Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50955
Рецензій: 95697

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 84, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '23.22.236.90')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза новела, написана коло пічки

ХОСЕ АНХЕЛЬ ГЕВІЯ

© Оксана Копак, 23-05-2005
Проминеш маршируючі колони. Вправні рухи – вдаряють у сотні барабанів. Я зроблю те саме – утечу від свята, спеки, міської суєти і вогких болотяних вулиць. І в моїх грудях почне битися багато різних сердець. Швидше б до порога, за яким це величне кольорове свято видається ляльковим оркестром однаково вдягнених маріонеток. Я вже вхопилась за дерев’яні поручні, ступила перших три кроки. Почулася сміливою. Ох...
Все. Тепер віддихатись. На мене здивовано позирають стіни – особливо стеля над спіраллю коридорних сходів. (До речі, вона тут химерно обрамлена)... і я вже не знаю, хто з нас на кого впливає... Як би там..., але стіни уздріли мене першими... За спиною підскочив наплечник. І тільки тепер помітила: над моєю головою рояться мої ж таки думки...
Сіла на третю сходинку. Перестали битися усі серця в моїх грудях. Навіть власне. З того комариного рою виплив учорашній сон... Сповільнений і про швидке. Ніби я кудись мандрую і... по два боки лише дерева і дерева. Відігнала цей сон. Упріла аж і тепер це відчула. Йти далі?
Ступаю звично. Помічаю, як сходи вирячаються з-під моїх підошов. Мені часто снився цей під’їзд. Ще довго після того, як ми безжально оселились у новому помешканні. Тієї осені вітер не гнав хмари, як от зараз і не шарпав гілками. Все було так мило, так по-джентельменськи... Минаю другий поверх, на якому бавилася з коліжнаками і дивилась на голубів...
А третій поверх – це фієста, це ближче до неба. Хоч і сходи скриплять підозріло... І тепер ступати по них боюся, бо чую їхні жалі чи не вперше. Чую, коли нікуди не треба спішити. Ану ж хтось із сусідів раптом прочинить двері та й не упізнає в мені тієї маленької дівчинки, яка їздила сідничками по тих таки сходах – наввипередки!? Ану ж не упізнає!? І треба тільки переступити поріг на он той довгий балкон.
Коридорні двері, як завше, без шибок. Ними бавиться кожен, хто хоче. Я дійшла до порога і стала, немов... Так, я справді зупинилась. Бачу двір – маленький, зусібіч затиснений стінами вікон. Бачу стіну навпроти. Бачу розхитані поручні, а над ними – облуплену коло ринви стелю. На ній різні відтінки... Ні, стрибати ризиковано. Хоч третій поверх. А той невисокий поріг – із державний кордон завширшки. (Я не забула паспорт у дитинство!?)
Ні, не забула. Рипнули коридорні двері, – відкрили мені серцебиття і ще якийсь посічений на клаптики старий фільм, у якому була я і все виглядало інакше. Хотіли торкнутись мене... Може, відкинути вниз, аж на цю третю сходинку!? (Хтозна, адже сходи зі мною більше не розмовляють, не вітаються. Я тепер... Хто я тепер? Зрадниця? Зайда? Перетинач кордону власного дитинства? Вишукувач закордонного паспорта у власнім наплечнику?) Я не знаю. І двері мене вже не впізанють. Не вітаються. Не подають знаку... Не дивляться, бо не мали ніколи очей. Тільки зі сусідської кухні долітають аромати і звуки – все одразу...
Чекаю слушної хвилини. Всередині мене починає стукати якась приглушена металева бляшка. Ні, не серце – просто деренчлива бляшка. Якби я мала чоловічого плуга, то забажала б зорати все поле, витоптати увесь поріг, навіть полупати його... І звідси, до речі, не чути параду. От. Більше я не маю про що сказати.
Я перестрибнула! І мій рожевий наплечник радісно перевалився разом зі мною. Стало так легко... Я знову маленька і живу в однокімнатці з малесенькою кухнею. Але цього разу живу сама – без дорослих настанов і меркантильних сусідів. Я одягаю мамині сукні й комбінації, а із книжок-розкладанок будую мури лялькового міста. Зараз тут житимуть мої пластмасові принци та їхні слуги. У них будуть ліжечка і платтячка...
Аж поки у двір не заїде старий лахмітник у строкатому халаті. Він волочитиме за собою візок на двох колесах і бадьоро кричатиме: „Шматки! Тряпки! Всяке барахло!!!” І мої (ще живі, але вже старенькі) сусіди скидатимуть йому з балконів старе лахміття. Не так задля „не треба”, як заради ритуалу викидання. Наступного тижня знову прийде старий лахмітник у строкатому халаті. І ти вже знаєш, що він кричатиме знизу. І далі буде... все буде так само...
А коли у моє грайливе віконце постукає поштарка, я її просто не впізнаю... Вона розмахуватиме жменею кольорових конвертів, шукатиме виходу... із ситуації... А мене нема вдома. Залиште під порогом. Там є плетений хідничок. Такий кольоровий.
Я знаю, чому не зможу відчинити поштарці... Я вперше малюватиму нігті. Так, як це по-дорослому роблять тьоті, у супроводі кухонного радіо і вічної програми „Від суботи до суботи”. А потім поскидаю на диван міряні-переміряні лахи і полізу до шафи шукати дві парчові сукенки і чарівну скриньку, обклеєну облупаними мушельками. Мені здаватиметься, що шафа має чи то подвійне дно, чи то потаємний хід. Зараз поясню: вона стоїть у ніші, де за старих польських часів був перехід з однієї кімнати в іншу.
По радіо співає вже якийсь хор. Чи то я і справді так довго нишпорила в шафі? Та все позирала на велетенські білі двері, між якими хтось прилаштував полички і складав там усіляке дрантя: потрібне та не дуже...
Пам’ятаю важкі штори в оражневих маках. Зелені гілки по них тягнулися з підлоги і зникали у карнизових петлях. Отже, ці штори росли просто з підлоги? (Не знаю, чи залишилось там коріння, бо до вікна не мож’ було доступити через стіл і крісла).
Зрештою, у моєму дитинстві також звечоріло. І в туалет треба було йти по довгому хисткому балконі. А вже з’явились кажани... І тоді я чи не вперше перехотіла вночі ходити у будь-який туалет... Замість цього... Нічого не могло бути замість цього. Хіба що сон...
Якийсь пузатий дідуган зухвало прочинив двері до кімнати. Хотів чи то покликати мене їсти, чи насварити за те, що не росту, і на уроках фізкультури стою передостанньою в шерензі. Ну і нехай. Хіба комусь від цього погано? Заплющую очі. Нехай зникне той пузатий огидний дідуган... Ми з них по різні боки життя... Я стрибаю вперед, а він провалюється під землю – до старих, але тоді ще живих сусідів.
Я у саду поміж ромашок. Їм біле морозиво і слухаю, як дзижчать комашки. Бачу гарні стежечки, які втікають від мене. Здається, зараз наздожену оту вихилясту крутійку, що втікає на залізничну станцію!...
„Кінцева зупинка – станція Львів. Громадяни пасажири! Виходячи з вагонів, не залишайте свої речі!”
27 серпня 2004 р. Б., с. Вороняки,
Львівська обл.

P. S. Забула вимкнути плеєр і витягти з нього диск „Хосе Анхель Гевія”.  (Задля повноти ефекту спробуй легко постукати себе у тім’ячко)...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

***

© Іггі Поп, 02-08-2005
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.77089595794678 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …