

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	750
Творів:	11336
Рецензій:	17180

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Антропологічна лірика

Улюблений син Великої Мами

© Владюша Бар-Кончалаба, 17-12-2007
Прокурорські будні. Невеличкий кабінет на четвертому поверсі обласної прокуратури. В ньому два чоловіки років біля тридцяти. Їх би можна було назвати хлопцями, але обидва вони товсті, лисуваті та білошкірі, з рожевими ковбасками пальців та тихенькими голосами отрутних змій, як то і годиться робітникам органу нагляду. - Я йому кажу, ну, тоді буде карна справа. Не хочеш помірно і добровільно, будеш багато і слідчому відділу. Він скривився, почав про адвокатів розповідати. А я йому кажу, що в дупу собі засунь адвокатів. Коли прихватять тебе, посадять в ізолятор до зеків, тоді подивимося. Дві години розписував, що йому буде. - І що, заплатив? - Блять, звісно! Що ж я лох! Обидва регочуть. - А я по справі головного лікаря працюю. - З нею? - Чому з нею? З фігурантами. Там же відеозйомка була в кабінеті, тепер вираховую, хто до неї приходив і платив, ходжу, заяви збираю. - Пишуть? - Ну, спочатку не пишуть. Дурня вмикають, кажуть, що знати нічого не знають, не давали хабарів. Я тоді кажу, що запис є, завтра порушую кримінальну справу. І тут так, або сьогодні заява і ти свідок, або завтра справа і ти звинувачений. Вони почешуть ріпу свою і пишуть заяви. Вже сім штук назбирав. - І що, добре трусонуть того головного лікаря? - Кажуть, він уже сто тисяч пропонує. - Ує? - Ну не гирини ж! - Треба потримати його в ізоляторі ще тиждень-другий. Більше заплатить. - Так там же ще гроші з замовника візьмуть. Того, хто хоче посаду зайняти. - Жирна справа. - А що ти хочеш – лікарі! Після нафти зараз сама смачна тема! - Ну, так. Обидва прокурори починають мріяти з активним слиновиділенням про шматки, які можна взяти з лікарів. Дзеленчить телефон. - Слухаю, Петренко. – каже один з прокурорів. Потім простягає трубку. - Це тебе. - Слухаю, Чересчуров. – каже другий прокурор. – Хай проходить. – кладе слухавку. - Що там? - Та якась жінка. - По лікарській справі? - Та не знаю. Зараз подивимося. - Ти так просто не пускай до себе. Чув же про Липову Долину? - А що там? - А там до слідчого прийшла баба і вухо йому відкусила. - Йоб твою мать, як це відкусила? - Просто, зубками. Слідчий її чоловіка пресував, бізнес майже забрав. Вона прийшла, типа домовлятися. Ну слідчий їй почав локшину на вуха вішати. А потім на диванчик запропонував перейти. Перейшли, лягли, трахатися почали, а вона його за вухо. Відтяла під корінь. - Охуїти! - Це ще добре, що в рот їй не дав. Хоча і так дісталося пацану. Та ж сучка вухо ковтнула. - І що? - А нічого. Тепер в тюрму піде за травмування співробітника правоохоронних органів при виконанні. Тільки пацану від цього не легше. Ганьба на всю область. І з одним вухом залишився. У двері стукають. - Блять, історія! - То ти обережніше. - Хоч шолом одягай! Заходьте! Двері відчиняються. Заходить жіночка. Прокурори солодко дивляться на неї, бо жіночка гарненька. Середнього зросту, така уся фігурна, така солодка. Обличчя гарненьке, губки квіткою і великі сумні очі, які дають кожному чоловіку можливість сподіватися, що то по ньому сум. - Привіт. – жіночка ніяковіє від красномовних поглядів прокурорських робітників. - Привіт. – відповідають обидва прокурора. І дивляться, як кіт на м’ясо. Кілька секунд тиші, від якої жіночка ще більше бентежиться, а хлопці відчувають приємний рух у штанях. Вони дивляться на оті м'ячики під светром і уявляють, які вони напомацки. - Ти не впізнаєш мене? – звертається жіночка до Чересчурова. - Тебе? – він широко всміхається. Хоче пожартувати, що за такі цицькі та губки він будь-кого впізнає. Аж тут її риси дійсно здаються йому знайомими. Він морщить чоло у спогадах. Жіночка приємно червоніє. В неї такі щоки! І тонка біла шия, яку пестити і пестити жадібними поцілунками. - Щось згадую, але... - Я Лена, Петрикова, ми разом вчилися. Чересчуров хлопає себе по голові. - Лена! – підхоплюється, кидається до неї обніматися, шаленіє від її запаху. Цнотливо цілує в щічку. - Скільки ж ми не бачилися, сідай! – кричить збуджений Чересчуров. Колега з заздрістю дивиться на нього. Жіночка сідає. Чересчуров згадує, що дійсно ж вчилися в одній групі, а на четвертому курсі вона завагітніла, узяла декретну відпустку. З тієї пори і не бачилися. Але ж тоді, вона так йому подобалася! Чересчуров, навіть, робив спроби підбити клинки, але він був сільський парубок майже без грошей, а її хлопець вже займався якимось бізнесом, міг звозити її в Карпати на Новий рік. Звісно, що Чересчуров не витримував конкуренції, йому залишалося лише мріяти про її тендітне тіло. Усі ці спомини так сколихнули Чересчурова, що він аж вкрився потом. Щось там, переговорювався з нею, всі ці звичайні "ну як ти?, а як ти?". - Славко, в мене до тебе справа. – вона якось непевно подивилася в бік, де сидів колега Чересчурова. - Я зрозумів. Міша, не можеш піти погуляти? - Слухай, в мене звіт, на завтра треба... - Ненадовго. - Ну добре. Міша виходить, коли проходить за жінкою, робить Чересчурову жести язиком і руками, показує, що таку красуню неможна відпускати просто так. Ну, Славко з цим згоден стовідсотково. Він дивиться на її губи, тонкі рожеві губи і уявляє, як вони будуть ковзати по його члену. Уявляє, як буде тримати за волосся її кругленьку голову. Відчуває, як член впирається в кришку столу. - То що за справа? Зненацька вона починає плакати. Це колись, ще на початку прокурорської роботи його лякали сльози. А зараз він вже звик до них. Багато людей перед ним плакали, жінок і чоловіків, так багато, що він не вірить у сльози, вважає їх не дорожчими за воду з-під крану. Хоча, зі сльозами вона виглядає так спокусливо. Оце б узяти її прямо зараз. Кинути зі стільці на підлогу, здерти з неї спідницю, вставити член і отримати те, про що він мріяв ще з інституту. - Славко, допоможи мені. – Її голос приємно тремтить. За таким голосом хоч у провалля можна піти. - В чому допомогти? - Мого чоловіка, Юру заарештували. - Заарештували? - Він вже третій тиждень в СІЗО. А він же астматик, йому не можна там. Допоможи, щоб його відпустили. – вона дивиться на нього своїми красивими очами, очами дикої серни. Йому хочеться втратитися у тих очах. Заблукати і щезнути. - Я більше тут нікого не знаю. Допоможи, будь ласка. Вона дивиться на нього очима повними суму, вона така гарненька зараз, що він ледь ковтає ком, який став поперек горлянки. - Ну, розумієш... - Так, так, гроші я принесла, ось! Вона лізе в сумочку, в неї такі тонкі білі руки, майже з прозорими пальчиками, Чересчуров уявляє, як було добре б напхати ними повен рот і смоктати їх ніжний мед. А-а-а-а-а-а-а! Він сам зробився медом, медом на спеці, солодким та м'яким. Тільки член випинався, як якась СС-20, хотів війти у цю жінку і залишитися там на нескінченно довгі миті щастя. Вона простягла гроші. Він тренованим поглядом оцінив, що сотеньки, дуже мало. П'ятсот доларів. Господи, та в прокуратурі по карним справам тисяча була нижньою планкою. І то за ці гроші просто дізнавалися що та як, сума за консультації, а не за конкретну працю по закриттю справи чи перекваліфікації на легші статті. А п'ятсот доларів - це смішно. - Сховай гроші. - Що? Вона дивується. Хоч і не обізнана у цих справах, але розуміє, що прокуратура то не благодійний фонд, тут нічого не робиться задарма. - Сховай гроші, будемо вважати, що їх не було. - Ти не допоможеш мені? – в її очах розпач. Чересчуров думає, що ніколи не спав з жінкою в ті моменти, коли у неї в очах був розпач. Оце б зараз схопити її, притиснути до себе, засипати поцілунками, стягти цю строгу чорну спідничку і білі колготки. А далі... - Я спробую. Ось вже в її очах надія. - Але справа складна. Надія починає опадати, як осіннє листя. - Дуже ризикована. Вона дивиться йому в очі, намагається зрозуміти, куди він веде. - Ризикована? - Так, вона може коштувати мені кар'єри. Він застигає зі скорбним обличчям. Він набиває ціну, вміє це робити, він вже шостий рік в прокуратурі. - Скільки треба? - Не в грошах справа. Вона дивиться на нього. Потім зненацька червоніє. Ну ось, нарешті вона зрозуміла, що значить те масло, яким переповнені його оченята. Масло хіті, через які очі починають виблискувати вночі. Вона дивується. І він дивується, бо чому ж тут дивуватися? Невже вона ніколи не помічала таких очей? Вона! Жіночка з двома тугими цицьками, які так і грають під светром, жінка з тонкою талією, жінка с сідничками, як булки сайки в шкільній їдальні, жінка з білою шиєю, наче призначеною для пестощів, жінка з коротким русявим волоссям та очами, якими можна оп'яніти куди швидше, аніж горілкою! Вона здивувалася, що чоловік хоче її! Дурня якась. - То що... як... ну... бути... – вона ніяковіє. Вона виглядає, наче вдарена по голові. А на що вона розраховувала? Що співробітник прокуратури побіжить навшпиньки виконувати її протизаконне прохання? Ось просто так, за красиві очі? Чересчуров в душі обурюється, а ззовні посміхається, насолоджуючись її ошелешеністю. Ось би зараз, зараз лягти з цією жінкою! Але він вміє тримати себе в руках. Він знає, як люди руйнували свої кар'єри, коли їх застигали за питвом, що там вже казати про секс. До того ж, він і так на гачку у керівництва, він прогорів на одній справі і тепер повинен відпрацьовувати, уникати будь-яких доган. - Приходь сьогодні ввечері до мене. Поговоримо більш детально. - До тебе? - Ага, це вулиця Залівна, свічка біля мосту. Прокурорський будинок. Десь о восьмій. Вона біла, як примара. Тільки рожеві губи. Чересчуров думає, що сьогодні ввечері він буде вдосталь насолоджуватися цими губами. Відчуває себе щасливим. - До речі, як прізвище твого чоловіка? - Скоропадський. - А, знаю... - киває головою Чересчуров. - Що знаєш? - жадібно питає вона. - Поговоримо увечері, мені зараз треба на нараду. - Увечері? – перепитує вона. - Так. І пам'ятаєш той свій червоний костюм? - Червоний костюм? - Спідниця і блузка. Темно-червоний, може навіть бордовий. Ти ходила в ньому на інститутські свята. - А, пам'ятаю. - Одягни його сьогодні. - Одягти? - Так. Чересчуров посміхається. Вона червоніє і відвертається. Невже вона ніколи не зраджувала своєму чоловікові, що оце так переймається? Втім, це ще краще. Хай переймається, хай катується власним сумлінням, всі ці хвилювання зроблять її ще більш привабливою. - Ну, все, до вечора. Він починає перекладати на столі якісь папери, бере слухавку телефону, крутить диск, щоб показати, що їй треба уходити. Він би міг просто вийти в коридор, але член стирчить як дрючок, він не хоче показувати свого збудження, то сидить. Жінка зітхає і виходить. Вона настільки приголомшена, що виглядає несповна розуму. Чересчуров згадує строчку з пісні "За сумасшедшую срок не дадут". Посміхається. В кабінет повертається Мишко. - Що ти таке їй сказав, що вона, як убита? - Та сказав. - Але до сліз не довів. - Ну, до сліз доводити це тільки Клінков вмів. - Так, Звір і чоловіка міг примусити заплакати. Та він би і з каміння сльозу витиснув - Талант, геній був. - А зараз інвалід. - Буває. Хлопці зітхають, Мишко ставить чайник. - А чого вона приходила? – зудить цікавість Мішу. - Та за консультацією. – поважно відповідає Славко, наче чимось зайнятий, а насправді тільки і мріє, щоб похвалитися своєю тонконогою здобиччю. - За консультацією? За такою? – Мишко стукає розкритою долонею правої руки по скрученій в трубку долоні лівої. - Майже. - І що ти їй порадив? – Мишко аж висолопив язика. - Прийти до мене ввечері. – Славко сама незворушність. - Для більш глибокого вивчення питання? – киває головою Мишко. - Глибокого і всебічного. – Славко вже ледь стримує сміх. - Тобто і спереду і ззаду? Вони регочуть. Балакають про єблю, потім Чересчуров наливає собі чашку кави, випиває, ще сидить, чекаючи, поки член заспокоїться. Після цього іде у слідчий відділ. Крутить в голові прізвище – Скоропадський. Гетьманське прізвище, до того ж яка жінка! Щастить же деяким! А йому оце жити з прізвищем Чересчуров, з якого усі регочуть, бо вважають несерйозним. Звісно, що усі регочуть тут, в прокуратурі, а поза цими стінами хай хтось тільки пельку відкриє! Він вміє бути жорстоким і невмолимим. Але сьогодні увечері він буде лагідним і ніжним, він покаже цій сучці, що таке секс! - Привіт. - Привіт. У слідчому відділі є знайомий, з яким разом бухають. - Пішли покуримо. - Пішли. Ідуть в туалет. Стають біля вікна. - Славко, ідеш сьогодні в баню? - Сьогодні? - Так, будуть чувіхі з ПТУ. Сімнадцять років. Ми їх відмазали від кримінальної справи, так вони будуть тепер відпрацьовувати. Роби, що хочеш. - Круто. Тільки не можу, у мене важлива справа. - З яких це пір ти став бані з блядями пропускати? - Виключно сьогодні. - А що таке сьогодні? - Та, сестра приїздить з Москви. Треба зустріти, посидіти за родинним столом, все таке. - Ну, нічого. Наступного разу. Вони ж ще нам довго будуть відробляти. - А що вони скоїли? – заради увічливості питає Славко. - Та сокурсницю свою побили, обіцяли, примусили голою танцювати, потім зняли на відео і повісили в Інтернеті. - Кінолюбителі. - Еге ж. Тепер хай смокчуть, як у голові нічого немає. Стоять курять. Славко, наче просто так, питає: - Слухай, а що за справа по Скоропадському? - Титан. - Тобто? - Двоокис титану. Він працював на фірмі, яка тримала потоки з "Хімпрому". Фірму вирішили прибрати. Сказали, що вони продавали крадений двоокис. Його і посадили. - А чого досі не викупили? Двоокис титану – це ж нев'їбенні гроші. - Ну, по-перше, гроші отримували засновники фірми, а він просто директор. По-друге, замовлення аж з Києва. - З Києва? - Так. Сам шеф курує. - Нічого собі! - Так що хлопцю сидіти і сидіти. Якщо в Києві не домовляться, то строк отримає. А чого ти цікавишся? - Та він чоловік моєї знайомої по інституту. Я почув прізвище, думаю, що це з ним. - О, вона - солодка жіночка. - Ти її бачив? - Ну, ми ж його заарештували. Вночі прийшли, він нам двері відчинив, у трусах. Ми його на підлогу, давай обшук робить. А тут жінка виходить. В одному простирадлі. Така краля, що ми там слини багато пустили. - Ага, красива баба була, давно, правда, вже її не бачив. - Ти, Славко, в цю справу не лізь. - Та що я, божевільний - шефу дорогу переходити! - Дуже серйозна справа. - Зрозумів. Ще палять. - А ти чув про Середино-Буду? – питає знайомий. - Ні. – Славко відповідає неуважно, він думає більше про Лєночку. - Там, кажуть, вбили прокурора. - Не може бути. - Ну, такі чутки. - Слухай, прокурорів не вбивають, ти ж знаєш. Мента - можуть, але прокурор – є прокурор. – каже Славко, сам поринув у важкі роздуми. - Та воно то так, але чутки. - Дурниці. Ну що, пішли. - Пішла. Хлопці кидають недопалки в унітаз і йдуть по кабінетах. Славко сидить в своєму, пиши відточеним олівцем на білому аркуші паперу: "Похуй дим!!!!!!!!!!!!!!!". Закреслює все і посміхається. Пише: "А що вона зробить?????????" Знову закреслює. І відповідає собі: "Та ні хуя!". Відкладає лист, копирсається у якийсь справі, потім знову пише. "Єбіся все конем! Хочу їбатися!". Закреслює, щоб нічого не можна було прочитати і посміхається. Увечері Славко вдома. Прийняв душ, одягнув розкішний халат, накриває на стіл. Шампанське, цукерки, кілько канапок. Презервативи на місці. Їсть яблуко і дивиться на годинник. Вона прийде, прийде! Вона кохає чоловіка, захоче його врятувати. А тут і Чересчуров. Стоїть у ванній, підстригає кілька волосин, що стирчать з носу. Посміхається сам собі. - Покидьок, покидьок! Але які цицьки! На Страшному суді скажу, що вони звели з глузду, а хіба можна судити божевільних? Чує дзвінок домофона. Бере трубки, консьєрж доповідає, що прийшла жіночка. - Ага, чекаю. Кілька солодких хвилин мрій перед тим, як вони почнуть збуватися. Свято очікування на свято. Він чує, як гудить ліфт, потім шурхіт дверей, її кроки на площадці. Ось вона зупиняється перед дверима. Секунди вагання. Вона вже остаточно все вирішила, але перед дверима знов думає, як бути. Голосуй розумом, красуне! Ніжним, прозорим пальчиком натисни на кнопку дзвоника! Чересчуров нечутно підходить до дверей, притискається до них, наче хоче спіймати гостю у магнітне поле свого тяжіння. Він лизькає двері язиком, він вже відчуває її запах. Коли дзвоник. Чересчуров думає, що не чув в житті нічого приємнішого за цей дзвоник. Робить кілька кроків назад, потім чутно підходить, клацає замком, відкриває двері, намагається виглядати спокійним та впевненим. - Привіт, Лена. - Привіт. Голос в неї тремтить, вражає Чересчурова у саме серце. А ще вона одягла той бордовий костюм! Скільки разів він бачив у мріях, як вона приходить до нього в такому костюмі, а потім він роздягає її. Він так часто це робив, що уже напам’ять знав де які ґудзики на цьому костюмі. І ось зараз – мрії збуваються! Чересчуров дуже хоче, щоб вона була в трусах. Це ж такий кайф знімати труси з жінки, особливий, незамінний кайф! А тих, хто ходить без трусів, Чересчуров не поважає, вважає їх шльондрами. Чересчуров любить порядних дівчаток, а такі завжди ходять в трусах. - Проходь. Ось вони вже за столом. Чересчуров відкриває шампанське, вкрите крапельками конденсату. Вправно наливає два бокали. На п'янках в прокуратурі Чересчуров завжди на розливі, бо вміє наливати порівну і не розхлюпує, навіть коли дуже п'яний. Тверда рука, що ти хочеш! - Ну що ж, за наш успіх! – він аж сяє від щастя. - Ти щось дізнався? – вона напружена та сумна. Цим дратує Чересчурова, якій вже налаштувався на свято духа та тіла. - Це не на часі. – каже він. Вона починає рюмсати. Чересчуров зчіплює зуби. Виходить, що ця сучка руйнує все свято. Треба щось робити, щоб вечір не змарнувався. - Послухай мене, Леночка. Ми ж дорослі люди. То ти повинна вирішити, що ти хочеш. Якщо бажаєш розігрувати виставу про біль втраченої цноти, то роби це в іншому місці. Якщо ж хочеш допомогти своєму чоловікові, то будь веселою. Будь щасливою та хмільної, щоб мені було добре, щоб я був на сьомому небі! Розумієш? Якщо мені буде добре, то і тобі буде добре! Я допоможу, я вмію бути вдячним. Але ще раз повторюю, справа складна і ризикована. Я повинен знати заради чого йду на неї. Ось якщо сьогоднішній вечір стане незабутнім, то це аргумент. А якщо ти просто будеш рюмсати, то я можу порюмсати з тобою. Я це можу, ось – дивися. Чересчуров напружується. І за кілька секунд починає плакати. Це його козир. Може не дуже очевидний, але козир, така собі обдарованість: він вміє плакати на замовлення, а ще бздіти. Ну, останній дар використовував рідко. Все ж таки робітник прокуратури. Лена дивиться на його сльози. Вона перелякана і здивована. А Славко плаче, починає схлипувати. - Що там з ним буде! Там же СІЗО! Там зеки! Там його б'ють і катують! – бубонить Чересчуров і вже ридає. Все обличчя в сльозах, наче облите водою. - Припини! Не треба! – вона підхоплюється і біжить з-за столу, збиває бокал з шампанським, яке розливається. Чересчуров підхоплюється сам і починає сьорбати шампанське прямо зі столу, при цьому не припиняє плакати та квоктати. - Ой він бідний, ой що з ним буде, ой тільки на жіночку надія! Вона ридає в коридорі, відкриває двері, біжить, забувши, навіть, про сумочку. Чересчуров не намагається її наздогнати. - Повернеться, сучка. Він сідає на диван, їсть цукерку і плаче далі. Йому добре, навіть збуджений член не заважає. - Як же добре іноді поплакати. – він крутить головою, майже щасливий. - Мабуть якась хімія, щось виробляється, що так вставляє. Він згризає цукерку, потім випиває шампанське зі свого бокала. Сидить на дивані, дістає з-під подушки презервативи. - Так, скільки у нас шпаг? – рахує їх. - Дванадцять. Блять, я ніколи не трахався більше п'яти разів за ніч. Але сьогодні я встановлю новий рекорд! Обов'язково! Чує її кроки. Вона повертається. Заплакана, але вже не плаче. Заходить. - Ленусік, що ти вирішила? Вона мовчить. - Я не хочу, щоб ти уявляла, наче йдеш на подвиг. Це не подвиг, Ленусік. Це секс з досить симпатичним чоловіком, який знає свою справу. Секс на ліжку з ортопедичним матрацом і електропідігрівом. Тобто це не подвиг, це просто секс. Ти не приносиш себе в жертву і я не забираю твою душу. Просто в тебе є проблема, а в мене є можливість її вирішити. Товарно-грошові відносини. В цьому випадку бартер. Все просто і бажано, щоб до взаємного задоволення. То ти як? - Дай мені прикурити. - О, це легко. Пішли на кухню. Там вони курять. Він дивиться на неї, як кажуть, їсть поїдом. Вона дійсно гарненька. Їй же за тридцять, як і йому. Небагато, але за тридцять. Та вона виглядає на десять років молодшою. Дівчинкою. Чого варта хоча б шкіра. Біла, ніжна, без зморшок. - Ленусік, з інституту ти тільки погарнішала. Це справжнє диво. - Дякую. Її голос вже не тремтить і погляду вона не відводить і тримає цигарку впевнено. Вона розумна людина, вона все зрозуміла і зробила правильний висновок. - Ну що, пішли за стіл. – це каже вона і посміхається. - Пішли, красуне. Далі вони п'ють шампанське, починають цілуватися, Чересчуров роздягає її (вона в трусах!), займаються сексом. Відпочивають. Потім знову секс. Потім Чересчуров вмикає музику. Танго. - Я хочу потанцювати з тобою. - Добре. І вони танцюють голі в темній кімнаті. Чересчуров пестить її тіло, гнучке, струнке, тендітне, солодке, таємне, тепле, збуджуюче. Він знаходить її губи, кусає їх, відчуває її смак. І каже собі запам'ятати, бо то і є смак щастя, принаймні сьогодні. Вони пхаються язиками, потім знову вкладаються у ліжко. Похід. Десь о шостій ранку верещить телефон. Чересчуров спить, притиснувшись до Лени, спочатку не розуміє, що відбувається. - Телефон, Славко, телефон. Він нащупує рукою слухавку. - Алло! – майже ричить Чересчуров, готовий розтрощити людину, яка додумалася дзвонити йому в такий час. - Це Тимкевич. Через годину біля прокуратури. Поїдеш в командировку на тиждень. Візьми, що треба. І нехай тільки запізнишся! Зрозумів? - Так. Тимкевич – начальник його відділу. Старий хрич, який зараз дуже міцно тримав його за яйця. В тій справі, коли Чересчуров погорів, він прикрив його. Сховав деякі докази, через які Чересчурова погнали б з прокуратури. Сховав, але не викинув. Тепер Чересчуров повинен був платити йому щомісяця. І виконувати всі доручення і терпіти тупі жарти та безглузді кпини. Навіть удари по морді терпіти! Все терпіти. Аби оце зараз телефонував хтось інший, Чересчуров послав би його під три чорти. А тут вмить прокинувся і почав збиратися. - Ти куди? - Якесь термінове засідання в прокуратурі. Одягайся, я тебе відвезу. Навіть кави не пили. Вскочили в машину, Славко відвіз її додому. Чи не додому, а до сусіднього будинку. Лена не хотіла, щоб хтось бачив, як вона вранці виходить з чужої машини. Чересчуров дивився на її легку ходу і згадував, які в неї казкові сіднички. Він планував переспати з нею ще кілька разів, підгодовувати її надію і спати з нею. А потім послати подалі, пригрозити, що якщо буде багато балакати, муж в СІЗО про все дізнається. Планував, навіть, зробити відео, щоб мати козирі. Прекрасний план, але ця командировка збивали усі карти. Яка в біса командировка? Що за дурня? Чи це примха Тимкевича, який тепер міг знущатися з нього, як хотів? Але коли Чересчуров приїхав до прокуратури, то побачив, що там повно народу. Сам прокурор був на місці. А поруч, біля будівлі УВС в автобуси вантажилися озброєні міліціонери. Наче війна. - Що трапилося? - Хуйня трапилася! Он автобус, іди сідай. – Тимкевич був завжди грубий до підлеглих. Славко почапав до автобуса. - Славко, іди сюди! Знайомий зі слідчого відділу тримав для нього місце. - Привіт, що це все значить? - Та хер поймеш. Так, наче, в Середино-Буді вбили прокурора і ми тепер їдемо на зачистку району. - А що там чистити? Там біднота! - Ага, хуйня, а не район. Оце Охтирка або Ромни, ото райони були! - Так нафта ж! - Ага. Приїхали раз на перевірку, тільки сіли документи дивитися, нас уже до столу запрошують. З дороги пообідати. Але ми - ні, працюємо. До самого вечора сиділи, нарили там багато чого. На кілька карних справ. Поїхали до готелю. Заходимо в номер, а там пусто. Дивно, дивно. Коли приходить адміністратор. Каже, що у них лазня турецька відкрилася, масаж і все таке. Пішли туди, а там нас вже такі чувіхи солодкі чекають! І стіл такий стоїть, що ікри хоч дупою їж. Бухнули, пожерли, масаж, пострахалися, знову за стіл. Оце так всю ніч попрацювали. Вранці нам до Сум їхати, вже чекають нас валізки. В кожній там подарунки різні і конверт. І такий конверт, в палець завтовшки. - В палець! Жирно! - Авжеж! Ото райони! - Були, тепер там Прогнимак. - Ага, скотина така, всю малину пересрав нам, той клятий батько. Самі смачні райони забрав. – зітхає слідчий. - Ну, може і не така погана та Середино-Буда. Там кордон поруч, ліса є. Щось та знайдемо на прокорм. – ще сподівається Чересчуров. - Що ти знайдеш? Ти бачив скільки туди їде народу? Прокуратури - автобус, два автобуса податківців, а ще СБУ, пожежна охорона, ментів так взагалі автобусів десять. Щепо дорозі будуть додаватися. - Ні хуя собі десант! Навіщо стільки? - Та сам не розумію. Сказали, щоб повну зачистку робити. А що там робити? - А ви чули про Велику Маму? Це з переднього сидіння підключився дядько. Він з відділу дотримання законодавства у закладах системи виконання покарань. - Про кого? - Про Велику Маму. - Що за мама? - Баба якась. Владу в Середино-Буді взяла. - Як це так - взяла? Влада на дорозі не валяється, щоб її просто так брати! - Ну, не валяється, а вона взяла. Роззброїла відділ міліції, прокурора, кажуть, повісила. - Як повісила? - А так. В неї така маза, щоб прокурорів вішати. Коли Шостку узяла, так два десятка прокурорів до стінки поставила. - Що ти пизидиш! - Кажуть так. У мене знайомі в Шостинській колонії були, розповідали. - Зачекай, вона що, Шостку взяла? - Так. - Це ж велике місто! - Велике. А чому думаєш таку силу на неї кидають? В Конотопі ще танки до нас приєднаються. - Танки? Їбанутися! - Це що, новий Прогнимак? - Ні, Велика Мама її звуть. Але вона ще гірша. Прокурорів вбиває. - За що? - Кажуть, що мститься. Якось її скривдили, ось вона зуб і має. - Хуйня яка. Сидять мовчки. Згадують, як було з тим же Прогнимаком. Коли здавалося, що невеличка банда, яку ось-ось схоплять і показово покарають, а потім справжня війна почалася і так і не змогли його дотиснути. До сих пір царює в трьох південних районах, де видобували нафту і газ. - Але Прогнимак ладно! – каже знайомий зі слідчого відділу. – Він колишній військовий, зміг зібрати військо, організувати. А тут баба якась! До того ж одна справа, коли в тебе нафта та газ під боком, а інша, коли тільки ліси та глина! З цим усі погоджуються. Весь автобус гудить про те, куди це їх повезуть, тільки Чересчуров закрив очі і згадує ніч, згадує свою коханку і посміхається. - Чого ти такий задоволений, може на війну їдемо? - Яка там війна! Почистимо район і все. Не може буди там війни, бо там – пустиня. Я ж два роки в Ямполі працював. Села покинуті, в містечках одні п'яниці, хто міг – той втік, а хто – ні, той спився. За день, ну максимум два, все зробимо. – каже Чересчуров, якому дуже кортить знову побачити Лену. У нього ж не так багато часу до тих пір, поки вона зрозуміє, що він дурить їй голову і нічого не робить по справі чоловіка. Чересчуров згадує її цицьки. В нього давно уже не було таких гарних маленьких цицьок. Великі були, а ось таких стиглих персиків – ні. Він хапав їх ротом, як риба на березі хапає повітря, шурував язиком по сосках, твердих, схожих по доторку на малину. - Так, розбираємо зброю! Ідилію Чересчурову руйнує Тимкевич. Він заскочив до автобуса, з ним двоє хлопців з охорони прокуратури, тримають в руках ящик. Тимкевич швидко збиває кришку і дістає звідти пістолети. - Швидко приймаємо! – кричить Тимкевич, йде по автобуси і сує кожному в руки по пістолету. - Навіщо це? - Наказ видати зброю. - Але ми ж прокурори! - Правильно, прокурори, а не випускниці педінституту! Всі пам'ятають, як зброєю користуватися? Чересчуров, дивись - ця штука стріляє. – жартує Тимкевич, а увесь автобус нервово регоче. За пістолетами видають і по дві обойми набоїв. - Не повбивайте один одного. – кричить Тимкевич і вискакує з автобуса. Він поїде з кимось із заступників, або й в чорному "Порше" прокурора області. Тимкевича поважають. Після того, як став інвалідом Зверослав Клінков, Тимкевич тепер найкращій слідчий прокуратури. - Чого це Тимкевич тебе дошкуляє? - Заздрить, що сам клоп, а в мене майже два метра зросту. – каже Чересчуров. Не хоче казати правду про те, як Тимкевич тепер тримає його і скільки приходиться платити, щоб він не дав справі хід. Одна помилка і таке ярмо на шиї! Чересчуров киває головою і думає, що от би було добре, якби невеличка війна і Тимкевича вбили. Але ж сам розуміє, що Тимкевич під пулі не піде, скоріше вже вони загинуть, аніж Тимкевич. - Дарма ти вчора в лазню не пішов. – каже знайомий. - А що, добре відпочили? – питає Чересчуров, який не проти побалакати, щоб забути про Тимкевича. - Офігітельно. Дівки не дуже-то, ну, сам розумієш, з ПТУ, але робити з ними можна все що хочеш! І ззаду і з переду і мінет, і двоє одну і вони втрьох одного. Наїбався так, що аж хуй болить. - Та я теж не погано відтягнувся. – вирішує похвалитися і Чересчуров. - Господи, ти що спав з сестрою? - Якою сестрою? - Ти ж казав, що сестра приїздить! - Та їбанися! Яка сестра! Я тьолку одну склеїв. Блять, цукор, а не тьолка. Уяви, метр сімдесят зросту, п'ятдесят п'ять кілограмів ваги... - Так це шкапа! - Це мед! Суцільний мед! Фігура, як у моделі, коротке русяве волоссячко, зелені очі, губки тонкі, рожеві, все вміє, нічого не боїться! Просто рай. Ми їбалися усю ніч, тільки заснули, а тут Тимкевич дзвонить. Блять, все наламав. - І де ти її взяв? - Та по одній справі працював, випадково познайомилися. - Одружена? - Одружена. - Не боїшся, що чоловік тобі кіл в дупу встромить? - Чоловік на заробітках в Києві, тай ще невідомо, хто кому. - Обережніше. Пам'ятаєш, як минулого року слідчого в Глухові вбили? На чужій жінці. - Так чоловіка і не знайшли? - Та він, мабуть, в Росію втік. Він же мисливець, десь в Сибіру сховався, зробив нові документи і все. А хлопця поховали. З одруженими – ризиковано. - Та нічого. Автобус вже поїхав, швидко вискочив з міста і мчав трасою. - Диви, поспішаємо, сто кілометрів не менше. - До Шостки далеко, кілометрів триста. Ще побалакали і почали дрімати. Усіх підняли рано, люди не виспалися, а хто його знає, коли тепер доведеться поспати. Чересчуров теж заснув, підклавши поміж головою і вікном светр. Бачив у сні Лену, і так бачив і сяк. Тільки завжди голу. Від цих снів член нервував, але куди йому було дітися зі штанів. До того ж Чересчуров ще й пістолет зверху поклав. - Диви, справді танки! Чересчуров прокинувся уже в Конотопі, коли проїздили біля станції. На колії стояло кілька платформ з танками. Чересчуров нарахував вісім. Автобуси зупинилися, пройшов наказ, що можна вийти, але триматися поруч. Чересчуров палив цигарку, дивився, як танки звантажують з платформ. - Це їх з-під Чернігова привезли. Повинні були прислати три десятки, але на ходу тільки вісім було, то їх і прислали. Але і ці вісім недовго протягнуть, бо старі, вже давно потребують капітального ремонту. – розповідав хтось, хто встиг переговорити з офіцерами-танкістами. - А що про Шостку відомо? - Та нічого. Позавчора з нею перервався зв'язок, ані райвідділ, ані райдержадміністрація не відповідають. Можливо, диверсія. Скоро побачимо. Чересчуров пішов з вітру до автобуса, сів і подивився на пістолет. Так то він любив зброю, але зараз пістолет викликав у нього огиду. Бо пахнув війною. Чересчуров був серед тих, кого послали в Охтирку боротися с батьком Прогнимаком і його бандою. То дуже добре пам’ятав, як серед ночі все місто зненацька заповнилося стріляниною і біготнею. Як вони, кілька десятків робітників різних правоохоронних органів забарикадувалися на першому поверсі гуртожитку, де жили, як стріляли в темряву зі своїх смішних пістолетиків, а по ним гилили з кулеметів та автоматів. Набоїв було обмаль, то вирішили відступати. Прориватися до автовокзалу. Чересчуров не хотів нікуди прориватися, він хотів вижити, то тихенько зник і сховався на горищі. Вирішив дочекатися ранку, а тоді вже думати, що робити. Це виявилася правильна стратегія, бо з тих, хто пішов прориватися багато потрапили в полон, хтось загинув чи був поранений. Вбили і сина Тимкевича. Ось чого він такий злий, ось чому і ненавидить Чересчурова, який вжив. Досидів до ранку, а коли розвиднилось, то загони Прогнимака просто залишили місто. - Ну що, думаєш війна буде? - Не знаю. – Чересчуров подумав, чи не втекти зараз. Ось просто вийти з автобуса, сховатися десь в кущах і пересидіти. Але після цього його звільнять. Кінець кар'єри, кінець всього. Бо що він вміє в своє тридцять три роки, окрім того, що тиснути і здирати? Більше нічого не вміє. А звик жити добре, їсти смачно, пити коньяки, їздити у відпустку в Єгипет чи Таїланд. Про все це прийдеться забути. Як забути і про Лену, про ось таких Лен, яких він мав час від часу. Ні. Він аж головою замотав, наче хотів сам себе переконати, що не може так це все покинути. Він залишається. І нічого страшного. У колонні уже більше тридцяти автобусів. В кожному мінімум по тридцять озброєних чоловіків, це майже тисяча стволів. Хто вистоїть проти такого війська? А ще ж танки! Щоправда танків чекати не стали. Автобуси поїхали вперед без них. Досвідчені почали розгортати свої бутерброди, щоб під'їсти, а Чересчурову залишалося лише ковтати слинку, бо їсти хотілося, а нічого. Колона мчала повз невеличкі магазинчики не зупиняючись. Чересчуров то згадував про Лену, то дивився у вікно на нудні довколишні пейзажі: порослі бур'яном лани, ліси, кой-де села з чорними дірками покинутих хат. Одноманітна вбогість, від якої хотілося вити. Чересчуров якраз дрімав, коли зненацька попереду щось вбухнуло і автобус почав різко гальмувати. Та як усе відбувалося несподівано, то автобус в'їхав у передній і тут же отримав ззаду ще ляпасу. Усі закричали, а тут ще почалася стрілянина. - Бий вікно, бий вікно! – кричав Чересчурову сусід, який побачив, що передні двері зім'яті у аварії. Чересчуров почав бити ліктем у вікно, але тільки ліктю було боляче, навколо усі кричали, постріл. Це сусід вистрелив. На Чересчуров посипалися шматочки скла. - Вилазь, давай! Чересчуров поліз і гепнувся з вікна на асфальт. Було боляче, він закричав, а на нього плигали вже інші. Ледь не затоптали, поки Чересчуров відліз у бік. - Залягти, приготувати зброю! – бігав поруч Тимкевич зі скривавленим обличчям. Він був не пристебнутий, коли машина врізалася в автобус, то поцілував лобове скло. - Де твоя зброю, мудак! – гримів Тимкевич над Чересчуровим, а той тільки тримався за бік, бо був приголомшений тим, що відбувалося. Отримав в обличчя гострим тимкевичським кулаком. - За зброю відповіси! – Тимкевич побіг далі, а Чересчуров трохи прийшов до тями. Лазив по асфальту, шукав пістолет, підібрав якийсь, свій або чужий – невідомо. Тим часом попереду горіло кілька автобусів, підбитих з гранатометів. Міліціонери, яки в них їхали, залягли при землі і голів не піднімали, бо по ним дуже сильно стріляли. - Відходимо до лісу! – почувся наказ Тимкевича. А ось поруч промчав чорний "Порше" прокурора, пом'ятий, але на ходу. Сунувся по узбіччю, вивертав своїми колесами шматки землі, які кидав у хлопців. Прокурор тікав, в цьому не було сумнівів. - Я кажу до лісу, швидше! – знову волав Тимкевич. Побіг одним з перших. Ліс був недалеко, метрів може триста чи чотириста. Чересчуров теж біг туди, бо розумів, що на дорозі залишатися не варто. Цей Тимкевич, хоч і скотина, а все швидко зрозумів і цілком правильно уводить людей в ліс. Автобуси поврізалися один в одного, дорога забита, кой-де вже вирує полум'я, ще почнуть вибухати баки з бензіном. Скоріше до ліса! Вони бігли, люди в дорогих костюмах і черевиках не бачених у цих ницих краях, люди, які заробляли багато і були однією з найповажніших каст у області, ось оці всі люди бігли полем, плуталися ногами в бур'яні, падали, котилися, знову бігли. До лісу залишалося вже зовсім трохи, коли з кущів почулися постріли. Всі попадали. - Залишатися на місті! Якщо хтось сіпнеться, буде вбитий! – це казав чоловічій голос у мегафон. Усі лежали. Навіть Тимкевич тепер не озивався, командир хуєв. Чересчуров подумав, що може його гнобителя вбили тими пострілами з лісу! От би було добре! - Так, встаємо по одному, зброю тримати за дуло! Зайвий рух – отримаєте кулю! Почали з лівого флангу! Вставай! Чи гранатою вас підняти! Ось так, добре. Чересчуров хотів подивитися, що відбувається, але подумав, що його рух можуть зрозуміти, як спробу опору. То краще лежатиме. - Так, зі зброєю йдете до ліса, кладете її і руки за голову. – знову казав хтось у мегафон. Чересчуров чув, як десь поруч ідуть люди, як клацає залізо зброї, яку здавали. Повільно узяв пістолет за дуло. Він не збирався робити подвиги. Здасться в полон, а там вже що буде. - Далі піднімайтеся. Давай! Давай! Підводилися вже поруч з Чересчуровим, то і він підвівся. Тримав пістолет за дуло високо над головою. Йшов до кущів. Там вже лежала купка зброї. Кинув пістолет, руки за голову, до нього підійшли якісь дядьки у кожухах, наділи на руки пластмасові наручники. - Пішов, пішов! – штовхали у ліс. Велика Мама. У лісі якісь дядьки обшукали його і погнали на галявинку, де стояли усі полонені. Приголомшені, перелякані, тихі. Ніхто не розмовляв. Тільки перемовлялися охоронці, якісь селюки з автоматами. - Що там, стріляють? - Менти не хочуть здаватися. - Так панцирниками їх налякати. - Та зараз. Через кілька хвилин почувся гуркіт якоїсь важкої техніки, потім гучні гарматні постріли. Далі тиша. Стрілянина вщухла, зате хтось інструктував через мегафон як треба здаватися. Тобто міліція вирішила теж опору не чинити. - Пішли, пішли! До штабу! Полонених кудись погнали. Чересчуров, як і інші, топився своїми дорогими вузьконосими черевиками у багні, потім один втратив. Гнали усіх вперед, зупинитися було не можна, то далі скакав з однією босою ногою, яка вмить почала мерзнути. Ще бік болів. Почувався погано. А головне, незрозуміло було, що далі. Що буде після цього сирого та чужого лісу? Чересчуров згадав чутки про долю прокурорських робітників. Мабуть, не він один. Бо почулися постріли. - Всім лежать! Чересчуров встиг плинути трохи в бік, щоб не падати в калюжу. Усі лягли. Охоронці добили двох чи трьох, які хотіли втекти. - Ще є бажаючи тікати? Тиша. Погнали далі. Лісова дорога здавалася нескінченою. Бігли нею і бігли. Зупинялися лише щоб прийняти нових полонених. Ментів, податківців, ось пожежники, навіть кілька прикордонників. Багато, дуже багато. Усі з руками зв'язаними пластмасовими зашморгами. Гнали далі. Охоронці, літні вже діди, легко поспішали за ними. Так тривало години півтори, поки з лісу не вийшли в поле. - Он велика мама. – сказав хтось з охоронців. Чересчуров, який був вище за більшість в строю, побачив попереду скупчення дивних машин та людей. Вже зблизька розібрав, що машини були звичайними тракторами тільки з привареними листами заліза, які робили їх схожими на доісторичних істот. Оце так бронетехніка! А що за військо! Дядьки в кожухах, з лентами набоїв, обмотаними навколо тіла. Хто з автоматом, хто з гвинтівкою, а хто і просто з мисливською рушницею. Зараз розбирали зброю, яку відібрали у полонених. - Велика мамо, привели полонених. Чересчуров побачив, що на одному з панцирників-тракторів стояла жінка. Трохи вище середнього зросту, дебела, з довгими руками і великою головою. У неї було грубе обличчя, але щось примусило Чересчуров зупинитися на ньому. Якась сила, щось незвичне. Чересчуров дивився на те обличчя і не розумів, що саме так зачепило його. - Привели? – спитала жінка низьким голосом. - Привели, мамо. – відповіли охоронці і вклонилися їй. Вклонилися по пояс, руками майже землі дістали. І в цих поклонах була якась затятість. Чересчуров не бачив, щоб комусь так кланялися. - Що ж ви, покидьки! Проти народу пішли? – запитала жінка у полонених. Усі мовчали. Тиша, навіть двигуни в машинах вимкнули. Тривожна, скляна тиша. - Проти своїх людей пішли! Щоб народ катувати, щоб топтати і чавити! Щоб господарі ваші кров людську могли без перешкод пити? Так? – вона починала тихо, а закінчила криком, після якого тиша на кілька важких і важливих секунд. - Зрадили свій народ! Продалися за копійку ворогові! Кому служите, хоч знаєте? Жабі служити! Президент ваш – Жаба! П'є кров українську і радіє! А ви йому допомагаєте! Ось зі зброєю пішли на тих, хто не схотів скорятися, хто став з колін і відкинув Жабу! Проти братів своїх пішли! Так? Покидьки! Тиша. Страшна, важка, шкребка тиша. Чересчуров затремтів. Щось відбувалося в ньому. Він часто дихав, ковтав слину, якої не було. - Якби перемогли ви, то знаю, що вбивали б і катували народ мій! Бо собаки ви, кати криваві, енкавеесівська кров! То що мені зробити з вами? - Вбий їх, мамо, вбий! – закричав озброєний натовп. Тієї ж миті полонені почали стягуватися, як вода на сонці. Притулялися один до одного, шукали в тісняві порятунку від жаху, від того пронизливого розуміння, що зараз ця жінка махне рукою і їх вб'ють, усіх вб'ють, як кошенят, перестріляють тут, скидають в якусь яму і забудуть. Полонені притискалися один до одного і ось вже стояли таким густим натовпом, що аж дихати було важко. - Вбити? Вбити можна. – сказала жінка і натовп полонених здригнувся. - Але хоч і покидьки, хоч служать жабі, але чиїсь діти і чиїсь батьки. Не може Мама залишати батьків без дітей, а дітей сиротами. Дарую я вам життя! Видох. Зі всього натовпу полонених видох. - Дякую Велика Мамо! Дякую! На коліна! – зненацька закричав Чересчуров і впав на коліна. В тісняві зробити це було важко, але він упав і інші почали падати. За хвилину уже всі стояли на колінах. - Дякую тобі, Велика мамо! Боржники ми твої! – крикнув Чересчуров. - Дякуємо тобі, Велика Мамо. Боржники ми твої. – повторив натовп. - Хочемо служити тобі, мамо! – крикнув Чересчуров. - Хочемо служити тобі, мамо. – знову потворив натовп. Тиша. Велика Мама дивилася з панцирника на полонених. - Приведіть мені його. – вказала на Чересчурова. Кілька дядьків з автоматами почали пробиратися скрізь натовп. Узяли Чересчурова і потаскали до Великої Мами. Вона вже злізла з панцирника і чекала внизу. Чересчурова поставили перед нею, він став на коліна. - Хто ти? - Славко. - Звідки ти? - З Сум. - Де служиш? - В прокуратурі. – відповів Чересчуров і в ту ж мить клацнула зброя. - В прокуратурі! Велика Мамо, дозволь нам вбити його! – крикнули з озброєного натовпу. Але Велика Мама мовчала. Дивилася на потилицю Чересчурова, який обличчям майже встряв у багнюку. - Ти знаєш, що я роблю з прокурорськими? - Вбиваєш. - Чому ж тоді ти зізнався? - Бо не можу брехати тобі. - Не можеш? - Хіба можна брехати Великій Мамі! – крикнув Чересчуров. Дивився в грязь, боявся навіть погляд підняти. - Ти хочеш вмерти? - Ні. - Я вбиваю прокурорів. - Дозволь мені служити тобі! - Мені не потрібні скажені собаки! – крикнула Велика Мама. - Тоді дозволь загинути за тебе! – крикнув Чересчуров. Скривавлений, брудний, з босою ногою, він виглядав жалюгідно. Велика Мама підійшла до нього і взяла за волосся. Підняла його голову і подивилася в обличчя, в очі. Кілька секунд. Він витримав погляд. - Він буде служити мені. – сказала Велика Мама і почулися вигуки подиву. - Він же прокурор! - В його очах блядство. Але й в його очах вогонь бажання змінитися. Він буде служити мені! Вони кидає голову Чересчурова. Йде далі. - Мамо, дозволь і мені! - Що? - Дозволь і мені служити тобі! Я теж прокурор, але хочу служити тобі! – плазує перед Великою Мамою Міша, сусід Чересчурова по кабінету. Він завжди хвалився, що вміє швидко думати і миттєво знаходити потрібний варіант. - Служити мені? – Велика Мама дивиться в очі і Міші. Кривиться. - Він блядь. Без вогню. Постріл і Міша падає. - Усіх прокурорських до стінки. Інших відпустити. Якщо хтось хоче, може залишитися в моєму війську. Хто не хоче – нехай йде додому. І розкаже усім, що більше полонених не буде. Хто прийде катувати мій народ, той загине! Тільки так! Велика Мама уходить. Замість неї починає командувати якісь дід у формі полковника ВПС ще радянського зразка. - Значить так! Або зараз вказуєте, хто тут з прокуратури, або розстріляю кожного десятого. – кричить дід. І з натовпу починають витискати прокурорських. Вони пручаються, вони намагаються сховатися, зануритися глибше, але їх викидають з безжальною силою, з огидою, як смертельно хворих, які можуть інфікувати своєю смертю інших. Випхають людей сорок. Вони тремтять, починають кричати, благають про порятунок, намагаються щось пояснити. Але їх ведуть в поле, ставляють там і стріляють. Крики, постріли, тиша. - А ви йдіть! І розкажіть усім, що кожен, хто піде проти Великої Мами, той загине! Усім! – кричить дід, якого усі звуть Льотчик. Натовп полонених зривається з міста, біжить полем, аби куди, тільки б подалі від цього страшного місця. Але біля сотні залишається. - Ми хочемо служити Великій Мамі. - Дайте нам зброю! - Ми з вами! Дід дивиться на полонених. - Зброю здобудьте самі, в бою. Ось хіба що пістолети. Ідіть в наші загони, записуйтеся до командирів. Вам дадуть поїсти і скажуть, що робити. Виконуйте накази і тримайте дисципліну. Інакше вас чекає те саме, що і прокурорів! З полонених, які залишилися, знімають наручники, вони розходяться по загонах. - Пішли. – Дід штовхає Чересчурова, який стоїть на колінах посеред багна. – Я б тебе теж розстріляв, але якщо вже Велика Мама каже, то живи. Чересчурова ведуть до намету, де шпиталь. Там лікарі обробляють йому порізи від скла, дивляться бік, дають чаю. Потім якийсь хлопець приносить одяг. Штани, чоботи, кожух. - Ось на. Пістолет. – дід обличчям показує, що не довіряв би зброю такому покидьку, але вимушений. - Мені треба поговорити з Великою Мамою. – каже Чересчуров. - Навіщо? - Треба. - Вона буде розмовляти з тобою, коли їй буде треба. Зрозумів? – питає Льотчик. Чересчуров киває головою. Виходить з намету-шпиталю, йде до іншого. Там нарада у Великої Мами. Охорона наставляє на Чересчурова автомати. - Мені треба до Великої Мами. - Пішов звідси. - Велика Мамо, Велика Мамо! Там танки! – кричить Чересчуров. Його збивають з ніг, дубасять ногами. - Стійте. – Велика Мама, що вийшла з намету, говорить тихо, але охоронці зупиняються. - Що ти хочеш? – питає Велика Мама. - Хочу сказати про танки. В Конотопі їх було вісім. Може ще пришлють. Скоро вони вже будуть тут. Справжні танки, не оце такі панцирники. - Що ти маєш проти них! – кричить якісь дід, теж у формі ще радянського зразку. - Тихо. – каже Велика Мама. – Добре, що ти сказав про танки. Ми будемо їх зустрічати. - Пошліть мене туди! – каже Чересчуров. - Туди? Навіщо? – питає Велика Мама. – Ти хочеш загинути? - Я хочу зрозуміти, чи переміг блядь в собі. Я все життя прожив бляддю. Я зустрів Вас, Велика Мамо, і зрозумів, що треба змінюватися. Я хочу пролити кров, як треба вмерти, щоб зрозуміти, чи я дійсно змінився! Пошліть мене на танки, Велика Мамо! Благаю! Він говорить тихо, через зціплені зуби, палає поглядом майже божевільних очей. Вона думає. Дивиться на Чересчурова, який стоїть перед нею на колінах. - Добре. Іди на танки. Але постарайся залишитися живим. Ти вже не блядь. – каже Велика Мама. – Миколаїч, бери його до себе і йдіть зустрічати танки. - Слухаю! – відповідає Миколаїч, той самий дід, що ображався за панцирники. – Поїхали. Вони сідають в один з панцирників, яків починає важко човгати по багнюці, скоріше не їде, а пливе, не квапливо і поважно, як верблюд. Чересчуров тремтить від напруження. - Що, перелякався? – сміється дід. – А далі ще страшніше буде. Далі танки. Ти танки бачив? - Ні. А ти? - Я командиром танкового полку був! Знаєш, що таке танковий полк? Оце б мені укомплектований полк, так я б вже під Києвом був! Жаба б уже в Європу летіла чи в Москву, де там її приймуть! - Що ми будемо з цими танками робити? - А що, варіантів у нас небагато. – дід всміхається беззубим ротом. – Ось, бачиш. Він ногою вказує на ящик. - Що це? - Гранати протитанкові. Дванадцять штук. По півтори на танк, якщо їх вісім - І все? - І все. - Ані гармат, ані гранатометів? - Та звідки ж вони в нас? Щоправда у Шостці, в музеї військової техніки, знайшли кілька протитанкових, їх ладнають, але потрібен час. - А так тільки гранати? - Це вже немало. Я ще зробив пляшки з запальною сумішшю. Але проти сучасних танків вони діють погано. - Якщо танки прорвуться, що далі? - Далі Шостка. Велике місто, у містах танки почувають себе погано. Танкам потрібні поля, невеличкі пагорби, кой-де порослі лісом, щоб можна було сховатися. А на міських вулиць танки занадто добра ціль. - Велика Мама знає про це? – питає Чересчуров. - Вона знає про все. – відповідає дід, який вже не дратується на Славка. – Ти танки бачив в дії? - Ні. - Де ти служив? - Я не служив. У нас була військова кафедра, то я командир вогневого взводу артилерійської батареї. - Ну, блять, ти мудак! Мало того, що прокурор, так ще і артилерист! – всміхається дід. - Та я уже все забув. – намагається виправдатися Славко. - Нічого, якщо танки підуть, то матимеш можливість спокутувати свої провини кров'ю. - Я готовий! - Зараз ти готовий. Але готовність, це коли танк на тебе повзе, коли шістдесят тонн смертельної броні ось-ось мають проїхати по тобі! Отоді перевіряється, готовий ти чи ні. – каже дід і смокче саморобну цигарку. Чересчуров стискує кулаки і починає повторювати подумки, що не боїться смерті, що ладен вмерти заради Великої Мами, яка врятувала його. Не від смерті, а від блядства. Панцирник коливається по багнюці, повзе лісовою дорогою, на якій іноді зустрічаються шматки асфальту. Нарешті вони приїхали. Дід плигає з панцирника, Чересчуров за ним. - Давай гранати! Вони беруть гранати і несуть їх кудись у ліс. Чересчурову важко. До того ж одна нога у нього в черевику, інша в кросівку, який хтось йому дав. Кросівок малий, нозі в ньому боляче, але Чересчуров намагається думати про смерть, то майже не зважає на подібні дурниці. Про смерть він думає, бо колись дивився кіно про самураїв. І там один з косооких героїв казав, що справжній самурай повинен постійно думати про смерть, щоб звикнути до неї і не вагатися, коли прийде час віддати життя за свого господаря. - Так, хлопці, розібрали гранати! – кричить дід, зупинившись галявинці. З кущів виходять хлопці. Від двадцяти до сімдесяти хлопці. Їх півтора десятка, у декого автомати, у інших рушниці. І оцій банді треба зупиняти танки!, розпачливо думає Чересчуров і заспокоює себе тим, що його задача битися до останнього. Підбити танк чи два, а далі не страшно загибелі. - Значить так, розходимося по окопах і чекаємо. Коли з'являться танки, то підпускаємо їх поближче. На п'ять-сім метрів. Потім вискакуєш, кидає гранату під трак і ховаєшся в окопі. Коли танк підбитий, то стріляйте, щоб перебити екіпаж, який з нього полізе. Все зрозуміло? - А танки точно сюди поїдуть? Навіщо їм ліс? – питає Чересчуров. - Ліс їм і на хуй не потрібен. А сюди поїдуть, бо тут міст. Річка Есмань. Неглибока, але танк не проїде. То попруть через міст. - То міст треба зруйнувати! – кричить Чересчуров. - Ти диви, який ти розумний. А ми тут ідіоти, по-твоєму? На мосту охорона. Десь півсотні прикордонників зі зброєю. Не пустиш в повітря, аж ніяк не пустиш. – дід цокає язиком. – Тихо! Усі слухають. Десь здалеку чутно гуркіт моторів. Важкий рев. - По місцям! І пам'ятайте, тільки не бігти! В окопі ще шанс є! Як, побіжиш, то все - пиздець! – кричить дід. Хлопці розходяться по кущам. Чересчуров біжить за дідом. - А мені куди? - Зараз покажу. Ось! – дід вказує на яму під кущем. Звичайну яму. Не окоп, в якому можна сховатися, а просто яму, ще й з водою. - Що це таке? – розгублено питає Чересчуров. - Твоя бойова позиція. Лежиш до останнього. Орієнтуйся на слух. Краще не виглядати, не дивитися, бо нерви можуть здати. Слухай. Коли почуєш, що танк поблизу, рви чеку. Потім кажеш "мама-мама" і кидаєш. Під трак. Давай. Дід йде далі, Чересчуров залишається стояти біля ями. Потім лізе в неї. Намагається якось так прилягти, щоб не влізти у воду, але миттєво сунеться туди. Ноги промокають, холодно. Чересчуров роздивляється навколо. Інших хлопців не видно. Ось поле, он дорога, по який, мабуть, будуть їхати танки. Але чому вони поїдуть полем, коли є дорога? Чересчурову здається це дурістю, лежати ось тут в полі. В ста метрах від дороги. Може дід зрадник? Навмисно зробив все так, щоб пропустити танки. Чересчуров хапається за пістолет. Але дід призначений Великою Мамою. А вона б відчула зраду. Їй достатньо просто подивитися в очі і все зрозуміти про людину. Ось вона подивилася в його очі і вирішила, що він ще може виправитися, що може вмерти людиною, а не бляддю! Чересчуров лежить і повторює "Велика Мама, Велика Мама, Велика Мама". Думає, що треба вигадати щось на кшталт молитви, якийсь вірш у славу Великої Мами. Щоб повторювати той вірш і набиратися від нього сили. Гуркіт все ближче. Чересчуров обережно піднімає голову і бачить, як на дорозі з'являються танки. Один, ще один, ще. Разом їх семеро. Один, мабуть, зламався по дорозі. Танки швидко їдуть, грізно качають своїми довгими дулами. Чересчуров тремтить. Йому приємно думати, що він тремтить не з переляку перед цими шкарабанками, а тому, що хвилюється, якби вони не проїхали повз його гранату. Він дивиться на кусок заліза, який зараз став йому майже рідним. Притискає гранату до серця. Цілує її холод. Шепоче "мила, мила". Вибух. Чересчуров спочатку припадає до землі, потім виглядає зі своєї ями. І бачить, що танк, який їхав першим, горить. З нього вистрибують люди, сам танк аж розвернуло. Міна! Ох і дід, ох і хитряк! Поставив міну, тепер танки з'їдуть з дороги і поїдуть полем, як раз на гранати! Кілька хвилин очікування, поки танкісти тушать вогонь на першому танку. Потім дійсно звертають у поле і їдуть. Прямо на позиції. Чересчуров ховається у ямі і більше не виглядає, як і казав дід. Лежить і слухає. Коли вже танки поблизу, чує стрілянину. Не знає, що у декількох хлопців не витримали нерви і вони побігли з окопів, перелякані, як зайці. Бігли зовсім недовго, бо кулемети з танків короткими чергами покидали їх на землю. Гуркіт зовсім поруч, Чересчуров рве чеку, каже "Велика Мама!" і піднімається з ями. Танк поруч, величезний і сяючий своєю вбивчою красою, не дивлячись на всю іржу та багнюку. Чересчуров кидає гранату і кидається в яму сам. Земля зрадницьки їде по ньому і він сповзає в багнюку. Вибух, гуркіт, щось чорне накриває Чересчурова, нагортає на нього землю, стискує і обхоплює, він думає, що це, мабуть смерть, бо як можна жити під шістдесятьма тонами броні! Намагається дістати пістолет, але не може, обхоплений землею, яка стискає, яка лізе в нього, намагається запхатися в рот замість повітря. Він приходить до тями, коли його тягнуть за руки з-під танка. - Давай, давай! – кричить Миколаїч. Потім б'є по щоках, ніжно і вперто, протирає Чересчурову очі від землі, бачить його погляд. - Живий, живий! Вантаж його в панцирник і в шпиталь, швидко! Чересчурова підхоплюють за руки, за ноги, таскають кудись. Він знесилено питає: - Де танки? - Три підбили, інші відступили. – радісно каже Миколаїч. – Ідіоти, пустили танки без піхоти. Грачови, блять, оце із-за таких довбойобів танки можуть програти піхоті! Миколаїч так хвилюється за свій вид військ, що намагається виправдати поразку танкістів тупістю командування. - Але ж вони знову підуть. - Хай ідуть. З Шостки гармати їдуть. І ці танки відремонтуємо. Які ми гранатами жахнули. Там тільки траки полагодити. Ну, а той, що на міні, то його вкопаємо десь на стратегічному напрямку. Буде як гармата, хоч це і не добре, танк у гармату перетворювати. – розмірковує Миколаїч. Чересчуров знесилено посміхається. - Я доповім Великій Мамі, що ти не побіг і підбив перший танк. – каже Миколаїч. - Не треба. Нічого не кажи. Мені ще треба багато зробити, щоб про це можна було доповісти. Чересчуров відчуває у роті смак землі. І здригається від споминів про секунди під танком. Шепоче про себе "Велика Мама, Велика Мама, Велика Мама", щоб не боятися, щоб нічого не боятися. Його кладуть у вантажівку, на копу сіна. Машина їде, він плавно плигає на сіні, потім ригає з кузова. Йому погано, але він тримається. Він зробив перший крок, він підбив танк, який загрожував Великій Мамі. Він міг загинути, але живий і це дуже важливо. Він ховає у сіно обличчя, закриває очі і шепоче "Велика Мама, Велика Мама, Велика Мама" вже не від жаху, а від любові. Як зупинити втечу Чересчуров з Миколаїчем сидять в окопі, дивляться мапу розтягнуту на планшеті. Миколаїч вказує своїм товстим пальцем: - Ось тут ми, ось тут вони. Вже тричі атакували лісом, але ми їх тримаємо. А їм міст потрібен. Чутно канонаду, десь гримлять гармати, потім кілька секунд тиші і вибухи. - Зараз поїдеш уздовж ріки до села Гречкіно. Там зупинишся на східній окраїні. В тебе буде десь півсотні бійців. Тримай дорогу, це головне. Лісом танки швидко не пройдуть, бо ж ми барикади поробили. А дорогою швиденько можуть до моста дійти. То твоя позиція дуже важлива. Зрозумів? – питає Миколаїч. Чересчуров ствердно киває головою. - Ось на тобі автомат і їдь на позиції. Чересчуров підводиться і хапається за бік. Той самий, що забив, ще коли вивалювався з автобуса, а потім той, який стискала земля під танком. - Що, болить? - Нічого! – Чересчуров посміхається. - Бережи себе. – серйозно каже Миколаїч. - Вони не пройдуть там. – серйозно відповідає Чересчуров. Вилазять з окопів, ідуть в ліс, там чекає віз і конячка. Чересчуров сідає, віз їде. Хлопець, що гонить конячку, обертається до Чересчурова. - Може не треба в Гречкіно їхати? - Чого це? - Кажуть, що оточили його. Чуєте, яка там стрілянина? Стрілянина і справді гучна. Десь там триває жорстокий бій. - Вони ж в полон не беруть? - Хто вони? - Карателі. На місті пристрілюють. А можуть і катувати. – каже хлопець і зітхає. - То не треба здаватися! – дратується Чересчуров. - А що зробиш, коли в них літаки, танки, а в нас набоїв і тих не вистачає? – журиться візник. Чересчуров з ненавистю дивиться на нього. - Зате в нас є Велика Мама! - Так, капітан це теж казав. - Який капітан? - Який командував нами до вас. - Він загинув? - Так. - Давно? - Вчора. Коли намагався підняти нас в атаку. – хлопець сидить спиною до Чересчурова. Він невеликий, худенький, з рідким світлим волоссям. – Дивна справа. Він бігав по окопам піднімати нас в бій, а тут постріл. І куля якось потрапила йому в спину. - В спину? - В спину. – киває головою візник. Він має жалюгідний вигляд, малий, худий, у рваному, зальопаному брудом кожушку. Чересчуров думає, що цей хлопець жалюгідний як ззовні, так і зсередини. - То його вбили свої? - Ну, не знаю. – каже хлопець і підганяє конячку. - Знаєш. – тихо, але впевнено каже Чересчуров. - Ні, не знаю. – хлопець оглядається і посміхається, як дурень. Чересчуров хапає його за плече, валить на віз, приставляє до скроні пістолет. - Хто? Хлопець тремтить, як бродяче собача. Він аж потроху скавчить. - Я не знаю, не знаю! - Рахую до трьох. На три я стріляю. – каже Чересчуров. І сам дивується тому, що дійсно ж вистрелить! – Один. - Я не знаю, я нічого не зробив! Я воду віз! Я не бачив, не бачив! - Два. – Чересчуров притискає пістолет до скроні хлопця. Тиск повинен збільшуватися, крок за кроком, це полегшує злам людини. - Я не... - Т... - Я скажу, скажу, скажу! – він тріпається, як риба, викинута на лід. - Кажи! – Чересчуров ще натискує дулом на скроню. - Це Горюнов! - Хто такий Горюнов? - Він десятник. Високий такий, чорнявий. Він у нас головний. Тільки не кажіть, що це я сказав, бо він мене вб'є! – хлопець починає плакати. В нього якесь тупе обличчя. Чересчуров з огидою думає, що і на цього покидька розповсюджується благодать Великої Мами і його вона захищає і його любить, як і весь народ свій. - Не скажу, але й ти мовчи. Поїхали! – каже Чересчуров. Десь попереду іде бій і Чересчуров боїться приїхати запізно. - Швидше, швидше! Віз сунеться по дорозі, конячка вибивається з сил, хлопець б'є її батогом і боїться навіть обертатися до Чересчурова. Десь хвилин через п'ятнадцять бачать людей, які біжать дорогою. Не самою дорогою, бо там же багно, а по узбіччю, де більш-менш можна пройти. - Це він, він! – шепоче візник. - Де? – питає Чересчуров. - Он, перший. Чересчуров і сам бачить чоловіка зі злим, гордим поглядом, що біжить попереду. Побачив віз і зупинився. Як і всі інші. - Давай, їдь! – каже Чересчуров і віз повзе до хлопців, який важко дихають, струшують зі штанів і чобіт багнюку. - Куди біжимо, хлопці? – питає Чересчуров. - А ти хто такий? – зло каже Горюнов. Чересчуров дивиться на нього, а потім починає посміхатися, якомога щиро. - Горюнов, ти! Привіт! – сплигує з возу і підскакує до Горюнова. Той здивований, не знає що робить. Чересчуров відсторонює дуло автомата, обнімає чоловіка. - Друг, друг! Скільки ж ми з тобою не бачилися! Постріл. Всі дивляться, як Горюнов здригається і починає осідати на землю. - Підор, ох підор! – шепоче він, схопившись за груди. - Ой, що трапилося! Ой, як же це так вийшло! – кричить Чересчуров, тримаючи Горюнова за руки, щоб і не сіпнувся. Вкладає на землю. – Ти ж нічого не зробив, ти ж тільки капітана вбив! Як же це трапилося! Всі перелякані, дивляться на те, що відбувається і нічого не розуміють. Чересчуров закриває Горюнову очі і суворо дивиться на бійців. - А тепер на позиції. - Що? - Нас оточили! - Там танки! - Їх втричі більше! Солдати кричать разом, перебивають один одного. - Мовчати! – верещить Чересчуров. І настає тиша. Ні, десь там, за лісом, там чутно постріли і вибухи, там іде війна. Але ось тут, тут тихо, так що чути подихи і як конячка трясе гривою. - Велика Мама сказала тримати Гречкіно. І ми будемо тримати Гречкіно. Зараз ми повертаємося на позиції і будемо стояти на них до останнього. Питання є? Каже Чересчуров. - Але ми загинемо... Постріл. Чоловік, який почав говорити, падає. - Ми всі коли-небудь загинемо. Ніхто не буде жити вічно. Але зараз ми загинемо не просто так! Ми загинемо за Велику Маму! Яка піднялася проти Жаби! Яка узялася захищати народ свій! Смерть? Що таке смерть у порівнянні з Великою Мамою? Велика Мама – життя! Вічне життя! Коли я лежав під підбитим танком, я шепотів "Велика Мама! Велика Мама! Велика Мама!". І я вижив! Коли вам важко, коли страшно, коли відчай і біль охоплюють вас, повторюйте "Велика Мама! Велика Мама! Велика Мама!" і це допоможе, дасть сил і врятує! Розумієте? Кажіть: Велика Мама! Велика Мама! Велика Мама! Кажіть! Всі начинають повторювати "Велика Мама! Велика Мама! Велика Мама!". Чересчуров плескає у долоні, пристукує ногою. - Велика Мама! Велика Мама! Велика Мама! Ми її сини! Ми переможемо! І всі вороги наші будуть лежати у ніг наших! Бо Велика Мама – життя! Бо Велика Мама – перемога! Велика Мама – щастя! Бійці все повторюють за Чересчуровим. Спочатку тихо, а потім все гучніше, під кінець волають хором, впадають у цілковитий екстаз. - Велика Мама! А тепер в бій! За Велику Маму! Вперед! – кричить Чересчуров і всі починають бігти в зворотному напрямки. Через кілька хвилин уже на позиціях. Чересчуров кидається до гармати, цілиться у БТР який чимчикує по дорозі уздовж річки. - Вогонь! Постріл. Чересчурову щастить. Ще б трошки вліво і снаряд би пішов повз, але попадає в колесо, відриває його і перевертає БТР. Починається стрілянина. Поруч з гарматою падає мінометна міна. - Гармату в ліс! – кричить Чересчуров. Він хоч і запасу, але офіцер-артилерист і знає, що одна міна, то пристрілка, далі підуть інші. Сам штовхає гармати, встигають її відкотити, коли падає ціла жменя мін. - Хуй вам, а не гармату! – кричить Чересчуров. І починає: - Велика Мама! Велика Мама! Велика Мама! Крик підхоплюють бійці і скоро з окопів кричить цілий хор голосів. Стрілянина припиняється, ворог відходить. Далі буде.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Згенеровано за 0.0166840553284 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design