Гіркоти солодкавої дим наколисує спогад
світлоокої жінки у закутку темного бару,
на столі філіжанки висвічуються жовтобарвно,
на трояндах прозорить слізьми вечорова волога.
Це було вже - і розчин густий диму, дива і звуків,
разом з кавою б'є хвилепульсом у скронях і венах.
І розносить по залі пелюстки фантазій Шопена
блідочолий маестро, розкинувши крилами руки.
За вікном - довгогривий Адам і розкрилений ангел,
сотню літ не зійдуться ціною за бронзову ліру.
Засинаючий день посилає останню офіру -
усміхається їм, поки десь поміж зір не розтане.
А рука неуважно клопочеться над пелюстками,
стигне кава. Для погляду сутінки стін - не завада -
недалеко на схід і вже інша зоря понад ставом,
руки сонного лісу в обіймах палких листопаду.
Місто - самозакоханий красень на полі терновім
п'є кохання-вино, наче спраглий спекотного літа.
Тут навчилось дівча і його і любов розуміти,
і гармонію музики слів на віршованій мові.
За прощяннями - зустрічі, калейдоскопом на сцені,
що було - те було, вже не зміниш і не заперечиш.
Пригадалось колишнє, можливо, тепер недоречне -
"Залишилась барокова сутність лише на Музейній."
