Чому, щоб звільнити душу треба вбити людину. Дорога увічність веде через цвинтар тілесної іпостасі. Для чого смертні присуди, якщо приспішують вічність? Заперечите цю вічність і безсмертя? То до чого так вперто всі свої дні йде людина?
Смерть нас чекає за простором літ і днів. Наближаємося до неї зі стривоженою душею, як перед зустріччю своєї першої і найбільш коханої... Полишивши тіло простягаємось душею до своєї причини і мети. Живемо, щоб умерти, а й досі не знаємл, що це смерть – вміємо лише вірити в життя після неї. А якщо так – навіщо ж життя перед нею?
Князю Даниле. Питаєш поглядом тіні своїх давно згаслих очей, хто я. Жалібна ця зустріч. Ти лише тіннб себе, я лише тінню людини, яка будувала держави й міста. Але ти не заплачеш, бачивши перед собою не свого нащадка, а живу, вдягнуту в тіль тінь людини – тінь твою, твоїх дружинників, архітекторів кам’яних святинь...
Може я твій сучасник. Народився рівно в сімсот літ після твоєї смерті. Народився і жив літа, літа, літа... й зусім не промайнуло мені через думку, що я, хоч живий – лише тінь. Бо чим, як не тінню є людина без пам’яті роду, без волі діяти за закликом крові пролитої в боях.
Минулі бої, минулі герої (у нас все минуле?!). Де ж їхній прах, зложений у святинях серед свічок запалених на пам’ять і на пошану. Де оплачена їхньою смертю воля й слава імені нашого? Їх мільйони. Блукають у пітьмі безпам’ятства нащадків, бродять у крові і несуть свої голови – зрубані шаблями, катівськими мечами, прострілені кулею...Бредуть, тиняються при сонці, що праворуч і при місяці, що ліворуч хреста їхнього, не вмівши возвести стін свого дому.
