Ми не встигли.
посварилися вітер із лісом,
небо хмари до ставу притисло,
і посипались краплі достиглі
прямовисно.
Ми сховали
між вербовими косами пісню,
бо у грудях їй було затісно.
Блискавицями небо палало
понад містом.
А гітара:
"Я ніколи тебе не забуду,
я ніколи тебе не побачу."
Залишилась нездійсненим чудом
наша юність в долонях гарячих.
Бо - намарно.
Закрутили
безпритульні вітри по дорогах,
зневажаючи перестороги,
між широтами напорошили
перелоги.
Відкарали
ці дороги чужими краями,
стрічку фінішну ми перетяли
на підмостках життєвої драми
манівцями.
Наша лава -
наче зморшки , облуплена фарба,
щось вона нам нагадує звабно.
...А пір"на на скроні сріблява
безпорадна.
Все минає.
Очі різні у наших онуків,
рук твоїх мені вже не торкнути.
Ти ніколи мене не впізнаєш.
Час спокути.
Вечоровість мій спогад остудить,
проведу його поглядом вдячно.
..."Я ніколи тебе не забуду,
я ніколи тебе не побачу."
