хлопчина До чого все це? До “пішла б ти”?.. Давай не будем...” “Ну, давай...” “А ти візьмеш?” “Візьму...” “Даю!” Як солодко на мить У тобі був іще один І довго блукав я по світі широкім З пораненим серцем, питаючи всіх: “Ви чули про те диво-слово – “кохання”? Можливо, колись-хтось його і відчув?” “Жартуєш? Ніколи не чули такого То, певно, примарилось тобі уві сні!” Аж доки під небом на стежці високій Мені не зустрівся дідо старий: “Шукаєш, юначе, на світі кохання? Для тебе є скельце ось це чарівне Поглянеш крізь нього і все зрозумієш - Його ж бо давно ще колись загубила На скелях оцих Афродіта мала” Поглянув: У кожного з нас На серці росте диво-квітка вродлива: Вона у одних під бур’янами плаче У інших – зів’яла, посохла у мить Хоч той, хто за нею вчасно догляне Милується вічно красою її Поглянув на тебе: Поламані стебла Стара відьма-буденність з коріннями рве Але ще не пізно, і я нові зерна Посію у серце – Твоє і моє
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Згенеровано за 0.00990390777588 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design