-Ех, одразу - ці питання, і так багато... Не поспішай ти так, у нас доволі часу.
- Де я?!
- В іншому місці.
- А конкретніше?
- Ти так зразу не зрозумієш.
- Чому я тут? Що трапилося?
- Ти тут, бо настав час піти. І ТАМ ти більше не існуєш.
- Я... я... помер...?
- Ну... так.
- ...
- Не треба, не побивайся... " тот, кто дает нам жизнь тот, кто дает нам смерть, тот написал нас всех как рассказ и заклеил в белый конверт " – пам’ятаєш, сам колись написав. Тепер конверт розгорнуто, оповідання прочитано.
- А ти... моя душа?
- Дивний... Твоя душа - це ти. А я...ну, скажімо, ангел-охоронець, твій персональний секьюріті.
- Несхожий якийсь... А де ж твої крила?
- Їх вигадали люди. Нам вони не потрібні - ми ж не птахи.
- Шкода. В янголах мені якраз крила подобалися найбільше.
- Вибач, що розчарував.
- Не страшно. А де ми є, що це за місце?
- Це перехід від світу живих до нас.
- До вас - це куди? В рай?
- Рай - поняття відносне. Для кожного він свій. Те, що для тебе є блаженством, комусь видасться пеклом.
- Якщо не рай, то що ТАМ?
- Там сяють діамантові дороги... Далі - побачиш.
- А якщо я не хочу туди, якщо я хочу жити. просто бути? Я ще стільки всього не встиг!
- Буття у тебе ніхто не забирав. Чи ти хочеш безсмертя? Але вічно живуть лише прокляті.
- А якщо я тут - то що тоді лишилося внизу?
- Оболонка. "Податливый гипс простыни сохранил твою форму тела".
- Отже, назад дороги нема...
***
- Дивне це місце, справді... Цей сірий коридор... Нам ще довго йти?
- Не від нас залежить. І чим тобі тут не подобається? Надаєш перевагу лікарняній „комнате с белым потолком с правом на надежду”?
- Не смішно.
- Вибач. Проїхали. Що тебе ще цікавить?
- Все. Особливо цей коридор. Що це за двері, які ми минаємо?
- Такі ж двері, як і ті, з яких ти вийшов. За ними ті, які чекають на своїх провідників. Люди.
- Гм. Так я ж теж людина, чи як?
- Вже – ні.
- Слухай, а можна їх якось побачити?
- А сенс?
- Ну, на прощання...
- А сенс прощатися з якимись незнайомими людьми?
- Таки правда... Ну, а востаннє побачити місто можна?
- Нестандартне бажання... Ну добре. Тільки здалеку. І недовго.
- Та почекай!.. То ж моє місто...
- Не твоє. Воно належить тим, хто лишився.
- прощай, Чужая Земля
но нам здесь больше нельзя
мы стали легче тумана
мы стали чище дождя
***
- Отак ліпше. Ходімо, нас чекають.
- Хто?
- Побачиш.
- А що буде там? Мене скоро забудуть?
- Ти лишив по собі світло. А воно – безсмертне. Эта музыка будет вечной...
