А в цей час в Прилуках теж відбувалася розмова, але на іншу тему. Директор молокозаводу здаватись не збирався. На низькій ціні молока він додатково заробляв чистими не менш, як сім тисяч доларів на місяць, і відмовлятися від цих грошей ніяк не збирався. Тобто на паперах він платив селянам одну ціну, а насправді писав іншу. Цей неоподаткований залишок коштів давав йому необхідну фінансову свободу. І щоб утримати її, він здатен на будь-що. Але спочатку директор зайшов до одного знайомого, який свого часу дуже його підтримав.
Кабінет дільничного у районному відділку міліції виглядав, як брудний сарай. На стінах ледь тримались залишки старих шпалер, пожовкла стеля, неметена долівка. На краєчку старого обшарпаного письмового столу разом із паперами лежали шматок ковбаси, скибка хліба та пляшка молока. На гвіздку, вбитому прямо у стіну, висіла міліцейська куртка та кашкет. У брудному, більше року не митому вікні, борсалась жирна муха. А довершували інтер’єр кілька обшарпаних стільців та залізний, давно не фарбований сейф.
Про зустріч домовились раніше. Дільничний саме писав місячний звіт, коли до кабінету без стуку зайшов директор молокозаводу.
– Здоров, Петре, – привітався директор, дивлячись під ноги, аби не вступити у якийсь непотріб.
– Бо! Які поважні гості! Олексію Григоровичу! Заходь. Давно тебе не бачив, радий, радий. Сідай.
Дільничний вискочив з-за столу, підійшов до гостя, потиснув йому руку та запропонував стільця. Директор презирливо подивився на стілець, потім взяв другий, на його думку трохи чистіший, і присів.
– Ну, як ти тут, не зашився зі своїми справами? – продовжив розмову директор. – Скрипиш олівцем на папері?
Дільничний теж присів на своє місце.
– Справи – це наше життя, не було б справ, не було б і мене.
– Тоді я теж хочу одну підкинути, – директор ще раз з презирством оглянув кабінет. – Як ти в такому сараї працюєш?
Дільничний мовчки проковтнув образу, але доброзичливість відкинув.
– Я слухаю тебе, говори.
– Не знаю, може, ти чув про мої негаразди?.. Якийсь бешкетник не дає працювати. Уявляєш, в одному селі всі колеса прокололи, у другому, поки той молоко приймав, хтось у бензобак води налив, а у третьому і того гірше. Стояв собі трактор на узбіччі, тільки-но з’явився мій молоковоз, як той трактор завівся і поїхав прямо на машину. А в кабіні трактора нікого. Уявляєш? Водій ледь встиг утекти.
Розповідаючи, директор робив вигляд, що йдеться про якусь дрібницю, яку дільничний може вирішити за один раз. Але звістка про пригоди молоковозів і вояжі директора по районних інстанціях давно досягла цього кабінету. Тобто директор мав капітана за дурника.
– Ти диви, – повторив дільничний, – сам завівся, сам поїхав! І що далі?
– Та, біс його знає, вже три водії подали заяву на звільнення, а на їх місце ніхто не хоче.
– Оце і все? – грайливо спитав дільничний.
– А що, мало? – розсердився директор.
– О-о! Тоді ти не все бачив. Дивись сюди.
Дільничний витяг із шухляди папірець і простягнув директору. На папірці був портрет директора з приписом «ЗЛОДІЙ» та його детальна біографія, з усіма кримінальними справами.
– Такі папірці вночі були розклеєні по всіх ринках та залізничному і автобусному вокзалах. Здогадуєшся , що це означає? – дільничний взяв суворий тон. – А те, що після жовтневих виборів ти більше не депутат!
Директор опустив голову. Капітан мав рацію, люди з плямою в біографії правлячим колам не потрібні… От, халепа! Одна поразка за іншою, а ці папірці взагалі – нижче пояса. Клятий Шибко! Він не оборонявся, він нападав і бив по найуразливіших місцях.
– Ти можеш допомогти? – спокійно спитав директор.
– Слухай мене уважно, скажу як є, бо ми давно знаємо один одного. Мені цей хлопчина теж, як кістка в горлі, але, поки йдеться про якісь самозаведені трактори та воду в бензині, я нічим допомогти не зможу.
– Що? – спалахнув директор. – Ти що, жирна сволото, забув, скільки я тобі грошей давав?
– Ах ти ж, падло пихате! Знайшов чим дорікнути! Коли я твій бізнес із металобрухтом прикривав, заяви людей про крадений метал ховав, а потім твоїх компаньйонів по тюрмах садив, я тобі був потрібний, а коли ви нахапались грошей по самісінькі вуха та стали поважними бізнесменами та депутатами, про мене годі й думати?! Кинули дві зірки на погони, і все! А тепер, бач, знов знадобився! «Подать сюда Ляпкина-Тяпкина!», а оце ти бачив?
Дільничний підніс дулю під саму пику директору. Але той був більш стриманий і не відповів на агресію. Тільки зневажливо зиркнув очима. Але цього вистачило, щоб дільничний опанував себе. Остаточно заспокоївшись, капітан перейшов до справи.
– Щоб ти не літав у хмарах, скажу як є насправді. Хлопець цей, Василь, «вовк смалений», дві війни пройшов, був поранений, а ще він чесний, незламний, витривалий і розумний. Такий герой стільки лиха наробить, що тобі і не снилось! А головне, люди його підтримують. І поки він не вляпається по-справжньому, маю на увазі важку статтю із тривалим строком, щоб люди від нього відступились, я проти нього навіть не плюну… І це я ще так, по-дружньому тобі кажу, бо інші, як почують про Василя, з тобою зовсім розмовляти не будуть.
Директор підхопився.
– Якесь хлопчисько, а куди не зайдеш – всі повні штани понакладали!
Дільничний підвівся.
– Перш ніж чужі штани нюхати, розберись, хто йому твою фотографію дав. А взагалі, чим швидше ти укладеш з ним угоду, тим краще для тебе. Зрозумій, йому нема чого втрачати, а у тебе ба-а-гато чого є. Він зараз грається в козаків-розбійників, але дивись, щоб не поміняв гру на Робін Гуда!
– Та пішов ти … зі своїми порадами! – директор вийшов з кабінету, грюкнувши дверима.
Перша хвиля люті поступово минула. Директор сів в автівку та поїхав на завод. Коли в дорозі зовсім заспокоївся, то згадав слова дільничного: «І поки він не вляпається по-справжньому, я маю на увазі важку статтю із тривалим строком, я проти нього навіть не плюну…». Мабуть, це єдина дієва порада, яку він чув за весь день.
Розкидані думки директора знов збирались докупи. «Клятий хлопчисько! Поговоримо інакше. Кажете, чесний, незламний, витривалий, розумний… Це добре, значить, проти підступу в нього зброї нема». Чого-чого, а підступності у директора на десятьох вистачить! Четверо ватажків місцевих маргіналів сидять по тюрмах і ще довго будуть сидіти, навіть не здогадуючись, хто їх туди запроторив.
Увійшовши в кабінет, директор потягнувся до телефону та набрав номер.
– Алло, Гребля? Чим зайнятий?.. Все кидай і до мене… Негайно, кажу!
Усю ніч Василь та Іван розклеювали в Прилуках портрети директора. Додому приїхали тільки на світанку. Поспавши кілька годин, Василь вирушив у справах. Треба перевірити, чи опломбували електролічильник на плотню, потім забрати готові папери в сільраді і відвезти їх у район. Приватизація – справа нешвидка, хай собі потихеньку котиться.
На подвір’ї та поруч Василевої хати теж кипіло життя. На обід мати готувала курку. Через відкриті двері літньої кухні, де вона чистила пір’я, Оксана чула все, що робиться навкруги.
Повз її хату йшли двоє: Марія Миколаївна і Ганна. Ну, не те, щоб йшли поруч, просто стару вчительку наздогнала моторна Ганна. Після традиційного вітання Ганна хотіла бігти далі, але Марія Миколаївна її зупинила.
– А ти, Ганно, не поспішай, слухай-но, що я тобі скажу.
– Ну, чого ви хочете? – роздратовано буркнула Ганна.
Із самого ранку день Ганни склався невдало. Ще вдосвіта поцапалась із чоловіком. Клятий йолоп, обіцяв допомогти, але так зранку і не прокинувся. Ганна назбирала багато клумаків з товаром, спакувала туди і яблука, і сир, і молоко, і капусту. На один візок не влізло, а два візка не потягне, тому і домовилась із чоловіком. Як на зло, вчора Семен добре перебрав з хлопцями і о п’ятій ранку вставати відмовився. Залишивши один візок вдома, вона все ж доперла другий до траси. Але, ясна річ, поки барилася, всі кращі місця були зайняті. Торгівля йшла мляво, з восьмої до одинадцятої Ганна не продала і половини. А коли врешті-решт покупці зацікавились молоком, воно вже скисло. Тобто, ще й осоромилась.
Додому повернулась розлючена, та чоловіка вже не було. Врізавши собаці віником, щоб не гавкав, дала кабанчику їсти та пішла шукати свого Семена, бо дуже хотіла розтрощити об нього залишки віника.
От у такому збудженому стані і перебувала Ганна, коли зупинила її Марія Миколаївна.
– Послухай, Ганно, я тобі давала десяток великих яєць, – спокійно, але впевнено промовила вчителька, – а ти повернула мені різні. То ти їх забери, а мені поверни такі ж великі.
– Що це ви вигадали? – обурилась Ганна, якій було зовсім не до яєць.
– Нічого я не вигадала. Ти просила в борг яйця, я дала великі, то і поверни мені такі самі, – Марія Миколаївна продовжувала говорити так, наче вчила дорослого учня правилам гарної поведінки.
Може, язиката Ганна і відбрехалась від старої, але цієї миті із кухні вийшла Оксана, даючи зрозуміти, що все чує і що вона на боці вчительки.
– Та добре, добре, занесу такі, які ви хочете!
Ганна шукала, на кому б зірвати зло. Коли вчителька пішла, вона зайшла на подвір’я Оксани.
– Оксано, а Василя нема? – не вітаючись спитала Ганна.
– Ні, зранку, як пішов, так досі не було. А чого тобі? – так само не вітаючись відповіла Оксана.
– Перекажи сину, як не буде пускати молоковоза на село, то я молоко йому в штани заллю. Чого це він тут розхазяйнувався?
– Добре, передам. І штани на воротах повішаю, щоб тобі далеко не ходити.
– А як мало буде, я все село приведу. Баби його живцем з’їдять.
На це Оксана не відповіла, тільки головою похитала. Коли розлючена Ганна збагнула, що полаятись не вийде, гримнула хвірткою та пішла геть. Оксана дочистила курку та поклала в окріп. В цей час під’їхав Василь. Він залишив мотоцикл біля паркану та зайшов на подвір’я.
– Мамо? – гукнув Василь.
З кухні вийшла Оксана. Вона саме куштувала бульйон, чи досить солі.
– Мене хтось шукав?
– Ганна заходила. Дуже лаялась. Питала, чого твої хлопці молоковоз у село не пускають? Вже тиждень, як молоко нема куди діти.
– Так, це я наказав. Де це чувано, щоб за банку молока давали два сорок, коли на базарі по п’ять? Користуються тим, що не всі можуть на базар їздити. Не дам людей грабувати. А тітці Ганні перекажіть, нехай сир робить.
Звістка про Ганну анітрохи не засмутила, бо Василь чекав на іншу.
– І звідки ти такий? До всього діло є, а як зберуться баби з усього села та прийдуть тебе бити?
Василь скинув сорочку, набрав у глечик холодної води, Оксана полила сину на руки, голову та спину. Василь взяв рушник і почав обтиратися.
– А як прийдуть баби, я їм на пальцях та цифрах доведу, що краще кілька тижнів пострайкувати, але потім весь час нормальні гроші одержувати.
– Яке тобі діло до чужих грошей? – не вгамовувалась Оксана, бо поведінка сина не зовсім була зрозумілою.
– По-перше, ти теж здаєш молоко, а по-друге, я збираюсь пустити автобусний рейс із нашого села на Прилуки та Київ. І дуже хочу, щоб у жителів села «Лозовий Яр» та інших сусідів були гроші на квитки.
От яким був, таким і лишився! Безліч справ, і кажи не кажи, а надумав щось, обов’язково зробить.
– Синку, поїж трохи. Я млинців напекла, ковбаска домашня, як ти любиш, із часником, компоту ціла виварка.
– Так, мамо, поїм, тільки потім. Я за паперами, бо кум в районі чекає.
Василь зайшов у хату, накинув чисту сорочку, взяв папери і пішов до мотоцикла. Поки він ходив, Оксана склала в торбинку млинців, ковбаски, та разом із пляшкою компоту поклала все в коляску мотоцикла.
– На вечерю курка, не затримуйся, – тільки і встигла наостанок Оксана.
А коли Василь був далеченько, перехрестила сина та повернулась до хати. Та не встигла осісти курява від Василевого мотоцикла, як до воріт під’їхала стара «Волга» із причепом. З машини вийшов Дмитро Іванович.
– Аго-о-у? Хозяйка, открывай ворота.
Почувши сусіда, Оксана швидко відкрила ворота. Дачник відчепив від машини причіп з будматеріалами і заштовхав його на подвір’я.
– Це кому? Нам? – здивувалась Оксана.
– Принимай заказ! – Дмитро Іванович був як завжди у бадьорому настрої. – Не удивляйтесь, Василь заказал. А мне не сложно, все равно по пути. Пусть пока с прицепом у вас постоит, потом разгрузите, мне не к спеху.
Оксана закрила ворота.
– Сідайте, Дмитре Івановичу, відпочиньте. Молочка холодного чи компоту?
– От вашего молочка не откажусь. – Дачник присів на лаву. – Сентябрь, а жара стоит невыносимая. Что, Василь строить чего надумал иль ремонтировать?
Оксана винесла кухоль прохолодного молока.
– Наче все в порядку. Покійний Михайло, як будував, то навіки. Навіщо Василю дошки та труби? – здивувалась Оксана.
Дачник, не поспішаючи, з насолодою випив молоко.
– Оксана Петровна, как там мой крестничек поживает?
– Ви за виноград? – Оксана присіла поруч. – Добре, спасибі вам, розкинувся на всю стіну. І хату менше пече, і дивитись приємніше.
Дмитро Іванович підвівся та оглянув виноград, який колись сам посадив.
– Его бы правильно обрезать. Ну ничего, я еще забегу к вам, обрежу и расскажу, как греки поставили памятник ослу, который первый объел виноград.
– Заходьте, завжди вам раді. Приходьте з жінкою.
– Она к родителям поехала, холостякую.
Дачник допив залишок молока.
– Спасибо за молочко, побегу дальше.
– Це вам за клопіт спасибі.
Тільки-но за Дмитром Івановичем закрилась хвіртка, як до паркану підійшла Макарівна та гукнула:
– Оксано!
– Чого?
– Василь є?
– Нема, ввечері буде, а чого тобі?
–Ні, мені Василь треба, я пізніше зайду.
Макарівна розчаровано пішла до дому.
– Що за часи настали? – здивувалась Оксана. – Раніш було, й тиждень ніхто не зайде, а зараз, наче штаб якоїсь армії.
Події швидко розгортались не тільки у «Козацькій заставі», але і по інший бік цього протистояння. Чим краще йшли справи у Василя, тим гірше почувались Панько та Грицай. Усі тіньові схеми на селі Василь розламав, і хлопцям довелося працювати. Була надія заробити на охороні молоковозів, але й цього не вийшло. Через тиждень-другий почнуть їздити донеччани міняти картоплю. Колись Панько з цих «міняйл» збирав непогані гроші, але зараз до них краще не підходити. Торішні залишки маку та коноплі швидко танули, і зиму на них не протягнеш, лишався єдиний бізнес, і той мав от–от накритися.
Панько напружено розмірковував, що робити далі. День, незважаючи на початок вересня, видався для Панька та Грицая надзвичайно вдалим. Зранку возили на Прилуки три тонни картоплі. Це Неля Опанасенко знайшла оптового покупця і майже дві добавки з трьох продала. Зазвичай покупець сам вивозить картоплю, але, на щастя хлопців, його ГАЗель зламалась. З машиною на селі був ще Кирпа Іван, але ганяти КАМАЗ за три тонни він не схотів. Таким чином уломилось трохи грошей.
Відсвятковували гонорар як завжди, на копанці, на улюбленому місці. В Прилуках купили бройлерів, бо сільські кури на вугіллі довго смажаться, та пива. Грицай дістав із кущів нехитре приладдя: кілька рогачів, поперечини, шампури, та розпалив багаття. Панько розгорнув газету та нарізав сала, огірки, цибулю. Банку самогону поклали у воду охолонути.
Коли багаття прогоріло, Грицай наколов на шампури бройлерів та поклав смажитись на вугілля. Нарешті він присів до «столу». Із салом пропустили першу, найсолодшу та жадану чарку. Під впливом оковитої хаотичні думки Панька почали збиратися докупи.
– А не здається тобі, що Надька нас дурить?
– Яка Надька? Худа чи Кульчишина? – перепитав Грицай.
Він не дарма це зробив, бо одна Надька жила в Боротьбі, а друга в Лозовому за колишньою фермою. Взагалі-то жінок на ім’я Надія було багато, але ми говоримо тільки про тих, які тримали «точку», тобто торгували самогоном. Кульчишина жила в Боротьбі, а Худа в Лозовому. Прізвисько Худа Надька отримала, коли її вага сягнула за сто кілограм. При зрості метр шістдесят п’ять Надька виглядала, як бочка з квасом, з якої стирчала червона, ніби буряк, голова. Худа жила сама. Колишній чоловік був старшим на двадцять років і давно помер. Колись він працював комірником в колгоспі, з першою жінкою розлучився й одружився на молоденькій. Є в селі приказка: комірник – це другий злодій на селі, звичайно, після голови колгоспу, не чули? Та байдуже. Я до того, що дім комірника був повною чашею. Молода дружина до роботи не охоча, а от погуляти любила. Те, що Надька тоді була красунею – це факт, а тому ревнощі та пияцтво швидко звели комірника в могилу. Годівника не стало, а жити треба. Ось тоді і відкрила Надька свою «точку».
Спочатку Панько думав про Надьку Кульчишину, але згадка про Худу теж була не зайвою.
– А може, обидві Надьки нас дурять. Скільки одна точка за тиждень приносить?
– Гривень триста, - майже не роздумуючи відповів Грицай.
– Так, це в звичайні дні. А що ми маємо зараз?
Грицай не міг збагнути про що Панько питає.
– Кажи простіше, набридли загадки.
– От я і кажу, за цей тиждень було чотири весілля. Як думаєш, скільки самогону обидві Надьки продали? – Панько уважно дивився на друга. – Тепер дотумкав, про що я?
Отут вже і Грицай збагнув, про що йдеться.
– Точно, а нам віддали, як за звичайний тиждень. У-у-у, стерви! Я завтра покажу їм, як нас дурити.
У старі часи, коли ще Василь був ватажком, самогонниці працювали вільно, під забороною були тільки крадені речі. Точок тоді було багато, а тому і ціни невисокі. За відсутність Василя правила помінялись. Панько, Грицай та Кибіт обклали самогонниць даниною, і більшість кинули цю справу, а ті, що залишились сплачували чверть заробітку, бо збут краденого на цих точках давав додатковий прибуток. Ясна річ, самогонниці ховали свої оборудки, а коли це ставало відомо, хлопці їх карали. Наприклад, Худа кілька разів ночувала в льоху. Зараз вона туди і не пролізе, але колись так було.
Сьогодні все інакше. Кого не застукали за краденим, могли бігти до Василя по захист. За відомостями Панька, обидві Надьки грішили деякою натурою і карати їх можна скільки хочеш.
– Ніякого завтра, повечеряємо і підемо розбиратись. Я їм дещо начухаю, – крізь зуби додав Панько.
План «роботи» на вечір склався. Грицай та Панько підбадьорились. Тим більш, після акції залякування можна грошей «нарубати». На радощах Панько налив по другій. В цей час на протилежному боці копанки замерехтіла якась постать, яка швидко наближалась. Першим її побачив Грицай. Людина стежкою обходила копанку і прямувала саме до них.
– Кого це чорти несуть? – Грицай не міг розгледіти, хто це такий.
– Бо, очам не вірю. Сам пан Гребля до нас пнеться! – першим впізнав прибульця Панько.
Так, це був Федір Гребля, директор мережі пунктів прийому металобрухту. Колись пан Гребля починав під керівництвом директора молокозаводу, а коли той став депутатом, вони офіційно відокремились. Гребля оформив на себе ліцензії та дозволи, працював легально, але справжнім патроном бізнесу все одно лишався директор.
А колись!.. Банда Панька вивезла майже весь двір тракторної бригади на брухт. Все, що не сховали на подвір’ях селяни, пішло на брухт, навіть із болота діставали старе залізо: кабіни, рами, окремі дверцята, борони, плуги… Та що там говорити, весело було!
Грицай махнув знайомому рукою, Гребля махнув у відповідь. Панько напружився, надто високо літав цей Гребля, щоб вітати їх здалеку.
– Щось він дуже привітний, – зауважив Панько, – не інакше, як з гидотою до нас лізе.
І дійсно, Гребля нагадував політика під час виборів: посмішка, доброзичливість. Хоч зараз на рекламу здорового життя.
– Здоров, мафія! – жартівливо привітався гість.
– Це хто ще мафія? Нам до тебе, як до неба…
Грицай не встиг договорити, як Панько перервав його.
– Чого треба?
– Справа є, я вас по всьому селу шукаю.
Гребля підсів до імпровізованого столу. Грицай перегорнув курей на інший бік та швидко повернувся.
– Вип’єш? – Панько дістав ще один пластиковий стаканчик.
– Ні, за кермом, машину біля магазину залишив, – відмовився гість.
– Як знаєш.
– Хлопці, я зараз готую до здачі велику партію алюмінію, двісті кіло бракує. Виручайте! Ну хоч кілограмів сто п’ятдесят, просто горю.
– Де ж його візьмеш, ми й так півсела тобі здали, – здивувався Грицай.
– Я чув, що дроти, які йдуть до горілої плотні та старих гаражів, ще висять. Може, зробите? – не вгамовувався Гребля. – А я вам за кіло на гривню більше, ніж іншим, дам? Горить у мене ця партія.
– Гроші – воно добре, але ж там на кутку, крім горілої плотні, ще три хати є, – зауважив Грицай, – тому дроти під напругою.
– Та ніхто там не живе! Я тільки-но звідти.
– Одну дачники купили, просто зараз їх нема, – згадав Панько.
– Ну, даєш!.. Відколи ви дачників жаліли? – здивувався Гребля.
Панько, який досі розмовляв лежачи, підвівся, сів на землю та охопив руками ноги.
– Як тобі пояснити… Розумієш, тут у нас трохи влада помінялась. Такі оборудки вже небезпечні, – Панько взяв склянку з самогоном, випив, занюхав кулаком, а потім додав, – особисто я не хочу, щоб мені того дрота потім у дупу запхали.
З наскоку справа не виходила, мабуть, хлопці вже відчули важку руку Василя. Тоді Гребля, як досвідчений маніпулятор, «дістав козирного туза».
І знов маленький відступ у минуле. Колись, ще за радянських часів, наприкінці перебудови у Лозовому Яру оселилась Марічка Кравець. Де вона жила до цього часу, ніхто не знав, навіть сусіди. Хату отримала від бабусі, до якої кілька разів приїздила, а тому спадок ніхто не заперечував. Чоловіка в неї не було, дітей теж, хоч і років дівчині далеко за тридцять. Сказати, що була вона якась не така чи погана, не можна. Нормальна собі жіночка, навіть симпатична. Корову чи кабанчика не тримала, завела десяток курей та обробляла половину городу, а іншу половину здавала в оренду сусідам за мішок картоплі. Тобто до сільської праці ніякого хисту, а щоб було за що жити, влаштувалась на роботу агентом держстраху. Купила велосипед та їздила по селах, умовляла людей страхувати майно та життя.
Скільки Марічка заробляла, ніхто не знав. А два роки тому, на самому початку літа вона зникла. Сусіди тиждень її не бачать, другий. І тут півсела почало питати: «Куди Марічка поділась?» Петро, друг Василя, був сусідом Марічки і ніяк не збагне, чого її всі питають? Невже так страхуватись закортіло? І їздили зовсім різні люди: і голова сільради Семен Адамович, і п’яниця Серпанюк, і люди, які жили на другому кінці села, навіть сам Панько кілька разів питав за Марічку.
Чим більше часу спливало, тим темнішою ставала теща Петра. В решті-решт до хати, де жила Марічка, в’їхали нові люди. Тобто хату через прилуцького нотаріуса було продано, а тому надії у Петрової тещі більше не залишилось.
Яким чином відсутність страховщиці так схвилювала людей? А тому, що за останні місяці Марічка об’їхала всіх знайомих, а це майже все село, і напозичала силу силенну грошей. Майже третина села написали заяву дільничному, що дали Марічці в борг гроші. Але є думка, що хтось засоромився виглядати дурнем, та промовчав. Тобто справжню суму грошей, яку напозичала Марічка, ніхто навіть не підрахував.
Завели карну справу. За адресою, на яку начебто виписалась Марічка, ясна річ, її не було, і там, де колись вона мешкала, теж її ніхто не бачив. Оголосили в розшук, але марна справа. Бо як поїхала вона на Росію чи Білорусь та ще й заміж вийшла, то ніхто її вже не знайде. Тобто, плакали грошики лозовчан.
Ось таку аферу провернула спокійна самотня симпатична жіночка. Більшість за ті гроші більше не згадували. Але не Панько! Спогади про підступну агентку, яка пошила його в дурні, ще досі обпікали його серце. Від самої лише згадки про неї очі Панька наливалися кров’ю. Тому друзі в присутності Панька, як могли, оминали цю тему.
Знав про це і пан Гребля, а тому не без вагань, але ж дістав свого «козирного туза».
– Як принесеш алюміній, дам тобі нову адресу страхової агентки! Вона в Білій Церкві живе.
Реакція Панька була миттєвою. Він аж підскочив.
– Що? Знайшли цю сучку? – ще б трохи, і Панько взяв Греблю за груди, але той, відчувши загрозу, відхилився.
– То як, домовились? – Гребля розумів, що переміг.
– Буде тобі алюміній. – Панько налив собі ще чарку. – Але як збрехав, то дивись, я тебе й у пеклі знайду.
Гість встав, обтрусився і, пробурмотівши «Чекаю», швидко пішов геть. Грицай приніс першу засмажену курку, і друзі почали гуляти по повній. Давно в них не було такого вдалого дня!
Цього ж дня, але трохи пізніше в кабінеті директора молокозаводу відбулась коротка нарада. Директор сидів перед комп’ютером в Інтернеті. Він хотів використати вимушену паузу на виробництві з користю. На одному із сайтів директор знайшов продаж дрібних додатків до свого переробного устаткування. Така собі мала механізація, яка значно підвищувала якість і зменшувала витрати. Коли він роздивлявся черговий технічний пристрій, до кабінету завітав Гребля.
– Ну, що? Зробив? – глянувши на гостя поверх монітора, спитав директор.
– Так. Ти б бачив його очі, коли він почув за Марічку. Мабуть, це єдина сучка, що його обдурила. Та дізнається Панько, що ми його кинули, мені хоч тікай! Він так і казав: «Я тебе і в пеклі знайду», – Гребля не сідав, бо залишатись надовго не збирався.
– Заспокойся, – впевнено, як досвідчений інтриган, промовив директор. – Як Василь дізнається за вкрадені дроти до своїх гаражів, то швидко їх знайде. Аби Василь з Паньком зачепились, а хто у тюрму піде, а хто в лікарню чи той світ, все одно. Потім про агентку ніхто і не згадає.
– Тобі добре говорити, а я його очі бачив, мені краще вшиватися. Вдруге Панько не дасть себе одурити.
– Кого за себе лишаєш?
– Митрохіну. Я їй всі папери передав, вона в курсі наших справ.
– Добре, відпочивай, чим менше свідків, тим краще.
Гребля пішов, а директор спокійно, наче нічого не сталося, продовжував працювати.
В суботу, як і обіцяв Василь, на шкільному спортивному майданчику сталось перше заняття з самооборони для молодих козаків-пластунів. Чому саме на шкільному майданчику? По-перше, це був єдиний діючий спортмайданчик на селі, по-друге, треба показати людям, що його справа розвивається на всі боки.
Спочатку Роман і Кіт пробігли легкий крос, за ним підтягування та віджимання від землі, потім вправи для зміцнення м’язів живота. Коли розминатись закінчили, приступили до вправ самооборони.
По-перше, вивчали бойову стійку, потім стандартні методи нападу та захисту. Василь добре розумів, що перед ним не солдати, а хлопчаки, тим більше, це було перше заняття, тому все робили зі страховкою і якомога обачніше. Велику увагу приділяли диханню та дотриманню рівноваги. Хвилин десять чи більше вчились правильно дихати, потім стояти на одній нозі, а потім і те й інше одночасно. Показав Василь і кілька захватів ножа, та як уникати кулі при наведеному на тебе пістолеті. Все було по-справжньому! Хлопці були в захваті!
Те, що в суботу буде заняття із самооборони, знали майже всі хлопчаки села. Яким чином? Неважливо. З різних таємних куточків за діями пластунів стежили десятки допитливих очей. Більшість хлопчаків заздрили Коту і Ромці. Про свої «бойові» дії молоді пластуни, звичайно, мовчали. Але були інші свідки: пастух, хазяїн ХТЗ-150, а тому всі знали, хто робив останні дива.
Заздрість, романтика, перспективи цікавого життя тягли хлопців на майданчик, наче магніт. Поступово хлопчаки повиходити із засідок. Коло зацікавлених очей почало звужуватись.
Василь одразу помітив окремі постаті, але не надав їм великої уваги. А коли Рома побачив сусіда і голосно привітався, він по-іншому озирнувся навкруги. З різних куточків на майданчик дивились зацікавлені хлопчаки. Василь всім махнув рукою і голосно, щоб почув кожен, гукнув:
– Добре, всі давайте сюди, ближче.
Хлопці, поглядаючи один на одного, нерішуче підійшли до майданчика.
– Ну що, хлопці, хто хоче ділом займатись, шикуйсь у шеренгу!
Хлопці були різного віку – від шістнадцяти до тринадцяти років. Фізкультурою в школі займались всі, а тому швидко за зростом вишукувались у шеренгу. Що робити з хлопцями, Василь вирішив останньої миті.
– Здоров, земляки! У мене для вас пропозиція: треба створити дитячу футбольну команду. Хто хоче тренуватися, крок уперед!
Всі зробили крок уперед. Один із хлопців підняв руку.
– О! Вже перші питання, – здивувався Василь, – слухаю.
– А форму дадуть?
Миттєва ідея зробити футбольну команду все більше і більше подобалась Василю. Все складалось докупи.
– Так, і форма буде, і автобус їздити на матчі. Але спочатку треба багато потренуватися та привести футбольне поле до ладу. Всі, хто буде старанно займатися футболом, згодом отримають можливість вступити до молодшого куреня нашої «Козацької застави», де зможуть разом з Ромою і Котом вивчати прийоми самооборони. Але це право треба заслужити, бо дисципліна буде, як у козачому війську. Капітаном футбольної команди призначається командир молодшого куреня козак-пластун на прізвисько Очеретяниий Кіт, якого ви всі добре знаєте. Тепер щодо футболу. Перша гра з Миколаївкою вже за місяць. Всі накази Кота повинні виконуватись, як мої. За сьогодні- завтра треба підготувати поле. Післязавтра ввечері перше тренування. Капітан, приймайте команду. Вільно!
Хлопчаки оточили Василя.
– Дядьку Василю!
– Звертайтесь до мене «пан Василь».
– А в Миколаївці вже є команда?
– Так, її очолює директор школи. Вони давно тренуються. Все, вибачайте, мені треба йти. Всі питання до пана Кота.
В цей час повз майданчик проходив Семен Адамович. Він був у поганому гуморі, але помітивши Василя, спрямував до нього.
– Василь, можна тебе на хвилинку? – гукнув голова, не підходячи до майданчика.
– Так, доброго ранку, Семене Адамовичу, щось сталось? – Василь залишив хлопців і підійшов ближче.
– Вночі хтось познімав електричні дроти, які йшли до колишньої плотні та твоїх гаражів. А саме паскудне те, що три хати на тому кутку без світла залишились. Одна дачників, а другу сільрада виділила пенсіонерці Марії Осадченко. Її хата зовсім погана, то вирішили не ремонтувати, а надати з фонду села. Це не твої хлопці?
– Ні.
– Жаль, – ще більш зажурився голова, – сподівався, може, ви міняли на нові… А може, знаєш, хто?
– Здогадуюсь… Можу точніше з’ясувати, але… вам це не сподобається.
– Ти про що?
– Про Панька та Грицая. А хочете, ми знайдемо, де вони ховають дроти?
– Ні-ні, я знаю, ти хлопець гарячий, в цю справу не лізь, самі розберемось. Я вже викликав дільничного. Складемо протокол, хай все буде по закону. – Голова трохи помовчав, а потім пішов далі. – Невже вони знов за старе…
