Прокинешся – знову той самий відбиток неба на полотні,
худеньку холодні пальці на грудях, подібні до грат.
Вона тебе виплаче з найглухішої тьми,
по всіх підсвідомих нетрях буде тебе збирать.
Немов молоко, розлите сп’яну вчора на стіл, -
така в неї похіть, чиста, закута у сто нехотінь.
І навіть коли б задумав, не знайдеться сил
Відсікти від пам’яті світло-вологу тінь.
Та прийде жалоба. Темні, чумні місяці.
У місиві втечі…вона мов ще ближче…ось-ось…
Кровитиме довго-довго дівчинці цій
кожен, об кого спіткнутися довелось.
Отак, відділяючи небо від грубого полотна,
вийде з тугої ночі, бо треба ж далі, вперед!
…І раптом ти помічаєш, як мало тобі вікна,
як важко без грат на грудях і теплих її тенет.
