Не вмію дивитись на чистий
листок
Мені так охота його
зачорнити
Я б вічність дивився як в дрібних
цяток
Рождаються нові і новії
діти
Але ж,
постривай! -
Ні, друже лист,
Я не прийшов тебе осквернити!
Знаю –
Ти пам’ятаєш все
я пам’ятаю –
Знаєш все ти
Тому й прошу,
вклоняюся, молю
Тебе голублю цілі днини
Оддай мені,
небозі,
ти часточку
своєї сили,
листочку милий
біло-сивий
Забудь
Забуте небо наді мною
Забутий спокій на зорі
Коли почує хто, як вітер стогне
Знайте ж! - То забуті сни
Мої
Ніколи я не був щасливий
Благословенні у журі
Лише ті ріки, що за мною
Поринуть в небо
На зорі
Іриночці
Послухайте, друзі, чи бачили ви
Як небо сміється в обіймах весни
Як ластівок вихір у хмари зав’ється
Та разом з дощем знов на землю вернеться?
То бачили? чули?.. хіба що у сні!
Мені ж це все дарує одная посмішка її
А як опівніч зорі сумують одинокі
Чи бачив хтось як в морі тонуть зеленім дві зорі ясні?!
Пірнайте хоч сто років – не буде з цього проку
Аж доки на підійме вона повіки золоті
Усі будують мури з картону та піску
Ти будеш жити вічно в палаці з кришталю
Бо в мене є надія прокинутись у сні
В ту мить коли торкнуться мене вуста твої
Вибір
Ти – Вибір
Ти Людина
Навколо Тебе – Океан
Він твій
І Ти – Його
Не знайдеш те
що було би
простіш:
Бажаєш ти, щоб жили всі
для Тебе?
Живи для всіх
Живи усіх
Минає...
невже у слова може бути
солоний присмак
запеченої крові на вустах?
яка бездонна мука:
любить, надіятися, жити
та думать, знать, що
все мине, не повернеться
і вже
недуже серце
дружина зраджує?
то байка все –
вона вернеться!
і знову їй усе
минеться...
летять, минають повз каплиці
рожеві лиця
і ще
такі веселі лиця
уже
такі свинцеві лиця
кружляє хмуре, жовте
листя...
заквітчається повесні
і... промине
не посміхнеться...
зостанеться лише словечко
єдине, вірнеє та щире
але й воно колись
минеться...
Знак і Символ
Поглянь на нього
Це – твій символ
У кожному його поруху, найменшому подиху
Ти відчуваєш власне знамення
Його заворожений погляд сповнює тебе незвіданим змістом
Ти знаєш, для чого існуєш і для чого існує весь світ
Нарешті ти зрозуміла, що таке бути собою
Свічадо – ось твій Всесвіт
Змалечку ти вдивляєшся в його барвисті мозаїки
Прагнучи помітити в ньому хоча б власну тінь
І з кожним днем знаходиш все більше підтверджень тому,
Що все навколо існує лише задля того, щоб ти нарешті впізнала себе
Лише грайливе відображення в світі символів
Спроможне переконати тебе в реальності власного Я
Поглянь на неї -
Вона тобі лиш Знак,
Який кожний день зраджує своє ім’я
А ти добре пораєшся зі своєю роботою –
Бути символом, стовпом всесвіту,
Утримувати на своїх титанових плечах
Її гротескні фантазми
І не суть, хто кого залишатиме
(Ти прагнеш свободи, вона – твого єства)
Але суть, що завтра її символ воскресне
І вже не в тобі, а десь інде
Твоя ж доля - вічно блукати поміж безлічі пустих знаків
Які ніколи не відкриють власного єства
Для них ти – Блазень. Наївні!
Але ти є свіжим подихом для цих легковажних метеликів,
І знаєш про них все, окрім одного:
Прийде мить,
І ти розіб’єшся о скелясте днище чиїхось смарагдових очей
Узрівши свою смерть
Та народження нового
Символу
Скельце Афродіти
Говориш ти: “Я кохання не знаю
Тому, що немає його на землі...” –
Одною рукою в обіймах тримаєш
А іншою... –
Цвяхи у серце забиваєш
Мені, по черзі, та собі
П’яніє погляд
Зле здіймає:
“Давай не будем –
Я не люблю
Коли говорять
І не в склад:
У мене хлопець був, а в нього
Була дівчина, в якої теж був хлоп
Котрий, до того ж, наразі мій хлопчина
До чого все це? До “пішла б ти”?..
Давай не будем...”
“Ну, давай...”
“А ти візьмеш?”
“Візьму...”
“Даю!”
Як солодко на мить
У тобі був іще один
І довго блукав я по світі широкім
З пораненим серцем, питаючи всіх:
“Ви чули про те диво-слово – “кохання”?
Можливо, колись-хтось його і відчув?”
“Жартуєш? Ніколи не чули такого
То, певно, примарилось тобі уві сні!”
Аж доки під небом на стежці високій
Мені не зустрівся дідо старий:
“Шукаєш, юначе, на світі кохання?
Для тебе є скельце ось це чарівне
Поглянеш крізь нього і все зрозумієш -
Його ж бо давно ще колись загубила
На скелях оцих Афродіта мала”
Поглянув:
У кожного з нас
На серці росте диво-квітка вродлива:
Вона у одних під бур’янами плаче
У інших – зів’яла, посохла у мить
Хоч той, хто за нею вчасно догляне
Милується вічно красою її
Поглянув на тебе:
Поламані стебла
Стара відьма-буденність з коріннями рве
Але ще не пізно, і я нові зерна
Посію у серце –
Твоє і моє
