

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	750
Творів:	11345
Рецензій:	17200

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Жіноча проза

Я - ДУРЕПА

© Alkosta, 18-05-2008
На прощання шеф навіть вийшов з-за столу і простягнув волохату лапу. Сказав, що після пережитих разом успіхів-невдач звик і поріднився, і вкотре наголосив, що як на новій роботі не складеться, двері для мене відкриті. Я подякувала за науку, за те, що він колись у мене повірив, що терпів всі ці роки. Потім шеф, от чого вже точно не чекала, дістав із легендарного портфеля торбу-скарбничку. Від того, що цей чоловік, який лінується елементарно в магазин спуститися в обідню перерву, який краще сидітиме голодний, ніж зробить зайвий рух у бік від маршруту машина–офіс–машина–дім, так от, від того, що він персонально шукав цей хенд мейд я розчулилася до мокрих очей. – Вона не пуста і не для грошей! І вже точно її не треба носити за плечима! Там уже лежить перша пригоршня твого досвіду. І я хочу аби вона завжди нагадувала, що саме це, а не гроші є справжнє багатство... Ми пообнімалися і я як ніколи близько відчула „фірменний” коктейль з його поту і Хуго Босс. Та на диво сьогодні це не дратувало, а навіть здавалося чимось своїм, рідним, якщо хочте. Вулиця дихнула по-весняному свіжою зеленню, яка напевне й не пахла зовсім, а лише колір новонародженного листя створював таку ілюзію, що все навколо цвіте і пахне. Навколо і всередині. – Хелов, нове життя! – сказала я, мружачись квітневому сонечку, що, здавалося, посміхалося сьогодні виключно мені. Настрій був препре! В розумінні препречудовий, препрекайфовий, препретакий від якого, власне, і пре. Безумовно, закони діалектики існують. Так воно і буває, що протиріччя накопичуються, ця вся невизначенність, щедро замішена на проблемах, депресняках і скріплена занепадницькими соплями, бродить, газує, смердюче булькотить... Та в один препрекрасний момент знаходиться каталізатор, ситуація нагрівається до кипіння і в результаті все мирно вибухає. Чи, наприклад, випущеним паром переганяється в щось принципово нове, спочатку мутне, але в принципі чисте і міцне. Ой, про що це я? До всього ще й ніс чухається. І те минуле видається лише інгрідієнтами, а головні перепони на життєвому шляху – лише горбиком, сходинкою, на якій будується щось нове. Ми озираємось, тішимось з себе , зверхньо вчимо тих, хто зав'яз у подібному болоті життєвих невдач , мовляв, це все фігня у тебе відбувається, а не проблеми, ти скоро сама це зрозумієш, от побачиш. Вони ніби погоджуються, хоч насправді думають: ага, тобі легко казати, я би на твоєму місці теж була б така грамотна. І невтямки людям, що на моєму місці проблеми зовсім іншого порядку і наступного рівня складності, що з вчорашніми дурницями і поруч не валялися... Я не можу сказати, що існування моє було поділено на періоди „до Сашика” і „після”, але те, що підйом, ці якісні зміни в настрої і ставленні до життя пов'язані з ним – безсумнівно. На роботі шеф зробив мене другою людиною в обхід усіх. „Бо злякався, що ми тебе вихопимо” – казав Сашик. Тоді здавалося це жартом, а зараз, виходить, що битий вовчисько шеф мав нюх і все правильно він злякався. І, можливо, не так втратити мене, заслуженого віслючка фірми, як майбутньої свекрухи з її неосяжними держбюджетними замовленнями. Та ж Марія Яківна влаштувала маму в Жовтневу лікарню і нарешті, нарешті їй зробили цю кляту операцію, що вже стільки років висіла на нас важкою бідою. Теперішня квартира – перший варіант, в якому мешкаю одна і почуваюся, як у власному гнізді – виявляється „ціни як для родичів” бувають в природі. І квартиру, і переїзд, все-все Марія Яківна, цього разу я не те що телевізора, навіть наплічника в руки не брала. Куди не ткнися, а останнім часом ніби невидима щаслива рука розмела хмари і простелила доріжечку. Навіть в інтернеті, не встигла вигулькнути, як однокласники і одногрупники буквально завалили своїми дружбами. До речі, тільки зараз дізналася, що зі мною, бачте, хотіли дружити, але трималися на відстані з-за моєї зазнайкуватості. А я все життя вважала, що зазнайкуваті вони. Ги-ги... Але ж завалили! Могли б і продовжувати триматися на відстані. Та що однокласники! Собаки вуличні , яких після одного жахливого покусання я так панічно боюся, й ті тепер дивляться скоса і шукають собі інші стенди для обгавкуванння. Навіть тиждень затримки, факт від якого раніше кидало в піт, я пережила з абсолютно теплими думками... – Алло! Ну як ти? – Порядок, забрала трудову, йду ось на маршрутку. А ти що? – Мама додзвонилася, як і домовлялися тебе чекають на десяту. Дивись не спутай: від зупинки по алейці до прохідної, потім направо до ліфта, „Парді-плюс”, Анатолій Петрович. Пам'ятаєш? – Сюплідрап , чивортеп йілотана ! – я вмію швидко в голові читати з-заду наперед. Іноді цим хвалюся. Коли в доброму гуморі. – Тафай-тафай, йілотана, удачі. Цьом-цьом. – До чорта! Сашик засміявся і відбився. Я була впевнена, що він скаже „ні пуха”. Мені вже робили зауваження, що часто перебиваю співрозмовників. Але це буває виключно у випадках, коли людина починає фразу, а я вже знаю чим вона закінчить і ліньки слухати до кінця не цікаве. Особливо хлопцям це категорично не подобається. З дівчатами легше, вони й самі тебе сто разів переб'ють, а от чоловіки... Адже їм завжди здається, що кожне слово випущене з уст – це щось унікально мудре і вагоме, прямо таки золото, яке вони висікають, що той олень копитом, чи баран. Чи гірський козел, чи хто він там. Правда, трапляються збої. Якось до нас звернувся депутат. Чи воно з перепою було, чи з виснажливого нічного засідання невідомо де невідомо з ким, але так вже він мукав, ну так уже тяг кота за хвоста, ну ніяк чолов'яга не міг сформулювати, що ж воно хоче. Я мовчки слухала з чверть години, марно намагаючись вхопитися хоч за якесь побажання, а потім взяла ініціативу в свої руки. Він: – Му, Я: – Тра-ля-ля-ля-ля. – А шо, гадіцца! Він знову : – Муму Я: – Ах, який вишуканий у вас смак! І тру-лю-лю,тру-лю-лю! – скатертинкою стелю. До останнього моменту я була переконана, що врятувала ситуацію і як ніхто порозумілася з клієнтом. А він же наступного дня пожалівся шефу, що його навіть не дослухали, а зразу почала напарювати своє. А закінчилось взагалі кумедно. Його дружина, така ж дама як він пан, приїхала з дочкою і замість розкішного, модного до крику варіанту, до вибору якого так майстерно вчора його підвели, зі шкандалем переграла на... – Алло, доню, ти куди пропала? – Ма, ввечір збиралася телефонувати, бо не хотіла раніше часу... – Щось трапилось? З Сашиком щось? – Ну що ти? Просто йду на нову роботу, ма! Здалося, люди на зупинці заздрісно заозиралися, так обіцяюче в мене вихопилось про нову роботу. – Що означає просто?.. та як же це, господи... спочатку підвищили, а тепер звільнили? – Марія Яківна зробила протеже і я туди йду. Подробиці ввечір. Як ти себе почуваєш? – Краще доню, вже практично оклигала, ось вишиваю Марії Яківні серветку на Паску... Приїду показатися хірургу і треба якось вручити... чи передати Сашиком... як гадаєш? Не знаю як ще віддячити... Скажи, що я за неї молюся... і за їх усіх... які добрі люди, господи... Не інакше і щойно разів зо два вона встигла перехреститися. Останнім часом мама стала якась неприродньо набожна і мене, правду кажучи, іноді це дратує. Особливо, коли починається, що Сашика вимолила вона. Виявилось мама сповідалася і пожалілася, що молиться-молиться, а „хорошого хлопця” все нема і нема. – Рибу ловлять не там, де вода, а там, де вона водиться! Гріх гнівити Бога, що її немає в калюжах. – Святомудро віщав батюшка , видно, ще той жартун, треба буде на нього хоч глянути як приїду. Мама зрозуміла буквально і вчила де ловлять рибів. На футболі, в бібліотеці, в спортксекціях, на виставці машин, про яку дізналася з телереклами і негайно кинулась телефонувати. Останнє мене особливо розчулило. – Тільки за перший день там побувало 10 тисяч відвідувачів, чуєш доню, десять тисяч! Виставка буде лише до неділі! – Добре-добре, ма, ось тільки домалюю і піду. – Ти почала малювати? – Так, табличку „цікавлюся машинами і трохи чоловіками” почала. Стоятиму з нею вранці на вході, а ввечір на виході. До самої неділі. Чи може нам зареєструватися окремим експонатом ? – Може, може! А „нам”, це кому? – Нам з табличкою! Того ж вечора мама телефонувала вдруге: – А от якби ти написала навпаки: „цікавлюся чоловіками і машинами”, знаєш, це мало би зовсім інший ефект. Я колись теж була як ти, і не без моїх вибриків батько пішов. Можливо з-за відсутності мужчини в сім'ї ти тепер така непокірлива... Але чоловіки повинні бути на першому місці, доню, насправді воно може бути й навпаки, але почуватися вони повинні тільки так – на першому місці... Мудра жінка крутитиме чоловіком куди хоче, на те вона і шия, але головою повинен бути він, а от ти-ти-ти-ти.., а вони-ни-ни-ни..., а в тебе на лобі написано-но-но-ноу... Коли мама заводить ці свої пісні робиться навіть не нудно. Мені жаль маму і в такі хвилини я чомусь люблю її ще більше. Я слухаю терпляче і мовчки, от якби тільки вона не починала, що Бог недарма теж чоловік, а жінки лише жінки і нічого більше. Бо цей дискурс я взагалі не сприймаю. Як пояснити мамі, що світ перемінився? Як пояснити, що це Сашик, а не я скромницею сидів у куточку і лупав довгими віями. І що це я, а не він висіла в тому ночнику (ночнику, а не в клубі одиноких розумних жінок!) практично догори дриґом, поки не взбрело в задурманену голову довести молодому чоловіку з інтеліґентним обличчям моєї мрії, що і серед цього смітника недоособистостей є достойні люди. А ніяк не пояснити, тому-то я і не пробувала. А відверто набрехала мамі, що познайомилася в бібліотеці. Засиділись до закриття, в мене впала куртка в гардеробі, він її підняв... Й зустріла голуба голубка... Її страшенно це потішило, чого і треба було досягти... – Мабуть ти йому сподобалась і він навмисне сидів до кінця! А куртка впала випадково чи не дуже? – вмить хитро метикувала вона. Та як тобі більше хочеться, мамусю, так і впала. Все – для тебе, все – на здоров'я! А знаєш, останнім часом мені все частіше розвидняється в кого я. Вимолила чи не вимолила, хто перший, а хто другий згодом затираться і стає абсолютно неважливо. А важливо лише те, що після цього лишається. Сашик – моя опора. Його друзі, знайомі, батьки, їх друзі і знайомі,– це все утворювало цілу фортецю з круговою обороною в місті Києві, за мурами якої не страшно нічого. За стільки років Київ не раз уявлявся мені величезним брудним базаром, оточеним замками, в яких живе панство. На базарі, в безправному болоті вовтузиться комашня, щось кудись тягне, радіє нещасним крихтам, які дають ілюзію ситого життя. А панство тільки споглядає це з висоти веж, а частіше взагалі не звертає уваги, хіба щоб поставити когось на місце. Я надивилася на них. Наші клієнти – тільки багаті люди і цю пихату печатку заможності на обличчі я навчилася розрізняти здалеку. За мурами добре, там немає законів, там все по-свойськи, своє для своїх. І сьогодні, після того що сталося, повітря Києва ще більше виглядає мені наскрізь запутаним невидимим павутинням зв'язків, на яких все тут тримається, дивом висячи в повітрі. Взаємна зацікавленність витіснює дружбу; дні народження, хрестини, весілля з людських свят перетворюються в ритуали, під час яких „хто”, „з ким”, „де”, „в чому”, „на чому” важливіше, ніж про що, власне, було свято. Чим спритніше людина вміє задіювати механізми взаємних зацікавленностей, тим швидше і вище вона піде, незмінно тягнучи за собою невід з командою. Марія Яківна, бухгалтер за освітою та менеджер за покликанням, в цих реаліях освоїлась як ніхто, за десять років виросши від звичайного клерка до людини, яка одним „розчерком пера” витрачає державні мільйони призначені для медустанов. (Так, мільйони, не вірте в байку, що на медицину з Київського бюджеті грошей не виділяють.) Напевне з-за цього до неї ходять на поклон і всі проблеми вона вирішує надзвичайно комфортно. Поки інші смикаються, оббивають пороги і п'ють валідол чи горілку, Марія Яківна лише бере телефонну свою книгу і зачиняється в сусідній кімнаті. Ця книжища з безліччю папірців і візиток між сторінками лежить у них під апаратом і досі мені здається сімейною святинею. Цікаво, що би вона сказала, якби майбутній внук її порвав? Чи викинув геть з балкону? Ой, певне у мене справді складний характер. Сама не знаю чому така дикість прийшла в голову. Я подарувала їй розкішну візитницю для цього прителефонного господарства, вона картки повставляла і відклала, а номери все одно переписала в книгу. І це в наш час! Воістину магічна, ритуальна книженція! Насправді Марія Яківна дуже добра і нежадна, в обмін на першого внука обіцяє нам нову квартиру, наприклад. Крім того вміє стратегічно мислити. Ця нова робота „по перекладанню папірців”– посада, яку я давно переросла, але по-перше там працюють „свої” люди, а по-друге там платять офіційно пристойні гроші. – А це означає, що декретні, якщо Бог дасть, ти отримуватимеш такі, як Сашикових три зарплати! – з материнською усмішкою говорила Марія Яківна, ласкаво тицяючи мій ніс пальцем. Ніби маленьку свою дочку. До речі, говорила зі мною виключно українською, гарною літературною українською з ледь відчутним західним акцентом, бо сама звідти. Хоч в сім'ї завжди російською. Зі ще більш відчутним ним... В автобус зайшла вагітна дівчина і я перша кинулась уступати їй місце. Ну от, що називається, ілюстрація думок. Чи варто казати, що без Марії Яківни мені й у голову не взбрело би шукати роботу заради високих декретних. А зараз вже й собі щось міркую, дивлюся ось, як вона сидить, ця баришня, як поставила ноги, як важко дихає це синьо-жовте пузатько. Це завдяки Марії Яківні дитина з чогось захмарного перетворилася для мене в щось близьке і бажане. А ще я вдячна їй за виховання такого Сашика. Бо Сашик... Сашик – душка, солоденький мій. Я часто відчуваю, що він – мій, а я – його. Цікаво і звідки взялося, що чоловік моєї мрії має бути лікар в окулярах?.. Ох... ще в цьому я не копалася... Я спочатку вагалася, чи не ілюзія, що люблю його? Бо розуміла, раз виникають такі сумніви – значить під сумнівом і любов. Отак гнітила сама себе, нещастя психоаналізне. Але неправильно це, неправильно, кажу вам. Бо мудрість життєва в іншому, і чим далі, тим більше в цьому переконуюсь. Те, що Сашик не викликає пристрасті й шаленого серцебиття, і те, що не кожного ранку я встаю і не кожного вечора лягаю з його ім'ям на устах... словом, я надзвичайно полюбила в собі це. Напевне ми вже дожилися до того віку, коли відсутність шалених пристрастей щодо коханого цінуються. Пристрасть – зло. Кілька разів моє серце було розбите, після кожного періоду піднебесного оргазмічного щастя дуже боляче падалось, і нині страшно навіть згадувати цей стан. І Сашик поділяв мої погляди. – Переважна більшість шлюбів, укладених внаслідок пристрасного кохання, розвалюються. Поки людина не навчиться розрізняти захоплення і любов, вона насправді не буде готова до шлюбу. Кохання – егоїзм, любов – самопожертва, часто повторював він. Обчитався якогось Фромма, чи кого там, і вчив мене. З Сашиком в нас були високі й цивілізовані відносини. Настільки цивілізовані, що часом бракувало романтичної дикості й взагалі простоти. Він, скажімо, категорично не сприймав, коли я вищипувала пів-батона по дорозі з магазину додому, чи коли пила не кип'ячене молоко. Чи не розумів, наприклад, навіщо їсти консерву з банки, коли можна викласти в тарілку. Взуття вони ставили виключно в шафу, в холод без шарфа з дому не виходив ніхто. В дитинстві Сашик був абсолютно ізольований від вуличних впливів і досі, мене це дуже смішило, коли матюкався, то мав вигляд хлопчика, що робить шкоду. В нього червоніли вуха і, здавалося, так і хоче озирнутися, чи не чує мама. Я дозволяла Сашику курити в себе на кухні , тому що вдома про це не могло бути й мови. А я, хоч і не переношу диму, отримувала надзвичайне задоволення, коли бачила, як він з цього кайфує. Досить часто „відриватися”, тобто робити щось таке, що не дуже можна , для нього було синонімом „відпочивати”. Не завжди це веселило, та зрештою, згадаймо себе в перші роки без мами. А він же й досі з мамою. Чим далі, тим таких дрібниць-дурниць проявлялося все більше, з одного боку ніби інтеліґентних й аристократичних, а з іншого – досить химерних та кумедних, але хіба це погано? Та вже наїлася цієї приземленості, вже прагнулось чогось вищого, врешті решт дуже хотілося сім'ї з цим чоловіком. А коли слухала подруг з їх проблемами і хлопцями – ще дужче і швидше... Корпуси колишнього НДІ стояли однакові, як на параді танки, які тут колись либонь і розроблялися. З одноманітними клумбами , фасадами, ялинками вздовж алей, не інакше, щоб заплутати ворога . Прийде він красти якусь розробку, а тут такий інкубатор. Поки розібрався, поки напитав, а вже йому креслення бензом'ясорубки підкинули, а не ракету, бери, порадуй своїх буржуїв! Бо доблесна баба Маня спалила тебе ще як тільки недожовану імпортну жувачку ти виплюнув точно в смітник. Ну це я фантазувала, звичайно ж, бо побачила при вході колишню дошку пошани, на якій серед реклам хтось приліпив плакат „Не болтай”. Але ці фантазії не далекі від істини, я точно знаю, бо був у мене один клієнт, колишній... Ой, табличка „Парді”, ой, ліфт, ой, і мене теж! В ліфті з'ясувалося, що на співбесіду їду не я одна. – Так, дівчата, окуляри не знімаємо, конспірації дотримуємося до кінця, щоб ніхто ні про що не здогадався! – прокуреним голосом прогиржала руда дівка, єдина серед нас без окулярів. Я посміхнулася, люблю незакомплексованих людей. Інші відморозились. І хоч в ліфті було досить темно, та і в коридорі теж – моноклі свої ніхто так і не зняв. Навіть та, що з порогу дістала книжку „Діловодство” і заходилася її гортати. Тільки не як студент перед екзаменом, а, як їй здавалося, з відповідним ситуації діловим виглядом. Тупо, правда ж? – А ви не скажете, де можна побачити Анатолія ...– я перехопила якогось патлатого майстрюгу в драних джинсах і шпіонських окулярах, що тинявся коридорами. – Васильовича? – Та... мабуть ні... зараз... – Невже Петровича? При цьому „Петровича” він вимовив якось таємниче, не без цікавості заглядаючи мені в обличчя.Я вже гортала блокнот. – А-а, так ви з приводу працевлаштування? Він напевне уздрів диплом і трудову в сумочці. – Взагалі так... угу, Петровича... – І тут Петрович! Хе-хе... Патлатий, не приховучи іронії глузливо скривився. І по тому, як він невимушено маневрував своїми емоціями, як зверхньо посміхався, врешті решт як вільно, по-хазяйськи почувався у непристойних джинсах в цьому модерному інтер'єрі крутої фірми, я здогадалася, що ніякий він не майстрюга, а можливо й маленький бос. Босик такий... хіповий... За темними скельцями не було видно, але мені здалося, що він оцінив мене з голови до ніг перед тим як під лікоть відвів у бік. Парфюм перемістився разом з нами і стало ясно, що належить йому. – У вас застаріла інформація, шановна. Анатолій Петрович, на превелике щастя, вже тут не працює. Вивчився, зарвався, накрав ідей та клієнтів і відкрив дзеркальний бізнес. Увірував, бідолаха, що наша натоптана стежина – це його дорога, виходить. І так і не засвоїв, що бізнес, який починається з муток закінчується болотом. А от з приводу працевлаштування я все ж рекомендую спробуватися тут. Бо от дивлюся на вас і бачу, що ваша дорога – туди. І вихоленим до неприродньо рожевого кольору пальцем він вказав на двері, біля яких кучкувалися дівчата. – Чекайте, але ж це „Парді?” Я вивільнила лікоть і збита з пантелику ще раз відкрила блокнот. Чоловік безцеремонно хіба що носом не всунувся в мої писулі. – Все правильно, у нас „Парді”, колись, правда, був „Пардіскес”, по несолідності, а лишився просто „Парді”. А от „Парді-плюс”, чи „Мінус” чи з коренем квадратним, – то все нечесно, від лукавого. Втім, як і все, що в сусідньому корпусі. Там і шукайте свого Петровича, раз він такий вам милий. Бажаю успіху. – майже шепнув він, знову торкнувшись ліктя, і пішов. – Шановна, закрийте, викиньте її геть, прошу вас. – зупинився біля ділової дівчини, – будьте собою, а не підручником, нас цікавить потенціал, а не знання. „Гм... Не здивуюся, якщо він не маленький, а великий бос і кожна драна дірка на його джинсах коштує, як окремі недрані джинси. Цікаво, а на переговори він перевдягається? А може він їх взагалі не веде... А може й собі треба було в окулярах прийти? ” – думала я в ліфті і піймала себе, що хотіла би вести переговори від його імені. Кажуть у дурнів думки сходяться. Звичайно ж справа не в дурості, а в близькості людей. Сто разів переконувалась у цьому: не встигаю подумати, як Сашик телефонує „просто так”. Чи я набираю, а в нього „зайнято”, тому що він набирає мене. Так було і цього разу. Не встигли пружинні двері прохідної випхати мене на вулицю, як заграв дзвінок. Після холодного кондиційованого повітря офісу стояти на квітневому сонечку було за кайф. – Жити добре! – повернулась я обличчям до сонця і дістала мобілку. – Ти йому сподобалась? – Спитай краще, чи сподобався він мені, якесь самовпевненне мурло. – Надіюсь йому ще не було це пред'явлено? – Сашик, я повинна сказати... в мене важливіша новина, але не по телефону. – Важливіша?.. І яка ж? – після довгої паузи спитав Сашик без найменшого ентузіазму. – Ну... хочеш зустріну тебе після роботи? – Хочу.. але кажи зараз!Не томи! – Олександр Сергійович, тримайте себе в руках. – Наташенька, вже тримав 5 хвилин тому, щойно звідти! Кажи, бо до вечора не доживу! - А ти пообіцяй, що доживеш!.. Сашик пообіцяв, але, не проживши й 10 хвилин став знову проситися. А потім, втомившись від моїх випендрювань, обірвав на півслові: – Ну все ясно. Цього й треба було сподіватися. Ти... ти залетіла... І так без настрою він виродив недоречне слово, з такою, як мені здалося, досадою, що мене чорти підбивали погодитися. Безсумнівно, я би так і зробила, але дві важливих новини за один вечір для мого Сашика було занадто і я змилостивилась. – Ти про що, любий? Я про роботу, про співбесіду, а ти про що? Сашик ожив і сказав, що пора вводити покарання за знущання над медиками на робочому місці. Я ж сказала, що після такої нежиттєрадісної реакції я викреслюю його з числа учасників гри в „Пушкіна і Керн” В тому, що вони зателефонують я майже не сумнівалася. Їм потрібна була розторопна людина, що тримала би в руках весь офіс і, принаймні, з того набору сірих мишей, які зібралися в коридорі, в мене була лише одна конкурентка – та сама руда дівка-живчик без комплексів. Але не думаю, що з таким прокуреним голосом і кублом на голові людину візьмуть в контору, де навіть в кімнаті переговорів крісла кращі, ніж були в мого шефа . Чим далі, тим чекання ставало нестерпнішим.Я сиділа в парку і вже кілька разів перевіряла чи є покриття, чи не завис телефон, чи не сіла батарея, – все боялася з-за дурниці пропустити своє щастя. Цю роботу хотілось. Я бачила людей, що там працюють, вони приємні і посміхаються. І краще бути офіс-господаркою у того самого босика в драних джинсах, ніж розбудовувати фірму з Анатолієм Мурловичем. Я вкотре прокручувала співбесіду, і чим глибше, тим більше знаходила моментів де схибила. Бо поки ті двоє мучили питаннями по суті, третій, писклявий і демонстративно розкутий, так і заганяв мене в кут. Як не коментував, то підкидав дотепні завданнячка на ходу, то питав щось у лоб, навіть відверто підколював. Хитрий, провокаціями створював мікростреси і дивився як я вигрібаю. Ясно, вони давали шанс розкритися в багатьох проявах, я-то не розгубилася, але ж зайвого наговорити встигла. Зате в цілому ми розмовляли на одній мові про спільні, однаково близькі нам речі. І саме це обнадіювало та підкуповувало. Цей патлатий напевне їм щось буркнув, бо надто вже докладно вони розпитували а що, а як, а чому, а звідки я дізналася, що є вакансія у них, а чого йшла в „Парді-плюс” . Я намагалася не вдаватися в подробиці, але коли знімали копію з трудової і писклявий спитав про... – Алло, це Віктор, стосовно роботи в „Парді”. Маю дві новини, погану і дуже погану! Може ви краще сядьте? Ну от, що називається у близьких дурнів думки збігаються... – Я краще зіпруся на сусіднього пасажира, якщо ви дозволите. – відповіла йому в тон, продовжуючи гру, затіяну ще в офісі. Віктор захіхікав. – Справа в тім, що на офіс-менеджера ви не пройшли, вам відмовлено... Кров ударила в голову, але на усмішці я збрехала, що насправді це не дуже погана новина, бо маю й інші варіанти. Кажу ж, язик мій дуже часто виступає сам і від себе. – Тихо-тихо, ви ще не вислухали дуже погану новину! – Відверто кажучи, його панібратська манера починала дратувати, – Кгм... ну... коротше, „Парді” пропонує вам спробуватись на іншій посаді. Я, хочу, – зі змовницькими нотками підбирав слова Віктор, – надіятись, що ви виправдаєте величезні наші сподівання , подужаєте цю роботу і залишитесь. Все залежить від вас, ну... і трішечки від мене. Не так багато, щоб на мене молитися, але не так і мало, щоби ви не зважали на це зовсім. Кажучи ще коротше, з вас мо-го-рич! Це було абсолютно несподівано і реально захотілося спертись. – Так, а-а... а в чому ж та дужа поганість цієї новини? – О! Я чекаю це питання! А в тому, що спокійне дівоче життя для вас закінчилось і ті гроші, які тут світять доведеться відробляти. Ви продаєтесь в трудове менеджерське рабство, але повірте, воно того варте. Це не секретутка, яку вам розрекламували як офіс-менеджера, йдеться про серйозну роботу, яка дає шанс змінитися самій і змінити якість життя. І я буду дуже радий, якщо все у вас... у нас складеться... Він повідомив, що завтра „чисто формально” необхідно познайомитися з босом, і вже з понеділка приходити в офіс. Що за день такий препрепре? От вже людська природа! Ще місяць тому я літала від підвищення і хвилювалася, що як з шефом щось трапиться, то це буде катастрофа. А сьогодні так легко й несподівано маю дві пропозиції, про які не мріялось, і навіть завищати не хочеться. Ще хвилину тому я терзалася, що мене можуть не взяти, а зараз йду спокійна як удав, наче сталася буденна справа, те що повинно було й статися. Ще не було зустрічі з босом, ще нічого неясно з таємничою посадою і тим Анатолієм Відровичем, а я вже почуваюся сильнішою, вищою і кращою ніж, скажімо, вранці. І все те, що минуло здається дурницями, а от те, що почнеться, – о, оце вже серйозні речі. От тільки б пом'якше сформулювати Марії Яківні, що її Анатолій Дурлович – мудакуватий слимак, і що якби навіть не впав з неба цей босикуватий хіпун, все одно я би ще гарно подумала, чи йти до нього. Але ні, ніяких особистих оцінок. Мотив один і дуже простий: більша зарплата і цікавіша робота. І чхати на декретні. Які аргументи тут ще потрібні? В вагоні метро я навмисне сіла біля реклам і вперше в житті стала розглядати їх з практичним інтересом. Єгипет, Туреччина, Чорногорія, Карпати. Ні, досить Карпат, досить дешевої романтики екстріму, кохання в наметі з мокрими ногами і мурашками в голові. Господи, я так мріяла щоби це відчуття захищенності настало. Коли не треба боятися, що завтра вкотре піднімуть платню за хату, коли можна відкладати просто так, коли від запрошення друзів в бар не будеш відбріхуватись і не конвертуватимеш його у дні сидіння на бобах, коли не відмовчуватимешся як заходить мова хто і де був, коли посильно буде нарешті обзавестися нормальним інтернетом, коли від розідраних колгот не псуватиметься настрій, коли не прискорюватимеш ходу серед продуктового розмаїття в маркеті, коли , чорт забирай, взагалі можна буде вийти з магазину з не зіпсованим цінами настроєм... Економія, економія, хто б знав як втомлюєшся від цього. Мені не треба дуже багато, але я точно знаю скільки необхідно заробляти молодій людині, щоб почуватися людиною, а не тарганом, що копирсається в смітнику. Коли вони спитали про попередню зарплату я прибрехала дві сотні й аж сама стрепенулась від озвученої цифри. Така сума в моєму віці, як здавалося, аргумент, що говорить сам за себе. Але видно не їм. Те, що шеф відривав від серця вочевидь для такого монстра як ця „Парді” – пил, іміджева зарплата. Інший масштаб, що ще треба пояснювати! Невже справедливість буває? Невже і справді ті безсонні ночі за підручниками, ці дикі відрядження, нічні чергування на розвантажках, це безкінечне обмеження себе не минули безслідно і мені воздалося? А може і справді мама вимолила? Мамуся, дякую за все. Я ще порадую тебе, сьогодні ж! Вперше за останні роки я нікуди не перекидалася, а вже з годину спокійно йшла пішки по Києву, до свого Сашика. І звідкись взялися такі сили, що ще трохи і знялася, і полетіла би, і полинула би кудись... ну хоча б до середини Дніпра, чи шо.., як та рєдкая птіца. Вирішили відсвяткувати . Я переказувала співбесіду – Сашик жував і мене хвалив. Потім розповідала про їх хитрі провокації – Сашик запивав, хвалив і їх. Потім сказала, що мені єдиній з 15 дівчат запропонували менеджерську посаду з більшими грішми. Сашик здивувався, що я була не одна, але знову похвалив, заявив, що геть не сумнівався і потиснув руку. Потім ми разом хвалили Марію Яківну. – А яка ж інша важлива новина? – нарешті розбудився Сашик – Ага, а найголовніше , Сашику, що все відбувалося не в Анатолія Петровича, а там зовсім поруч є така фірма „Парді”. А з „Парді-плюс” як раз все навпаки. Анатолій цей, як тобі сказати.., ну такий вже слизькуватий мудак, як виявилось... – Чекай-чекай, я щось не зрозумів, ти пішла в „Парді”?! Потай від нас?! Сашик навіть припинив жувати. – Ой, а ти знаєш це „Парді”? – зраділа я – А ТИ знаєш, що таке це „Парді”? – Ну, займаються медобладнанням для інвалідів... щось таке... але дуже хочу взнати більше. – А я... а ми... не бажаємо ні знати, ні навіть чути! І це саме... ну, знаєш... це саме найдурніше, що тільки можна було для нас зробити в даній ситуації, ясно? Як тебе туди занесло, питається? В грудях все обвалилося і стало пінитись, як завжди коли відчуваю, що з мене хочуть зробити вівцю, і перед тим як висловитися я заходилась рахувати до 30. Сашик надувся і сопів. – Ти знаєш чому Анатолій звідти пішов, наприклад? – Десять , одинадцять, ні не знаю, от саме про це там не висіло жодної інформації, але про все інше – дуже багато. Вони хворим допомагають, дітям, і взагалі там у них класно... дванадцять, тринадцять ... Сашко в розпачі розвів руками. – Блін! Ну от що ти їй скажеш... А мамі, мамі тепер як це все вивалити?! Думки сходяться не тільки у дурнів. Як видно, в розумних, на противагу забитим вівцям, які проходять конкурс ну хай не 15, але 8 чоловік на місце і виграють його , вони сходяться теж. Марія Яківна саме і подзвонила. – Ну що, привітай дівчинку, вона сподобалась, в понеділок... – встигла почути я і замахала, щоб Сашик мовчав. Набурмосений Сашик відгундів щось нейтральне . В повітрі висіла напруга. – Розумієш, ще затвердження їх босом, потім навчання, це все вилами по воді, може мамі поки й не варто... – Це хто бос? Цей патлатий каліч? Та босяк він, а не бос! Гомік! Педераст звичайний, родина мавпи. Як і вся його гнила контора, що на таких же сліпцях і озолотилася! – Чому ж, прикольна контора, там усі такі позитивні... а він каліка? Сашик пхекнув, встав і повернувся з коньяком. І дуже правильно зробив. Ми влупили по великій і трохи попустило. – Сашику, любий, а мені-то яка різниця, педик він чи ведмедик, звичайний чи надзвичайний? Яке діло до нього, коли даєтся шанс реалізуватися і пристойно заробляти? Я гарний менеджер, між іншим! І до речі, між тим, що обіцяла мама і ваш цей Анатолій ... – Правильно! От ти в точку попала! Анатолій наш, наша людина, розумієш? А патлатий – козел. З Анатолієм можна про щось домовлятися, а от патлатий тільки корчить з себе! – Так мама... має з Анатолієм якісь справи? – на голодний шлунок я швидко захміліла , і здогадки лише сходили в голові як кульбаби на галявині, але ніяк не могли вишикуватися в щось зрозуміле і послідовне. – Ти взагалі тямиш, що таке бюджетні гроші? Та мама з усіма має справи. З усіма нормальними людьми. Директор інституту, в якому ця „Парді” почалася з маленької кімнатки – наш давній друг. І він патлатому сприяв всюди і завжди . Оренду? На тобі оренду. Склади? На тобі склади. Фуру з гуманітаркою загнать? На тобі територію. Слово замовити, з людьми звести – та завжди будь-ласка! Ця „Парді” росла, як на дріжджах, звичайно, ж не без участі директора. А коли він попросив сина свого прилаштувати, рік в академці перекантуватися, – а балалайку ! „Він не наш кадр”. Це по-людськи ти вважаєш? – А я тут до чого?.. – А коли директор з мамою їх звів, і вона прийшла з цілком пристойною для нього пропозицією, знаєш, що він сказав? Мама все одно зробила як хотіла, і через його таки фірму, але ж для чого було корчити з себе типу принципового? І як він після цього вчинив з Анатолієм, що чесно горбатився на нього 5 років?.. – А що ж це за пропозиції такі пристойно-непристойні? – Пропозиції як пропозиції, на відкатах весь бізнес тримається. От патлатого й поперли, щоб не думав, що він – пуп Землі. – Як це поперли, якщо він в тому ж інституті й сидить? – Ні-і, інститут роздерибанили, і на його місці тепер Анатолій Петрович, а гомік в сусідній корпус переїхав. Так що „Парді” викинь з голови і забудь. Сашик мекнув ще одну, подобрішав і відверто вже варняґав. Настрій було зіпсовано остаточно. Я знала, що треба стримуватись, але ноги самі підвелися, а руки шукали гудзики. Я сказала, що роблю саме розумне, що можу для себе зробити – їду додому. – А я куди їду, не знаєш? Натякаю, я завтра вихідний, вихідний, як зрозуміла, прийом... Брели до машини обнявшись та хитаючись. Сашик вперто не помічав мою образу. – Я не в настрої сьогодні, просто вбита... – А якщо я приїду додому з запахом, то вбитий буду я! – А ти не дихай. – А в кімнаті вранці? – Скажи, що машину лишив на роботі. – Я маму ніколи не обманював і не збираюся. Тим більше, що це нереально! Обманути маму, ти в це віриш? Таке смішно й пробувати! – В мене гарячої води немає! – Нап'юся холодної! Та й помру молодий. – В хаті бардак. Поки прибиратиму тебе закрию в ванній, ти почуватимешся холодно, мокро і нікому не потрібно. – Краще в туалеті. З книжкою. – В мене не працює бачок. – А чому ти не скажеш хазяям? – Бо спочатку він працював. – Ну то виклич сантехніка. – Навіщо витрачатись? Для цього є залицяльники, не можуть одні, допоможуть інші... Сашик зупинився. Іноді на мене находить знущатися над хлопцями поки не дійду до межі. Стримуватись не вийшло, пар було спущено Я винувато обм'якла. – Не розумію, на що ти натякаєш? – Кажу ж, погансько мені. І гумор в мене поганський сьогодні.Пожалій нещасну... – А я кажу, що не зможу замовчати твої маневри, якщо явлюся.– Шепотів він, цілуючи моє волосся, – Ну вибач, я був різким. Але уяви, що твоя дитина зустрічається з хлопцем, ти цілі комбінації мудруєш, щоб вигідно його влаштувати, створити фундамент достатку в їх сім'ї, а він починає витворяти щось своє. Так не робиться, ну погодься! Сашик виправдовувався, наводив якісь приклади, а мені було страшенно соромно . І за самовпевненність, і що мало не підвела Марію Яківну, і за те, що він змушений це все говорити, і навіть за те, що напилася. Гнітили деякі речі, та з іншого боку так вже хочеться спокою, стабільності, того фундаменту достатку. Зрештою я лише шия і треба вчитися з цим миритися. Сашик повідав, що мама страшенно мною пишається, ще на початку зібрала довідки і з'ясувала, що я талановита і трудівниця . „Дєвачка молодец, но ей там не место.” – з любов'ю процитувв він. І мені стало зовсім тепло. Потім ми цілувалися. Я вибачалась, він теж. Потім Сашик купив мені букетик. Побачив, зупинився під знаком і купив. І все стало добре як і раніше. Солодко, затишно і до ночі. По-Пушкінськи лірично і по-Наталієкєрнськи... е-е-е... красиво, скажімо. Марія Яківна подзвонила вранці. Сашик почовгав на кухню. Цікаво, щоб я не чула, чи щоб мене не розбудити? – Звідки така інформація? Мам, ну я не знав, не розпитував... Та ми ще спимо, вчора в гостях засиділися... Та заспокойся, ма, я сам пам'ятаю цю історію... У відблиску скла дверей було видно, що Сашик стоїть на балконі голий . Це було прикольно споглядати голого волохатого мужчину, який скиглить і виправдовується перед мамою, як той хлопчик. І поки він там угукав і харашокав я відкрила, що невдягнений волохатий чоловік, що має ділову розмову мене збуджує. Потім Сашик хвилин надцять мудохався зі зливом в туалеті. – Що ти наробила! Ти все-все поламала! Після його соплежуйства перед мамою в ці крики важко було повірити. Я відкрила очі принцеси, яку щойно розбудили невиховані гвалтівники: – Ти про бачок, любий? Сашик люто метнув блискавицю і став шукати труси. – Вже всі все знають в цьому селі! Мамі вже доклали! – І хто ж це в нас, цікаво, такий докладайко? – В матері спитаєш!!! – А чому ти кричиш, любий? – Я кричу? Це я ще не кричу! Ти ще не чула, як я кричу! – кипів Сашик і прямо в кімнаті запалив сигарету. – Значить так, як я вже й казав... Мені раптом здалося, що він грає якусь роль. Сашик ніби відчув себе героєм кіно і головним вершителем моєї долі сьогодні. Він картинно випустив дим у стелю, потім кинувся натягати брюки, ну справді, не може ж бігбос, розумієте, вершити в трусах , і лише після цього продовжив, ходячи по кімнаті. – Про „Парді”, як я вже й сказав, не може бути й мови. Я думаю... Йому теж напевне здавалося, що він в образі, тому що минуючи дзеркало, він помацав щось на щоці, і став затягувати краватку. А щоб ніхто не сумнівався, що в цю буденну мить вирішуються доленосні речі, він неприродньо морщив лоба і супив брови. Та найбільше бісило те, що нічого він там, на жаль, не думає і не вирішує, а все, що треба вже подумано й вирішено за нього. Та й за мене докупи. – Та не думаю, а точно знаю... це серйозний фактор, там великі інтереси замішані, якщо моя дружина працюватиме на „Парді”... в цій сфері такі рухи можуть бути розтлумачені неправильно, нас не зрозуміють! – От хто перший вас не розуміє, так це я. Повір, я дуже вдячна твоїй мамі за клопоти, врешті без неї і не з'явилось би нічого, але чому, чому коли випав такий щасливий шанс отримувати нормальні гроші на нормальній роботі я повинна думати про якісь сфери і чиїсь тлумачення? Дружите?Дружіть! Мутите? Мутіть, а я, я тут до чого? – До того, що для тебе ціна питання – двісті доларів, а для інших – це принципи і стратегія. І я шокований, тому що досі не можу повірити, що ти розмінюєшся на такий дріб'язок. Що ти готова, я не знаю, ну буквально готова родину продати! – Можливо для тебе це й дріб'язок, а для мене дуже навіть ні! Тому що я одна! І я допомагаю мамі, а не навпаки! І мені немає на кого спертися! І для мене не двісті, а кожна сотня розписана на три місяці вперед, тому що їх не вистачає, розумієш, що таке не вистачає? – Слухай, моя зарплата вдвічі менша і не лякай, будь ласка! Ти забула, що гроші – це не головне в житті. Чи може зразу на панель, га? Повирішуєш усі свої тримісячні проблеми за тиждень, – а потім назад, в порядні люди, ніхто й не дізнається! – В мене є подруга, яка так і рятується, і не дай тобі боже дізнатися, що людей штовхає на таке! – Мама сказала, що береться доплачувати тобі вдвічі більше, якщо це так важливо. Аж до того моменту, поки ти не втямиш, що маючи голову, на цьому місці можна викроювати більше вдесятеро! – А я не хочу викроювати! Я хочу заробляти чесно, ясно? Мутна вода перетворюється в болото, ясно? Я відчувала, що як зараз не виміщу на комусь злість, то рознесе голову і втікла вмиватися. По дорозі перечепилася через його дурнуваті черевики типу „ностальгія за кооперативами”, кинуті посеред коридору, ще одна вольність, яку вдома він би собі ніколи не дозволив. Ну і не стрималась, щоб не швиргонути їх, рахітні, об двері. – Гол! Один нуль! Їм не пощастило! – скрикнула я. – Це що означає? Я питаю, що це означає? – Сашик прудко зірвався з крісла і вискочив у коридор. – Що? Це? Означає? – його вказівний палець тремтячи показував на черевик, а округлені до неймовірних розмірів очі пекли мене двома прожекторами. Я мовчки вмилася. Коли вийшла з ванни він все ще стояв біля ображеного свого черевика. – Я так і не почув відповіді... Це подарунок, між іншим... – От і добре.Мені теж колись мама чоботи подарувала. Ходили міняли потім. Я нахилилася, позбирала взуття , але коли глянула на цей скульптурно стирчачий палець, не стрималася. Сашик стояв нерухомо.Коли поранений, а тепер ще й повішений мною черевик весело загойдався на пальці, він глянув так, ніби то був щонайменше кавелик. – Жарт не вдався, все! Досить! Не хочу ні ваших, ні наших, нічиїх. Шукатиму своїх. Так що забули і проїхали. Ти будеш чай чи каву? – гукнула я вже з кухні. У відповідь тихенько клацнули защіпкою двері. Я ледве стрималась, щоб не кинутись слідом, бо подумала, що він міг лише відкрити і закрити, так вже було колись. На сходах завівся ліфт. „Можливо сусіди”, – лащилась остання надія. З вікна кухні бачила, як Сашик підійшов до машини, вийняв і причепив щітки на лобове скло, пообтріпував брюки, не інакше щоб усі подумали, що його спали тут вдягненого й на сіні, обійшов навколо машину і лише після цього відчалив. А я лише після цього зайшла в кімнату. На дивані лежало, хто б міг подумати? На дивані лежали сто доларів. Зім'ятих і кинутих на видне місце. Мені здалося, що містера Франкліна оце так покоробило від реготу. Віктор, як і обіцяв, зателефонував об 11.30. Сказав, що зустріне мене на вході о першій, бо, мовляв, треба узгодити деякі питання. Я добралася раніше і вирішила прогулятися біля корпусів. В усіх були однаковісінькі скляні прохідні, до кожного від зупинки вели радіальні алейки. Тут міг помилитися кожен! Мені відлягло і почувалася по-бойовому агресивно. Рівно о першій серед юрби, що вивалила на обідню перерву на ґанку намалювався Віктор. – Пунктуальність – ввічливість королів! – усміхнувся він замість привітання. – Це комплімент собі чи мені? – Нам обом! З ним було дуже легко. Віктор був балакучий, неприродньо балакучий, як для ділової людини, що підшукує кадри. І надто вже відверто переводив розмову в неділове русло. То розпитував, чи не люблю я боулінг, то натякав на якісь корпоративні шашлики. В усьому відчувалося, що він надзвичайно хоче сподобатись і донести свою виключну роль, я була й не проти. Тим більше, що і на мою адресу звучали солодкі слова.Казав, що мимо них пройшло багато кадрів, але тільки в мені він уздрів потенційно перспективного менеджера і запідозрив справжню бла-бла-бла і т.д. і т.п. Ми базікали про що завгодно крім зустрічі з босом і таємничої посади, й мене це насторожило ще на п'ятій хвилині. Але тут загуділа мобілка, він глянув на дисплей і відійшов з дуже серйозною міною. – Ну от, сказав, що до вечора його не буде, але реально організувати зустріч десь у місті після шести. Він зможе на півгодинки перетнутися . Настрій остаточно скотився вниз. – Дуже шкода... виходить ви дарма приїхали... але боси... на те й боси, щоб не звітувати перед підлеглими... звикайте ... – До речі, ми з ним знайомі. – Справді? – вирвалося у Віктора і він якось нервово запосміхався – Ну...майже... розмовляли ще в офісі... про „Пардіскес”... – Ну і чудово! Вважайте робота у вас в кишені.–Чомусь підбадьорив мене Віктор, наче досі це було під сумнівом. Домовились, що він зателефонує і попрощалися. Я відійшла з почуттям досади, що не сказала у вічі, що бачила, як на дисплеї світилося 13.30. Тобто в ролі боса сьогодні був будильник і за таку фігню треба було поставити чоловіка на місце, не відходячи від каси. На додаток, вже на алейці я впізнала вчорашню руду дівку. Правда, сьогодні замість кубла вона мала досить ефектні кіски. Віктор вже стояв на ґанку і здалеку їй посміхався. - Давай-давай, помацай ще одну перспективу для потенції, претендентку на сексуально-трудове рабство, в якій можна запідозрити справжню бла-бла-бла. Як раз за обід встигнеш– бурчала вголос, шуруючи до зупинки. Інші трактування того, що відбувається мені рішуче не приходили в голову. Як завжди в перший день болів живіт. Я лежала на дивані, не хотілося ні їсти, ні пити, ні дивитися телевізор, ні, тим більше, читати. Просто лежала і страждала . І тішила себе лише тим, що життя як зебра, і після білої смуги неодмінно настає чорна. А зараз біла чи чорна? А може зараз і є та сама горезвісна жопа, до якої приводять ці всі полоси? А чому нікого не цікавить що йде після жопи? От мені, наприклад, дуже актуально знати чи після жопи йде чорна, чи все ж біла смуга?А може я і справді ідіотка, якщо мене цікавить така дурня? Після обіду телефонував Сашик . Один раз. В мене мелькнула думка накупити на 100 доларів поповнень і перекинути йому на рахунок, але я відкинула її як жлобську. Придумала, що візьму їх , пожмакані і започаткую фетишистську серію „потрети мої козлів”. Розвішу прямо в коридорі. Щоб кожен жеребець, кожна тварина з яйцями, яка заходитиме колись в це помешкання їх бачила. – Вони справжні? – питатимуть коні , розглядаючи купюру під рамкою – Так, справжні козли. – А чому пожмакані? – Бо вони їх жували. Козли ж харчуються капустою, ти не знав, любий? – відповідатиму мило я. Добивалася подруга, та, що найбільше нерівно дихала до Сашика, невже геть і в повітрі запахло? Потім шеф. Цікаво, чи не могли вони телефонувати йому, а він розпатякати Марії Яківні? Блін, що буде з квартирою?.. Дзвонила мама. Вона вже закінчила серветку, яку вишивала для „свекрухи” на паску і хотіла спитати що і як. Звичайно ж я ні про що не призналася. Телефон ніби відчував, що мені хочеться спокою і на зло пілікав цілий день. Якісь невідомі київські номери, може Віктор , може Сашик, може якісь старі клієнти. Вже після обіду телефонувала його мама. Спочатку з міського, потім з мобілки. Марія Яківна, яка водила мене до лікарів, яка підкидала потужних клієнтів, яка влаштувала мою маму в Жовтневу лікарню, врешті решт. Цікаво, що би вона сказала Сашику, якби дізналася про ці сто доларів? Це був єдиний дзвінок над яким я вагалася.Але й він замовк перш ніж зважилась взяти слухавку. Після цього телефон не озивався і я зрозуміла, що нікому вже не потрібна. Що мене викреслено, бо я ніхто. Я пішла вмиватися. Дивилась в деркало, то мружилась і тоді здавалася сильною, то складала брови дашком – і тоді була жалюгідною. Я дивилась на себе іронічну, розумну, злякану,пихату, слабку... Корчилась перед дзеркалом, намагаючись докопатися до себе справжньої і вибробувати, позмагатися хто – кого. Останні кілька хвилин витріщалася як скажена. Потім ослабла і заплакала. Я здалася. Стало жаль себе до сліз. Як іноді буває жаль хворих калік, людей яких обділено фізичним здоров'ям. Сльози гарячими чорними від олівця смугами обпікали щоки, я востаннє зиркнула в дзеркало і зрозуміла, що їй насправді анітрохи не жаль мене. І здогадуюсь чому. Бо я – дурепа.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ірина , 22-06-2008

Дуже сучасний і життєвий твір!!!!!!! Раджу всім почитати!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елін, 13-06-2008

Вав!!!!!!!!!Я прочитала цей твір із великим захопленням.
© Елін, 13-06-2008

Цікаво!!
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Жіноча Проза, 12-06-2008

[ Без назви ]
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Людмила, 18-05-2008

Згенеровано за 0.0177330970764 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Я - ДУРЕПА

[ Без назви ]

Дуже сучасний і життєвий твір!!!!!!! Раджу всім почитати!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Вав!!!!!!!!!Я прочитала цей твір із великим захопленням.

Цікаво!!

[ Без назви ]