Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50955
Рецензій: 95697

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 49024, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '54.80.11.160')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Сільска драма

Одного разу в Лозовому частина третя

© Эдуард, 05-12-2020
        Пройшов тиждень, другий, третій, ніяких яскравих подій в селі більше не було. Літо в розпалі, почались жнива, роботи багато, і тому розмови про Василя поступово вщухли.
       Петро та Іван продовжували працювати там, де працювали. Підприємство, про яке вони  говорили біля криниці, ще треба було створити. Саме цим Василь і займався. І не тільки в паперовому сенсі цього слова, а й налагоджував дружні стосунки з усіма колишніми і новими друзями. Під час його тривалої відсутності в селі з’явилися дві нові реальні сили:  по-перше, це фермер, і по-друге, Ливоніха зі своїми синами, яка тримала залишки пайгоспу у своїх руках. Не те, щоб вони ставились до Василя вороже, але деяка насторога все ж відчувалась.
         Як каже Біблія, судити треба не за словами, а за справами. І справи не забарились. Так, на самому початку жнив у фермера зламався двигун на його УАЗику. Тут роботи повно, треба їздити, а машина стоїть! За три дні Василь розібрав двигун, поїхав на Київ, купив всі необхідні деталі і склав його до купи. Жодне СТО у такий термін не впоралось. А комбайн Ливоніхи? Старенька «Нива» ледь рухалась по полю і все ж на третій день зламалась. Знов, як колишнього завгара, гукнули Василя. Разом із двома хлопцями, що працювали на комбайні, вони за ніч відновили роботу.
         Вшановував Василь й інших односельців. Всім, хто звертався по допомогу, не відмовляв. Так несподівано в сусідського хлопчика розболівся зуб, Василь мотоциклом повіз його у район до лікарні, там зачекав, поки все зроблять, та привіз додому. Просили дрова попиляти бензопилою, він теж не відмовив. Буревій зламав старе дерево, яке обірвало електричні дроти. Василь із хлопцями за день відновили дроти.
         Не забув Василь й інший бік сільського життя. Без своїх хлопців, сам обійшов так звані «точки», де за будь-яку річ можна одержати склянку самогону. Суворо попередив: що як тільки він почує, що тут приймають крадені речі… то краще їм буде переїхати до іншого села. А щоб ті, не дай Боже, не вирішили, що він з ними жартує, Василь, незважаючи, що більшістю з них були жінки, кілька разів врізав всім по пиці, це так, для профілактики. Може, воно не зовсім гарно характеризує мого героя, але тіньові закони, особливо в селі, дуже ворожі.
        Панько, Грицай, Серпанюк та інші п’яниці принишкли. Серпанюк перший зрозумів, що як було, більше не буде, і пішов працювати до Ливоніхи. А згодом і Панько з Грицаєм почали займатись візництвом на своєму тракторі. Легкі гроші скінчились, а тому накинули вони причеп і возили кому гною, кому дрова, кому сіна. Начебто усім все стало ясно, і тільки одна людина на селі ніяк не могла заспокоїтись. Це Катерина Лісовська - мати Олени.
         Сама Олена робила вигляд, що нічого не помічає. Спокійно їздила в лікарню на чергування, бо продовжувала працювати фельдшером, поралась по господарству, доглядала за дитиною. Але матір не проведеш. Катерина помічала, що за безтурботною поведінкою криється якесь напруження. І от, якось, на городі, коли поруч нікого не було - а ні чоловіка, а ні Наталки, Катерина визвала доньку на відверту розмову.    
         Усі попередні спроби дізнатись, хто батько Наталки, були марні. Олена мовчала наче партизан на допиті, але сьогодні Олена не витримала і розповіла. Те саме приховане напруження, яке помічала мати, потроху точило Олену і їй вкрай важливо було хоч із кимось поділитися. Опустивши ганебні обставини, Олена розказала, як їздила на побачення з Василем.  
        Так ось у чому справа!
        Всю ніч після розмови з донькою Катерина навіть очей не склепила. І тільки на ранок вирішила іти до Оксани. Справа взаємна, а тому думати, що робити треба вдвох.  Катерина наспіх поробила вранішню роботу і рушила до Оксани. Трохи тягло праву ногу, а тому прихопила ціпка.
        Оксана саме поралась на дворі. Вона тільки що подоїла корову та розливала молоко по банках. Як завжди у таку мить на лаві сиділа кішка. Заповнені банки з молоком Оксана ставила охолонути у відра з колодязною водою. Подивившись, що у птиці нема корму, взяла дерті, різаного кабака та насипала у ночви. Птиця, що гуляла, одразу кинулась їсти. Від шаленого галасу, що здійняли кури та качки, у буді прокинувся собака. Невеличке щеня, місяців п’ять, може шість, німецької вівчарки вилізло з буди, але ланцюг не дав йому далеко піти. Щеня дивилось на хазяйку та зацікавлено крутило хвостом.
– Бісове плем’я, наче тиждень не їли, – звернулась Оксана до курей, які з великим галасом штовхали одна одну, – усім вистачить! – Потім глянула на щеня. –  А твоя їжа не готова, гуляй.
В цей час у хвіртку постукала Катерина.
– Оксано? До тебе можна?
І, не дочекавшись відповіді, зайшла у двір.
– Заходь, сідай. Я зараз, - Оксана віднесла останок дерті в сарай та повернулась.
       Катерина присіла на вільне місце на лаві і поки господиня ходила по справах, шукала потрібні слова для розмови.
– У тебе помідори торік були? – спитала Катерина.
–   Так, були, гарні й багато, – Оксана відчувала, що Катерина прийшла за іншим, але неписаний сільський етикет спочатку вимагав поговорити про… щось нейтральне.
– А у мене всі почорніли.  Ти, кажуть, чимось прискаєш?
– Так, це Дмитро Іванович, дачник, навчив. Більшість пасинків обрізаєш, щоб сонце на плоди попадало, та разів зо два за літо прискаєш бордоською сумішшю. Щоправда, він їх до дротиків підв’язує, але мені на це часу не вистачає. А коли я не прискала, то й у мене чорніли, – терпляче відповідала Оксана, чекаючи, коли піде мова про головну справу.
– Мати моя ніколи не прискала, я ніколи не прискала…
– Я зараз все прискаю, навіть огірки. Василь прискача полагодив, тепер і жуків травити легше і помідори.
– То Василь, як і його батько, на всі руки майстер?
Згадка про Василя трохи наблизила Катерину до головної теми.
– І не кажи, – продовжила Оксана, – як приїхав, ще й дня дома не посидів. Зранку піде сіна покосить, старе поскирдує, у домі щось полагодить, дрова нарубає, а потім на мотоцикла – і по справах.
З того, як пожвавіла Катерина, Оксана розуміла, що розмова піде про її сина.
– Бачу, і собака новий, і паркан полагодив, – з цікавістю оглянула двір Катерина, – і на тебе дивитись приємно, наче помолодшала. А куди ж він їздить?
– В Київ, у район, і до Ливоніхи, і до фермера. Кожен день якісь справи. Весь час  кудись звуть.
– Значить, без діла не сидить. Добре… – Катерина зітхнула глибше, та перейшла до головної теми. –  Я до тебе не по помідори зайшла… Хотіла спитати, як далі жити будемо?
      Оксана зиркнула на Катерину, але та, втупивши очі в землю, дивилась на кінець  ціпка. Тоді Оксана відклала порожнє відро з-під молока, закрила останню неповну банку кришкою та сіла поруч з Катериною.
–  Це ти про що?
– Мабуть, і сама здогадуєшся... Олена мені тільки вчора все розповіла про Наталку.      Віриш чи ні, але до того навіть не знала, хто батько. Всю ніч не спала, навіть чоловіку нічого не казала. Вирішила спочатку до тебе сходити. Хочеш чи ні, а родичі ми з тобою. Одна у нас онучка на двох.
Із самого початку, Оксана не могла збагнути, що коїться із сином. Замість втомленої випробуваннями останніх років людини, якою він прийшов додому, перед нею був справжній орел, який рішуче долав одну перешкоду за іншою. Дійсно, їй було приємно дивитись на саме такого свого сина, але щось було не так. І тому кілька разів вона заводила з Василем серйозну розмову.
       Спочатку, він як і Олена, ухилявся, але врешті-решт вирішив довіритись матері. Та, на відміну від Олени, Василь розповів все як було насправді, і головне те, що він за будь яку ціну поверне собі і Олену, і доньку. Саме після того в уяві матері все стало на місце – чоловік б’ється за родину, бо хоче стати щасливим. Кращої мети годі й шукати! А зараз цю таємницю знає вже Катерина.
– Так, Василь розповів, – відповіла Оксана. – Давно я приглядалась до Наталки. Весь час вона мені Василя нагадувала, але про таке щастя навіть не мріяла.
        Мабуть, це головне, що хотіла почути Катерина, – чи визнає Оксана онуку, чи ні. Тепер друге питання – як Василь, радий доньці чи ні?
– За те, що онучці рада, спасибі, але що ж нам далі робити?
– Що робити?.. Василь хоч зараз годен одружитися. Так твоя Олена не хоче, – трохи із сумом, а трохи із образою відповіла Оксана.
         Для матері такого красеня сина було образливо, що якась сільська дівчина нехтує його сином. Але розуміючи, що її почуття в цій справі ніякого значення не мають, а навіть можуть зашкодити, сховала їх якомога далі. Катерина ж навпаки, почувши, що Василь хоче одружитись, підбадьорилась. Відставила ціпка вбік та подивилась Оксані в очі.
– А не знаєш, чого вона так коверзує?
– Хіба Олена не розповідала?
– Несе якусь маячню про загублені почуття, але чую, щось приховує… Василь не казав, що там поміж них сталось?
– Казав, – сумно кивнула головою Оксана.
– То повідай родичці, бо стара я вже їхні загадки розгадувати.
Якоїсь миті Оксана ще вагалась, але потім махнула рукою, перев’язала хустку та почала. Чужим би вона ні за що не розповіла про таке, але Катерина з цієї миті стала родичкою,  і біда в них була одна двох.
– Твоя правда, родичі ми і є родичі, – почала Оксана. – Казати буду, як Василь розповів, слово в слово, а там вже думай, як хочеш, так воно було чи ні… На другий рік контракту випала Василю нагода приїхати у відпустку. Карна справа на нього ще не була закрита, і тому він додому не пішов, а зупинився в Боротьбі у свого знайомого. Щоб нас з батьком по судах не тягали, нам ніякої звістки не подав, а до Олени когось послав. Приїхала вона до нього на таємне побачення, стала умовляти піти в міліцію, щоб потім вже бути разом. Він розсердився на неї, ну, і каже мені, наче якийсь біс ввійшов у нього. Коротко кажучи, … взяв він її силою. Потім, навіть не відгулявши відпустку, поїхав знов воювати. Він і досі кляне себе за цю ганьбу. Каже, саме за це Бог і покарав його, бо три роки в полоні просидів.
          Катерина слухала спокійно. Дійсно, обставини були надто серйозними, але не безнадійними. По-перше, з тієї миті багато часу сплило, а по-друге, Василь щиро розкаявся, і по-третє, найголовніше, в них є спільна донька. Катерині навіть жаль стало Василя.
– Тікав від однієї тюрми, а попав в іншу… Мабуть, від долі не втечеш. То, кажеш,  Василь хоч зараз до вінця?
– Не те, що піде, побіжить.
– Ясно, – тихо, наче сама собі промовила Катерині, їй дійсно стало ясно, що справа не в Василеві, а в її доньці, а тому на неї, Катерину, і лягав основний тягар цієї справи. – Що ж мені з Оленою робити? От серцем чую, пішла б вона за Василя, але ж вперта, як її дід. Треба цей льодяник розтопити.
– Не можна нам туди лізти. Тільки гірше зробимо.
        Оксана знала, що говорила. Василь на дух не виносив, коли в його справи лізли інші люди, навіть родичі. Тому вона після розмови із сином теми Олени більш не торкалась.
– Може, і так… – сумно відповіла Катерина, а потім додала, – а нічого, як запрошу Василя нам дрова попиляти? А ти, як збереш кукурудзу, теж зви Олену качани чистити. Хай частіше бачаться, то як?
– Ну, щоб не докоряти... а так, начебто по справах, то можна.
         В цей час молоді курчата у пошуках їжі наблизились до щенячої миски. Собака, аби погратися, підбіг до них та налякав. Курчата з галасом, плескаючи крилами, розбіглися на всі боки. Оксана, щоб уникнути паузи, гримнула на собаку.
– От бісове плем’я! Ніяк не награється. –  А коли собака вгамувався, знов звернулась до Катерини. –  Як Наталку по батькові записали?
– На честь діда – Василівна.
       За весь час розмови Оксана вперше посміхнулась.
– Це добра новина.
       Катерина встала з лави.
– Піду, ще треба корову перепнути та у поросяти попоратись. То як, домовились?
– Еге ж, домовились, – кивнула головою Оксана.
         Катерина пошкандибала додому, а Оксана ще довго сиділа на лаві. Тепер вона офіційно стала бабусею. На жаль чоловік не дожив до цієї миті. Як же захотілось піти та притиснути онуку до себе, нагодувати її чимось смачненьким, поговорити про щось виключно дитяче, але… до тієї щасливої миті було ще далеко.

        Навівши лад у своєму так званому ближньому хазяйстві, тобто Лозовому Яру, Василь навідався і у Маркузеєвку та Боротьбу. Ви можете сказати, що Боротьба начебто не традиційна назва села! Так це і не назва. Село називалось Мостіфановка, але ще за часів Радянського Союзу тут був колгосп під назвою «Боротьба до повної перемоги комунізму». Селяни – люди аполітичні. Їм як голова сказав, так і проголосували. Все одно, як буде зватися колгосп, їм аби працювати не дарма та за крадіжки не дуже лаялись.
          Колгосп - це зовсім не те, що ви бачили у фільмі «Кубанські козаки», де усі люди на екрані такі радісні, щасливі, охочі до роботи. Сільська праця тільки останні десятиріччя стала трохи механізованою, а раніше тільки кіньми та руками. І не в цеху під дахом та з паровим опаленням. Я не те, щоб принизити робочих на виробництві, ні в якому разі, а про те, що як прийшов час, то здоровий ти чи не дуже, а треба вставати вдосвіта, вдягати те, що є, від вітру, дощу, чи холоду, та йти працювати.
          А працювати доводилось не тільки на колгосп, а ще й на себе. Бо основний годувальник - своє господарство. Зарплати в колгоспі малесенькі. Ясна річ, хто працював на потужній техніці: комбайнах, тракторах, машинах, – той трохи заробляв, а інші? Один мій знайомий колись купив хату в селі, під дачу. Так от, коли він наводив лад та викидав сміття після старого хазяїна, то знайшов зошит, у якому колишня господиня цієї хати записувала, скільки вона заробляла у колгоспі. Наведу тільки два приклади з того зошита: «… Десяте червня. Гнали ланку огірків. Пололи з шостої ранку до обіду, а потім з третьої по обіді й до восьмої вечора. Ледь-ледь, але норму зробили. Бригадир записала мені  три карбованці сімдесят копійок». « … третє серпня, чистила долівку на зсипках, комірник нарахував мені один карбованець двадцять  копійок». Як кажуть, коментарі зайві.
         Саме за таких обставин і склалась гра селян із державою. Правила дуже прості: все, що держава могла забрати з села, вона забирала, а те, чого не побачила, чи загубилось по дорозі, опинялось у приватному секторі. Ясна річ, коли були суворі тоталітарні часи, то людей, бідніших за радянських селян, годі й шукати! А от коли поступово демократія брала своє, то частка врожаю, яку держава не повинна була помічати, стала невпинно рости.
          І от вже на початку вісімдесятих років основна дилема, яку вирішував кожен голова колгоспу, це яким чином занизити свої показники врожайності та надоїв. Бо саме від цього залежав добробут колгоспників і, що ще важливіше, його власний добробут. Кожен голова колгоспу, який в ті часи втримався на посаді хоча б кілька років і не сів у тюрму, був дуже заможною людиною. Але і партійне керівництво не дрімало. Всюдисущі інспектори та оглядачі з району весь час не давали спокою та, як нишпорки, їздили по полях та фермах. І тільки у перебудову в районі теж зрозуміли: «А навіщо воно їм треба? Ну, дадуть якусь медальку чи грамоту за високі показники, і що з того? А може, краще домовитись з господарствами та ділити вкрадене між собою?»
Саме тоді і почалась незліченна кількість буревіїв, засух, нападів якихось дивних заморських комах тощо.
           До чого я веду? А до того, що коли хтось згадує гарні радянські часи, великі колгоспи-мільйонери, то він, перш за все, згадує останні роки Радянського Союзу, а не післявоєнні та довоєнні! І ще хочу сказати тим, кому так полюбився радянський лад: коли крадуть всі і все, то держава за таких умов швидко зникає. Так воно і сталось.
Але повернемось до нашого героя.
           У вільний час Василь їздив до інших сіл дивитись, у кого ж які здобутки і чи усюди так погано, як у Лозовому Яру. В деяких селах люди самі обробляли свої паї, тобто на село були не один-два фермери, а кілька десятків. Десь залишилась стара плотня, десь скинулись та купили в лізинг новий комбайн. Тобто паростки нового життя пробивали всюди.  
Та ось впало Василю в око, що закупівельні ціни на молоко в деяких селах були вищі, ніж у Лозовому Яру. Почав з’ясовувати. Виявилось, у Знаменці та Миколаївці молоко купляв Згурівський молокозавод, а у Макузеєвці, Боротьбі та Лозовому Яру – Бичківський . Тобто його співвітчизників у нахабний спосіб грабували.
          Не залишили Василя і підлітки Лозового Яру. Розповіді батьків про буремні дев’яності роки, про те, як хлопці, згуртувавшись навколо свого ватажка, дали відсіч міським бандитам, розпалювали уяву. І як колись у Велику Вітчизняну хлопчаки тікали на війну, щоб бити загарбників фашистів, так і деяким підліткам Лозового Яру теж кортіло якнайшвидше стати під бойові знамена Василя і його команди.
          Першими до Василя прийшли Ігор Кособченко на прізвисько Кіт та Роман Колоклуб.
          Ігорю було тринадцять років, Ромі чотирнадцять. Своє прізвисько Кіт отримав, коли надивившись фільмів про Рембо, почав робити луки та ходити на Білявку полювати  диких качок. Підстрелених качок, ясна річ, ніхто не бачив, а от дику нутрію він одного разу вполював, це факт. Героїчна складова Кота потребувала свого розвитку, і хто знає, може, раніш чи пізніш він впав під вплив Панька, але в цей час до села повернувся Василь.
          Самому йти до отамана було страшнувато, бо Василь здавався Коту якимсь дуже великим, далеким та страшенно недосяжним. Тому Кіт підбурив піти з ним свого товариша Рому. Рома був стриманіший, ніж Кіт, але часто брав участь у Котових забавах.
           Василь прийняв хлопців на своєму подвір’ї та уважно вислухав. Справа була надто серйозною: до нього прийшли добровольці! Найважче було стримати посмішку. Василь бачив, як хлопці хвилювались, затинались та штовхали один одного ліктем. У якийсь момент Василь навіть відвернувся, щоб дати можливість розслабити обличчя у посмішці, але хлопці цього не помітили.
– Добре, – відповів Василь, коли хлопці закінчили, – даю вам тиждень на підготовку до вступних іспитів. Двадцять разів віджатись від землі, п’ять разів підтягнутись на щаблині, і трикілометровий крос. Після іспитів зарахую вас на випробувальний термін в молодший курінь «Козацької застави». Питання є?
– Нема, – радісно відповіли хлопці і повернулись іти.
– Куди? Назад! – скомандував Василь.
Хлопці здивовано озирнулись.
– З цієї миті ви рекрути, а тому і поводитись треба, як військовим. Я дозволяв іти?
– Ні.
– Отож. Звертатись до мене у побуті «пан Василь», а на заняттях чи під час бойової операції «пан командир». А тепер вільні, можете іти.
       Це було те що треба! Більшого хлопці навіть не очікували.
         На цей час паперова частина створення підприємства «Козача застава» закінчилась. У банку Василь дізнався, що існує державна програма розвитку села, яка передбачає пільгові кредити. Нарешті, плани держави співпали з планами Василя. А оскільки в Прилуках добре пам’ятали його веселу вдачу та ділові якості, то знайти поручителя за кредит було справою кількох днів.
Іван та Петро перейшли на роботу в «Козачу заставу». Перше, з чого почали хлопці, це закупили комплект обладнання для пилорами та почали його встановлювати. Другим у плані Василя було пустити автобус із села на Прилуки і Київ.
        З перших днів, як Василь став навідуватись до фермера, то бачив на дальньому кутку його подвір’я старенький Ікарус. Автобус давно своє відпрацював, і коли парк списував техніку, то через знайомих фермер викупив цей автобус. Навіщо він йому потрібний? А він і сам не знав, просто була можливість дешево купити – він і купив. А тому стояв цей автобус, заростав бур’яном та чекав свого часу. І дочекався.
        Фермер, як ви вже чули, теж був хлопцем крученим. Сам родом зі Згурівки, купив собі два господарства в Лозовому, що були на дальньому кутку села, та побудував величезну садибу. Пам’ятаєте, говорилось на початку розповіді, як би не фермер, то на пай і досі б нічого не давали? Ось тому більшість селян і дякували Богу, що цей хлопець тут оселився.
        Василь відверто виклав фермеру свої плани. Як він і очікував, вони не суперечили планам фермера, і тому хлопці швидко про все домовились. Річ у тому, що той пай землі у чотири гектари українського чорнозему, що Василь успадкував від батька, він передає фермеру на п’ятдесят років із правом викупу, а фермер, в свою чергу, капітально ремонтує Ікарус і передає його на баланс «Козацької застави». Як бачите, розумні люди завжди між собою домовляться.  
         Виладнавши справи з фермером та покупкою плотні, Василь, нарешті, вирішив навідатись на молокозавод, який здійснював закупку молока в їхньому селі.
         На своєму старенькому ИЖ-49 з люлькою Василь в’їхав на територію Бичківського молокозаводу. Територія була огороджена бетонним парканом, а на воротах стояв охоронець. Дізнавшись від охоронця, що директор на місці, Василь припаркував мотоцикла біля офісу між старенькою «копійкою» та «Тойотою Авенсіс», яка і належала директору.
         За невеличкою офісною будівлею стояли виробничі цехи. Кілька молоковозів одразу за Василем заїхали у ворота і подались у цех. Звідти виїхала бортова ГАЗель, мабуть, із готовою продукцією. Усюди чисто прибрано, одразу видно – зразкове підприємство.  Усе ретельно огледівши, Василь рішуче зайшов у офіс.
         Приймальня була обшита стандартною білою вагонкою, у кутку біля вікна стояв стіл секретарки та стільці для відвідувачів. На дверях кабінету висіла табличка «Соботюк Олексій Григорович».
– Ба, Лора? – побачивши секретарку, промовив Василь, – ти як вічна троянда, з часом тільки гарнішаєш.
– Василь? – здивувалась секретарка. Від несподіванки її обличчя спалахнуло і вона дійсно стала схожа на червону троянду.
       Секретарка виглядала привабливо, а тому комплімент, який сам собою вискочив із Василя, був дуже доречний.
       А Василь мав право на таку поведінку. Колись давно футбольна команда, капітаном якої був Василь, програла команді бичківського колгоспу. Від розпачу Василь прямо на полі почав всіх ганьбити, лаяти, навіть судді трохи дісталось. Хтось викликав міліцію. Лора була знайома з Василем, а тому, коли під’їхала міліція, вхопила його за руку і потягла за собою. Тікали дальніми городами. Опускаючи подробиці, доповідаю - ту ніч вони провели разом на якійсь клуні Лориної родички. Для Василя ця романтична пригода не була якоюсь надзвичайною, а от Лора її добре запам’ятала.
– Чула, що повернувся. Де ти зараз, як? – трохи оговтавшись від перших вражень, спитала Лора.
– Живу вдома, працюю. Твій у себе? – Василь потеревенив би із секретаркою, але часу було обмаль.
– Так, але зараз не можна.
– Лоро, ти ж знаєш, мені дозвіл не потрібний.
      Василь відкрив двері і рішуче зайшов у кабінет.
– Як був красунчик-забіяка, таким і залишився, – мрійливо промовила Лора і знов почала порсатись у своїх паперах.  
         Кабінет директора теж був достатньо культурним, але без зайвої розкоші. Штори, шпалери, великий робочій стіл та десяток стільців попід стінами.  Директор розмовляв по телефону. На вигляд йому було років сорок п’ять – п’ятдесят, вдягнений у білу сорочку з коротким рукавом та тоненьку чорну краватку. Хоч той і сидів на стільці, але Василь автоматично врахував його зріст та статуру. Це був кремезний чолов’яга десь метр вісімдесят, мабуть, у минулому займався чи боксом, чи боротьбою.  
– …Так, так, обов’язково буду. Без мене не починайте… Домовились. – Директор поклав слухавку та запропонував Василю стілець. – Ви до мене? Сідайте.
– Так, саме до вас, – Василь підставив стільця так, щоб сидіти навпроти директора. – Я представник громадськості села «Лозовий Яр», директор підприємства «Козацька застава» Василь Шибко.
– Слухаю вас, – директор взяв цигарку і запалив.
– Мене турбують низькі ціни на молоко, яке ви купляєте у населення. Я був в інших районах, там вже давно купляють молоко по три п’ятдесят за банку. А у нашому селі тільки по два сорок, я вже не кажу про ринок, там банка молока коштує 5 гривень. Чим це можна пояснити?
           Директор уважно подивився на хлопця. Яка така громадськість? Яка така застава? Що це – провокація чи контролер? Ні, не схоже. Про всяк випадок директор вирішив поводитись чемно.
– А, вибачте, чим займається ваше підприємство?  
– Ми тільки починаємо. Незабаром відкриваємо транспортне сполучення до міста, плотню, і ще є багато чого.
           «Ні, – вирішив директор, – ніякий він не контролер, а це звичайний сільський нахаба».
– Зрозуміло… Що стосується молока, ціна ринкова. А взагалі, Василь, займайтесь своїми справами. Я ж не кажу вам, скільки брати за проїзд на вашому маршруті. А тому будь ласка, вийдіть, не заважайте працювати.
– Я знаю, що села розподілені між молокозаводами. Я пропонував Згуровському молзаводу їздити до нас, бо в них закупівельна ціна вища, але вони на відсіч відмовились це робити. Я не можу загнати їхні молоковози до нашого села, а от не пустити ваші можу.
– Не зрозумів? Це ж яким чином? – нахабство гостя ставало агресивним, а тому  директор відкинув усяку дипломатію.
– Заїхати молоковоз, може, і заїде, але у селі багато хлопців-бешкетників, думаю, проб’ють вони йому всі колеса. І так буде щоразу. Я своїх знаю, вони не зупиняться.
         Отакої! Якийсь хлопчисько йому погрожує! Та він придавить його, як клопа! Директор навіть почав вставати із свого місця, але вчасно зрозумів, що в кабінеті це робити недоречно.
– Геть звідси, шмаркач!
– Я так розумію, що ви не знаєте, хто я? То спитайте в своєї секретарки.
– Я краще в прокуратурі спитаю.
– О! Це вже діло, – зрадів Василь, – спитайте, я тут людина відома, заощадите багато часу та грошей. Даю тиждень, як не надумаєте, то молоковози в жодне село більш не заїдуть.
– Ми ще побачимо, хто куди поїде, – з неприхованою загрозою відповів директор.
– Ну-ну, – всміхнувся Василь, встав та пішов до дверей.
        Менш за все директору сподобався спокій та веселощі, з якими цей шмаркач розмовляв з ним. А спокійним Василь був тому, що навів довідки про цього «молочного короля».
        В район цей Саботюк приїхав вісім років тому. Приїхав з російської Півночі. Був там п’ять років на заробітках, а може, і на поселенні, хто його знає. Заробив там трохи грошей. На новому місці починав з посередництва. Скупляв цукор, борошно, потім перепродував. Але основний капітал заробив на торгівлі металобрухтом. Знюхався з місцевими кримінальними ватажками, організував широку мережу приймальних пунктів та відправляв брухт до Одеси. А вже одеські бандюгани на баржах переправляли брухт до Румунії. Потім за допомогою тих самих хлопців захопив кілька місцевих переробних підприємств, але «братва» працювати не хотіла, тільки ходила по гроші.
         Далі директор  за допомогою місцевого прокурора пристроїв колишніх компаньйонів на зону. Потім він продав дрібні підприємства, розрахувався з прокурором та суддями, собі залишив тільки молокозавод та пакет акцій місцевого елеватора. У відповідь за щедрість районна правляча еліта зробила Соботюка Олексія Григоровича депутатом районної ради. Ось так, типова оборудка тих часів зробила колишнього заробітчанина поважним бізнесменом і депутатом.
        Аби директор молокозаводу був поважною чесною людиною, то Василь поводив себе інакше, а з пихатою тварюкою панькатись він не вважав за  потрібне.
– Ну і дурень твій шеф! – промовив Василь секретарці на прощання.
– Не звертай уваги, – тихо відповіла Лора, – роби свою справу.
        Василь спокійно сів на мотоцикла та поїхав. Директор вийшов у приймальню, підійшов до вікна і подивився, як від’їжджає старенький ИЖ. У його батька теж колись був такий мотоцикл, і мабуть, це єдине, що в них спільного.
– Ти знаєш цього сучого сина? – спитав директор секретарку.
– Так, це перший забіяка на весь район. Десять років тому, щоб його вгамувати, навіть бригаду з Києва викликали.
– А що, місцеві зовсім безпорадні? – здивувався директор.
– Він щирий та щедрий. У нього всюди друзі та куми. Кожна друга дівчина була закохана у нього, – Лора мрійливо зітхнула. – Капітан футбольної команди, ватажок банди, завжди є гроші, ох і красунчик був!
– Подивимось, як цей баклан зараз літає, – прошепотів скрізь зуби директор.
Спочатку директор вирішив нічого не робити. Він часто стикався з пустими прокльонами та дешевими базікалами. Треба почекати, подивитись, що з того вийде. Але це було тільки спочатку, потім нерви не витримали і деяких заходів директор все ж таки вжив.
        Пройшов тиждень після розмови директора і Василя. Село жило своїми турботами. Літо йшло до свого логічного завершення. Селяни почали копати картоплю. Взагалі-то картоплю починають копати ще двадцять четвертого серпня. Тільки справжні патріоти України могли так вчасно зробити день Незалежності. Я кажу самісіньку правду. Усі селяни ще й досі низько вклоняються тим депутатам які прийняли Декларацію незалежності саме двадцять четвертого серпня. Бо молодь, яка свого часу поїхала в місто на заробітки і там залишилась, в цей день поверталась на батьківщину копати картоплю. По-перше допомогти батькам, а по-друге більшість врожаю потім забрати з собою в місто. Це ж треба  так підмастити, щоб інтереси держави, батьків і дітей співпали! От завжди б так!

         Велосипед Кота загальмував біля відкритої хвіртки садиби Лісовських. Кіт, не поспішаючи, зупинився, дістав насос та почав підкачувати колесо. Загавкав собака Лісовських Шкет. Катерина вийшла подивитись, через кого такий галас. Олена носила картоплю у погріб. Наталка бавилась з кошеням. Батька Олени на подвір’ї не було.
– Здоров, Кіт, – звернулась до хлопця хазяйка, бо щось підказувало їй – недарма він тут зупинився.
– Здрастуйте, тітко Катерина.
– А звідки в тебе новенький велосипед?
– Це службовий, мені його на роботі видали, – поважно, наче дорослий, відповів Кіт.
– Тю… а де ти працюєш? На пошті? – здивувалась Катерина.
– Ні, у Василя, на «Козацькій заставі».
– І багато заробляєш? –  розмова про Василя зацікавила Катерину.
– Ні. Я на громадських засадах. Василь обіцяв навчити мене битися і проти ножа, і проти пістолета, і ходити так, щоб собаки не чули.
– І ким же ти там працюєш?
– Керівник молодшої групи, – Кіт промовив це не поспішаючи, з великою повагою до самого себе.
– А скільки у тебе підлеглих? – зацікавилась Катерина.
– Я та Роман Колоклуб з мого класу. Він на рік від мене старший, але Василь командиром поставив мене.
– І які у вас службові обов’язки? – Катерина побачила, що Олена прислухається до їхньої розмови.
– У нас багато роботи. Сьогодні нам дали завдання об’їхати село та подивитись, чи нема якихось негараздів, чи не бешкетує хто. Ось, тітко Катерино, і у вас негаразд.
– Де? – здивувалась хазяйка.
– Дивиться вгору. Бачите? Гілля від акації на електричні дроти налізло. Буде сильний вітер і весь куток без електрики залишиться.
– Твоя правда. А я не помічаю. Добрий з тебе наглядач.
– Я вам Петра пришлю, – запропонував Кіт, а потім тихо додав, – чи може, Василя?
– Ні, не треба. Василь вчора пиляв дрова, так Олена півдня в хаті просиділа. Так і не вийшла.
         Олена, відчувши, що говорять про неї, сердито вхопила відро з картоплею та понесла  у погріб.
– Тоді готуйте пляшку, ввечері прийде Петро, відключить електрику та попиляє  гілля.
         Кіт причепив насоса на місце, сів на велосипед та поїхав далі.
– От спасибі тобі. Про школу не забувай.
        Останні слова ніхто не чув, бо швидкий Кіт був вже далеко.
        А наступного дня сталось от що. Молоковоз бичківського молокозаводу зупинився біля самісінького дорожнього знаку «Лозовий Яр 2», тобто з траси звернув, а в село не поїхав. Тільки-но водій встиг допалити цигарку, як до автівки підійшов Панько, привітався, виліз на підніжку кабіни з водійської сторони та дав команду їхати. Саме у такий спосіб, з охороною, останні три дні молоковози заїжджали в Боротьбу, Маркузеєвку та Лозовий Яр.
       З обох боків від дороги росли кущі, верби та високі осокори. За вербами одразу починались поля, на яких вирощували кукурудзу. Тобто череда корів лозовчан, щоб попасти на свої пасовиська за трасою, повинна останні півкілометра пройти саме цією в’їзною дорогою. Корови, як завжди, йшли повільною та впевненою ходою. Їх було п’ятдесят чи трохи більше, йшли вони тісним гуртом. Це була третина усіх голів села, бо інші хазяї самі виводили та припинали корів на луках. Машина тільки-но рушила і знов зупинилась, бо вільного шляху не було.
         Іноді, коли їхала важлива персона, така як голова сільради чи дільничний, пастух міг кількома рухами батога звільнити дорогу. Але зараз за пастуха був Роман Колоклуб. Той не тільки не збирався дати дорогу молоковозу, а й навпаки, тих корів, що виходили на узбіччя, зганяв до середини.  
         Але і це ще не все. Паралельно дорозі, за верболозом та осокорами разом з чередою рухались Василь і Кіт. Вони рухались так, щоб з дороги їх не було видно. А десь позаду, метрів за сто, теж за осокорами, вже ішов справжній пастух, той самий хлопчина, якого Василь возив в район до зубного лікаря. У лівому вусі Романа та Кота стирчали ледь помітні навушники, а у Василя - невеличка рація.
– Ромо, тримай корів на дорозі, поки не дам знати, – тихо прошепотів у мікрофон Василь.
Поки все йшло за планом. Роман зрозуміло кивнув головою. Василь звернувся до Кота.
– Ну, Кіт, це твій перший бойовий вихід. Ось це підкладеш під кожне колесо, – Василь витяг з кишені кілька сталевих шипів, зроблених наче протитанкові їжаки, – роби, як на тренуванні, не поспішай, ховайся за коровами, весь час тримай Панька в полі зору. Як щось піде не так – я поруч, на страховці.
       В цей час корови оточили молоковоз.
– Пане командире, я готовий, – по-воєнному доповів Кіт.
– Пішов, – Василь віддав наказ Коту, потім додав у рацію, – Рома, увага, почали.
       Паньку здалось, що корови зовсім зупинились, і йому урвався терпець.
– Ромко, сучий сину, ти що, заснув? Швидше жени, бо я сам додам тобі швидкості.
        Роман дивився вбік і продовжував спокійно йти. В цей час, майстерно ховаючись між коровами, Кіт підкрався ззаду до молоковоза та всунув під кожне колесо по шипу, потім, непомітно зник.
       Поведінка пастуха вкрай роздратувала Панька. Він стрибнув на дорогу та, штовхаючи корів на всі боки, рушив до Романа.
– Дивіться на нього! Наче не чує. Зараз я тобі вуха прочищу, – погрожуючи бурчав Панько.
      Але не встиг Панько дістатись до хлопця, як між ним і Ромкою виросла постать Василя.
– Далеко поспішаєш? – спокійно спитав Василь Панька.
– А тобі чого?
– Та так, бачу, знайомий хлопчина кудись летить, дай, думаю, спитаю, може, допомогти треба чи прискорення якогось надати?
       Панько роздратовано розвернувся і рушив до машини.
– Пішов ти!
         Нарешті остання корова порівнялась з молоковозом, і шлях до села став вільним. Панько скочив на своє місце і водій дав газу, але, не проїхавши і п’ятьох метрів, знов зупинився. Усі шість скатів, двоє спереду і чотири ззаду, були пробиті. Водій кинувся до Панька.
– Ти ж обіцяв, все буде гаразд?!
        Поки водій бігав кругом машини та хапав себе за всі боки, Панько подивився назад. Ні череди, ні Василя, ні пастуха на дорозі вже не було. На мить здалось, що все це йому примарилось.
– Треба зав’язувати з бурячихою, – прошепотів сам до себе Панько, – буду  переходити на казьонку.
– Шість камер! Де ж я їх візьму? На весь парк не більше чотирьох! – продовжував бідкатись водій молоковоза.
         Наступного дня трапились ще дві події, але не в Лозовому, а в Боротьбі і Маркузеєвці.
         У Боротьбі в’їзна дорога до села ще вужча, ніж у лозовчан. Тут молоковоз супроводжував місцевий п’яниця, друг Грицая на прізвисько Кибіт. Дорога була не прямою, а наче траса лижного слалому. І от, тільки-но молоковоз виїхав із чергового майже сліпого повороту, як водій натиснув на гальма.
          Посеред дороги стояв ХТЗ-150 із заведеним мотором. У кабіні нікого не було. За мить трактор рушив на молоковоз. Водій увімкнув задню передачу та здав назад. Трактор зупинився. Молоковоз теж зупинився, тоді трактор знов рушив на машину. Так було ще двічі, після чого водій молоковоза розвернувся і втік.
         Оце щоб трактори самі їздили? Зупинялись і знов рушали? Такого ані водій, ані Кибіт ніколи не бачили!    
         В Маркузеєвці молоковоза охороняв сам Грицай. Машина щасливо дісталась до місця, прийняла молоко і поїхала додому. Коли Грицай майже зітхнув з полегшенням, двигун молоковоза кілька разів здригнувся, чихнув, пихнув і прямо серед дороги заглух. Кілька спроб оживити його посадили акумулятор. Водій почав дивитись що до чого. Через півгодини з’ясувалось: поки вони стояли і приймали молоко, хтось налив у бак з пальним воду з річковим мулом. Усі фільтри, жикльори та бензопроводи були забиті болотом. Треба гукати на буксир.
        Чутки про те, що Василь поставив директору Саботюку ультиматум, швидко поширилися районом. Знали про це і водії молоковозів. Їх було четверо. Ті троє, що вже зіткнулися з паранормальними явищами, які обіцяв їм Василь, одразу подали заяву на звільнення. Вони так і пояснили свої дії: ми не солдати, щоб воювати. А знаючи, хто такий Василь, всі розуміли: війна буде до переможного кінця.
         Знайти на селі роботу дуже важко, а тому ті, у кого вона є, за неї добре тримаються. За інших обставин директор не мав би клопоту, бо на одне місце водія молоковоза не менш десяти бажаючих. Але тепер до відділу кадрів його заводу ніхто не поспішав. Залишилось тільки два села, з яких брали молоко. Корів там було небагато, десь сімдесят на обидва села, а тому після вступу ультиматуму в дію виробництво довелось скоротити. А через тиждень і зовсім зупинити, бо собівартість продукції дуже виросла. Офіційно завод зупинився на ремонт і дезінфекцію.
         Директор рушив у район, до колишніх друзів. Всі його уважно слухали: і прокурор, і замголови держадміністрації – але тільки розвели руками. Термін кримінальної справи проти Василя закінчився. Та й часи вже інші, усі при посадах, теплих ситих місцях, ніхто  втручатися не хотів, бо не приведи Господь нажити такого ворога, як Василь. Та й зиску в адміністрації з цієї справи, як з кота шерсті. А голова податкової взагалі розповів директору молокозаводу історію із зникненням та появою машини районного землеміра. І при цьому грайливо так спитав: «А якій машині він зараз їздить?».

         Минув тиждень з тих пір, як молоковози припинили їздити до села. Вся «Козацька застава» зібралася на подвір’ї Миколи Красивого. Прізвище Миколи, майже ніхто не пам’ятав. Ще зі шкільних років він отримав прізвисько Красивий. Микола був давнішнім другом батька Василя. Його земля була ідеальним місцем для облаштування нової плотні.  За посаду директора плотні Красивий і дав згоду будуватись на його подвір’ї. Хоча це було не зовсім подвір’я.
         Років п’ять тому померла сусідка Красивого баба Марія. Хата у старої – мазанка, нікому не потрібна, а сарай ще міцний, цегляний, а тому міг послужити. Купив Красивий це господарство  з двох причин, сарай, мабуть, був третьою. По перше, з-за городу: гарна земля завжди в пригоді, а по-друге, щоб хату цю не купили дачники. Бо всі знають як дачники ведуть господарство. Спочатку бігають по городу, щось там садять, потім обробляють все менший і менший клапоть землі, поки зовсім не кидають город напризволяще. А бур’ян розростається! Починає сіятись на сусідські городи! Краще вже так: заїхав трактор і обидва городи перекинув. Красивий навіть межу між городами заорав.
        Ось у тому самому цегляному сараї, що лишився від старої бабусі, і змонтували пилораму. Перед сараєм спланували навіс для кругляка, а позаду – склад готової продукції. До цього часу Іван і Петро вже підключили кран-балку подавати кругляки, тільки залишилось зробити кровлю і можна завозити кругляк.
– Шикуйсь, струнко, – скомандував Василь.
           Шеренга вишукувалась за зростом. Перший Петро, другий Іван, третій Рома, четвертий Кіт.  Годину тому Василь зателефонував Петрові, що хоче в урочистих умовах нагородити молодих рекрутів. Тому з появою Василя Петро оголосив перекур та вишукував заставу. Красивий присів на колоду, запалив і став дивитись, що ж воно буде далі. Ці хлопці своїм завзяттям та дисципліною йому дуже подобались, не те що інші ледацюги та пияки.  
– Заставо, слухай наказ! – Василь зробив ораторську паузу. – За хоробрість та мужність при виконанні завдання в умовах, наближених до бойових, рекрути Роман Колоклуб та Ігор Кособченко нагороджуються велосипедами. Ті велосипеди, що були у службовому користуванні, переходять у їхню власність. Також їм присвоюється звання козак-пластун. Віднині Роман Колоклуб – це Водяний Щур, а Ігор Кособченко – Очеретяний Кіт. Вільно! Можна привітати нових козаків-пластунів.
        Першим потиснув руки молодим козакам сам отаман. Потім вони потрапили в обійми Петра та Івана.  Це добре, що молода зміна підростала.
– Пане Василю, дозвольте звернутись, – по всіх правилах запитав Кіт.
– Так, дозволяю.
– А коли почнуться заняття по самообороні?
Ой, дійсно! Василь зовсім забув, що обіцяв хлопчакам.
– Добре, що нагадали… – Василь на мить замислився, – в суботу о восьмій ранку, на шкільному спортивному майданчику. Добре?
– Так! – відповіли обидва хлопці.
    Красивий згасив недопалок, посміхнувся і пробурчав:
– Як малі діти – аби гратися.
         Бурчав Красивий більш для годиться. Ну, дід він чи ні? А дивитись на хлопців було приємно. Навіть згадав військову молодість. Ох, і завзятим він був артилеристом! Та коли це було… Зараз, мабуть, і гармат таких нема.
– А тепер невеличка нарада. – Усі присіли, хто де міг. – Закінчуйте покрівлю, багато ще?
– Години три-чотири, – прикинув Іван.
– Добре, закінчуйте. А потім, Петро їде на завод подивитись, як там ремонтують нашого автобуса. Кіт і Щур, об’їздити всі три села, пильно все роздивитися, попитати у своїх агентів що до чого, які настрої в селі. А Іван поїде зі мною в Прилуки. Візьмеш паспорт, – звернувся до Івана Василь. – Тепер до роботи. Бо мені ще з Семеном Адамовичем зустрітись треба.
         Коли хлопці стали до роботи, Василь підійшов до Красивого.
– Миколо Івановичу, у мене до вас теж є прохання. Десь о шостій повинен приїхати інспектор з енергомережі, то ви  його дочекайтесь. Він опломбує наш новий лічильник, а ви передайте йому ці два циліндри до «Яви». Хлопець хоче відновити свою «стареньку».
– І де ти їх узяв? – здивувався Красивий. – На «Яву» зараз нічого не має!
– У хлопців по сараях все можна знайти. Добре, я поїхав.
        Василь сів на мотоцикл і рушив у центр села.  
        
        Зустріч із головою була призначена біля старих гаражів, вірніше, біля того, що від них залишилось. Пам’ятаєте, я розповідав про гаражі на старому фундаменті, які будували наприкінці вісімдесятих років. Так от, десь тижнів зо два тому, Василь пізно ввечері прийшов до криниці. Сподіваючись, що Олена, як і тоді, почує, що він її чекає і прийде. Та Олена не прийшла. Від утоми Василь сів на траву, притулився до круга криниці та задрімав.
          Що йому наснилось, ніхто не знає, але коли він прийшов додому, одразу накреслив план перебудови цього місця. На плані було все, що треба: і заготконтора з її складом та холодильною машиною, і м'ясопереробний цех, і шафи коптильного устаткування, а як трохи добудувати, то навіть сховище шкіри рогатої худоби. Як потім жартували старі люди: «Мабуть, Василь, поки спав, зустрівся зі старим паном Ляховським та отримав дозвіл на господарювання в його маєтку». Може, жарт, може, ні, хто зна. Але самі по собі такі плани на папері не з’являються.

        Рижик, що того разу не дочекався свого сала, уважно спостерігав, як хлопець із паперами міряє кроками площу колишніх гаражів. Василь знову і знову перевіряв свої нотатки та креслення. Головною принадою цього місця була бетонна долівка, залишки стін та проведена електромережа. Перебудова гаражів, за кошторисом Василя, обійдеться вдвічі дешевше, ніж все це будувати на голому місці. Навіть потім, коли добудують консервний завод до існуючої будівлі це буде набагато краще.  Бо тут вже буде і електрика, і холодильне устаткування.
        Перестрибуючи через залишки старої гаражної брами та інше сміття, вийшов Семен Адамович.
– Здоров, бізнесмен, чого кликав? – привітався Семен Адамович.
– Добридень! Як думаєте, громада віддасть мені ці руїни?
– Як на мене, то хоч зараз забирай, але не збагну, нащо воно тобі. Навіть Ливоніха від цього  відмовилась.  
– Дивіться, – Василь виклав свої нотатки, – ось тут буде овочеве сховище, там велика холодильна машина, тут м'ясосховище, а там, як наш заготпункт запрацює, десь через рік знайду інвестора та поставимо консервний завод. Зробимо ще приміщення для зберігання шкури великої рогатої худоби та коптильне устаткування.
        Рижик наче розумів, про що іде мова, і підійшов ближче. Мабуть, дуже зацікавило  м’ясосховище. Семен Адамович із сумнівом роздивлявся папери.
– І ти на все це знайдеш гроші?
– Я в банку був. Вони дають пільговий кредит, є державна програма допомоги селу. Під цю програму підпадають мої започаткування. Перші гроші мені вже дали. Через деякий час відкриваємо плотню. Я домовився, у нас буде пиляти дошки  одна забудовна компанія. Розмовляв із її директором, вони підрахували, їм вигідніше возити до нас кругляк та пиляти його на дошки, ніж купляти готові. А дошок їм треба! Навіть не порахувати.
– Та чув, чув я за твою плотню, – вдоволено посміхнувся голова сільради. – Скажи мені, а лозовчани зможуть розпиляти свої дерева на твоїй плотні?
– Авжеж! Хіба я дозволю скривдити односельців?!
– Що від мене залежить… Сам знаєш, можеш розраховувати, – тут голова  подивився на рудого кота. – А тепер у хазяїна питай. Рижик, віддамо йому цей непотріб?
         Рижик замружив очі.
– Хтозна, – з надією промовив голова, – може, з тобою і село підніметься. Бо далі нема куди падати.
       Василь підтримав жарт голови і теж звернувся до Рижика:
– То, що, Рижик, домовимось? – Василь нахилився до кота і погладив його. Від задоволення кіт замуркотів. Василь грайливо підвів очі на Семена Адамовича.  – Він не проти. То не будемо гаяти часу, пішли в контору документи писати. Я тут в районі зразків набрав.
       Василь підвівся на ноги, й обидва чоловіки пішли до виходу.
– А як ти думаєш все це ремонтувати? – не вгамовувся голова.
– Хай тільки плотня запрацює, а там і покрівлю зробимо, і ворота, і все, що треба, – спокійно відповів Василь.
– Ну, дай, Боже!


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 4.2224209308624 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …