

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	755
Творів:	11468
Рецензій:	17394

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Соціальна драма

Колискова

© Олекса Мельник, 03-05-2008
Пам’ятаєш, мамо, ось ту колискову? Я ніколи не міг подумати, що ті слова не твої, а вигадані кимсь до тебе, але ці слова завжди були такими сильними, що брали мене за душу. Ти співала про те, що я маленький синочок твій і ти пошиєш мені вишиванку, а батько зробить мені дерев’яного коника і шабельку. От коли я все це буду мати, тоді і поїду від вас, залишу. І ще мені, чомусь, здавалося, що я в тій колисковій повинен загинути. Поки я був маленьким, то мені було спокійно і затишно від твого голосу, та потім я підріс і зрозумів, про що пісня. Першого ж разу я розплакався і обіцяв тобі, що я не піду від вас, не поїду, не зраджу, не покину, любитиму завжди. Я стримав своє слово, мамо, хоча дехто може сказати, що це не правда, але ти і я знаємо хто правий. Пам’ятаєш, мамо, як ми з тобою ішли, ти тримала мене за руку. Боже, мені здавалося, що у тому, нашому з тобою, поєднанні рук зосереджувався світ, і не могло бути нічого важливішого і сильнішого за те, як ти стискала мою руку. Тоді я тримався міцніше і говорив з тобою. Ми говорили з тобою про все і не могли ніколи наговоритися. Я пам’ятаю, мамо, як завдавав тобі прикрощі, коли не слухався тебе, коли помилявся по життю, але ти завжди пробачала, плакала, кричала, сварила мене, але завжди пробачала. Я старався бути правильним, щоб моя мама гордилася мною. Я не був найрозумнішим, але зі шкіри ліз, щоб тільки ти мною гордилася і поважала мене як професора. Пам’ятаєш, мамо, скільки ночей ми з тобою разом провели? А чим ми займалися? Ми говорили і говорили, спорили, скаржилися і знову говорили, а зранку ми прокидалися і знову говорили. Як мені тоді добре було, мамо! А пам’ятаєш, як батька вбили? Так – це було важко. Він, все ж таки забагато на себе взяв і дорого за це поплатився. Занадто дорого. А пам’ятаєш, як тебе всі забули? Вся твоя і його родина, всі забули, ніхто не допоміг, ніхто навіть на похорон його не прийшов. Ти тоді… Ох, мамо! Ти тоді казала, що вони “зайняті”. Я тоді думав, що ти збожеволіла, але ні, ти не збожеволіла, ти витримала. Тоді нас залишилося четверо, ти і троє нас – твоїх дітей. Я пам’ятаю ті дні, коли ми жили за одну гривню в день. І знаєш що, мамо? Я ні разу не шкодував, не дорікав нікому, я був щасливий, бо в мене була ти, і допомагав тобі. Мені тоді було 14 і мені залишалося вчитися всього два роки, а потім я міг поступати в інститут. Мені тоді раптом здалося, що про інститут доведеться забути. І я забув. Ні, мамо, школу я не залишив, але зміг тоді працювати. Я працював всюди, де тільки могли взяти такого шмаркача, як я, хоча 14 мені тоді не давав ніхто, 20 не менше, я був міцний, високий, щоправда борода ще не росла. Я тягав мішки, ящики, розносив реклами, мив дороги, клав асфальт, торгував на ринках. Майже все відразу. А пам’ятаєш, як я поставив на стіл пачку грошей, а ти почала кричати, розкидати їх, сказала, що знати мене не хочеш? Пам’ятаєш? Та коли я тобі все пояснив, ти цілувала мої ноги. Мені було неприємно, я хотів тебе підняти, а ти все вибачалася і вибачалася. Я закінчував одинадцятий клас і працював. З заробітком був порядок і з оцінками теж. Мої молодші брат і сестра вчилися також непогано. І вони хотіли тобі допомагати. І допомагали, тільки вони казали, що я такий злий, що не можу тобі нічим допомогти. Я не був злий, я просто старався не довіряти нікому, бо вже навчився, тому , що найболючішого удару завдасть той, хто найближче. Пам’ятаєш, як я прийшов додому, була зима, на дворі було темно і пізно, а ти була не сама. Мені тоді так страшно стало від думки про те, що доведеться тебе із кимсь ділити. Я закипів. А ті люди, з якими ти розмовляла на кухні, почали обговорювати мене, розповідаючи, який я є і як я по “дівкам” ходжу. А я вже забув коли я з людьми розмовляв, не кажучи вже про “ходження по дівкам”. Ти тоді мене відвела в сторону і спитала чи я хочу навчатися в інституті. Мамо, пробач мені, я не знав… Мамо, МАМО! Я не хотів тобі лиха. Я дійсно хотів в інститут, хотів вчитися, хотів для себе і для тебе, я думав, що коли мені добре, то і тобі теж буде добре. Але я не знав і сказав тобі, що хочу. Тоді ти сказала, що я вчитимуся у найкращому інституті, скільки б це мені не коштувало. Пам’ятаєш? Я не хотів, щоб все сталося так, як було далі, я не знав, мамо, пробач. До мене дійшло тільки тоді, коли в нашому домі прозвучало слово “Італія”. От тоді я і зрозумів, що означали твої слова і у що вони вилилися для мене, для тебе, для нас. Потім ми з тобою сварилися. Ти думала, напевно, що я злий на тебе, ні, мамо, я не злився, я переживав за тебе, я боявся, що тобі там буде важко без нас і я не хотів вже ніякого інституту. Я казав тобі, що можу сам поступити, без грошей. Ти казала, що й не сумнівалася в цьому, але жити студентським життям на одну стипендію дуже важко. Я казав, що зможу працювати, як і зараз, і повністю обійдуся сам. Ти сказала, що це все дурниці і ти хочеш, щоб я спокійно працював над своєю освітою. Мої молодші нічого не розуміли. Ти не приховувала від них, куди і по що ти їдеш, але вони не розуміли, що це означає. Ми все одно продовжували з тобою розмовляти. Так само, як і раніше. Мені здавалося, що ти ось-ось забудеш про свої наміри і залишишся з нами. Але рано, чи пізно ти заводила бесіду про те, як я повинен доглядати за молодшими, щоб вони завжди були ситі, одягнуті і задоволені, що я повинен замінити їм тебе. Я старався. Щоправда в мене не завжди виходило знайти з ними спільну мову. Ми досить часто сварилися, але знаходили точку порозуміння. Я пам’ятаю ту ніч, коли ти розбудила мене і сказала, що не будеш прощатися з ними, що нехай вони сплять. Ти тільки попросила мене допомогти віднести твої речі. Речей ти брала не багато, я ніс тільки одну сумку і то не дуже важку. Ми з тобою мовчали. Ми з тобою ніколи раніше не мовчали, а тепер мовчали. Ішли ми не довго, ми тільки дійшли до дороги, а там тебе вже чекав “бусік” і навіть сигналив, спішив тебе, зараза. Може ти пам’ятаєш, як я тоді виглядав? Бо мені здавалося, що я зараз схожий на щось слизьке і противне. Я так ніколи і не зміг собі пробачити те, що попросився на навчання, чим відправив тебе на заробітки. Ми тоді стояли і дивилися друг другу в вічі. Мені здавалося, що зараз ти обнімеш мене і передумаєш. Ми далі мовчали. Ми далі стояли. Я далі чекав – ти далі ішла. Водій вже затих, здається він розумів, а може і не розумів. Можливо він і не затих, просто я сам його не чув. Раптом місяць блиснув на твоєму обличчі і я побачив на правій щоці слід. Це було схоже на ті борозни, що залишають коні на землі, коли орють. Тільки це був слід від сльози. Цей слід був такий глибокий. Потім я роздивився і зрозумів, що це сльоза протекла по твоїй зморшці. Тільки тоді я помітив, яка ти вже стара була. Мені здалося, що це я тебе довів до того, що ти постаріла. Мамо, пробач мені, бо я вже не зможу. Пройшло іще багато часу перш, ніж я побачив, що слід ворушиться, а коли мої очі опустилися нижче, то я побачив як твої вуста рухалися, вони наче танцювали, вони рухалися так красиво. Ще через мить я почув, що ти шепочеш, тільки не міг розібрати. А потім ти обняла мене і до мене почали долітати уривки слів, потім слова і нарешті я почув. Почув, як ти любиш мене, почув про сорочку, яку ти пошиєш мені і полетів. Я здійнявся так високо, як тільки може летіти думка. Я бачив довкола зелену траву. Бачив як яблука гнуть гілки, як вишні падають з дерева, бо вже не можемо їх їсти. Бачив, як полуниці припали до землі, як на листі завмерла роса. Бачив, як на подвір’ї стоїть бочка, заповнена водою. Бачив, як я, напівголий виринаю з неї. Бачив, що ти стоїш поруч і тримаєш сорочку. Сорочку, вишиту твоїми руками і для мене. Бачив, як я кручу головою і краплі води з мого мокрого волосся летять на всі боки. Бачив, як ти опускаєш на мене сорочку і вона лягає до тіла теплом. Бачив як по вулиці іде батько і веде коня. Чорного, міцного, великого коня. Його грива і хвіст виблискували, наче горіли, тільки полум’я було чорне, настільки чорне, що світло збігалося до нього. Бачив, як обнімаю батька, як тримаюся за стремена і моє тіло летить у сідло. Бачив, як вуздечка б’є у боки коня, як я відчуваю рух м’язів піді мною. Бачив, як моя рука вириває шаблю і вона злітає вверх наді мною, як сонце кидає відблиски від неї, а моя рука напружена і ніщо не може вирвати цієї шаблі. Бачив, як я кричу і вітер мене приймає до себе, бачив, як за конем летить ніч. А потім небо розкололося і я побачив зорі. Тоді ніч впала мені на плечі і я не зміг більше стояти на ногах, я припав до землі і обняв тебе за коліна. Мамо, ти чула, що я тоді сказав? Правда казати це було безглуздо. Я сказав тоді: “Не йди”. Я зробив це так тихо, що напевно і сам цього не почув. Пам’ятаєш, як ти присіла поруч? Як поцілувала мене в лоба, вирвала сумку і пішла. Потім минали довгі дні, минали довгі ночі. Ми жили, а ти дзвонила раз на тиждень і ми дерлися до трубки, наче спрагла людина до води. Ти розповідала, як тобі добре і цікаво там, тільки за нами дуже сумуєш. Пам’ятаєш це? Пам’ятаєш, що ти просила мене? Я пам’ятаю і досі виконую. У нашому домі завелися гроші, такі, яких досі я не бачив. У нас з’явилося багато нових речей, хороших продуктів, більше можливостей. В нас було все, не було лиш тебе. Минали тижні, ми жили самі, я далі працював і знову вчився. Знову на радість тобі. З мрією у те, що скоро ти повернешся, бо допомога нам не потрібна. Я часто, засинаючи, чув твій голос і ту колискову. Напевно ти цього не можеш знати, але одного ранку я прокинувся і згадав, що вчора ти не дзвонила, як завжди. Ти не подзвонила ні наступного тижня, ні через місяць. Ніколи. А ми все одно жили. Я вже закінчував навчання і працював на серйозній роботі, сестра поступала, а брат, хоч і був трохи хуліганом, але від нас сильно не відставав. Мамо, тобі сподобалися ці квіти? Я сподіваюся, що так. Знаєш, тут не так вже і погано. Напевно тобі тут спокійно, тому я не чіпатиму тебе. Вибачай, що я сам, молодші не змогли, але наступного року, ми обов’язково приїдемо утрьох і посидимо у тебе на могилі. Вибач за все, мамо, я люблю тебе. Андрій ПАНЧИШИН ЛЮЛЯЙ, ЛЮЛЯЙ, МІЙ СИНОЧКУ Люляй, люляй, мій синочку, тато зробить забавочку, зробить шабельку кленову та ще й коника гнідого, мама вишиє сорочку, люляй, люляй, мій синочку. А-а-а, котки два, шарі-бурі обидва. Люляй, люляй, мій Іванку, завтра вбереш вишиванку, припнеш шабельку до боку, та й поїдеш в світ широкий. А в воротях кінь спіткнеться, син додому не вернеться. а-а-а... У неділю вранці-рано, кінь вернувся осідланий, вийшла з хати стара мати, стала коня напувати, як напоїть, то й заплаче: "люляй, люляй, мій козаче", а-а-а...
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.0101399421692 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Колискова

Дочекалися!!!