Люсі, моя солодка Люсі. Сонце котиться на захід і малює промінням на твоїй тонкій та ніжній шкірі поцілунки та печаль. Я бачу, як ти лежеш посеред кімнати просто на підлозі, хочеш впіймати останні краплини світла, випити їх, втопитись в них. І не можеш. Ти заплющуєш і плачеш. Тиша, що проростає з-під підлоги, пестить тебе: твою білу шкіру, твоє світле коротке волосся, твої тендітні зап'ястя, твої гарні вуста. Я бачу, як ти сумуєш, відчуваю, як пахнеш – солодко-ванільно, аж до запаморочення в голові та серці. Люсі, Люсі. Ніжна, беззахисна дівчинка. Ти стала порожня, як сади у грудні, як покинуті будинки. Ця тиша, ця химерна тиша, тільки вона здатна лікувати тебе. Ти плачеш і сльози твої мають запах дощу. Мені так хочеться торкнутись тебе і втішити. Але сонце заходить і проміння вже не пестить. Люсі, моя солодка тиша. Я хочу сказати тобі: не плач, Люсі, не плач ніколи. Це життя настільки просте, що складність його ми ніколи не зрозуміємо. Не плач, Люсі, твоє лоно ще наповниться промінням і світлом. Твої пальці торкатимуться його і говоримуть мовчанням. Але вона не чує мене. Тиша проростає і накриває її. Бути порожньою, бути без зародка у своєму тілі – навмисна забавка Люсі. А тепер вона порожня, чиста і суха. Немає більше проміння, немає більше слів. Вона закриває всі двері, згортається у тендітний клубок. Я знаю, вона думає, що це кінець, що всі покинули її, забули, що порожнеча розростається і поглинає, поглинає, поглинає… Не плач Люсі, моя солодка Люсі. Моя терпка тиша.
