

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	750
Творів:	11336
Рецензій:	17180

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Політична драма-феєрія

Тарасович. Розділ 3. Інколи вони ходять

© Владюша Бар-Кончалаба, 24-03-2008
Отже ми біжимо. П'ятірка хлопців з серцями, стиснутими передчуттям великого успіху. Знаєте, як це приємно? Ось ці миті, вони варті усіх трудів і небезпек. Мені здається, що якби хтось з наркоманів пережив таку мить, він би покинув колотися, бо це сильніше. Мозок фонтанує гормоном щастя, в мене за спиною виростають крила, я відчуваю себе молодим богом. Йо! Перебігаємо міст, занурюємося у підземний перехід. Я нишпорю ліхтариком по стелі. - Ось дивиться! Це його сліди! Хлопці кивають головою, вони погоджуються, але трохи розчаровані, бо чекали більшого. А то сліди. Ну, є сліди, то й що? - За мною! Вибігаємо з переходу, біжимо через вулицю Героїв Сталінграда, нам сигналять машини, бо ми не дуже то звертаємо уваги на сигнали світлофора. Коли в тебе екстаз, то важко дотримуватися правил дорожнього руху. Ми біжимо сходами на гору. Я бачу сліди і тут, але не показує хлопцям. Їм потрібна ціла таємниця, а не деталі. Ось ми забігаємо в арку швидкого мінету та малої потреби, долаємо її, біжимо між лавками сквером банківської академії. Я зупиняюся тільки біля пам'ятника Шевченко. Хлопці стають навколо мене. Важко дихають, висолопили язики, вони розгублено оглядаються, схожі на зграю собак, які втратили слід. - І що? - нарешті питає Славко. - Пізнаєте? – кажу я і вказую на Тараса. Кажу тихо, до того ж ми стоїмо у нього за спиною, він не побачить. - Що? – хором питають хлопці. - Містер Здоровило! – кажу я і посміхаюся. – Придивіться до спини. Бачите білі смуги? - Бачимо. - Тепер за мною. Ми проходимо далі, наче туристи. Я щось розповідаю про історію пам'ятника, а сам роздивляюся його коліна. Вони потерті. Ну звісно, Кобзарю ж приходиться лізти на колінах через підземний перехід. - Пішли. Ми заходимо за ріг, хлопці підозріло дивляться на мене. - Ви що, не второпали? - Ні. - Те, що ми бачили, то ж були не велетні! То були пам'ятники! – я регочу від того, наскільки вже ясно! – Здоровило – то Тарас. Гладкий – Щєпкін. Малий, тобто Мала – русалонька зі входу в парк, каліка – то Русалонька з міського пляжу! В неї хвіст, її доводиться носити! - А Танкіст? - То пам'ятник Кожедубу. - Але Кожедуб – льотчик. - Льотчик. Ми просто переплутали, подумали, що то шолом танкіста, а насправді то шолом льотчика! - А Франт? - Франт – то Харитоненко! Цукрозаводчик та меценат, він стоїть на Червоній площі! Хлопці дивляться на мене і блимають очима. Вони не можуть второпати те, що я їм сказав. А я відчуваю свято у душі. - Оце і вся компанія! Панове оператори, пропоную вам сходити в магазин і купити пару пляшок коньяку. Відмітимо операцію і подумаємо, що будемо робити далі! Даю гроші операторам, вони біжать в магазин. Славко дивиться на мене. - Владюшо! - Що? - Але як пам'ятники можуть ходити? - Ногами. Як і люди. - Але вони зроблені з гіпсу та металу! Вони не можуть! - Славко, ти де живеш? - Де живу? На Барановці, ти ж знаєш! - Я не про те! Ти живеш на Сумщині, в краю, де дива і чудовиська зустрічаються скрізь! І ти питаєш мене, як пам'ятники можуть ходити? Господи, та навіть в Харкові був випадок, коли зі свого місця на фасаді колишньої будівлі "Донвугілля" пішли двоє кам'яних шахтарів! Це в Харкові, місті, де майже всі служать Маммоні! Чого б це пам'ятники не могли ходити в Сумах? До того ж ми бачили! Не тільки бачили, але й зняли на плівку! Це буде бомба! - Цього не може бути! Пам'ятники не ходять! - Ходять. Зараз подивимося відео. Ми ще зайшли подивитися на Щєпкіна, Харитоненка та Кожедуба. Потім попивали коньяк і дивилися відео. Сумнівів не виникало. - Ось це паличка Щєпкіна, а ось це його котелок. А оце Кожедуб! Шолом. А ось це Харитоненко – в такому модному сюртуку, хоч і з селян, а мав добрий смак! Все сходилося. Я подзвонив в Київ і сказав Пантагрюелю, що у нас на підході бомбовий сюжет. - Уявляєш? Пам'ятники вночі збираються у міському парку і відпочивають! - Круто? А як з відео? - Поки є не дуже якісне, але зробимо краще. - Давай. Якщо встигнеш до завтра, поставимо сюжет в наступний випуск. Сьогодні в "Житті по-справжньому!" – ходячі пам'ятники! Кобзар відпочиває у компанії великого артиста, героя-льотчика, мільйонера-мецената та двох дам! Круто! - Значить так, Славко дізнайся у метеорологів, як там з погодою. Він швиденько подзвонив і йому сказали, що сьогодні буде ще мерзенніша ніч, аніж минула. - Суцільна мряка! - Це добре. Можемо прогнозувати, що вони знову зберуться. Тепер нам треба зняти, як вони будуть злазити з постаментів. Одна камера на Шевченко, інша на Кожедубі, третя на Щєпкіні. Третя, коли зніме артиста, вирушає в парк. Я дістав мапи і розписав кожному з операторів його маршрут. - Нам конче потрібні саме моменти коли вони злазять з постаментів! Не проґавте їх! Знімайте зі звуком. Пам'ятники повинні скрипіти, вони ж з металу та гіпсу, як каже пан Славко. - Добре, Владюшо. - Тепер по останній і лягаємо поспати. Увечері ми повинні бути свіжими та сильними. У автобусі були непогані спальні місця і туалет. Автобус дозволяв знімальній групі бути абсолютно автономною. - Славко, а ти куди? - Я додому, відпочити. - Можеш тут прилягти. Місце є. - Ні, я краще додому. Звик до свого ліжка. - Ну, тоді увечері побачимося. - Добре. Він вийшов з автобусу і побрів кудись. Він весь тремтів, був схожий на наркомана, він не спав вже кілька ночей. І зараз заснути не зможе. Нерви. Він у передчутті великого успіху. Він сподівається, що я візьму його в програму журналістом. Рядовим, та і це немало. Навіть на місце водія в програмі був конкурс по десять людей на одну вакансію. "Життя по-справжньому!" – це було круто. Якось я побачив у барі, в якому інколи випивав, табличку з надписом "Тут відпочивають люди з "Життя по-справжньому!". Разом з появою таблички в барі піднялись ціни, але людей стало тільки більше. Я туди ходити перестав, бо не хотів бути впізнаним. Я ліг, вкрився ковдрою і швидко заснув. Нічого не снилося. Я дуже заморився, колю сплю стомлений, то мої сни, як аркуш білого паперу. Чисті від думок. Прокинувся десь після обіду, випив кави, яку зробив водій. Хлопці ще спали, коли прибіг Славко. Як я і сподівався, він і не вкладався спати. Ми пішли поговорити в монтажну, де стояло все обладнання. - Слухай, друже, тебе менти ще не зупиняли? Ти виглядаєш, як наркоман, який шукає дозу. - Мене тут кожен мент знає, я ж кримінал вів довгенько. І я тут накопав дещо. - Кажи. - Пам'ятаєш, на площі Незалежності стояв Ленін? - Так, був. На великому постаменті. Його потім перенесли кудись. - Перенесли. Точніше казали, що перенесли. – Славко нервово посміхається і загадково дивиться на мене. - Ну, кажи, кажи. - Переносу не було. Просто одного разу пам'ятник зник. Влітку це було. О четвертій ранку патруль міліції, що проходив майданом, виявив відсутність Леніна. Через півгодини все обласне керівництво вже було на ногах. Та як міг вибухнути грандіозний скандал, бо це ж з центральної площі зник Ленін!, так ось тодішній губернатор... - Петрович, чи що? - Так, Вепе. Так ось він наказав, зробити так, ніби пам'ятник вони самі демонтували. Бо, як демонтаж, то це свідчило б про рішучість влади, ладної на конфлікт з комуністами. А якщо вкрали пам'ятник, то це свідчило б про суцільне безладдя в регіоні і президенту явно б пошепотіли на вушко, чи не пора поміняти на Сумщині голову облдержадміністрації. Ось так! - Звідки ти це знаєш? - Я поговорив з кількома людьми, які тоді працювали в облдержадміністрації. А ще з крановиком, який приймав участь у наче демонтажу Леніна. Він підтвердив, що його там не було. Кран був, вантажівка була, а пам'ятника не було! Пустий постамент! - Але ж пам'ятник знайшовся! - Так, о сьомій ранку його знайшли на Дуровщині, в кущах. Він наче ховався. І Вепе наказав всім говорити, що це по наказу облдержадміністрації Леніна перетягли на Дуровщину. Ну, люди і повірили у цю брехню. - А що ж відбулося насправді? - Його вигнали. - Кого? - Леніна. - Вигнали? Хто? - Тарас, Щєпкін, Кожедуб, Харитоненко, вся ця компанія. - Славко, ти ще кілька годин тому не вірив, що пам'ятники ходять! - Тепер вірю. Я поговорив з одним ментом, він працював в охороні облдержадміністрації. Не хотів розповідати, але я йому налив горілки і розбалакав. Так ось, він каже, що кілька разів бачив, як Леніна задрочували. - Задрочували? - Так, приходили, лаяли його, кидалися багнюкою. У темряві міліціонер не бачив, хто це робив, але точно пам'ятає, що земля тряслася. - Чого ж він не викликав допомогу? - Боявся, що звільнять. Подумають, що збожеволів і звільнять. Він чергував і в ніч, коли Ленін зник. Каже, що знову тупотіла земля, чулися лайки... - Які саме? - Він запам'ятав "Комуняка", "Сифілітик" та "Людожер". Потім гупнуло щось. Вранці біля постаменту знайшли дебелу каменюку, мабуть нею кинулися. І збили Леніна, точніше пам'ятник його, як ту кеглю. Йобнувся Ленін з постаменту, а той же метрів шість заввишки був! Вагу мав велику, то в будівлі облдержадміністрації аж кілька вікон вилетіло. Потім охоронець чув якісь борсання, наче боролися люди. Потім наче пороти когось почали. - Пороти в сенсі їбати? - Ні-ні! Пороти, в сенсі карати. Каже, що наче батогом били. Чутно, як у повітрі свистіло. - Щоб це могло бути? - Це ж паличка Щєпкіна! Мабуть завалили Ілліча і по п'яткам відходили, щоб не мало. Бо кричав бідолашний, а потім побіг. Йому услід кричали: "Ще раз тільки побачимо, марксистська морда!". Більше і не побачили, бо Ленін на Дуровщіни сховався і тепер звідти ані ногою. Ну, хіба що на Хіммістечко ходить, там же теж Ленін стоїть, біля Палацу культури хіміків. - Хороша історія. Треба буде і за Леніним послідкувати. - А ще про русалку дізнався, яка біля міського пляжу. - І що русалка? - Поки льоду немає, плавати любить жіночка. - Плавати? Вона ж залізна, як це не втопиться? - Ти її хвіст бачив? Та вона плавати повинна, як торпеда. Я з рятувальниками поговорив. Там же колись біля пляжу рятувальна станція була. Потім її перенесли. Але один водолаз розповів, як одного раз зустрівся під водою з русалкою. Там така ситуація була, що вночі то їм заборонено під воду уходити, але на пляжі відпочиваючий кільце золоте загубив, коли плавав. Грамів на тридцять, дебелі кільце. Цілий день його шукали, не знайшли. То водолаз вирішив вночі пошарпати дно. Лазив, лазив, нічого не знайшов. Почав випливати, а тут його як вдарить щось металеве, по голові прямо. Водолаз знепритомнів і на дно пішов. Каже, що помер би, точно помер. Але прийшов до тями на поверхні. І відчуває, що хтось його знизу штовхає. До берега. На мілині залишили, де вже не втопиться. Він лежав, чув, як щось важке з воді вилізло і травою борсалося, на гору. Зрозумів, що то русалка, але нікому не розповідав, бо хто в таке повірить! - Круто! - І мент і рятівник готові розповісти все. - Точно готові? - Вони як дізналися, що це цікаво для "Життя по-справжньому!", то вмить загорілися. Кажуть, що улюблена їх передача. - Ще б пак! – кажу я спокійно. Нас дивляться всі. У нас шалений рейтинг першого показу, казкові рейтинги повторів (три за тиждень), а потім нас ще купують на ДВД, щоб дивитися знову і знову. - Я добре пропрацював, Владюше? - Непогано. - Я можу розраховувати на місце стажера? - Ні. Тебе нічого стажувати, я візьму тебе журналістом. Тільки дивися, не задирай носа. Попереду важка праця. - Я знаю! - І ось що. - Так. – він часто дихає, думаю він на сьомому небі від щастя. Аякже, справдилася його мрія. Та він це заслужив. - Там же є ще пам'ятник Садко. - Садко? - Ну, той що називають "Лушпа з блядями". Лушпа, це був колишній керівник міста, при якому Суми дуже багато будувалися. Так ось, він був не тільки будівник, але й поціновувач прекрасного, то створив перше в місті вар'єте, а ще поставив у центрі фонтан, основою якого була скульптурна композиція. У тій композиції головним був чоловік, що грав на гуслах. Типа це і був Садко. Навколо ж нього у досить розкутих позах застигли голі дівки, мабуть якісь водяні істоти. Народ у нас простий, до міфології не схильний, то ні в якого Садко не повірив, а почав звати скульптуру "Лушпа з блядями", натякаючи на життєлюбність керівника міста. - Дивися, там же є Садко, є дівки, але вони чомусь у зустрічах пам'ятників участі не приймають. Цікаво, чому? Дізнайся про це. - Добре. Славко побіг. Раніше він не був такий працелюбний. А зараз, що не кажи, все кидається виконувати. Добра риса характеру. Я почав монтувати відео. Дивився і дивувався, як це я відразу не зрозумів, що це пам'ятники. Ось кожух Шевченка, його шапка, ось вус його видно. От є військова форма Кожедуба. Та і Щєпкіна спробуй не впізнати! А Харитоненко – модний та з царською осанкою, хоч син селянина! Все так просто, а водночас здогадався лише зранку. Далі прокинулися оператори, ми поїли, хлопці вирішили піти в парк, роздивитися ще раз місцевість, щоб легше було орієнтуватися вночі. Цієї ночі я вирішив залишитися за пультом в автобусі. Сигнал з камер буде йти до мене, зможу дивитися усе в прямому ефірі, керувати операторами. - А ще треба поставити жучок на тому місці, де вони сидять. Щоб чути, про що розмовляють. Хлопці радяться, як це зробити технічно. Я дивлюся на годинник. Лише третя година. Ще довго чекати. Сідаю за лептоп, переписую "Сто чудовиськ України" для Америки. Там хочуть видати цю книгу, але кажуть, що треба переписати кілька розділів, які порушують політкорректність. Видавець прислав мені зауваження до книги на п'ятдесяти сторінках! Сама книга на триста сторінок, а зауваження на п'ятдесят! І які зауваження! Самі дурниці. Наприклад, у розділі про Шпиля треба було прибрати момент, що особливо він полюбляв вбивати євреїв і членів комуністичної партії. Бо це, мовляв, антисемітизм. Але у Шпиля ж були саме такі вподобання, я нічого не вигадав! Та треба прибрати. У розділі про Зубаток треба було все переписати, бо, мовляв, жінки в ньому показані жорстокими вбивцями і поневолювачами, хоча це вони страждали під ярмом статевої дискримінації протягом століть і тисячоліть. Дракон з Нововасилівки повинен був кинути палати, бо в книжці неможливо згадувати про паління. Літаючи свині не повинні були літати, бо видавець побачив в цьому сатиру на янголів. А в розділі про хуй-рибу треба було написати, що вона була обрізана, бо обрізанні корисне і знижує ризик зараження ВІЧ-інфекцією. Мої слова про те, що хуй-риби, то хоч і дивні, але тварини, які чути не чули ані про обрізання, ані про проблему ВІЧ, видавець пропустив поміж вух. Доводилося враховувати ті дурниці і кипіти ненавистю до довбойобів, які трапляються у кожній країні, навіть в Америці. Оператори повернулися з прогулянки парком, ми ще раз перевірили план дій, роботу техніки, домовилися, як будемо тримати зв'язок. Подзвонив Пантагрюель, він як директор програми, переймався усіма сюжетами. - Думаю, встигнемо до завтра. Я вже дещо змонтував, додамо нових кадрів, як пам'ятники злазять з п'єдесталу, і відправимо. Супервідео виходить. - Добре. Готуй на основний сюжет, а там подивимося. Кожен випуск "Життя по-справжньому!" складається з основного сюжету і трьох побічних. Я відповідаю за чудовиськ та дива, Ярослав Нескінчений веде напрямок потвор у рубриці "Катастрофи людського тіла", Жорж Бураченко шукає криваві кримінальні історії для рубрики "Жорстока країна". Пантагрюель Ивченко відбирає з наших сюжетів найцікавіший і робить його основним. На цю тему ми запрошуємо в студію гостей, проводимо незалежні експертизи і таке інше. - Там буде і на основний сюжет. - А чиї пам’ятники? - Шевченко, Щєпкін – це артист дореволюційний, Кожедуб – то льотчик, тричі герой СРСР, Харитоненко, місцевий багатій-меценат, дівчинка-купальниця і русалка. - Шевченко, це добре. Про Шевченка подивляться. А що він робить? - Нічого кримінального. Просто вночі злізає з постаменту, йде в міський парк, там з іншими пам’ятниками балакають, щось п'ють, співають. - Дізнайся, що саме п'ють, звідки беруть. І взагалі, побільше цікавих подробиць! А ходячий Шевченко, це вже непогано! - Ми все зробимо, Пантагрюелє. - Добре, сповіщай мене, якщо події будуть розвиватися не за планом. - Так. Я хотів ще подивитися відео, коли побачив, що прийшов Славко. - Ну що, дізнався? - Так. А ви збираєтесь показувати про Тараса? - Звичайно! Хто там знає Кожедуба чи Щєпкіна, а Шевченко знаю усі. - Може не треба? - Що не треба? - Розповідати про нього. Він же святиня. Важлива для багатьох. - Славко, ти мабуть дуже заморився, лягай відпочинь. - Я серйозно кажу. Не лізьте до Шевченка. - Я не розумію тебе, Славко. - Завдяки йому ми є. Якби не він, то не було б українців. Були б якісь південні росіяни, щонайбільше, так малороси. А він зберіг нас українцями. - Я з тобою не згоден. Але навіть якщо ти правий, то що з того? - Як що? Ти не повинен замацувати Тараса. - Замацувати? Я збираюся вигадувати про нього щось огидне? Звинувачувати у тому, що він не робив? Славко, я просто хочу розповісти нашим глядачам про це диво. І все. Люди, які дивляться "Життя по-справжньому!" мають право знати правду. Чи не так? - Шевченко лазить на карачках, пиячить в кущах з якимись русалками. Це ж принизливо! - Ну, по-перше, Шевченко помер і досить давно. То коректніше говорити не про нього, а про пам'ятник Шевченко. По-друге, я не бачу, чогось принизливого у лазінні на рачки. Як треба йому дістатися до парку, а дорогою йти не хоче, то чого б і не проповзти? А те, що він в парку відпочиває з жінками, так і Тарас Григорович анахоретом зовсім не був, розумівся на радощах життя і цінував їх. Про це треба пам'ятати. Отже, підводимо риску. Ми розповідаємо не про Шевченко, а про його пам'ятник. Ми нічого не вигадуємо, а показуємо все так, як є. Ми сумлінно робимо свою справу і нам нічого соромитися. А тепер розповідай, що дізнався про Садко. - Вони побилися з Щєпкіним. - Що? - Садко колись сказав, що він талановитіший за Щєпкіна, бо навіть у підводному царстві всіх зачарував своїми піснями. А Щєпкін відповів, що у казках може Садко і сильніший, але аншлагів не збирав і шаленство переповненого залу, що вибухнув оплесками, ніколи не відчував. Слово за слово, зчепилися і Щєпкін, хоч і старіший, але наваляв Садку. У того ніс по сю пору зламаний. Отак і розійшлися хлопці, тепер не товаришують. Садко з бабами окремо, а ці окремо. - Звідки ти це знаєш? - Ось. – Славко дає мені свій фотоапарат. Показує знімки. – Я подивився, що у Садко ніс зламаний. Дивно, думаю, як так. Почав перевіряти кулаки у інших. І Тараса – цілі, у Кожедуба – цілі, а у Щєпкіна – правий кулак розбитий. І на ньому слід фарби, яка на Садко. - А історія про суперечку двох артистів? - Ну, це вже я сам додумав. А через що вони ще могли битися? Я розсміявся. - Славко, більше нічого не додумуй, розповідай тільки факти, факти з доказами. Добре? - Добре. - А тепер лягай і відпочинь, ти з обличчя впав, ходиш, як смерть. Поспи трохи. - А хіба не треба йти до пам'ятників? - Ні, ми тут будемо. Спостерігати за всім зі штабу. Лягай, відпочинь. Я дав йому дві пігулки заспокійливого і він заснув. Я ще правив книгу під американські забаганки, а потім сів за пульт. Хлопці вже були на місцях. Залишалося тільки чекати. Робити це довелося довго. Якщо минулої ночі пам'ятники ворухнулися досить рано, то сьогодні тільки у двадцять хвилин на другу. - Почалося! – почув я шепіт оператора, який слідкував за Шевченко. Я побачив, як пам'ятник здригнувся, потягнувся, як кіт після сну, наклонився і почав злазити з п'єдесталу. Досить вправно сплигнув, хоч на цьому пам'ятнику Шевченко вже був досить похилого віку. Ще раз потягнувся і потьопав до арки. Швидко, ну Тарас Григорович, спортсмен! А ось і пан Щєпкін заворушився. Теж потягнувся і пішов. Постамент у нього маленький, злазити ні з чого. Іде Щєпкін, паличку в руках крутить, видно що артист. Ось до нього Харитоненко приєднався, щось перебалакуються. А ось і Кожедуб, тричі герой війни, збив щось там більше півсотні німецьких літаків, а зараз обхопив руками трубу, на якій стояв і з'їхав вниз. Шевченко у цей час вже в перехід ліз. Тісно там йому, бідоласі, але повзе, крекче та повзе. Нарешті виліз, зустрічаються біля купальниці, що з фонтану вже виплигнула. Всі обнімаються, цілуються, наче давно не бачилися. Здається, що Щепкін пляшками цокотить. Де він їх узяв? Ну артист! Так, пішла компанія набережною. А тут назустріч п'яниця. Звідки він і узявся! Іде по синусоїді, щось белькоче. Я злякався, що зашкодить нам. Але пам'ятники алкаша не злякалися, трохи в дерева зайшли, коли п'яниця до них дочовпав, Щєпкін як вискочить. - Кидай пити, негідник! – крикнув, а потім паличкою своєю по сраці алкашу. Той аж покотився, потім підскочив і побіг до міста. Вже прямо, без синусоїди, бо перелякався дуже і протверезів. А компанія далі пішла. Вони повинні були йти до русалки на вході на пляжі, узяти її та далі відпочивати. Вже біля пляжу чекали їх наші мікрофони, які повинні були зафіксувати їх розмови. Все на мазі було, коли як заверещить хтось: - Тривога, хлопці! Пам'ятники це як почули, та тікати почали. По набережній. Оператори ледь встигли за парапетом сховатися. - Що трапилося? – це Славко прокинувся. - Не знаю. Хтось тривогу підняв. І третій оператор зник. - Як зник? - Ані зображення немає, ані на виклик не відповідає! Хлопці! Семен зник! Подивіться, що там з ним! - Він кричить! Кричить! - Це голова! Голова! – це вже кричав Славко. - Яка голова? - В парку Голова, це вона його схопила! І я згадав про ту голову. З казки про закопаного богатиря. Що тільки голова на поверхні. Оце така голова і у парку в нас була. Теж пам'ятник, це вона тривогу підняла! - Хлопці, обережно, вона небезпечна! – крикнув я операторам, схопив пістолет і побіг в парк. Я у добрій фізичній формі, то за три хвилини вже був на місті. А там тиша. Наче нічого і не було. Оператори стоять. - Де він? Я ліхтариком по землі воджу. І побачив камеру Семена. Біля губ Голови. - Ах ти ж суко! Голова зрозуміла, що викрито її, та як давай вдихати. Потягнуло мене потоком повітря, збило з ніг і до пасті Голови тягнуло. Оператори нічого і зробити не змогли, тільки рефлекторно на кнопки зйомки натиснули. Тягне мене по землі, нічого не можу зробити, ось-ось опинюся на щелепах Голови і там загину. Якось це образливо мені здалося, що стільки зустрічей з куди-більш небезпечними чудовиськами пережив, а загину на цій Голові клятій, якою тільки дітей лякати. І тут згадав про пістолет. Який у мене в руці. Курс бойової підготовку у нас на програмі всі проходили, бо робили ми сюжети завжди в умовах вкрай небезпечних. Я натиснув на гачок. Постріл. Ще і ще. Прямо в рот садив. Всі набої! Воно тягне, я ногами в губи вперся і стріляю! Як в кіно! Коли стихло повітря, здригнулася Голова і рот її закрився. Я вдав біля бороди, лежу, нічого сказати не можу. Підбігають оператори, сіпають мене. - Семена рятуйте, Семена! Вони не розуміють, як його рятувати. - Двері, тут двері є! – це вже Славко додумався. І я згадав, що в потилиці у голову двері є. Хлопці побігли туди, виламали їх, заскочили всередину, витягли Семена. Мертвого. Навпіл його Голова перекусила. Як сосиску. - А там ще костей багато! – кричить Славко. - Людських! – додають оператори. Стоїмо ми у темряві, тремтимо. Жах. Семен поруч лежить. Ноги окремо, тулуб окремо. Бідолаха. Я подзвонив Пантагрюелю, доповів про втрату. Час від часу таке траплялося. З початку виходу "Життя по справжньому!" це був вже сьомий загиблий. Ми працювали, як на війни. Але смерть смертю, а програма повинна вийти. - Славко, викликай міліцію. Хлопці, пішли монтувати передачу. Нам треба зробити все до ранку, потім перегнати в Київ, щоб там все підчистили і підготували. Ще їм треба запросити експертів, підготувати дискусію. Ми йдемо пустою, темною набережною. Я кажу собі, що винен у смерті Семена. Бо не подумав про Голову. Що вона може бути небезпечною. Так, я намалював Семену маршрут, який не проходив біля Голови. Але він вирішив трохи скоротити шлях і проходив біля Голови. Яка подала тривогу, а потім ковтнула його. Семен загинув, але камеру зміг викинути, щоб вона не попала в середину Голови. Молодець. Справжній боєць. Я думав, що він просто блядун, а він – боєць. Ось загинув. Це страшно – відчувати, що ти повинен в загибелі людини. У Семена не було родини, тільки старі батьки. Тепер вони будуть отримувати за сина велику пенсію. Усі наші робітники застраховані. Родичі загиблих не залишаються без грошей. Але людина померла під час операції, якою керував я. Звісно, що неможливо все передбачити і врахувати, що завжди залишається елемент невизначеності. Я б'ю себе по лобу. Семена вже не повернути. Я повинен винести урок з цієї історії, намагатися більше не повторити свою помилку. Це на майбутнє. А зараз я повинен був зробити передачу. Ми заходимо в автобус. Там сидить водій з гвинтівкою, готовий вирушити на допомогу. Хлопці розповідають, що Семен загинув. Водій звідкілясь дістає пляшку горілки. Випиваємо по сто грамів, за упокой душі. Хлопці зливають відео, я починаю його монтувати. Мене нудить, мене охоплює відчай, та я знаю, що повинен працювати. Я вмію переборювати себе. Шоу повинно тривати, особливо таке шоу, як "Життя по-справжньому!". Я дивлюся на рухи пам'ятників. Ось Шевченко рухає очима, оглядається, чи нікого немає. Потім крутить головою, дивиться навколо. Потім заводить руки вгору і потягується. Як звичайна людина. Поправляє кожух, починає злазити. Коли йде, то трохи накульгує на ліву ногу. Чи не наслідки то зіткнення за автомобілем, про яке розповідав Славко? А Кожедуб злізає з постаменту по-молодецькі, видно, що бойовий льотчик. Щєпкін зі своєю паличкою і котелком чимось схожий на Чапліна, тільки гладкого. Харитоненко – майже аристократ. А ось купальниця. Ховає пташку у сніг біля постаменту і йде з дядьками. Той химерний живіт у неї робить її некрасивою. - Владюшо? – це дзвонить Пантагрюель. – Адвокати в дорозі. В цих Сумах аеропорт не може приймати вночі, то вони вимушені їхати на машинах. Але зараз шляхи пусті, вони будуть години за три. Якщо вас прихватять менти, то мовчи, чекай їх, вони все вирішать. - Добре, Панта, все буде добре. Я зараз відправляю тобі відео. - Давай. Як ти? - Нічого. - Тримайся. Ти знаєш, таке іноді трапляється і ніхто від цього не застрахований. Я знаю. Але це перший труп в операції, яку проводив я. У Жоржа трупів було більше, бо ж він працював по криміналу. А в мене перший. І на такій легкій справі, так тупо! Я починаю відсилати відео. Біля автобусу зупиняються кілька машин з міліцією. Люди в бронежилетах і з пістолетами вриваються всередину, кладуть нас обличчям на підлогу. Вони знають, хто ми, вони просто мстяться. У "Життя по-справжньому!" важкі відносини з МВС. Через наші програми було звільнено кілька міністрів, а посадовців нижчого ранку зовсім без ліку. Ми не даємо ментам спокійно жити, то вони радо мстяться нам. Ось зараз одягають наручники, витягають з автобусу, везуть у відділ. Ми не пручаємося. Ми не перший раз в міліції, то не робимо помилок. Скоро прибудуть адвокати і випустять нас. В ізоляторі тимчасового утримання нас розділяють. Операторів кудись уводять, а мене кидають до камери, де чекає Славко. - Ти теж тут? - Так. - Адвокати вже в дорозі, скоро нас випустять. – заспокою я його. - Та я не переймаюся. Це що – дрібниці, ось Семену не пощастило. - Так, не пощастило. Ти знав про Голову? - Ні. Були якісь чутки, що в парку зникають люди. Але щоб це Голова їх жерла, такого і подумати не міг. - Коли я жив в Сумах, я кілька разів бував поруч з Головою, але вона видавалася цілком безпечною. - Мабуть, вона нападала тільки вночі і тільки на самотніх прохожих. – каже Славко. –А матеріал піде? - Так, я відіслав його до Києва. Там з ним ще попрацюють. - Менти не зможуть його зупинити? - "Життя по-справжньому!" ніщо не може зупинити. Тим більше менти. Обіцяю, що у області зміниться керівник міліції. Бо і центрі міста жило людожерне чудовисько, яке хрумкало сумчан та гостей місця, як горіхи, поки менти, як завжди, хлопали вухами. І тільки втручання журналістів "Життя по-справжньому!" зупинило чудовисько! Якби не ми, воно б і далі їло людей і міліції було б байдуже! - Це точно. Ми зі Славком ще говоримо про наступну співпрацю, він каже, що не може просто піти з "Данкору", йому потрібно кілька тижнів, щоб закрити всі справи. Я погоджуюся, кажу, щоб Славко починав тренуватися. Щоб робити в "Житті по-справжньому!" треба мати добру фізичну форму. Мене кличуть на допит. Два охоронця у формі намагаються бути байдужими, але я бачу блиск їх очей. Вони впізнали мене і я для них живий бог. Вони фанати "Життя по-справжньому!", подивилися вже всі випуски побагату разів. - А можна автограф? – каже один з них. І протягує два папірця. Інший знімає наручники. Я розписуюся, мене ведуть далі, заводять в камеру. Там троє чоловіків в цивільному. Починають кричати на мене, ходять поруч, махають руками, намагаються, щоб я повірив, що мене будуть бити. Мені смішно. - Хлопці, я був в двох метрах від невидимого чудовиська. У двох метрах! Я відчував рух його крил і сморід з його пащі! Невже ви думаєте, що після цього я злякаюся вашої аматорської вистави? Вони починають кричати, кулаки літають у мене перед носом. Вони лякають, а мені не страшно. - Не напружуйтеся. Адвокати вже під Сумами. - Адвокати не доїдуть до Сум, ДАЇ їх зупинить! А тебе звинувачують у вбивстві! - Кого? - Голови! І оператора. - Бу-га-га! - А ну не смійся! Щось ти дуже веселий! - А як же не веселитися? Спочатку я перегриз навпіл власного оператора, потім вбив скульптуру, тепер ось радію. Вони плигають поруч, штовхають у спину, але бити не наважуються. Провадять нехитрі розводи про те, що інші оператори вже дають свідчення, звісно ж проти мене. То краще не мовчати. - Ну, тоді давайте поспіваємо. – пропоную я, якщо вже вони не хочуть мовчати. Мене валять зі стільцем на підлогу, тупотять черевиками поруч з обличчям. Які грізні люди. Я ще раз відмовляюся давати будь-які свідчення і мене ведуть до камери. Довгим коридором. І ось тоді я відчуваю непевність. Ні, не стосовно справ з ментами, це дрібниці! Мене хвилює сюжет. Він буде головним у випуску, то мусить буде довершеним. Я думав, що він такий і є. Навіть з кадрами, як Голова намагалася мене затягнути, а я стріляв у розкриту пащу. Круто. А ще ж Шевченко, що рачки повзе у переході, а Щєпкін з ходою Чапліна, а Кожедуб, який сповзає по трубі, як пожежник у американських фільмах! Ну і гігантська Голова, що жерла людей! Все це круто і я повинен відчувати захват, але мене охоплюють сумніви. В камері балакаємо зі Славком. Потім його забирають, коли він повертається, то в нього синець під оком. - От тварюки! – дивуюся я такому нахабству. - Не звертай уваги. А може нам перевірити і інші пам'ятники по Сумах? - Нажаль в нас немає часу. Сюжет буде готуватися сьогодні і піде в ефір увечері. До того ж які тут цікаві пам'ятники ще є? - Ну, партизанам біля вокзалу. Є Альоша на Меморіалі Слави. - Його підперли аж під саме небо, боюся, що бідолашний звідти не злазить. - Ну так. Слухай, а ще ж є пам'ятник Коту в чоботях з дитячого парку. - Тварин до уваги не беремо. - А русалка? - Це майже людина. А кіт і є кіт. Славко занурюється у свої думки. Я - у свої. Сумніви все сильніші. Я не знаю, звідки вони беруться, але я зовсім не відчуваю піднесення, яке завжди буває, коли зроблю класний сюжет. Щось мене мучить. Якась зачіпка. Ми сидимо в камери, поки, нарешті, нас не випускають. Адвокати зчинили галас і ось ми на волі. І перше, що я роблю, то дзвоню Пантагрюелю. - Панта, це Владюша. - Слухаю! Вас вже випустили? - Випустили. Зніми сюжет. - Що? Чому? – дивується не тільки Пантагрюель, дивуються і хлопці. - Я тебе прошу. - Владюшо, все нормально? – стривожено перепитує Пантагрюель. - Ні. Я відчуваю, що ми помилися. - Владюшо! Бомбовий сюжет, я бачив відео! Це супер! – кричить Пантагрюель. - Я знаю. Але повір мені, краще його зняти. - Ти певний? - Певний. - Це важко, ми на нього розраховували. - Панта, я знаю. І ти знаєш, щоб я не просив про це, якби не відчував, що так треба. - Це пов'язано зі смертю оператора? - Ні, це пов'язано тільки з сюжетом. - Що не так в сюжеті? - Не знаю, але мені здається, що ми не побачили головного. - Головного? - Вдарили мимо. Промазали, налажали. Поки не випускай його, я прошу! - Добре. Ми замінимо його. Пантагрюель довіряє мені. Він не випустить сюжет. Хлопці дивляться на мене. - Семен загинув дарма? – питає один з операторів. - Ні. - Владюшо, в чому проблема? – питає Славко, очі якого повні відчаю. - Не знаю. Не питайте мені зараз нічого, бо я не знайшов відповіді. Знайду – дізнаєтесь першими. Зараз мені треба подумати. А ви їдьте до автобуса і чекайте мене там. Я піднімаюся по вулиці Першотравневій. Думаю. Мозок перебирає варіанти, веде важку, виснажливу роботу. Я знайду причину свого невдоволення. Я йду провулком Академічним, потім біля театру. Ось пам'ятник Щєпкіну. Так, дійсно, правий кулак збитий. І ноги забрьохані брудом. Це коли він вночі тікав по парку. Хоч ноги не промочив, сіромашний, а то ще захворіє. Йду далі, ось пам'ятник Кожедубу. Якщо придивитися до труби-постаменту, то видно подряпини від рук та ніг льотчика. Ну злізати і я б зліз, а ось дертися по цій трубі вгору дуже важко. Добра фізична форма у льотчика! Я прохожу до дівчинки з пташкою. Вона самотньо сидить у покинутому фонтані. Вона така зворушлива, щоправда до живота, грубого та недоречного. Живота. Я дивлюся на цей живіт і відчуваю, як мозок, який вже, здавалося, робив, на межі можливостей, починає шурупати ще швидше. В мене паморочиться перед очима. Я заморився. Хапаюся рукою за парапет фонтану. І все розумію. Як блискавка! Мить і я все зрозумів! Все! Ми ж дійсно не побачили головного! Не побачили того, що лежало на поверхні, того, що повинні були побачити з самого початку! Я зриваюся і біжу через міст до автобусу. Заплигую всередину, оператори, адвокати, Славко перелякано дивляться на мою бурхливість. - Знайшов! Еврика! Слона то ми і не помітили! - Що таке? - Що знайшов? - Вона вагітна! - Хто? - Що? - Дівчина з пташкою, купальниця на вході в парк! Вона вагітна! Оцей її живіт, як у павука! Там дитина! В автобусі тиша. Адвокати, як люди прагматичні, мабуть вже розмірковують, де тут узяти хорошого психіатра, бо я збожеволів. Оператори мало що розуміють. - Вагітна? – дивується Славко. Він наче у розпачі. Ну звичайно! Не помітити того, що було як ясний день! - Вагітна! Вагітна! І здогадайтеся від кого? Всі дивляться на мене. Славко починає тремтіти, таке враження, що він ось-ось лусне від нервів. - Від кого? - питає він хриплим голосом. - Від кого? – питають інші. - Від Тараса Григоровича Шевченко! – кажу я і махаю рукою, наче вражаю їх блискавкою. Вони стоять скам'янілі і я їх розумію. Якщо те, що ми відкопали раніше, було бомбою, то ось це вже було атомною бомбою!
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

блискуче!
© Барракуда (читач ГАКу), 24-03-2008

Назва демаскує
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Галина Михайловська, 24-03-2008

Згенеровано за 0.0104570388794 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Тарасович. Розділ 3. Інколи вони ходять

блискуче!

Назва демаскує