ПОШУК
 

AlmaNAH






Жанри

Авантюрна проза
Авторська проза
Альтернативна історія
Антиутопія
Бойовик
Вірш
Горор
Детектив
Елегія
Жіноча проза
Жіночий детектив
Історична проза
Казка
Казка для дорослих
Кіберпанк
Конструктор
Лімерик
Мініатюра
Містерія
Містика
Ода
Оповідання
Переклад
Поезії
Поема
Постмодерн
Пригодницька проза
Притча
Сатира й гумор
Сонет
Соціальна драма
Трилер
Утопія
Фантастика
Фентезі
Цикл поезій
Щоденник

Гоголівський ФОРУМ




Наша статистика

Авторів: 848
Творів: 12985
Рецензій: 20413

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

7 дверей

© InnOK, 20-08-2007
7
  дверей

Чув якісь звуки, бачив перламутрові ліхтарики, губився в порожній кімнаті, боявся розплющувати очі кожного разу, коли відчував нестерпний голос білої плями, котра накривала його слизом згори, не зрозуміло навіщо.  
Швидко-швидко наближався до чогось, але то була лише темрява, згубна голодна, насичена вуглекиснем та рештками кислотного дощу. Раптом почув стукіт, настільки гучний, що хапаєшся за голову з кожним жахливим звуком та падаєш на землю, заломлюючи під собою страх до всього, що з тобою відбувається.
А то були двері, звичайнісінькі дерев’яні двері. Як же він хотів їх відчинити, але... Самі відімкнулися. Там була сіра пляма відчаю. Вона казала йому, що той йолоп, котрий сподівається так легко за все відплатитися – якимось жалюгідним життям, своїм брудним життям. Він благав пробачити йому, але пляма повторювала одне й теж: «Безнадійний кретин!» Вона казала, що в нього єдиний вихід – переродитися, стати новою людиною. А він не міг зрозуміти, як це можливо, бо не отримував жодної відповіді на свої запитання від сірої плями відчаю. Покинув її... Розгубився...
Вони самі його знайшли – інші двері. Пофарбовані в червоний колір, зовсім нові й незіпсовані. Відчинилися так раптово, як і попередні. То була біла кімната. Зайшов. У той момент він відчув біль – нестерпний, пекучий, пронизуючий до кісток. Він змушував його до чогось, але хлопець був настільки заляканим, що ледь розчував те, що говорив йому той. Щось про смерть, біле коло й широку чорну смугу. Знепритомнів...
Прокинувся біля залізних дверей з поржавілим замком. Вони були зачинені. Прихилився до них, почув тихий голос. Він був такий спокійний, але водночас ніс за собою якесь сподівання. Хлопець плакав, падав перед дверима, гупав кулаками по залізу, збивав руки до крові, але вони не відчинялися, не могли йому пробачити. Намагався пояснити, що стане кращим, виправиться, та це були лише сподівання... Все минуло.
Побачив інші двері. Ледь зміг їх розгледіти: вони були чорні-чорні, намагалися сховатися в темряві. Він боявся доторкнутися до них, боявся, що самі відчиняться. Відчував: там був страх. Важко було зрозуміти, що з ним відбувається, бо страх застав його такого вразливого й «незіпсованого». Він не міг тікати, рухатися: страх паралізував його, залишив голого в своєму полоні, вражав вульгарністю та чарував здатністю зупиняти емоції. Але згодом відпустив... до п’ятих дверей...
Хоча ні – та кімната була без дверей узагалі. Вона показувала два шляхи: абсолютно однакові зовні, але саме він мусив обрати, куди йти далі. Зробив свій вибір, абсолютно байдуже поставився до цього, просто пішов, не зважаючи на відносність усіх речей, що навколо нього відбуваються. Ніхто не знає, чи правильно він учинив, але це сталося. Чим далі йшов, тим більше прискорювався його пульс, тиск підвищувався, температура зашкалювала за показник «40».
Нарешті, нарешті дійшов до інших дверей, не помер – значить помилився. То була маленька комора з мішками гнилої картоплі та щурами. Вони обплели його з усіх боків, засипали картоплею та наказали мовчати, не скиглити. То це вона? Його душа? Така жахлива, гидка, начинена всяким непотрібом. А він не повірив, не захотів вірити. Потім не витримав цієї напруги й утік... від себе...
Хтось стукав у старі обшарпані двері. Повністю втративши здоровий ґлузд, відчинив. Стояла дівчина. Очі опущені, голова схилена, волосся розпатлане, сама худа-худа, простягує руку. А він її одразу впізнав: вирячив очі, сам почервонів – це була його власна совість, залита слізьми, чужими слізьми. Пам’ятає той день, коли зустрів цю дівчину. Пам’ятає й те, як убив її... І все.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

повернення до себе

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олексій Тимошенко, 20-08-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія ] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.0102570056915 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО  WWW.UKRKNIGA.COM - найбільший вибір словників та підручників в Україні
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif