Я не знаю навіщо про тебе писала вірші
Ті слова недоречні, вони грішні, вони не святі
Жодне слово не зможе на повну відбити той сенс,
Відобразити дійсність без надії в майбутній прогрес.
Сама дійсність ще глибша, трагічніша, легка й складна
Від її поворотів закипає моя голова
Вона дасть не оцінне, у вісні тільки бачене, те,
Що хотіли би мати, але гордість соя ж не візьме.
Намагалась писати, карбувати свої помилки
Не так легко сказати, намагання слабкі і крихкі
Зруйнувались на світлі тіні темні, химерні, п’янкі
Розлетілись шматочки, під промінням блищать, гомінкі.
Усі спроби забуті, в серці рана відкрилась жива
І її спричинили не удари, а твої слова,
Не означені межі, в які б доля могла уміститись,
Як не знайдено часу, коли легко буває проститись.
Одне слово: люблю, описати тебе ним можливо,
Що стосується тебе – все потрібне і надто важливе
Розум схибив давно, я на світі живу лиш тобою
І появу твою порівняла б хіба що з грозою.
Про тебе що сказати? Все не повне, двозначне і хибне
Твоя сутність магічна, надприродна, щаслива, чарівна
Ти розпалюєш всесвіт, ти народжуєш цілі народи
Ти продовжуєш жити, не зважаєш на злі заборони.
Описати над складно і навряд чи можлива задача,
Коли ти засумуєш, із тобою все небо заплаче,
Ти впливаєш на Землю і на інші планети і зірки
Від тебе не сховатись, хіба можна від Сонця відбігти?
Не пишу вже про тебе, всі слова закінчились до ранку
Ти чарівна істота, я на тебе чекала ще змалку
Ти захоплюєш повністю, собою наповнюєш дійсність
Тебе знаю як себе, не боюся уже твою грізність.
Про тебе не поясниш, для них дії твої нерозумні
Їм всіх слів буде мало, вони приспані, вони поснулі,
Але ти та людина, що звичайність в корінні зрубила
І вогонь сірих буднів назавжди у собі загасила.
Про тебе не напишеш, бо слова – лише відблиск – тьмяніють,
Вони ляжуть в сторінки, а сторінки з часом пожовтіють
Ти ж як сонце, назавжди будеш сяяти вдень і у ночі,
Не забуду ніколи ті палкі і полум’яні очі.
