Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48237
Рецензій: 92939

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Сільска драма

Одного разу в Лозовому частина друга

© Эдуард, 05-12-2020
      В той час, коли хлопці готувалися до зустрічі зі своїм отаманом, кіт Рижик, не звертаючи на них уваги, намагався вполювати мишу. Він давно наслухав, як вона копирсається у сусідньому чагарнику, і потихеньку до неї підкрадався. Але в якоісь миті до його носа долетів запах свіжого домашнього сала. Рижик зупинив полювання і ще раз потягнув носом повітря. Запах ішов від криниці. Поки Рижик стояв у роздумах, куди йому податися – до миші, чи до сала, з повітря наблизився легкий шум, і величезна сова впала каменем на ту саму мишу, яку полював Рижик. З мишею у кігтях сова полетіла до себе. Ця сова була чи не єдиною істотою, з якою Рижик не хотів сперечатись, а тому він рішуче повернув у напрямку сала. З досвіду Рижик знав, що після чоловічого бенкету завжди щось залишається.
       Нарешті, на стежці, яка вела від дороги до криниці, з’явився Василь. Він тихо і швидко наблизився до друзів.
– Здоров, побратими! – Василь радісно привітав своїх найближчих помічників.
– Здоров, брате! – зраділи хлопці.
– Ну, як ви?
– Де ти стільки пропадав?
      Чоловіки втрьох, як рідні брати, обійнялися, бо дуже скучили.
– А це що? – Василь побачив дошку із пляшкою та салом. – Бенкет на честь зустрічі?
– Так що ж ми,  не православні чи не козаки! – відповів Іван та розлив по чарках.    
– Як годиться, – підтвердив Петро і подав Василю стограмового гранчака з оковитою.
– Добре, за зустріч, – оголосив тост Василь. Після того, як гранчаки опинилися на дошці, Василь знов звернувся до друзів. – Який же я радий вас бачити, хлопці!  Добре, що всі ми живі і знову разом! Але лірику і сльози залишимо жінкам. У нас є справи важливіші. По-перше,  як ви довели село, що навіть мого батька побили? І взагалі, що тут до бісової матері коїться?
        Хлопці перезирнулись. Вони не очікували, що отаман одразу перейде до справ, але побачивши Василя бадьорим та рішучим, навіть зраділи.
– То все Панько з Грицаєм, – після деякої паузи відповів Іван.
– Як ти поїхав, вони потроху все село під себе взяли. Спочатку тільки п’яниці та ледацюги під ними ходили, а як злигалися з синами Ливоніхи, то тепер майже всім тут і заправляють. Без них ніхто в селі не торгує ні горілкою, ні вугіллям, ні маком, – додав Петро.
–  Навіть на фермера наїхали, – згадав Іван, – але той хлопець кручений, сам колись у тюрмі сидів. Накликав своїх та надовго замовив Паньку дорогу на ферму.
–  Та-ак… Загалом ясно… А тепер детальніше, що тут було, коли я пішов із села?

        На цьому місці треба знов згадати минуле нашого героя. А воно доволі героїчне. У вісімдесят сьомому році Василя призвали до лав Радянської армії і не абикуди, а до військово-повітряних сил. Після учбового підрозділу новоспечений гвардії молодший сержант Василь Шибко попав у самісінький Афганістан. У великих сутичках участі не брав, бойові дії тоді вже згортали, але пороху понюхати все ж довелось. Вперше – коли караул під його командою прийняв бій за склад з пальним, поки не прийшло підкріплення. Вдруге – коли десятеро добровольців, з якими був і Василь, під командуванням свого лейтенанта пішли визволяти командира частини. УАЗик командира викрав з дороги місцевий польовий командир. Командира частини тоді звільнили, але лейтенант, який командував операцією, загинув, та ще подряпало двох хлопців. Саме за ці дві сутички Василь Шибко і отримав медаль «За бойові заслуги». У вісімдесят дев’ятому разом з усіма Василь залишив Афганістан, а через три місяці опинився вдома.
       Багато гуляти не довелось, бо для гвардії старшини у рідному колгоспі і робота знайшлась гідна. Помер колгоспний завгар. Василь енергійно взявся за справи. Вже до початку жнив усі машини були відремонтовані, пофарбовані та виглядали «наче яєчко». Голова колгоспу навіть потилицю почухав. Він ніколи не бачив свої машини у такому відмінному стані. Два роки автогосподарство, яким керував Василь, займало перші місця в усіх соціалістичних змаганнях, які тільки на той час існували. Така вже була вдача Василя – завжди і усюди він повинен бути першим.
       І ось настав дев’яносто другий рік, який остаточно зруйнував всі надії селян на перебудову. Народжені державою колгоспи без її підтримки  збанкрутіли. На всі господарські відносини пішов бартер, а з ним і розкрадання майна. Василю нічого не залишилось, як теж взяти в цьому участь. Він, як наближений до правління, викупив за балансовою вартістю бортову машину ГАЗ і комбайн. А щоб приватизована техніка не дуже муляла селянам очі, продав комбайн якимсь  підозрілим людям з іншого району.  
      Але і це ще не все. Треба згадати, що наприкінці вісімдесятих баби почали жалітися хтось по ночах вирізає їхній мак. Дійшло до того, що на селі майже не залишилось насіння маку. Тобто, не те що в пиріг покласти, а скоро і сіяти нема чим. З наркотою Василь стикався ще в Афганістані. Одного разу і сам скуштував, але швидко второпав - ця гидота тільки для слабких.
       Спочатку Василь та хлопці з гаражу зробили кілька облав на міських «ботаніків», які вирізали мак. Нам’яли їм боки та замовили шлях до села. Так було у  вісімдесят дев’ятому та дев’яностому роках. Та все одно навала «ботаніків» перла і перла майже з усього Союзу. А у дев’яносто першому прийшли вже не «ботаніки». Це були добре навчені та озброєні хлопці. І мало того, що вони забрали майже весь мак, ще й наказали старим бабам, як не хочуть бачити свої городи понівеченими, а сараї спаленими, наступного року знов багато сіяти маку.
       Зубожіння колгоспу та високі ціни на макову соломку зробили свою справу. До літа дев’яносто другого Василь добре підготувався. Через колишніх друзів-афганців Василь купив автомат Калашнікова і кілька пістолетів. Організував бойову групу з шістьох хлопців, ще п’ятьох взяв дозорцями, обклав село пастками та наглядацькими пунктами, і коли почав дозрівати мак, Василь з хлопцями зустрів чужинців.
      Як він і розраховував, після перших розвідницьких груп, яким добре нам’яли боки, прийшли серйозні хлопці. Забили «стрілу». За головного у прибульців був урка на ім’я Шкіпер. Увесь в наколках, той почав свою, як кажуть, «розпальцовку». Сипав на Василя прізвиськами якихось авторитетів і занадто розкуто себе поводив, а наприкінці навіть штовхнув Василя у груди. Коли Василю остогиділо, він дістав автомат та дав чергу під ноги бандитам, потім наказав усім лягти. Після цього забрав їхню зброю та наказав залишити бандитів голяка. Ті, хто одразу не виконав наказу, потім дуже жалкували про це. Одежу  прибульців склали в їхню машину і все це підпалили.
– Це моя земля, зрозуміли? – відказав Василь приголомшеним бандитам, – І наступного  разу ви навіть голими звідси не підете.
       Василь не жартував, і бандити це розуміли. А яка філософія пересічного бандита? Нащо класти голови за якесь погане село, коли поруч безліч беззахисних? Так воно і сталося, але десь за тиждень після сутички до Василя завітала дуже симпатична ділова жіночка на червоному БМВ, від якої Василь і почув справжню ціну макової соломки. Симпатична бандитка запропонувала йому співпрацю. Таким чином, гроші в ці буремні роки самі пливли до рук Василя. Зрозумів Василь і ще одну річ: відтепер він – особистість, з якою будуть рахуватись. А тому Василь, анітрохи не вагаючись, додав, що з цього самого дня під його захист підуть ще два найближчих до Лозового Яру села – це Маркузеєвка та Боротьба. Не без коливань, але дамочка погодилась, бо Василь знав, як вести перемовини, особливо із симпатичними дамочками.
       Після укладення угоди з бандитами до всіх, хто сіяв мак у підзахисних селах, довели, що половину врожаю маку і коноплі Василь забирає собі, а інша половина залишається господарям. Селяни зітхнули з полегшенням, бо відтепер були хоч якісь правила.
        А разом із маком та коноплею до Василя не очікувано перейшли і додаткові повноваження. Відтепер усі, кого пограбували чи якимсь іншим чином скривдили, бігли до сільського отамана за правдою. Хочете вірте, а хочете ні, а повернулись стародавні часи, коли сотник вирішував усі сільські справи. Суд Василь чинив швидко, справедливо і завжди на користь трударів. А тому дуже швидко усі крадіжки в трьох підконтрольних Василю селах зовсім зникли. Якби не ще два села – Знаменка та Миколаївка, які приписані до дільничного міліціонера, той взагалі міг спати цілодобово. Любили Василя і прилуцькі чиновники, бо з порожніми руками він до них ніколи не приїздив.
       Але доводилось працювати не тільки пряником, але і батогом. Одного разу чиновник, що займався приватизацією землі і отримав свій хабар за все село одразу, чогось вирішив, що грошей дали трохи малувато. Місяць не приїздить у село, два не приїздить. Справи стоять, люди не можуть ані продати, ані купити собі хазяйство. Василь до нього – в чому справа? Той потискує плечима, ховає очі, несе якусь нісенітницю, тобто, як тоді казали, «горбатого ліпить».
        Ах, так! То по-доброму ти не розумієш?! На другий день у цього самого чиновника зникає машина, новісіньке Рено–19, яке цей дядько тільки-но купив. Чиновник в міліцію. А там сам начальник райвідділу прямою мовою каже: «Козаче, де наклав купу, там і машину шукай». Через три тижні все село Лозовий яр, навіть остання стара баба, яка нічогісінько у цьому не розуміє, отримали документи на свої оселі та городи. І тільки після цього  машина, без жодної подряпинки, знов з’явилася біля дому чиновника.
       Поступово Василь відкрив і легальний бізнес. Почав торгувати пальним, цукром, зерном.  Ось так, маючи розумну голову, хоробре серце і гроші в кишені, проводив Василь свої найкращі часи.  
      Але так було до дев’яносто п’ятого  року.
      Від перших шалених років незалежності молода Українська держава почала трохи оговтуватись та швидко зміцнювати свою владу. Бандитів, які на початку дев’яностих років заправляли майже в усіх сферах життя, почали виштовхувати законні органи правопорядку. Злочинців розсовували кого в тюрму, кого в домовину. Найрозумніші  не стали чекати на таке запрошення та накивали п’ятами. Потім, звичайно, всі вони повернулись як доброчинні бізнесмени, але річ зараз не про це. Розбивши основні угрупування  бандитів у великих містах, міліція почала зачистку наркоторгівлі на селі. Більше того, за наркоділків узялась не тільки міліція, але й служба безпеки. Василь розумів, що він ходить по самісінькому краю, а тому прийняв остаточне рішення. Зібравши своїх повідомив, що цей рік останній, і після продажу врожаю цього року вони ні маком, ні коноплею більше торгувати не будуть.
       Ось тут і припустився  Василь своєї першої, але дуже значної помилки, яка потягла за собою усі майбутні події. А помилка в тому, що не всім його хлопцям заява про припинення веселого та безтурботного життя припала до душі. Дехто настільки звик до легких грошей, що навіть вирішив прибрати Василя з дороги. Тобто помилка була в тому, що якби він спочатку продав увесь врожай соломки та коноплі, а вже потім розповів хлопцям про свої плани, то тоді … Тоді, можливо, усієї цієї історії могло і не бути.
      Але повернемось до розмови Василя зі своїми побратимами.

–   Та-ак… Загалом ясно… А тепер кажіть, що було, коли я пішов із села.
–  Ти про ту ніч, коли все це сталось? – перепитав Петро.      
–  Почнемо з тої ночі, – Василь повернувся до свого звичного командирського тону. – Я постукав до тебе о другій ночі, віддав автомат, набої і рушив через поле на Боротьбу. Що було далі?
– Так, – Петро почухав потилицю, – потім я до Івана та інших хлопців, усіх попередили. Потім ми з Іваном зібрали зброю, навіть мисливські рушниці, і сховали під стріхою в сараї, де дід Михайло свої вулики тримає. Це Іван придумав. Вночі туди ніхто не піде, а вдень, крім пасічника, до того сараю бджоли нікого не пустять. До речі, зброя і досі там, я перевіряв. Інші хлопці зібрали залишки соломки та спалили. Тільки-но ми все зробили, як у село з двох боків на чотирьох машинах заїхали міліціонери, – чітко перейшовши на військовий лад докладав Петро.
– Та не тутешні, а з самого Києва, – додав Іван.
– І почалась справжня облава, – Петро зробив паузу, – аж згадати моторошно. До всіх наших зайшли одночасно. Почали з арешту та обшуку.
– Не люди, а звірі якісь. Обшукували все: хату, горища, сараї, клуні.
– Майже до ранку все перевертали догори дригом, а потім розлючені, що нічого не знайшли, заштовхали всіх в машину і повезли на Прилуки.
– А як ти за облаву дізнався? – не втримався Іван. Це питання десять років не давало йому спокою.  
– До Макарова вночі подзвонив його кум з Прилук. Кум у прокуратурі працює, так от, він переказав, щоб Василь негайно тікав з села. Коли Макаров постукав у двері, я ще не лягав, а тому, що до чого, швидко змикитив.
       Петро запалив, глибоко затягнувся і тільки потім наважився сказати.
– Василь, хтось нас зрадив, дуже вони все точно шукали і заарештували тільки наших, інших не чіпали.
– Нічого, розберемось, – з тону Василя хлопці здогадались, що отаман сам прийшов до цього висновку, але думати, що серед його бойових друзів завівся Іуда, було дуже неприємно. – Кажіть, що було далі?
–  Грицая за добу відпустили. За нього сам Семен Адамович просив. Панька та інших хлопців ще через тиждень, а нас з Петром майже місяць тримали.  
–  Що хотіли, про що питали?
–  Проти нас не було жодних доказів, – продовжив Петро, – а зізнань ми ніяких не підписували. Тільки потім з’ясувалось, що слідаки заарештували твого покупця, ну, ту жіночку на червоному ВМW, і показували нам фотографії, де ти з нею, а крім тебе покупець нікого не знав… Залякували, навіть трохи били, але врешті-решт відпустили.
–  Справу за мак на тебе завели, – додав Іван, – а як тебе нема, то хотіли нас по твоїй справі пустити, але ми ніяких зізнань не підписали. Тому в тюрму і не пішли.
– Далі.
– Далі?.. Та нічого далі не було. Тебе нема, всі розбіглись по кутках, по городах. Микола у Прилуки подався, Макс на Росію поїхав. За порядком в селі дивитись нема кому. У кого на горілку не вистачало, почали дачників грабувати, а потім… і за своїх взялися.
        Петро нічого не прикрашав, а розповідав як було, розуміючи, що частина провини була на ньому. Бо саме Петро був правицею Василя, але не маючи такого авторитету, не втримав ні хлопців, ні всієї ситуації під контролем.
        Після місяця тюрми Петро повернувся додому розчавленим та спустошеним. Розслідування по цій справі йшло кілька років. Спочатку слідчий майже кожен місяць викликав його та Івана на допит. Але за відсутності Василя справа розвалилась і зійшла нанівець. Авторитет їхньої банди серед людей похитнувся. За таких обставин вирішувати  питання за старою схемою було неможливо.  
       Ледацюги та п’яниці знов отримали бажану свободу і взялися за старе. Взимку крали та здавали металобрухт. Лізли до будинків дачників, чистили їхні погреби, забирали все, що бачили – запаси їжі, посуд, ковдри, інструмент, будматеріали. Брали все, що можна обміняти на пляшку чи стакан самогону. Селяни, хоч і жаліли дачників, але для них вони чужинці, і тому багато галасу не здіймали. Усі знали, чия це робота, але ніхто не хотів зв’язуватись, а тому все скінчувалось складанням протоколу. І те, тільки тоді, коли дачник десь ловив дільничного і після тривалої суперечки наполягав на цьому.
       На що сподівались селяни, незрозуміло, але коли у дачників не було чого красти, тоді п’яниці взялись за поодиноких бабів, тобто за найбільш незахищених селян. Звісно, біля хати Петра, Івана та інших хлопців зі зграї Василя ніхто не бешкетував. Побоювались і інших селян з міцним господарством, а от на дальніх кутках села був повний безлад.  
      Якось Оксана, мати Василя, розповіла чоловікові, що в її родички, яка живе біля самої Білявки, забрали з сараю усі риболовні сітки, що залишились їй від діда. Сама родичка рибу не ловила, але хотіла продати сітки, щоб мати якісь гроші.
       Михайло пішов розбиратися. Злодюжок знайшов швидко, але розмови не вийшло. Надто вже різними мовами розмовляють трударі і ледацюги. Ти йому про совість – а він тобі в пику. Ось після цього випадку Оксана і побачила на спині та руках чоловіка свіжі синці.
        Доходило до анекдоту. Згаданий вже тут Тарас Серпанюк (це той п’яниця, що майже не єдиний з усього села відсидів за крадіжку бугая два роки) продав свою мисливську рушницю Петру Бульбанюку. Петро жив одинаком, а працював у фермера на машині. Господині в його домі нема, а тому і хазяйства він не вів, так, трохи допомагав матері й у неї ж брав все необхідне: молоко, картоплю та інше. Тобто, вдома він майже не бував.
        Випав перший сніг, роботи мало – саме час іти на зайця. Кинувся Петро, а рушниці нема! Придивився пильніше, а з рушницею зникли і ще деякі речі. Він до Серпанюка, а той якраз торгує його рушницю іншому покупцеві. Як ви і здогадались, день той у Серпанюка був не самим вдалим. Навіть при тому, що поруч сиділи друзі Тараса Панько та Грицай, але ніхто пальцем не ворухнув, щоб захистити товариша, бо така ситуація навіть для їхнього середовища була за край.
       Але ж знов повернемось до хлопців біля криниці.

– За Олену чув? – спитав Іван.
– Так, це мої справи, – відрізав Василь.
     Петро перевів розмову на іншу тему.    
– Казали, ти до донського війська подався, а потім куди?
– У батька є кум на Дону, колись разом служили в Радянській армії. Батько хрестив його старшу дочку. От до нього я і поїхав, потім пішов на контракт у Російську армію, у Чечню добровольців набирали.
– А як же тебе взяли? Без російського громадянства та ще й під слідством?
-  В них на Дону свої закони… Отаман за мене поручився. Ще й …  воно теж не все так просто.

        О! Це цікава і романтична історія, як Василь попав у Чечню, але Василь вирішив не розповідати її. Не було ні часу, ні настрою. Може, колись потім, за чаркою, він і розкаже друзям… Але я не втримаюсь і розповім.

         Можна було б для червоного слівця сказати, що прийняли Василя на Дону, як рідного сина, але це не відповідає дійсності, бо зустріли його стримано. Воно і не дивно. Незваний гість гірше… самі знаєте за кого. Більше місяця Василь працював на Клима Боровця, так звали батькового кума, як звичайний наймит, майже за харчі, і тільки на початку листопада, коли більшість сільськогосподарських робіт було закінчено, Клим привів Василя до козачого отамана.
         Василь розповів все, як було насправді. Але несподівано відчув, що кримінальна частина його розповіді зовсім отамана не зацікавила. А навпаки, дуже сподобалась розповідь, як той голяка бандитів додому послав, яким чином застави навкруги села ставив. А ще козачий отаман довго вивчав військовий квиток Василя.
        Несподівано той сподобався отаману, і тому на другий день записали Василя  рядовим козаком до сотні єсаула Клима Боровця. А щоб було з чого жити, знайшли посаду водія у місцевій заготконторі. На постій влаштували до старенької вдовиці. Стара грошей не брала, її влаштовувало те, що Василь робив дрібний ремонт та допомагав по господарству.
Вправи з конем та шаблею Василь засвоїв за кілька місяців, а щодо іншої зброї та військового вишколу – то тут рівного Василю навіть не було. Таким чином, десь через півтора року, на заздрість місцевим парубкам, дослужився Василь до звання підхорунжого донського козачого війська. Але і це не головне!..
         Було у Боровця дві доньки. Одна Марічка – це та, яку хрестив ще батько Василя, ця давно заміжня, а була ще молодша - Ірина. Так ось ця Ірина не дівка, а козак в юбці! Ще й язиком ріже, наче ножем, а хто слова не розуміє, то може і за чуприну відтаскати.  А женихів, женихів!!!  Можна ціле поле гарбузами засівати.
         Поки Василь був рядовим та батьковим наймитом, вона й уваги на нього не звертала. Та от якось на весілля козака з їхньої сотні Василь вперше на людях з’явився у новенькому мундирі підхорунжого. Начепив свою афганську нагороду – медаль «За бойові заслуги» – і добряче там погуляв. Навіть разом з іншими козаками за бешкет та бійку отримав десять ударів кийком.
         Це нормально, бо серед донських козаків для порушників дисципліни ще є таке покарання. Але після цього весілля Ірина наче прозріла та не давала Василю спокою. Навіть Клим, її батько, зітхнув з полегшенням, ну нарешті, дівка схаменулась та знайшла, кого шукала. Діло воно молоде, ніде правди діти, порозумілися Василь з Іриною. Але не все так просто, бо Антон, син отамана, теж накинув оком на Ірину! І це не кажучи про інших хлопців.
         Спочатку Василь та Антон кілька разів перетикались на козачих зборах, і тільки залізна дисципліна Клима Боровця не дала конфліктові розгорітися. Та от збори скінчились. Козаків  відпустили. Обидва хлопця, навмисно не уникаючи зустрічі, зайшли до місцевого кафе, і, здавалося, тут вже сутички не оминути. Тільки-но хлопці почали м’яти один одному боки, як тут наче з неба впав - козачий патруль. Обох посадили в холодну. Місцеві хлопці, ясна річ, були на боці Антона. Тобто конфлікт за дівчину міг стати непередбачуваним. Бо і козаки хлопці серйозні, та й Василь не з тих камінців, що самі назад  котяться.
          Отаман не знав що робити! Не було клопоту, так на тобі!
         Але напруженість зняв сам Василь. Він чув, що в Ростові набирають добровольців у Чечню. Розуміючи, що він чужинець і своїм тут ніколи не буде, Василь, тільки-но відсидів покарання за бійку, став просити отамана посприяти йому піти в армію. І отаман з радістю здихався Василя. Подзвонив куди слід, та ще й папірець який треба дав у супровід.
         А що ж Клим та його Ірина? Спочатку Клим впав у розпач. Такого зятя загубити! Та й донька могла зробити йому вирвані роки! Але напрочуд нічого не сталося. Ірина спокійно провела Василя на війну і більше про нього ніколи не згадувала. А таємницю своєї поведінки залишила при собі.
         Річ у тому, що кілька разів Василь назвав Ірину Оленою. Ну, після першого разу Ірина думала, забалакався хлопець, з ким не буває, одне думав а інше сказав. Але коли Василь  помилився втретє, то зрозуміла дівка, що гризе не свого горіха.
      
         Батальйон «Нічна блискавка», до якого потрапив Василь, створювався як підрозділ, що має вести виключно нічні бойові дії. Всі, хто служив там, навіть зв’язківці, кухарі та писарчуки, були тільки контрактниками. Незважаючи на весь свій військовий досвід, нагороду, військове та козаче звання, Василь потрапив у батальйон лише на посаду рядового. І тільки після шести місяців служби, поки йшло примирення з Чечнею, і батальйон займався учбовими тренуваннями, Василь дослужився до командира відділення.        
         Батальйон складався з п’яти рот: чотири штурмові й одна рота розвідки та технічної підтримки. Василь попав у розвідку. Те, що готували до реальних бойових дій, відчувалось одразу. По-перше, гроші. Рядовий батальйону одержував стільки, скільки Василь, працюючи водієм на хуторі, навіть з усіма приватними рейсами, заробив би за три місяці. По-друге, залізна дисципліна. Батальйон інтернаціональний, росіян було трохи більше половини, а інші - це українці, білоруси, казахи, прибалти, кого там тільки не було, навіть німець був. А тому такі  слова, як чурка, жовтопикий, хохол, чорнозадий, кацап - з першого дня випалювали розпеченим залізом. І як виявилось, не дарма, бо у реальних бойових обставинах нема ані чурок, ані хохлів, є тільки бойові друзі та ворог.
        З перших днів поновлення війни «Чорна блискавка» виступив на ворожу територію. Різниця між Афганістаном та Чечнею була велика. Якщо в Афганістані свої і чужинці відокремлювались легко, то тут і форма, і зброя, і мова були однакові.
        Спочатку батальйон спіткав неабиякий успіх. Чеченці та найманці, які воювали за них, не звикли, що армія навчилась воювати вночі. Нічні оточення, захоплення населених пунктів, нічне мінування та розмінування були повною несподіванкою. Але згодом оговтались і почали відповідати.
        Саме під час такої нічної відповіді й отримав поранення Василь. Тільки-но він прийшов до намету з чергування, поставив біля ліжка автомат, зняв бронежилет та каску, як почув перші постріли та команду «Тревога». За тривожним розкладом його відділення, а точніше ті, хто не задіяний в чергуванні, повинні зайняти оборону біля західної частини військового табору. Усі були професіоналами, а тому двічі повторювати не довелось.
        Коли взвод зайняв оборону, на табір посипались міни. Одна розірвалась біля намету і запалила його. Вогонь від намету освітив оборонців, а це було вкрай небажано. Бо мало того, що всі бачили їхню позицію, та ще й через полум’я намету оборонці погано бачили своїх нападників. Василь вхопив вогнегасник і почав тушити полум’я. Куля попала у руку трохи нижче лівого плеча. Спочатку Василю здалось, що хтось ткнув ззаду  палицею. Він навіть озирнувся, і тільки за мить, коли біль почав наростати, а гаряча кров потекла донизу, зрозумів, що поранений. Якась шалена куля здалеку, що майже загубила свою швидкість,  все ж знайшла ціль.
       В Ростові, у військовому шпиталі зробили операцію, і вже за два тижні як легкопоранений Василь був у наряді по госпітальній кухні. Чистив овочі, мив тарілки. А ще через два тижні повернувся до своїх. Ще у шпиталі Василь зробив з кулі амулет та на металевому ланцюжку причепив на шию. Про поранення говорити не хотів. Вихвалятись перед новачками не було чим, бо поранення було ззаду, а ті, хто знав обставини, і так дивились на Василя з повагою.
        Згодом почалось переформування батальйону. Нічні атаки вже нікого не дивували, а тому дві штурмові роти разом з обладнанням для ведення нічного бою передали спецназу.  Рештки батальйону переформували у розвідку. Тепер в його відділенні було не сім, як колись, а чотирнадцять розвідників.
       На цьому спогади припиняю і знов повертаюсь до хлопців біля криниці.  
      
- Василь, розкажи за Чечню, бо чого тільки не брешуть, – запитав Іван.
- Що вам, хлопці, сказати, це війна за гроші. І з нашого боку, і з їхнього я не бачив жодного борця за ідею. У кого більше грошей, той і перемагав. Там усі кажуть одне, а  роблять інше. Я настільки звик до грошей, що після контракту вирішив залишитись, трохи заробити.  
- Це ж треба, – позаздрив Петро, – ти стільки бачив. А тут сидиш і кожен день одне й те саме: город, сіно, корова, машина.
         Василь зиркнув на Петра, мабуть, хотів щось різке зауважити, але стримався .
- Так, надивився стільки, що більше не влазить. Особливо коли три роки в полоні просидів.
- Ого, а як ти туди потрапив? – питання наче саме вирвалось з язика Івана.
Погані спогади, наче ніж, різонули серце Василя, але це були бойові друзі, і вони мали знати все. Щирість та відвертість - запорука їхньої дружби.
       - Жадібність та необачність - ось дві лижі, на яких я в’їхав у цю халепу. – Василь трохи зібрався з думками. – Під час служби наскирдував трохи грошей та вирішив ще підзаробити. Після війни Чечня перетворилася на великий східний базар. Торгували всім, чим тільки можна, навіть полоненими та безхатченками, я вже не кажу про зброю та машини. Так от, хто мав гроші, почали будуватись. За працюючий самоскид та екскаватор давали по два-три мерседеси. Ось і я купив списаний  бортовий ЗІЛ, відремонтував його, найняв місцевих хлопців розбирати на цеглини будівлі, що розбило війною, і почав торгувати цеглою. Але не пройшло і місяця, як місцеві бандити вирахували мене. Тобто збагнули, що за мною ніхто не стоїть.

         Василь не брехав. Вдруге в житті він зіткнуся з людською підступністю. Бо саме ті місцеві хлопці, яких він знайшов напівголодними, вдягненими у якесь дрантя, і дав їм роботу, саме вони виказали його місцевому польовому командиру, який заправляв на тому базарі. У Василя хлопці працювали з половини. За тисячу цеглин Василь брав з покупця триста доларів. За тиждень, як не лінуватись, хлопці заробляли стільки, що можна було жити три місяці. Та все одно, жага помсти чужинцю взяла своє. Хоча може, справа і не в помсті? Просто хлопці вирішили прибрати справу до себе? Навіщо комусь віддавати половину?
      Але підступний план Василевих найманців не спрацював. Після захоплення Василя усю торгівлю цеглою на базарі прибрав той самий бандит, який і захопив Василя. А хлопці, які раніше отримували половину з прибутку, відтепер працювали за десять відсотків. Отака їм була подяка від місцевого бандита.
       Сталося це так. Старенький ЗІЛ, за кермом якого сидів сам Василь, припаркувався на своєму місці, де він завжди стояв. Цього разу він завантажив не п’ять тисяч цеглин, а шість. Попит зростав. Василь навіть думав, чи не підняти ціну. Конкуренти, звичайно, були, але й об’єми в них були менші, і товар гірший. Цеглу Василь возив з дальнього кінця Грозного, там розбомбило районний дім культури, який будували вже у самісіньку «перебудову». Цементу в розчині майже не було, тому цеглини відокремлювались швидко і легко. Василь як спеціаліст закладав толову шашку під стіну, вона падала, і хлопці швидко збирали та вантажили товар в машину. Поки продавалась ця цегла, готували іншу, тобто робота кипіла.
         Зазвичай, покупець знаходився швидко. Ну, півгодини, максимум  годину, і вже  підходили, починали торгуватися. Іноді машину купляли на двох, і тоді Василь розвозив товар за різними адресами. Та цього разу не встиг Василь вимкнути двигун, як до нього підійшла немолода, але дуже приваблива чеченка і спитала:
- Хозяин, продаешь?
- Продаю, – відповів Василь та вирішив трохи позагравати до жіночки, – и сколько ж такой красавице надо кирпича?
- Сколько есть - все заберу. Только мне срочно. У меня дети под открытым небом живут.
- А цену знаешь?
- Ну и по чем отдашь?
- Триста пятьдесят за тысячу, устроит?
- Хорошо, давай по триста пятьдесят. Только деньги отдам на месте, там и за доставку рассчитаюсь. Устроит?
- Что, и торговаться не будешь? – здивувався Василь.
      Зазвичай покупці торгувалися, як на справжньому східному базарі, і остаточним аргументом Василя за свою ціну була безкоштовна доставка.
- Зачем обижаешь, мне срочно надо, у меня там бригада строителей стоит. … Так что, договорились?
     Щось було не так. По-перше, таке серйозне питання, як купівля будматеріалу, доручили жінці? Це не вкладалось у місцеві звичаї. А по-друге, навіть у кого і є гроші, то так швидко з ними не розстається. Василь вирішив підстрахуватись.
- Половину денег сейчас, половину на месте, иначе не поеду.
- Ох, какой ты не доверчивый! Вот, у меня есть полторы тысячи, возьми.
       Чеченка простягла гроші Василю, той покрутив їх, роздивляючись кожну сотку, потім завів двигун і відкрив пасажирські дверцята. Не в правилах Василя виглядати боягузом перед жінкою.
- Ну, садись, показывай.
      Чеченка, підібравши довгі спідниці, швидко сіла в машину. Дорога була вщент розбита, тому їхали повільно. Щоб не заїздити до центру міста, де іноді зустрічалися патрулі, поїхали околицею. Їхали, куди вказувала пасажирка. Попереду височіли будівлі, які поспіхом ремонтували. Але їм було далі. Та ось, за невеличким садком перед очима з’явилась повністю зруйнована будівля. Двоє людей з лопатою та тачкою копирсались біля паркану. Машина повернула і задом здала до того місця, де колись були ворота.
      Далі все сталося надто блискавично. До водійських дверцят підбіг хлопець з лопатою. Відкинув лопату вбік, відкрив дверцята і наставив на Василя пістолет. З іншого боку наставила пістолет чеченка. З кимось одним Василь ще б міг впоратись, бо під сидінням теж лежав ТТешник, а от з обома ні. Тут підбіг третій і наклав на Василя кайдани. Останнє, що побачив Василь - це був повний люті погляд чеченки. Згодом він дізнався, що від бомбардування загинули її батько, мати та один із двох синів, що гостював у бабусі з дідом. Тому хоч і була вона жінкою поважного місцевого ділка, але на цю справу пішла за своїм бажанням.
        Майже три довгі роки Василь працював на її чоловіка. Ніякої особливої люті чи ненависті до цих людей Василь не мав. Те, що в полон потрапив за своєї жадоби, так сам в цьому і винний. Василя та ще двох невдах відвезли далеко в гори, де стояв родовий маєток чоловіка тої чеченки. Відносини були нормальні, без поваги, але й без люті. Працювали полонені в садку та на будівництві дому, мурували дорогу, паркан. За будинком постійно зростала велика купа розбитих та поламаних машин. Згодом Василь як механік почав ліпити з двох чи трьох одну діючу. Роботи вистачало. Невдовзі за двох хлопців, що приїхали з Василем, хтось сплатив викуп, і їх відпустили. Спочатку і Василь сподівався, як він віддасть хазяїну свої заощадження, то і його відпустять. Та марно, надто цінним робітником він виявився.
         Швидко отримати волю не вдалось. Тоді Василь вибрав тактику спокійної поведінки. Він ні про що не сперечався, виконував усі накази і ніколи не робив вигляду, що збирається тікати. Навіть розповів хазяїну, що на батьківщині заведена карна справа і поспішати йому нема куди.
         Тут треба сказати, що колись хазяїн Василя був першим секретарем компартії свого району, а до того навчався в Москві в МГУ на історичному факультеті. От із тих часів і залишилась у нього гарна бібліотека. А оскільки Василь не виказував жодної ворожості і поводив себе дуже дисципліновано, хазяїн дозволив йому користуватися своєю бібліотекою. Все одно, крім Василя ці книжки ніхто не читав. Війна війною, а людяність є у кожного.
         Після заходу сонця робота в маєтку припинялась, і Василь скільки завгодно, хоч усю ніч, міг читати книжки. Він навіть не підозрював, яка жага до знань у нього накопичилась. Особливо його захопила антична історія. Як людство почало розвиватися, які досягнення і за які часи були накопичені, які були видатні постаті минулого і що вони зробили. Для Василя було суцільним відкриттям, що ті ж самі проблеми, які постають перед теперішнім людством, вже стояли і перед стародавніми греками, і римлянами, і навіть вирішуються вони так само. Потім він взявся за історію Російської імперії й України як її частки. Особливо сподобався історик Ключевський, який не просто розповідав про історичні події, а доводив, чому саме ці, а не інші події мали відбуватися.
         З усіма, навіть з охоронцями у Василя склались добрі стосунки, і тільки чеченка, жінка хазяїна, яка брала його в полон, не припиняла дивитися на нього з люттю.
         За книгами та роботою час спливав швидко, але Василь не забував і про втечу. За цей час він навчився розуміти чеченську мову, а тому з’ясував, що хазяїн торгує героїном. Вивчив систему охорони і навіть здогадався, де той тримає гроші. Дійсно, хазяїн був дуже розумний, і якби його грабували свої друзі-мусульмани, яких він боявся значно більше ніж росіян, то вони б нізащо не здогадались, що касу тримає жінка. І не де-небудь, а серед своєї жіночої білизни, бо більш відданої людини у хазяїна не було.
        Але для втечі не було головного: Василь не знав дороги. Його привезли сюди із зав’язаними очима, а тому будь-яка спроба втекти від людей, які добре знають місцевість, приречена. Він це знав не стільки від Лермонтова, скільки як розвідник.
        Час спливав. Нарешті і Василеві посміхнулась фортуна. Одного разу, майже насамкінець дня до маєтку завітав гість. Василь закінчував вмуровувати каміння в паркан біля самого входу, а тому і добре роздивився, хто прийшов до хазяїна. Це був колишній командир взводу розвідки, у якому служив Василь. Відчайдух ще більший за Василя. Командир теж його помітив. Обидва зробили вигляд, що не знайомі. Гість завітав по справах. Сіли вони на відкритій веранді, жінка принесла фрукти та вино для гостя. Сам хазяїн відтепер завзятий мусульманин, і тому вина не вживав.
          Після закінчення роботи Василь пішов мити лопати та відра і став таким чином, щоб гість його добре бачив. Мовою розвідників, дуже схожою на мову німих, Василь розповів про своє становище і що він знає, де хазяїн тримає гроші. Гість все збагнув і продовжував бесіду з хазяїном.  
- Пойми, дорогой, – хазяїн встав із-за столу, – мне нужен оптовый покупатель. Я не могу иметь дело со всякой мелочью. Если у тебя нет денег, то приведи того, у кого они есть, а я дам твой процент.
- Не волнуйся, Хаким, будет тебе оптовый покупатель. Я специально заехал, чтоб ты немного придержал эту партию, – гість також підвівся зі свого місця.
- Даю тебе три дня, больше не могу, – хазяїн накинув на плечі халат та повернувся іти геть. Це мало означати, що  розмову закінчено.
       Будь-що, але гостю треба залишитись.
- Хаким, в горах был дождь, дорогу размыло, разреши мне переночевать? – перше, що стало на думку, спитав гість.
- Конечно, – Хакім знов повернувся до гостя обличчям, – мы гостям всегда рады. Утром Мурза проводит тебя.
- Спасибо.
- Не за что.
   Хакім повернуся і пішов у будинок. На зустріч йому вийшов здоровезний охоронець Мурза. Тихенько, чеченською мовою Хакім віддав наказ, не зараз, а зранку провести гостя до гірського струмка і там вбити.
          І це не випадково, бо хазяїн тільки-но сам повернувся додому і їхав він тією ж  дорогою, що і гість, але ніякого дощу не помітив. Що це мало означати? Хакім поки не знав, але ділові партнери, які  брешуть, йому не потрібні. Тоді чому біля струмка? А вбивати гостя вдома, ким би він не був, не можна. Такі вже місцеві звичаї.
         Поки теревенили за справи, стемніло. Мурза проводив комвзвода до його кімнати. В кімнаті гість спитав охоронця за сірники, щоб запалити гасову лампу. Шукаючи в кишені сірники, Мурза на мить згубив пильність. Ударом долоні у сонну артерію взводний виключив охоронця, дістав із торби два пістолети, начепив на один з них глушник, вбивши Мурзу, він узяв ключі від приміщень, а потім вийшов на двір. Так, в роботі наркокур’єра без зброї ніяк не можна.
        Спочатку взводний звільнив Василя, потім вдвох без галасу перебили охорону і тільки тоді навідались до опочивальні хазяїна, де Василь забрав гроші і свої документи. Єдиний хто залишився живий це син хазяїна. І хоч розуміли – це свідок, але на дитину рука не піднялась. Нічого не поробиш, навіть у суворому солдатському серці є християнські паростки. І знову останнє, що запам’ятав Василь, це передсмертний лютий погляд чеченки.
       О! Як вони тікали, це окрема історія! Бо гналися за ними майже усі: і наркоділки, і бандити, і федерали, і ФСБ. Їх врятували ті розвідницькі схрони, які вони робили ще під час бойових дій і про які більше ніхто не знав. Взводний добре орієнтувався на  місцевості, а фора в часі складала три години. Ні коня, ні машини брати не можна, пішки - воно непомітніше. План був простий: головне дістатись на Дон, а там вже козаки їх не продадуть. Але несподівано взводний запропонував іти до Сочі. Там жив знайомий, який міг зробити нові документи.
        Так і сталось. Вже за три дні, як прибули до Сочі, взводний приніс нові документи. Василю так набридло ховатися, що він одразу пішов гуляти по місту. Дуже кортіло після трьох тижнів сидіння в землянках подивитись на людей та море. А коли повернувся, ані взводного, ані грошей вже не було. Там, де був його старий паспорт та військовий квиток, лежало п’ятдесят тисяч, а інші два з половиною мільйони доларів разом зі взводним зникли.
Що ж, воля теж має свою ціну.
        Оце, мабуть, і вся коротка історія мандрів головного героя цієї повісті. Через рік від сусідського кума, який і досі працював у районній прокуратурі, Василь дізнався, що карна справа за давністю закрита і можна повертатись додому.

- Так, – підсумував Петро, – з минулим трохи розібрались, а що тепер будемо робити?
- Кажу вам як рідним братам, нікуди з села я більше не поїду! Бо є у мене дуже важлива справа.
- Тю ти, наче камінь з душі впав, – сказав Іван.
- Ох, як ми боялися, що ти тут проїздом. – додав Петро. – Ну, а яка ж тепер буде наша генеральна лінія, чим будемо займатись?
- Наливай, – кивнув Івану Василь, – за таке не гріх і випити.
        Іван розлив оковиту по гранчаках, і кожний взяв свій.
- А лінія в нас, хлопці, буде така, як і була завжди: добре працювати, добре заробляти та добре жити. І всі, хто нам  допоможе, – наші друзі, а хто заважатиме – вороги. Будьмо!
        Хлопці осушили по повній. Кіт Рижик продовжував із засідки уважно спостерігати за хлопцями. Коли вони закусили салом, він навіть став на лапи. Те сало, на яке він так розраховував, тануло з кожним тостом. Ще один, максимум два тости і вечеряти буде нічим. Але нічого не вдієш, така вже його котяча доля.
- Але тепер, хлопці, – продовжував Василь, – ніякого криміналу. У нас буде свій легальний бізнес. Будемо самі заробляти і село відбудовувати.
- Тобто в нас буде своє підприємство? – зацікавився Петро.
Василь ще не знав, у якому вигляді все це буде, але питання Петра саме підказало, що треба зробити.
- Так, тепер ми будемо працювати самі на себе, і буде в нас своє підприємство.
- А яка назва? – поцікавився Іван.
-  «Козацька застава», – анітрохи не замислюючись, відповів Василь.
- Кріпка назва, – погодився Петро.
- У зв’язку з цим, – продовжив Василь, – у мене до вас перше доручення. От вам гроші, до ранку треба купити два десятки живих курей, двох півнів, півтора центнери картоплі, і все це занести до дому вчительки Марії Миколаївни. Ясно?
- І не таке робили, – трохи з подивом відповів Іван. – Тільки навіщо це нам?
- Пояснюю: наш бізнес буде повністю залежати від людей. І тільки тоді, коли селяни повірять нам, переконаються, що нам можна довіряти, що ми, як колись, можемо їх захистити, тільки тоді наші справи підуть вгору. Що із вчителькою сталось, знаєте?
- Так, – сумно відповів Петро.
- От з неї і почнемо. Ще питання є?
        Бойовий настрій ватажка передався хлопцям. Вони так довго чекали цієї миті, що готові працювати хоч цілу ніч. І поки Петро обмірковував, до кого можна зайти по курей, так, щоб не дуже їх перелякати, Іван взявся розливати ще один тост.
- Все, хлопці, до справи, – відрізав Василь командирським тоном.
- Так може по третій? – не вгамовувався Іван.
- Ще вип’ємо і не раз, але не сьогодні. Нема часу, до роботи, хлопці, до роботи! Ніч коротка, а нам ще багато треба зробити.
       Наказ є наказ. Петро взяв гроші, сунув їх в задню кишеню, і хлопці тихо розтанули в нічній темряві. Зі своєї засідки Рижик відчув, що сало все ще лежить на дошці, а тому терпляче очікував на свою здобич. Тільки б проклятий філін знов його не випередив.
       Василь присів на краєчок криниці. Кілька разів, отямившись від роздумів, він напружено вдивлявся у темряву. Дивно, коли ішов сюди, навіть не знав, що і як робити. Надто вже довго він був самотнім і нікому не потрібним. А поговорив з хлопцями і все стало на місце. Це ж треба, щоб Іван з Петром так скучили за ним! Василь посміхнувся, а донька? Сама лише звістка про доньку перегорнула все його життя…
        Нарешті з протилежного краю галявини, куди пішли хлопці, Василь почув якесь шарудіння. Шарудіння було саме з того боку, з якого він його і очікував. Видалась тоненька смужка від кишенькового ліхтарика. Коли постать з ліхтариком вийшла з кущів на галявину і світла зірок та місяця стало достатньо, ліхтарик вимкнули. До криниці наближалась молода жінка. Серце Василя забилося, наче в лихоманці. Так, дійсно, до нього наближалась Олена. Олена була у легкому літньому сарафані, волосся прибране та заколоте ззаду, плечі покривала тоненька червона хустка. Такою гарною Василь її ще ніколи не бачив.
- Так і знала, що будеш тут сидіти, – замість привітання промовила Олена.
- Вирішив сидіти до ранку, поки ти не прийдеш. Як колись, загадав бажання і торкнувся криниці. Бажання збулось – ти прийшла.
Василь рухом запропонував Олені присісти поруч, але Олена продовжувала стояти. Тоді Василь теж підвівся.
- Ляхова криниця давно не виконує ніякі бажання. Сам бачиш, у якому вона стані – все захащене, а поглянь всередину: якісь дошки плавають, заліза накидали. Звідси і води ніхто не бере, і закохані тут більше не зустрічаються.
Миролюбний тон Олени трохи підбадьорив Василя.
- А чому ж ти прийшла?
- Звісно, не по воду. Макарівна казала, що ти повернувся. Тікати від тебе не збираюсь, а розмови не уникнути. Знала, що будеш тут, біля криниці.
- Тобто, думала за мене.
       Від самого початку, коли Олена вирішила іти до криниці, вона умовляла себе: будь там що, а треба бути спокійною. Яка б не пішла розмова, як би Василь не провокував її, все одно ніяких хвилювань. І головне, триматись так, щоб Василь знав: вона його не боїться і тікати від нього не збирається. Та несподіване зауваження Василя, що вона про нього думала, розбило усю оборону.
- Що, що?.. Та потрібен ти мені!  
- Ну, добре, це твоя справа, про кого думати. Але ж… я так розумію, Наталка моя донька?
- Розумій, що хочеш, але Наталка моя і тільки моя донька. А про все, що колись було, забудь.
      Які тільки слова не шукала Олена, ідучи на це побачення, але всі вони були  слабкі та жалюгідні. І от, коли мить настала, те, що потрібно, саме стрибнуло з неї, наче чергувало на язиці. Це були рішучі та остаточні слова, які не мали жодного іншого тлумачення.
      Але справа йшла за доньку, і тому Василь не здавався.
- Послухай, я додому вертався, як побита собака. Якби не мати, то одразу б у місто поїхав. Але тепер, коли дізнався, що у мене є донька, то наче крила виросли, така сила в мене зайшла, ну… нема такої перешкоди, яку б не здолав. Не рубай мені крила. Подумай, Наталці потрібен батько.
         Олена стояла за кілька кроків від Василя, нервово перебираючи кінцівки хустки, але почувши про батьківство, рішуче наблизилась та зазирнула у самісінькі очі колишнього коханого.
- Так, Наталці потрібен батько, але нормальний батько, а не бандит і хуліган. Батько, який буде жити з нами, любити нас, а не тікати з села при першій нагоді чи сидіти по тюрмах. Тому і прийшла, щоб раз і назавжди сказати тобі: не турбуй нас, і про все, що було, не згадуй. Для мене ти гість у цьому селі. Гостей вітають, поважають, але не більше. Вважай, я привітала тебе, і на цьому прощавай.
        Олена повернулась і пішла геть. Все, що хотіла, вона сказала, а лишатись та вислуховувати байки вона більше не бажала.
- Зачекай. Дай мені хоча б вибачитись… Пробач мені за те, що сталось. Тоді, як побачив, що ти хочеш піти… і я тебе більше не побачу, наче розум втратив… – Каяття Василя було непідробним, і це на мить зупинило Олену. – Дуже хочу, щоб ти стала моєю дружиною, а Наталка донькою.
Олена зупинилась та знов обернулась до Василя.
- Пробачити?.. Що ж, це можна, ми православні, і пробачати - наш обов’язок, тим більше, що ти подарував мені Наталку. Але знай, нам такий батько не потрібен, забудь про нас. Всі почуття, що колись були до тебе, ти геть змарнував за один раз.  
- Так почуття все ж  були?
- Прощавай.
- Зачекай…
       Олена, більше не зупиняючись, хутко зникла у тому самому чагарнику, з якого нещодавно вийшла. Вона дуже поспішала. Зрадницькі сльози повзли на очі, а вона нізащо не хотіла, щоб Василь їх побачив. Олена все вирішила і нічого міняти не збиралась.
        Усі сім років, що минули з того часу, сором та кривда палали її душу. І тільки тепер, коли побачила спустошеного та поневіченого життям Василя, вона дійсно  йому пробачила. І навіть … ні, не кохання, а якийсь жаль… а може, все ж таки і колишнє кохання знов ворухнулось в дальньому куточку її серця. Але в рішучості та незламності своєї вдачі Олена не поступалась самому Василю, і тому безжально придушила усі спроби старих почуттів відродитися. Додому Олена прийшла зовсім спокійною і вмить заснула. І тільки мати Олени - тітка Катерина, здогадалась, куди ходила її донька.  
Василь продовжував сидіти на краєчку криниці. Сльози розпачу також навернулись на його очі. Попри рішуче «ні», яке він отримав, надія не залишала його. Але щоб повернути Олену та Наталку, доведеться багато чого зробити, і тому треба діяти.  Як казали стародавні римляни: «Чим сильніше опір, тим ближче до мети».
        Коли Василь вже збирався йти, почувся гуркіт трактора. За звуком мотора це був «Білорус». Гуркіт наростав, і ось з-за дальньої левади висвітилися дві фари. Трактор їхав у бік криниці. Колись тут була резервна дорога від ферми до зсипок. Судячи по бур’яну, дорогою майже не користувались, але якась тоненька колія все ж таки простежувалась. Трактор швидко наближався, коли до криниці залишилось метрів сім, зупинився. Василь, не ховаючись, стояв у світлі фар та чекав, що буде далі.
        Кілька секунд трактор стояв із заведеним мотором, потім з кабіни вилізла якась постать. Фари сліпили очі, і тому Василь не роздивився, хто це був.
- Кого я бачу? Василь Шибеник, усім своїм тілом! – вигукнула постать.
        Василь впізнав голос. Це був хлопець з його загону Гриць Собко, на прізвисько Грицай. Палкої дружби з ним не було. Грицай і ще один хлопець їхнього загону на прізвисько Панько завжди трималися трохи осторонь. Любили Панько з Грицаєм, як кажуть, за комір закласти, але ніяких особливих нарікань на них не було. Тоді, коли бились з наркоманами, поводили себе героїчно і дисципліну в загоні не порушували.
– Панько, йди-но сюди, бач, кого лиха година до нас підкинула, – не вгамовувався Грицай, гукаючи свого друга на тракторі.
Василь чекав. Судячи з того, що він почув від Петра та Івана, Грицай з Паньком були зовсім не ті, що колись. Двигун трактора продовжував цокати клапанами. З кабіни вистрибнула ще одна постать. Так, дійсно, це був Панько.
- Василь, дружбаняро, радий бачити без петлі на шиї, – Панько підійшов ближче. – Давно повернувся?
          Василь, хоч і сам був напідпитку, але почув від хлопців сильний запах самогону. А ще, його неприємно вразив тон Панька.
  – Чого це ви, п’янючі, серед ночі вештаєтесь? Так і до біди не довго.
Василь мав рацію. Не дарма село називали Лозовий Яр. Кругом села, особливо по дорозі на Боротьбу, було кілька підступних ярів. Якщо їхати дорогою, то все нормально, але дорога весь час повертала туди-сюди, і іноді, хто добре знав місцевість, їхав навпростець. Вдень то воно нічого, все видно, а от вночі, навіть із фарами це вкрай небезпечно. Судячи з того, звідки з’явився трактор, хлопці їхали навпростець.
        Панько та Грицай наблизились ближче і простягли руки для вітання. Василь не дуже радо, але потиснув колишнім товаришам руки.
– Ми з Боротьби їдемо. Там один хлопець з армії прийшов, так ми йому нову прописку оформляли, – радісно повідомив Грицай.
– А ти як, у село назовсім? Виставлятись за нову прописку будеш? Чи, – тут Панько трохи присвиснув, – рикошетом у Київ?
       Тон хлопців все більше не подобався Василю. Це ж він був їхнім ватажком, а тому трохи поваги не забракло б. Надто вони сміливі, щось тут не так.
- Мабуть, в селі нікого не залишилось, щоб не спитали мене за Київ, – спокійно відповів Василь.
        Тут Панько побачив на криниці недопиту пляшку, і навіть не дочекавшись відповіді Василя, налив собі повну чарку. Не пропонуючи нікому іншому, він хильнув оковиту в себе. Напруга наростала. Василь  вирішив розставити крапки над «і».
- Ні в яке місто я не їду, і не сподівайтесь. Я повернувся, і відтепер все буде так, як до мого від’їзду.
         До цієї миті в Панька ще була надія роз’їхатись з Василем паралельними курсами, тому він і вибрав такий собі веселий тон для розмови з колишнім отаманом. Але після відповіді Василя надія розтанула.  Панько повернувся обличчям до Василя,  рішучий погляд Гриця тільки додав йому впевненості.
- Е-е-е, ні-і, корифан ти мій дорогенький, – почав Панько вже зовсім не жартуючи,– хочеш тут жити - будь ласка, твоя воля. Але сиди собі тихо, не висовуйся. Відтепер твій номер шістнадцятий. Всі питання на селі вирішую я, а твої часи давно минули.
- Чого це ти вирішуєш? Ми вирішуємо, – додав Грицай.
- Так, вибач, друже, ми вирішуємо. І в наші справи ніхто не лізе, і тобі не радимо.
         Василь спокійно витримав навал агресії та чекав. Хлопці напідпитку, язики розв’язані, може, ще чогось скажуть.
- Он, Олена, мабуть, і досі тебе чекає. То нічого, що трохи не дочекалась, буває. Але все одно, іди до неї під спідницю, – Гриць навмисне вдарив по болючому місцю.
        Очі Василя палахнули гнівом, але він стримався.
- Як там, у фільмі про біле сонце пустелі: гарна жінка, гарний дім, чого ще треба, щоб зустріти старість, –  додав жару Панько.
         Це було вже занадто!
- Хлопці, щось не розумію, ви мені наче погрожуєте? – спитав Василь.
        Він інтуїтивно обирав позицію для бійки. Адже іншого способу додати  поваги до себе Василь вже не бачив.
        Панько вхопив гранчака, з якого тільки-но випив, підкинув у повітря, і коли той падав розбив його кастетом.
- Радимо, Василю. Це ми по-дружньому радимо, бо погрожуємо ми інакше.
        Може, колишні друзі й отримали б пару ляпасів за неподобство та п’яне нахабство, але тут Грицай кинув те, що до цього вважалось суворою таємницею.
- Батько твій вже отримав своє, щоб не пхав носа у чужі справи. А, треба, ми і тобі довідку про непрацездатність намалюємо.
        Біль за батьком, який останні події трохи відсунули, спалахнув з новою силою.
- Так от хто батька побив!
        Розмовляти з покидьками Василь більше не міг. Його руки і ноги почали діяти майже самі. Грицай стояв ближче, тому отримав перший. Лівою рукою Василь вдарив його в сонячне сплетіння, а правицею в підборіддя. Потім підсік ногою тіло, і коли воно впало на землю, ще кілька разів вдарив ногою по нирках. Від болю Грицай жалібно заскавчав і затих. Панько був за три метри. Василь ухилився від удару кастетом, а у відповідь наніс дуже страшний  удар в печінку. Розпухла від алкоголю печінка заболіла так, що аж дихати стало важко. Але Василь на цьому не зупинився. Він поклав Панька на землю обличчям донизу, вивернув руку, у якій був кастет, і стиснув її так, що хруснули суглоби. На мить Панько навіть про печінку забув.
- От що, хлопці. Слухав я вас уважно, тепер ви послухайте. За мого батька ви своє отримали, а буде мало - докладу більше, це по-перше. По-друге, в селі я буду робити все, що мені заманеться, і без вашого дозволу. По-третє, ані другим, ані третім, а тим більше шістнадцятим номером я ніколи не був і бути не збираюсь. У своєму селі я як був першим, так першим і залишусь. А тепер головне. Перекажіть усім своїм друзякам п’яницям: ще раз почую, що хтось десь стару бабу чи дачників пограбував або якось по-іншому їх скривдив, покараю! Сильно покараю! А тепер геть з  очей, доки я вас не покалічив.
        Опір був зламаний раз і назавжди. Друзі п’яниці навіть не очікували такої швидкої поразки. Але де ж їм, двом сільським гультяям, протистояти загартованому в боях Василю. Сили надто нерівні. Біль, жаль та смуток за втраченим охопив обох покидьків. Скінчилось їхнє веселе життя, бо в село повернувся реальний хазяїн.
        Хлопці повільно підвелись, тримаючи забиті місця, та поплелись до свого трактору. Тільки тут Грицай здогадався: мабуть, про батька Василя було зайве. Але розпач палив розум страшніше, ніж біль фізичний, і тому моральний опір все ще залишався. Друзі ледь влізли до свого трактору, і перед тим, як рушити, Панько  вигукнув наостанок.
- Ти хоч як тут кулаками крути, все одно по-твоєму більше не буде. Я краще здохну, а під тобою ходити не буду.
- А це вже як пан забажає. У нашій фірмі повний сервіс, – відповів Василь.
       Тут несподівано з кабіни визирнув Грицай.
- Ми один раз на тебе капкан накинули, накинемо і ще.
       Тільки за мить Василь зрозумів, що означали слова Грицая, але трактор вже рвонув  і поніс хлопців якнайдалі від того місця.
- Ах, ви ще й зрадники! – Василь взяв грудку землі і жбурнув її в бік тікаючих хлопців. – Мало я вас лупцював у дитинстві. Добре, про зраду ми ще окремо поговоримо.
       На якусь мить Василь знов присів на криницю. «Ну, Грицай, ну, Панько! Давно мене так  не дратували! Розпустились, сволота! Ну, нічого, я вам покажу, хто в селі хазяїн!»
        Василь по інерції, майже не думаючи, і не тому, що хотів їсти, а щоб хоч якось заспокоїтись, взяв залишок сала із хлібом та поклав собі до рота. Потім, не поспішаючи пішов додому. Рудий кіт, який так довго чекав свого часу, нарешті підійшов до криниці, стрибнув на дошку, яка служила хлопцям столом, і понюхав те місце, де ще мить тому лежало сало. Якби кіт був людиною, то від розпачу, мабуть, сплюнув, але він був тільки котом. Тому, не побачивши ніякої їжі, він зістрибнув на землю та, не кваплячись, зник у бур’янах.

        Про те, що вчительку обікрали, знали всі, і люди  дуже їй співчували, бо багато хто в неї вчився. Але знайшлись доброзичливці, які сповістили цю новину Марії Миколаївні прямо у лікарню. Не знаю, що там коїлось у душі старої жінки, але не думаю, щоб така новина її підбадьорила. Говорили, десь у Росії жив її син. Останнього разу його бачили в селі років десять тому. Сповістили сина про хворобу матері чи ні, ніхто достеменно не знав. Чужі стосунки серед родичів це тонка справа, і краще туди не лізти. Це я до того, що з лікарні вчительку привіз не син, а її дальній родич, який жив у Прилуках. Одужала Марія Миколаївна. Нічого не зробиш, поки Господь остаточно не вирішить, що з тобою робити, треба якось жити далі.
        Зелений «Жигуль» під’їхав до мазанки, де жила вчителька, десь по обіді. Родич допоміг старенькій вчительці вилізти з машини, узяв невеличкий пакунок з особистими речами, і вони пошкандибали на подвір’я.
         Оксана весь ранок поралась у Марії Миколаївни. Курчата хоч і вважаються дурними, але збагнули, що прокинулись не вдома. Спочатку кури ховались та тікали по кутках, і тільки тоді, коли Оксана насипала у ночви дерті, кинулись їсти. Обидва півні уважно роздивлялись один одного, навіть хотіли побитись. Але, огледівши  гарем, зрозуміли: роботи вистачить обом, тому з’ясування стосунків відклали на потім. Ось таким чином, за кілька годин склався новий пташиний двір.
        Марія Миколаївна, готуючись до спустошеного господарства, була дуже здивована.
- Оксано, це ти? – замість привітання звернулась до сусідки вчителька.
- Маріє Миколаївно, доброго вам здоров’я, як ся маєте? – Оксана обтерла руки об рушник та пішла привітати стареньку.
- А мені казали, що все покрали!
- Та ні, все на місці, тільки на городі часник порили, мабуть, п’яниці. Коли вже вони  понапиваються!
       Кожна господиня одразу побачить, що це не її птиця, але, може, зір старенької погіршився чи вона тактовно не хотіла цього помічати, але так чи інакше, а добра новина зробила свою справу. Більш твердою ходою та з гарним настроєм вчителька обдивилась хазяйство та зайшла в хату. У хаті стояла велика миска яєць, які накопичились за її відсутності. Вона відрахувала рівно три десятки, поклала їх у меншу миску та винесла на подвір’я.
- Ось, Оксано, візьми.
- Та чого це ви вигадали? – почала заперечувати Оксана.
- Чула, твій син повернувся, –  наполягала вчителька, – передай йому. Добрі ви люди, і Господь вам віддячить.
         Новина про відновлене хазяйство старої вчительки поширилась селом зі швидкістю блискавки, і ясна річ, одразу це зв’язали з поверненням Василя. Надто воно ліпилось до купи. Останній сільський скептик не міг заперечувати, що дива на селі закінчились із втечею Василя і повернулися разом з ним. Більшість розтеревенювачів сільських пліток затамували подих: що ж воно далі буде?
         Чоловіки за пляшкою пива гадали, що Василь буде робити. Чи візьметься за старе, чи вигадає щось новеньке? Жінок, ясна річ, цікавила лірична складова життя колишнього ватажка. Чи бачились вони з Оленою, чи домовились про щось? Пліткували, хто чого вигадає. І те, що Василь побив Олену, і навпаки, що стояв на колінах перед нею, благав вибачити і вийти за нього заміж.
        Так, мав рацію стародавній філософ Сократ: кожен говорить про те, що йому бракує. Тобто кожен міряв Василя по собі.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.48450088500977 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …