Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2630
Творів: 48061
Рецензій: 92819

Наша кнопка

Код:



Художні твори Поезія Добірка сонетів

9

© Ірина Новіцька, 21-12-2008
Мій любий Гамлете, забудь стежки,
Які тебе водили Віттенберґом,
І універ, і місто тихим смерком,
Коли з пивниць вертають пияки,
І кнайпи, де із Юдком а чи з Берком
Ти кружеляв по-данськи наливки,
Щоб потім продирати сліпаки
Насилу за надтріснутим люстерком.
Нагальний лист зове тебе додому.
Твій батько вже в могилу ліг тісну,
Отрутою вколисаний до сну.
В трагедію, наразі не відому,
Веде твій шлях. Ступи ж без каяття,
Бо Доля виможе твоє життя.

Ви знову вимагаєте від мене,
Щоб я забув свій віттенберзький шик,
Оточення німецькомовне вчене,
Згнітив свій дух, здушив у горлі крик,
Щоб я облишив випади шалені
Проти моралі та міщанських вад,
Прийняв як даність підле сьогодення,
Через яке себе убити рад,
Забув свій тон піднесено-трагічний,
Віддав поклін хресту та владарям
І свій народ любив, дурний і вічний,
Смішного блазня з світовим ім’ям.
Що ж, хай по-вашому! Кінець повстанням!
Все я зроблю – і перше, і останнє…

Ти знаєш край, що на здоров’я схожий
Ще менше, ніж тифозний лазарет,
Який, немов обшарпаний скелет,
Лежить між псами і звестись не може?
Ти знаєш край – не Данію, збав боже,
Бо ж там Європа! – де й один поет,
Мабуть, ще не писав без трафарет,
Псевдопатріотичних фраз розхожих?
Ти знаєш край – закинуту ріллю,
В якій, мов зуби здохлого дракона,
Між зернами осоту й куколю,
Засіяна повстанська кров червона
І широчінь свободи безкордонна?
Той край я зневажаю… і люблю!..

Перехитрив ти сонечко судьбу
Дивись яких чудес отут накоїв
А світ стоїть такий як перше був
Така ж скульптурна група без героїв
Як здобич кволу він тебе добув
Поклав на дві лопатки обеззброїв
І падав дощ кривавих ран не гоїв
І падав бог який тебе забув
Змінялась осінь білістю завоїв
Зимових завірюх на плесі дня
І зціплювались зуби у зусиллі
Ти знову поправлявся від побоїв
І з честю волочив важке дання
Свого життя – господній син в екзилі

Не проштовхнувся ліктями туди,
Де праведним розписували ролі.
Руїнами світобудов броди,
Шукай слідів божественної волі!
Ти за життя так наковтався солі
З малим додатком теплої води,
Що навіть райські золоті сади
Не відкупили б віх твоєї долі.
Там, правда, всі колишні вороги,
Та й взагалі придурки і плуги
Тебе дістали ще в юнацькі роки.
Та ну їх на фіг. Від душі прости
І плюнь на все з такої висоти,
Як тільки судді вміють та пророки.

Ці репліки були для нього заважкі –
Не знав російської цілком актор-естонець,
Але чи то незримий янгол-охоронець
Йому нашіптував слова оті співкі,
Чи то він сам – і серця крик, і стук віконниць,
І гул кінських копит, і лінії стрімкі
Середньовічних замків – книг старих рядки
Він оживив своїм мистецтвом, дід-естонець!
І в час, коли отой дідусь, як голуб, білий,
Метався в вічності, немов оскаженілий,
І дух його між дійсностями зависав,
Свій біль плекаючи, мов перлу найдорожчу, -
Радянський критик, увійшовши в суть, писав:
«Немов у наші дні – ділили житлоплощу…»

По всьому вже! Відслужено мій строк –
Криваві коні крешуть копитами.
Прощайте, прапори, мости і брами
Невзятих міст…
Який важкий урок!
Чи не занадто, доле?.. Тільки крок
З любові у ненависть. Бог із нами,
Ступім ще в смерть!
Мундир із орденами,
І світло неба, й світлячки зірок –
Все чорнота! І тільки в цього дива
Душа не чорна – вірна і правдива,
М’яка, як віск, довірлива, пряма,
Піддатлива на зло і на оману, -
Та жертвою чийогось злого плану
В крові упала… Відслужив… Дарма…

Його ховали тихо – без відправ,
Без голосінь, без провідної меси.
Стелився сніг лапатий під колеса,
Лютневий вітер дико завивав,
Немов десь у пивничці струни рвав
Сп’янілий в дим музика-неотеса,
І сірота вечірня безнебеса
Ридала вплач. І білий світ ридав.
І прілий лист пошерхлими руками
До дерева простого припадав,
Прощаючись навіки: музиканте…
Хуртеча відгула свої анданте,
Сніги зійшли – хоч скільки хто шукав,
Та не змогли знайти тієї ями,
Де цвинтар тіло Моцарта сховав.

Тепер так легко осягнуть життя
Бездумною пустою маячнею
Поетам! Бо закохана в тертя
Безглуздих слів епоха й ми із нею.
Ми згодні на закуску і пиття
Лише в гучних покоях Пританею,
Й відповідальності за ахінею
Позбавлене поетове буття.
Ми грішники! Адже не раз, не два
В порожній келих никне голова,
І божевілля манить у тенета.
Але по тім надходить світла мить
Осяяння, і виклично дзвенить
Неокласична зваженість сонета.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Солідно, різноманітно, вишукано. Це вам не задунайські лімерики

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Невідомий поет Рабінович, 23-12-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78648400306702 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …