Якщо подивитись на нашу дорогу з борту літака, то вона буде прямісінька-прямісінька, наче стріла. Саме такі гарні траси ще за радянських часів прокладали за наказом військових. І було це приблизно так. Років через десять після Великої Вітчизняної війни один поважний військовий начальник, прискіпливо дивлячись на мапу нашого раону сам себе спитав: «А як це наші танки можуть швидко потрапити із залізничного пункту «А» до стратегічного пункту «Б»?» Обійшовши навколо столу двічі чи тричі, він вигукнув: «А ось так!» і проклав олівцем прямісіньку лінію від точки «А» до точки «Б».
Згодом цю лінію включили до плану стратегічної перебудови країни. Таким чином, наприкінці шістдесятих років двадцятого століття біля села Лозовий Яр, а точніше, за півтора кілометри від нього, проклали гарну бетонну дорогу. І дай Боже здоров’я тому начальнику, бо забуте усіма радянськими п’ятирічними планами село Лозовий Яр почало розквітати.
Але по-справжньому селянам Лозового Яру поталанило не один раз, а двічі. Бо, по-перше, усі селяни відтепер за будь-якої погоди могли їхати до районного центру і навіть до Києва та продавати там все, що може виробляти їхнє приватне господарство, а по-друге, повторюю, дорога пройшла не через село, а поруч із ним, тобто не зачепивши ані городів, ані садів цього благословенного краю. Скажете, що ж тут такого? А не всім так пощастило, як лозовчанам. Наприклад, у селі Бичкове, що на двадцять чотири кілометри на захід, дорога перетнула село впоперек. Мало, того що одинадцять дворів перенесли з центру на околицю, та ще й ті, хто залишився на своїй садибі, звикали до повсякденного гуркоту машин, які вдень і вночі перетинали село.
Взагалі, можна було прокласти дорогу і краєм села Бичкове. Стратегічні плани від цього зовсім не постраждали б, але хто ж наважиться псувати пряму лінію великого військового начальника? За тих часів про таке навіть думати боялись, не те що говорити.
І це ще не все. Дорога перетнула не тільки село Бичкове, але й русло маленької річки Білявки, що була західним кордоном Лозового Яру. Тобто річкою це болото називали тільки старі люди, яким ще їхні діди розповідали, що начебто колись, ще за царя Миколи Білявкою тягли невеличкі баржі, і буцімто на цих баржах сюди возили пісок та цеглу для будівництва, а вивозили пшеницю та буряки.
Кожен, хто приїздив до Лозового Яру, завжди ввічливо слухав байку про судноплавство Білявки, але дізнавшись від сільських рибалок, що у найглибшому місці Білявки буде не більше, ніж по груди доярці Ганні, починав у цьому сумніватись.
Чому саме Ганні Білявка сталась по груди? А тому, що у віці вісімнадцяти років Ганна дізналась, що її Опанас, якого вона чекала з армії, до рідного села більше не повернеться! А прямісінько з військової частини де він проходив строкову службу поїде до міста Одеси, де має намір вступити до морського училища, і після його закінчення плавати на чорноморських пароплавах. Ось така собі звичайна новина для всіх інших стала горем для молодої та квітучої дівчини Ганни. А тому пішла вона топитися у Білявку.
Ходила Ганна по ній, ходила, блукаючи очеретом та розшукуючи найглибше місце, та так його і не знайшла. А коли холодна вода трохи вгамувала розпач покинутої дівчини, і Ганна вийшла на берег, то кілька хлопців, які вудкою гнобили дрібного карасика, помітили, що плаття Ганни було вогким і прозорим тільки до середини грудей. Ось у такий простий спосіб селяни і дізнались, якої глибини є Білявка.
Потім, років через шість після цієї події, Семен із тракторної бригади, але не той Семен, що потім став головою сільради, а той, що з матір’ю жив у дальньому кутку села біля пасічника діда Михайла, вирішив поставити сітку на рибу та запросив Ганну показати йому, де знаходиться найглибше місце на Білявці. Ганна охоче визвалась допомогти. Піймав тоді Семен рибу чи ні, достеменно не відомо, але у вересні того ж року Семен і Ганна побралися та стали жити разом.
Та справа не в тому, що Ганна з Семеном побралися, а в тому, що хоч і течії в цій річці ніхто не бачив, а через сім років Білявка, яку нова дорога перетнула впоперек, таки розмила цей дорожній насип.
Ще з початку, коли пустили дорогу, селяни помітили, як рівень води в криницях Лозового Яру став падати. Почухали хлопці потилицю, а куди подінешся, стали додавати круги у колодязі, щоб знов дістатися до води. І ось, коли майже все село на півтора-два метри заглибило свої криниці, навесні Білявка розмила дорогу, і рівень води знову поновився.
Понаїхали з Києва різні комісії та почали вивчати, який біс тут оселився. І що ви думаєте, з’ясували? Білявка – таки річка, а не болото! Позакладали будівельники під дорогу прямокутні бетонні труби, вмурували їх як слід, і закатали нову дорогу. Але все одно з того часу і дотепер на узбіччі майже всієї дороги, що іде од Білявки і до повороту на Лозовий Яр, вузькою смужкою кожен рік з весни і майже до липня стоїть вогка багнюка, де панують жаби та вужі.
А навіщо я це розповідаю? Так, тягну час. Бо ось-ось на дорозі, про яку я вам стільки напатякав, повинен з’явитись головний герой моєї розповіді Василь Шибко. Він, бідолашний, майже десять років не був удома. Вештався по чужих краях та так загулявся, що батьки і слід його загубили. І от, нарешті, з першої ж нагоди Василь рушив додому, бо хай там як, а своя хата це той корінь, який прив’язує людину до Землі-матінки. І будь ти хоч вченим, хоч воїном чи дослідником космосу, але як нема тобі куди повернутись після мандрів та завоювань, як нема кого пригорнути до серця, нема кому показати досягнення чи передати спадок - все твоє життя марне і сенсу в ньому нема аж ніякого. Досвід і здобуток розтягнуть чужі люди, а Господь подивиться на тебе, як прийматиме у лоно своє, і скаже: «Що ж це ви, дядьку, танцювали, танцювали і не вклонилися?»
О, нарешті! З’явився старенький ГАЗон, який везе нашого героя додому. Ця машина ще та машина. Не одного голову колгоспу пережив цей ГАЗон, поки не потрапив у руки Миколи, давнього друга Василя. Але за машину іншим разом, бо герой мій вже під’їжджає.
Вони зустрілись на вокзалі в Прилуках, коли Микола вантажив добрива. Хлопці привітались, як давні друзі. Дорогою згадали старі часи: і як до армії коней пасли, і як парубкували, дорослішали, і про те, що робили, як стали дорослими. Але теми відсутності Василя та його мандрів не торкались. Бо за зовнішнім виглядом та поглядом друга Микола відчував, що це болюча тема, і тому, як тоді казали, не став пхати свого п’ятака. Надто видатною постаттю колись був Василь у цих краях. Микола хоч і був на півтора роки старшим од Василя, але саме Василь був ватажком їхньої парубочої банди. У чоловіків стосунки отамана і козака - це святі стосунки, і проносяться вони крізь все життя, звичайно, якщо отаман заслуговує на таку повагу.
Не доїхавши метрів триста до повороту на село, ГАЗон рипнув гальмами і зупинився.
– То, може, додому підкинути? – запропонував Микола.
– Ні… Хочу полем, навпростець. За землею скучив, та й обдивитись треба що до чого.
Василь стрибнув на узбіччя і перед тим, як грюкнули двері, попрощався.
– Привіт дружині! Ще побачимось!
Римнув мотор, і ГАЗон поїхав далі.
Відтепер Василь вже не поспішав. Була середина червня, стояли ще зелені, дбайливо засіяні поля. Від Білявки та придорожньої калюжі несло болотом, а з поля стиглою травою. Це були запахи його дитинства. На мить згадались друзі, дні і ночі, проведені на Білявці. О, як йому цього не вистачало всі ці десять років!..
Сказати, що Василь став іншим, то ні. Той самий зріст метр вісімдесят чотири, стрункий та гнучкий стан із потужними плечима, хіба що рання сивина побила його чорняві кучері, але очі... Так, очі, які раніше дивились на життя впевнено и навіть грайливо, тепер були втомлені і напружені. Він і досі не міг повірити, що всі ці негаразди, пастки і випробування, які дістались на його долю, тепер позаду.
Ось і зараз Василь стояв майже спиною до дороги, але боковий зір автоматично зафіксував появу легковика. Не обертаючись на дорогу, той самий зір зафіксував, що за кермом жінка, поруч дитина, на задньому сидінні стара бабуся. І яке йому діло до цих людей? Війна, розвідка, полон, втеча все було позаду, але звичка бачити, що діється навкруги, залишилась.
Василь зачекав, доки легковик проїде, і тільки потім рушив. Він взяв трохи праворуч, де був перехід через калюжу. Кожен камінчик, кожна травинка, кожен сонячний зайчик, що відбився в болоті, були його, рідними і до болю своїми. Василь помітив на березі велику зелену жабу. Жаба грілася на сонечку. Круглі жаб’ячі очі уважно стежили за кожним рухом незнайомця.
- Що, зелена, впізнаєш мене? – звернувся Василь до жаби, наче до давньої подруги. Але жаба ніяк не реагувала на дружнє звернення і продовжувала сидіти, лупаючи очима.
Поруч, по поверхні калюжі пропливла маленька голівка вужика. Поки Василь дивився на вужика, жаба стрибнула у воду.
- Ясно, не впізнаєш, – зробив висновок Василь, і з сумом додав, - де ж тобі, зеленій, тут аби родичі впізнали.
Перші приємні враження послабили внутрішню напругу Василя. Він навіть посміхнувся і, закинувши армійську торбу на спину, рушив неораною смужкою землі, яка відокремлювала захаращений верболозом ярок від поля з буряками. Пройшовши метрів двісті, він пірнув у яругу і по вузенький стежечці вибрався з іншого її боку, де було пасовисько, а трохи далі стояв колишній колгоспний яблуневий сад. Василь планував через сад вийти до левади і вже левадою, так, щоб не звертати на себе зайвої уваги, дістатися до рідного городу та хати. Він добре розумів, що раніше чи пізніше про його повернення стане відомо, але хотів, щоб сталось це якомога пізніше. Бо сподівався кілька днів посидіти у затінку та тиші батьківської хати, скинути тягар останніх років і розчинитись у безмежно приємній енергетиці рідної оселі, за якою він так скучив.
Крокуючи садом, Василь уявляв, як здивується мати, як зрадіє його появі батько, як стрибатиме на плечі його собака Цезар, як він згорне обох батьків в обійми і вони почнуть від радощів плакати, як він зайде у прохолодну тишу своєї кімнати, як він вижене з гаража батьківський мотоцикл, вдихне його запах! О, як пахне старий ІЖ-49! Так не пахне жоден мотоцикл! Як він сяде за кермо своєї машини… І од тієї уяви посмішка потяглась по обличчю Василя.
Марячи картинами зустрічі, він не помітив, як швидко скінчився яблуневий садок, сусідська левада і почалась їхня. Нарешті Василь вийшов до рідного городу. Щось шуркнуло позаду. Василь озирнувся. Під старою акацією, метрів за десять від нього, здоровезний заєць спокійно сидів на задніх лапах і то одним, то іншим оком дивився у бік Василя. Заєць наче точно знав, що без рушниці та собаки Василь аж нічогісінько йому не зробить.
– О, здоров, вухатий! – весело звернувся Василь до зайця. - Бачу, без мене ви тут зовсім знахабніли?.. Добре, іди собі, зараз не до тебе… Але як побачу на городі, - грайливо додав Василь, - начувайся, на осінь чекати не буду.
Заєць уважно вислухав настанову нового хазяїна, повернувся в інший бік і спокійно, не кваплячись, пострибав по справах. Василь ще хвилинку постояв у затінку старого клена, милуючись на краєвид своєї хати. Він стільки чекав на цю зустріч, що коли вона наблизилась, захотілось на мить її відтягти. Мабуть, підсвідомість та досвід підказували: те, на що він сподівається, і те, що зараз буде, може не співпасти.
На городі у матері, як завжди, був зразковий порядок. Все на своєму місці: і кукурудза, і картопля, і буряки, і гарбузи, і огірки, і помідори, і кріп, і перець, і цибуля, і часник, і ще багато усякої дрібноти, яку садять хазяйки. Справжня краса! Хоч з лупою ходи між рядками, а не побачиш жодної бур’янинки.
Тут треба зауважити, що порядок на городі – це особлива гордість кожної сільської господині. Бо город – це не тільки обличчя господарства, а й творчий витвір, щоб ви знали. І, так як художник малює своє полотно, так кожна хазяйка малює свій город. Як і в усякому мистецтві, тут є свої і Рембранти, і Пікасо, але є і зовсім недбалі та ледачі малярки. Є і свій технічний шпіонаж. Якимсь чином усі добре знають не тільки хто, що і де посадив, а й як воно росте, чим сусід його обробляє, які агротехнічні прийоми використовує, скільки гною він завіз на город торік, а скільки позаторік. Може, комусь це видасться дитячою забавкою? Ні, це не забавка. Від городу, а точніше врожаю на городі, залежить добробут, а тому таке дбайливе, навіть тендітне ставлення до свого годівника. Городянину це важко збагнути, але той, хто виріс на селі, мене добре розуміє.
Поки Василь у роздумах, наведу свіжий приклад, буквально кілька слів. Сталось це років шість тому. Привіз якось син баби Люби десяток клубнів такої картоплі, якої жук не їсть. Посадила його баба Люба невеличким осередком проміж буряків, щоб без зайвої афіші подивитись, що воно за сатана така заморська. І дійсно, піднялась картопля, а на ній жодного жука! За тиждень цю новину знали у кожній хаті. А на осінь, коли почали копати картоплю, довелось поділитися врожаєм із сусідами. Щоправда, нічого з тієї історії не вийшло. З роками, чи пересіялась та картопля з нормальною, чи жуки серед себе теж вивели новий сорт жуків, але надія на картопляне щастя розвіялась, наче марево, бо згодом новий сорт почали об’їдати так само, як і стару картоплю.
Ще раз оглянувши дбайливу роботу матері, Василь рушив до хати. Перше, що неприємно здивувало, це напівпорожня клуня. Клуня стояла в садку між городом та хатою, і проходячи повз неї, Василь побачив трохи торішнього сіна. Дивно, сінокіс вже пройшов, чому ж клуня порожня? Невже батьки залишились без корови? Але ні, ось вона, свіжа, підгорнута купа гною, значить, корова є? Щось це не схоже на батька.
Василь тихенько, щоб не рипнуло, відкрив хвіртку паркану, який відділяв подвір’я від садка та городу, і зайшов у двір. На лаві біля дому, як завжди, стояли порожні, щойно помиті банки під молоко, кури та качки копирсались біля корита з дертю, півень гордо наглядав за порядком, а у хліві хрюкав кабанчик. Наче все на своєму місці, але чогось не вистачало. Так! Собача буда порожня. Нема його Цезаря! Коли Василь йшов з села, Цезарю було тільки три роки, щось зарано він здох, а може, хтось вкрав чи отруїли, чи вбили під час обшуку?
Цезар був дивовижною поміссю німецької та кавказької вівчарок. Розум дістався йому від німця, а статура та сила від кавказця. Він був здоровезний розумний собака, якого можна було навіть не прив’язувати, бо без команди хазяїна Цезар ані кроку не робив. А коли хтось із сусідів заходив у двір, він тільки мляво подавав голос, щоб хазяї чули, що на дворі з’явився чужинець, після чого уважно стежив за гостем. Можна було ходити повз собаку, гукати кого хочеш, заглядати у вікна хати та сарай, стукати у двері, а потім піти собі геть - собаку це зовсім не турбувало, але тільки-но чужинець візьме на подвір’ї хоч маленьку трісочку чи грудку землі, то з двору він вже не вийде, аж доки сам хазяїн не звільнить гостя з полону.
А коли Василь брав Цезаря на прогулянку по селу, то Цезар, як і належало службовій собаці, йшов ліворуч від Василя, ані на крок не відстаючи і не забігаючи наперед. Він йшов гордо, не звертаючи уваги на кішок, курей та інших собак, і тільки іноді піднімав очі на Василя, чи не буде якоїсь команди. Цезар добре відчував, що його хазяїн – це хазяїн усього села, і тому в нього було своє особливе собаче призначення, про яке іншим собакам навіть не снилося. Навіть увечері, коли Цезаря відпускали погуляти, він, швидко зробивши свої собачі справи та навідавшись до деяких подружок, одразу повертався додому. Бо служба для Цезаря була перш за все.
І ось тепер вірного чотирилапого друга не було на місці. Василь, наче не вірячи очам, підійшов до буди і вже хотів зазирнути всередину, але випадково погляд Василя зачепився за батьківський теслярський верстат, який стояв поруч із криницею. Тут теж було щось не так. Скільки пам’ятав себе Василь, батько завжди щось майстрував на цьому верстаті. А зараз верстат стояв голий, наче сирота. Жодної, навіть маленької стружечки не лежало на ньому, і земля поруч верстата поросла травою. Невже батько захворів?
Поки Василь, розгублений та охоплений поганим передчуттям, стояв біля верстата, рипнули двері хати, і на ганок вийшла мати Василя Оксана.
- Мамо, - Василь впустив торбу на землю і дивився на матір.
Оксана уважно придивилась до кремезного чоловіка, що стояв біля верстата. Денне сонце світило в очі, і тому Оксана не одразу його впізнала.
- Синку, невже ти?
Від несподіванки ноги заслабли і вона присіла на ганок. Василь підбіг до матері, сів поруч та обняв її за плечі.
- Я, мамо, я.
Оксана притиснула голову сина до себе та зі сльозами на очах почала цілувати його.
– Синочку, любий! Як мені тебе не вистачало!.. Дякую, Господи, що почув молитви мої!.. Де ж ти був, бідолашний? Не писав, не дзвонив!
– Так вийшло, мамо, пробачте мені.
– Синочку, синочку! Чого тільки не казали про тебе… Я нікому не вірила. Знала, що добрим людям ти лиха не скоїв, а за інше Бог пробачить… Серце відчувало, що живий і що повернешся… Як же ми з батьком на тебе чекали! Усі очі прогледіли.
- А де батько? Поїхав кудись на машині?
- Нема більше твоєї машини, конфіскували під час обшуку, і батька нашого теж нема. - Оксана пустила сина та приклала хустинку до очей. - Три роки тому помер, а за рік після нього помер і твій собака Цезар. От вдвох з Марципашкою на тебе і чекали.
Тільки зараз Василь побачив, як посивіла його мати. Лихі роки вкрили обличчя і руки її глибокими зморшками, а відсутність сина, смерть чоловіка та важка праця одиначки зробили зі статної веселої жінки худеньку бабусю. І тільки погляд, погляд рідної матінки залишився тим самим ніжним та люблячим.
Марципашка стара кішка Оксани. Вона була настільки стара, що Оксана навіть не пам’ятала, скільки їй років. Почувши ім’я, кішка вилізла з-під лави з банками та рушила до ганку. Марципашка впізнала Василя, бо одразу плигнула йому на коліна. Він притулив кішку до грудей, наче рідну дитину.
- Здоров, бандитко, теж на мене чекала? Спасибі, хоч ти матір не покинула.
Марципашка, звичайно, зраділа приїзду молодого хазяїна, але до прояву надмірної фамільярності ставилась не дуже. Дочекавшись, коли Василь перестав тискати її до себе, сплигнула на землю і знов пішла під лаву ховатись від сонця.
- А від чого батько помер? Він ще молодий був!
- Кажуть, серце не витримало. Як косив, так і впав. Коли я підбігла, він вже не дихав. Лікар казав, миттєва смерть… Звичайно, без батька погано, але ти, синку, не жалкуй. Господь таку смерть посилає тільки своїм улюбленцям. А це означає, що жив наш батько правильно і завдання своє на землі виконав… Хто зна, може він нам з неба ще не один раз допоможе.
Отак, посидівши на ганку і притулившись до сина, Оксана відчула, як сили знов повернулись до неї.
- Та що ж ми сидимо! Пішли у хату… Мені наче хто підказав учора. Хату прибрала, вареників з вишнею наліпила. Вишні цього року наче хто понасипав, дарма, що збирати нема кому. Сусідки ходять на трасу та продають відрами, а мені не до цього, аби з хазяйством упоратись.
- Так, пішли, – Василь важко підвівся і пішов за сумкою, що лишив біля верстата, – а я дивлюсь, буда пуста, на верстаті ніхто не працює… Так і подумав, що біда до нас завітала.
- Ти чим приїхав?
- Миколу Сенчишина пам’ятаєш?
- Авжеж, він чи не єдиний, хто з вашої банди в люди вибився. Чула, він тепер приватний підприємець, поважна людина, машину має. А все чому? Одружився вчасно, не те що ви, лобуряки, ніяк не напарубкуєтесь.
Оксана хоч і жартома, але казала це із деяким сумом. Дійсно, усі її подружки давно стали бабцями, а їй Господь такого щастя не дарував. Нічого не вдієш, від неї в такій справі мало що залежить.
- От Микола мене ГАЗоном і підкинув, - продовжував Василь, - на вокзалі в Прилуках зустрілися… А що, до нас якийсь автобус ходить?
- Ті, що на Київ ідуть, але ідуть повні і тут майже не зупиняються, хіба хто вийде.
- А як на базар їздять?
- Чи попуткою, чи скидаються комусь, у кого машина, а більшість торгує біля траси.
Не так воно склалось, як планувалось! І зустріч була не зовсім така, як уявляв собі Василь. Біль за батьком палив наче вогнем. Розмовами про Миколу та базар Василь тільки відволікав матір, щоб його особистий біль за батьком не завдав їй додаткового смутку. Скільки ж він хотів розказати батькові! А про скільки ще хотів розпитати! ..
Звичка ховати почуття нарешті знадобилась і вдома. Василь спокійно пообідав, розклав речі, і тільки коли мати пішла доїти корову, а він лишився на самоті у своїй кімнаті, терпіти більше не хотів. Він плакав, як плачуть малі діти, голосно і зовсім не стримуючи себе. За роки війни, на яку він пішов майже добровольцем, він багато бачив, як убивали людей, і сам багато разів убивав. Але що таке втратити рідного батька! Це може відчути тільки той, хто його втрачав.
Живий батько наче дах над головою. І не важливо, старий він чи зовсім хворий, поки батько живе, людина цей дах добре відчуває. А ось коли батька немає, то з дому, в якому ти живеш, наче хтось зняв усю кровлю, і тепер між небом, куди всі ми потрапимо, і твоєю особою більше нікого не залишилось. Наступним на шляху до вічності будеш ти! Звичайно, до цього стану незахищеності поступово звикаєш, але у перші часи перебудови свідомості дуже важко. І які б не були треновані та міцні нерви, а на загоєння енергетичної прірви потрібен час.
А що Оксана? Мати все розуміла. Надто добре вона знала сина. І коли подоїла корову, не стала виводити її у череду, а пішла та прип’яла на пасовисько за левадою. У хату теж не повернулась. Трохи посиділа в затінку осокора, а потім, незважаючи на спеку, почала поратись на городі. Хай дитина без свідків як слід відсумує за батьком.
Головне - син повернувся, і хоч би що було до цього часу, відтепер її життя знову набуло сенсу, знов є про кого піклуватися, кого любити, а там, може, і онуків Господь пошле. Оксана ще раз подивилась на небо, перехрестилась, прошепотіла Йому подяку і з новою, раніше нечуваною силою стала підгортати картоплю: «Хай там як, а погані часи позаду, і відтепер все буде добре!»
А що ж коїлось на селі? Дарма Василь сподівався, що його поява залишиться непоміченою. Це серед міста можна накласти купу, і ніхто не знатиме, чия вона, а у селі все інакше. Чого б ти не робив, а все одно побачать, бо хтось буде неподалік іти, чи непомітно стояти поруч, чекати на когось. Так воно і сталося.
Дід Рябуха, що жив у третій хаті на кутку, що ближчий до траси, і левада з пасовиськом якого виходять до яру, із самого ранку планував заколоти свого кабанчика. А кабанчик, хто, може, не знає, завжди відчуває, коли його повинні заколоти, і десь за півгодини до цього починає сильно верещати, бо хтось там на небі сповіщає бідоласі цю сумну новину. Так от, сільський колій мав прийти колоти кабанчика десь о шостій ранку. Рябуха встав о четвертій, приготував місце, солому, бо газом обсмалювати кабанчика він не хотів. Саме соломою смалили і його дід, і батько, та й сало, вважав Рябуха, не таке смачне після газу, як після соломи. Між нами кажучи, якби він колов кабанчика на продаж, то, мабуть, обсмалив би й газом, бо так і швидше, і простіше, але саме цього кабанчика Рябуха планував колоти для себе.
Так от, Рябуха готується, а кабанчик собі мирно хрюкає, сподіваючись, що йому от-от принесуть сніданок. Вже шоста, сьома, восьма година, кабанчик спокійний, а колія все нема та й нема. Кабанчик починає ревіти від голоду. Треба було щось вирішувати, чи годувати його, чи ні. Тільки об одинадцятій прийшов колій, злий, голодний та п’яний, і пика така, що хоч пацюків бий. Якби колій не був йому свояком, то послав би Рябуха його під три чорти, але родич, і тому довелось терпіти. Кабанчик з появою колія, як і належало, заволав свою останню сумну пісню. Вдвох витягли його на подвір’я. Колій професійним ударом зробив свою справу, злили кров, почали обсмажувати. І тут з’ясувалось, що соломи Рябуха припас малувато. Поки свояк допалював останню, Рябуха побіг на пасовисько, де в нього була прискирдована позаторішня солома, бо свіжу, яка стояла біля клуні, він палити на кабанчика не схотів.
Тільки-но Рябуха розстелив ряднинку, щоб накидати соломи, як бачить і очам не вірить: краєм яру іде ніхто інший, як Василь Шибко на прізвисько Шибеник. Той самий Василь, який темної вересневої ночі, майже десять років тому, зник із села, і більше ніхто його не бачив. Ходили чутки, що подався Василь до донського війська, але далі слід губився. Подейкували, може, і помер. Та хіба такого козака в поперек переб’єш – живий! Он як крокує!.. Оце новина, так новина, треба комусь розповісти. Рябуха, навіть, на мить забув про кабанчика.
А вже за годину на сільській вулиці зустрілися дві куми - Ганна, яка колись міряла по груди Білявку, і Макарівна. Макарівна перла з магазину чималого клумака та й присіла на лаві. Ганна ж їхала велосипедом. Побачивши здалеку Макарівну, додала швидкості.
– Макарівна, чула новину?
– Яку?
– Василь Шибеник повернувся! Дід Рябуха сам бачив, як він яром прокрадався додому.
– Невже! – перелякано схопилась за груди Макарівна. – І що ж тепер буде?
– Хто знає?! Може, нічого і не буде. Колись був козак, а став ніяк. Таке теж трапляється.
– Ти куди зараз? – перепитала Макарівна, щоб упевнитись, в якому напрямку поїде Ганна.
– На тракторну бригаду, попередити зятя, щоб навіть не совався до Василя. Бо я знаю, як це буває.
– Тоді я до Лісовських, Олена, мабуть, не знає… Ну й кіно!
Макарівна вхопила клумака і, майже не помічаючи його ваги, спрямувала до хати Катерини Лісовської, чия дочка Олена колись зустрічалась із Василем. А Ганна, як і планувала, поїхала в бік тракторної бригади. Таким чином, вже за годину все село знало, що Василь Шибеник повернувся додому.
За традицією села, коли хтось повертався з далеких мандрів до рідної оселі, влаштовували святкову вечерю та чекали знайомих і родичів. Але родичі Оксани без запрошення прийти не наважились, бо хто знає, може, Василь ще під слідством, так потім як свідків почнуть тягати. А тому краще зробити вигляд, що ти не знав. На вечерю прийшли тільки добрі знайомі Оксани, а саме голова сільради Семен Адамович, пасічник дід Михайло та сусід-дачник Дмитро Іванович.
Увесь день і навіть деякий час увечері стояла страшенна спека, тому вечерю Оксана накрила в хаті, де було значно краще. Але пізніше ситуація змінилась і на дворі повіяло нічною прохолодою. Тому гості, посидівши трохи у хаті, напросились на свіже повітря.
Першим на дворі з’явився Дмитро Іванович, а вже потім за ним вийшли дід Михайло та Семен Адамович.
- А что толку? Ходил я к участковому. Во-первых, пойди его поймай, когда он один на пять сел, а во-вторых, отшил он меня самым неприкрытым образом, – Дмитро Іванович, виходячи з хати, весь час обертався до Семена Адамовича, який ішов позаду. – Знаешь, что он мне сказал? «Раз вы дачник, то увозите все свои вещи в город, некогда мне охранять ваши подушки и ложки». Я ему: «Плевать мне на вилки-ложки, у меня саженцы воруют! Или мне саженцы тоже каждый раз выкапывать и с собой забирать?»
Чоловіки вийшли на двір і з задоволенням ковтнули свіжого прохолодного повітря. Василь увімкнув ліхтаря, що висів на стовпі посеред двору.
– А дільничний що? – ледве посміхаючись, спитав Семен Адамович.
– Что, что, руками разводит и удирает от меня, ну, типа занят. И еще намекает мне, так, прозрачно, чтоб я отстал от него. Ну, мол, никто меня не заставлял покупать дом в этом селе.
– І в кого тільки рука піднялась на ваші саджанці… – слідом за сином і Оксана вийшла на двір. – Оце, синку, Дмитро Іванович тут усьому селу і виноград розплодив, і дерева правильно навчив обрізати, і яблуні та груші поприщеплював. Стільки добра зробити людям, і все одно якісь… навіть не буду язика паскудити, і в хату влізуть, і саджанці повикопують!
– Ну, ничего, я вашему участковому спокойной жизни не дам. Не на того напал. От меня худым веником не отмахнешься.
Семен Адамович дістав цигарки, пригостив Дмитра Івановича, а дід Михайло витягнув із кишені свій тютюн. Усі чоловіки, окрім Василя, запалили, бо Василь кинув палити ще у восьмому класі.
– Одне слово, безлад та розлад, більше нічого. От при Сталіні було… – дід Михайло хотів ще щось розумне додати, але його перервав Семен Адамович.
– Та чули ми про вашого Сталіна. І як він банки грабував, і скільки людей по тюрмах згноїв. Краще скажіть, чи довго ви будете смоктати свій самосад? На все село тільки ви один свій тютюн палите.
– А що вам мій тютюн? Я звик до нього, і баба моя звикла, і бджоли. А на ваші цигарки грошей не напасешся, – махнув рукою дід Михайло і знов потягнув свою самокрутку.
– А здоров’я? Ви ж як кашляєте, то всі коти розбігаються, - додав Семен Адамович.
– Нічого, далеко не втечуть.
Василь, не гаючи часу, виніс лаву та поставив її біля батькового верстату. Так завжди робили, коли хотіли повечеряти на дворі. Оксана накрила верстат скатертиною та почала розставляти тарілки та їжу.
– Сідайте, гості дорогі, пригощайтесь, – закінчивши роботу, запропонувала господиня.
Чоловіки покидали недопалки та вмостилися на лаві. Оксана винесла чарки та оковиту. Василь розлив горілку по чарках.
– Добре, що вийшли на вулицю. Тут хоч якийсь вітерець, – сідаючи, пробурмотів дід Михайло.
– За молодого хазяїна, – підняв чарку і вимовив тост голова.
– Ще раз із поверненням тебе Василь, – додав пасічник.
– За радость встречи в этом доме, – підсумував Дмитро Іванович.
– Дякую вам, дорогі гості, – Василь і Оксана випили з усіма разом.
– Гарний вечір… – Василь продовжував тішитись звуками та атмосферою рідного села. – Дмитро Іванович, а як ви до нашого села прибились? Ви ж наче росіянин чи, як у нас кажуть, москаль?
Дмитро Іванович узяв зелену цибулину, скрутив її оберемком, обмокнув у солонку, закусив чарку і тільки потім відповів.
– Да какой я москаль, я и в Москве никогда не был. Сам из-под Пскова, а службу проходил в Чернигове. Ну и… как это часто бывает, в одно из увольнений путем точного попадания карих девичьих глаз в открытое для любви солдатское сердце стал гражданином славного города Чернигова. А восемь лет назад затосковал по земле, стал ездить по селам, присматривать что-нибудь недорогое, сам-то я деревенский. Вот и купил здесь старый домик под дачу.
– За рідними не скучили? – запитав голова.
– Раньше часто к ним ездил, а теперь думаю своих стариков сюда переселить. И мне спокойнее, и им с внуками веселее будет. Обижать россиян не будете?
– Як кажуть в Росії, «милости просим», а в нас кажуть: «чиє б теля на городі не бігало, а як на нашому городі, то це наше теля», – відповів голова, а потім сумно додав, – ми зараз кожному раді, бо… гине село, вмирає. Колись було сімсот дворів, а зараз якщо чотириста п’ятдесят набереться, то добре буде. І то більшість – старі діди та баби.
– А чим батьки займаються? – запитав Василь Дмитра Івановича.
– Они у меня колхозники. Отец садовод. Это у него я научился прививки на деревья делать, а мать всю жизнь в полевой бригаде. Правда, сейчас на пенсии.
Василь налив ще по одній чарці. Оксана винесла сала, ковбаси та підрізала їх до столу.
– Їжте, гості дорогі.
Гості випили ще по чарці.
– Незабаром жнива. Весело буде! – промовив до Василя Семен Адамович.
– Та яке там весело, – обізвався дід Михайло, – як дощу не буде, то не буде й чого збирати. У травні самі дощі йшли, думали, все погниє, а тепер така спека стоїть, що ховайся. Я вам так скажу: те, що у травні не погнило, зараз згорить.
– Діду, оце скільки вас пам’ятаю, стільки ви кляли погоду, – з усміхом звернувся до пасічника Василь. – Кожен рік і сонце у вас не туди світить, і дощ не так іде!
– Точно, Вася, каждый год одна и та же история, – підтримав Василя дачник. – А как не зайду к нему осенью, всегда полно и картошки, и зерна, и буряков.
– Е-е-е, молоді ви ще, нічого не розумієте, – ховаючи посмішку, відмахнувся дід Михайло.
– Та куди нам до твого розуму. У тебе ж із твоєю старою, мабуть, і досі в кожного свій бюджет? – підключився до розмови голова.
Дід Михайло був відомий на все село воркотун. І де б про що не йшла мова, він завжди знаходив негативну сторону. Хто зна, може це внаслідок старого віку, а може хобі таке. Нетерплячих та гарячкуватих це дратувало, але більшість людей, які добре знали пасічника, ставились до діда з гумором. Більш того, тільки-но дід насівав свій негатив, хтось обов’язково починав чіпляти його за болючі місця.
– Не знаю, про що ти … Який такий «бюжет», – пасічник зробив вигляд, що не розуміє, про що йде мова.
– Ну, як про що? У тебе свої гроші, у старої свої. Коли треба платити за електрику чи газ, вони скидаються, – продовжував насідати голова.
– Я на її пенсію, чи що вона там на базарі торгує, не зазираю! Хай і вона на мій мед навіть не дивиться! – «Стріла» голови влучила у самісіньку ціль, і дід почав нервувати. Бо питання розподілу сімейних коштів для нього не тільки принципова, але трохи болюча тема. – А може, мені закортить випити пива чи горілки? – ще більш розпалявся пасічник, – Чи ще чого-небудь, наприклад, нові чоботи купити? Що ж це я, весь час буду в баби гроші просить? Не було такого і не буде! Мої бджоли, мій мед і мої гроші!
Дід так знервував, що навіть грюкнув кулаком об стіл. Але голова теж не здавався.
– А коли вона тобі їжу готує чи одежу прати бере, чим ти з нею розраховуєшся?
– А тим, що майструю і в хаті, і в сараї, і на подвір’ї, – відбився пасічник, – і чого він до мене прикараскався? Василь, скажи їм. Весь час до мене чіпляються, що я гроші бабі не даю.
– Так! Персональное дело пасечника деда Михайла объявляю закрытым. Предлагаю выпить за хозяйку этого дома, – поміняв тему Дмитро Іванович.
Всі підняли чарки за господиню. Гостям подобалась ця жінка. Вони щиро раділи, що в її хату повернулась радість, і взагалі подобався цей вечір, ця горілка і ця закуска.
З вечірнього полювання прийшла Марципашка. Почувши запах сала та ковбаси, вона наблизилась до столу, стрибнула спочатку на лаву, потім на коліна до Василя. Василь непомітно відламав шматочок ковбаси та пригостив кішку. Поки всі закушували, Дмитро Іванович, як неосвідчений у справі Василя, а тому і без усякого зайвого наміру запитав, де той був у своїх мандрах та що бачив. Дачник трохи не єдиний на все село, хто не знав, ким тут колись був Василь і яким чином він пішов з батьківського дому. Всі інші питати про це не наважувались.
– Та… по всякому було… і повоювати довелось, і в полоні був, і по наймах. Надивився по самісіньке… далі нікуди, – трохи неохоче, але все ж таки відповів Василь.
– Дякувати Богу, хоч цілий повернувся, – поспішила на допомогу сину Оксана, бо бачила, говорити на цю тему Василю важко, – голова, ноги, руки цілі, а все інше буде.
Семен Адамович відчув, що розмова приймає серйозний характер, і спитав те, що вже давно хотів.
– То ти як, Василь, назавжди додому, чи відпочинеш та далі у місто поїдеш?
– Ще не знаю, – вагаючись, відповів Василь, – поки нічого не знаю. Треба обдивитись. За матусею скучив, батька нема, по хазяйству багато роботи… до жовтня точно буду, а далі подивимось.
– Матері допомогти – це добра справа, – підбадьорив Василя Семен Адамович, хоча як голова він сподівався на іншу відповідь.
– Батько твій, царство йому Господнє, – дід Михайло перехрестився, – добрий був господар. Залишив тобі і хазяйство, і майстерню, і мотоцикла у повному порядку. Він так мені і казав: «От Василь приїде, а у мене все в повному порядку». Навіть каністру бензину тримав. «А, може, казав він, Василю кудись терміново поїхати доведеться...» Ось так він на тебе чекав.
При згадці про батька Василь знов напружився, навіть кулаки самі собою стиснулися.
– Ой, діду, краще мовчіть!.. Я як про батька згадаю, у мене серце навпіл рветься! Згадаємо його по-доброму.
– Добрий був чоловік і вправний господар, – підсумував голова, – навіть у церкву став ходити.
Усі мовчки випили за Михайла Шибка.
– Василь, а де ж ти воював? – не втримався від свого запитання і дід Михайло.
– Із села поїхав до батькового кума на Дон, там вступив до донського війська. Потім за контрактом у Російську армію. Воював у Чечні у взводі розвідки особливого призначення, – якщо вже говорити, то краще за минуле, вирішив Василь, ніж згадувати батька. Бо старі рани майже загоїлись, а батько – наче ще оголений електричний дріт, торкатися якого було дуже боляче.
– Ого! Невже у розвідці?! – здивувався пасічник.
– А де ж йому ще служити? – не без гордості за співвітчизника обізвався голова. – Василь єдиний, хто може вночі пройти крізь все село, і жоден собака не гавкне. Наші козаки задніх не пасуть! Як там на війні, важко?
– Як нерви міцні, то робота як робота – і важко і весело. Але слабких там нема. З обох боків серйозні хлопці позбирались. Кілька разів думав: все, гаплик, більше вас не побачу. Навіть одного разу поранило.
– Це на шиї висить куля, якою поранило? – спитав Семен Адамович. Бо коли Василь нахилявся ставити лаву, він побачив на ланцюжку кулю, і тільки зараз здогадався, звідки вона.
– Так, тримаю щоб нагадувала про миттєвість життя, – Василь розстебнув ґудзика на сорочці і усім показав кулю.
– А в полон як потрапив? – знов спитав пасічник.
– Мабуть, як і усі інші, по дурості, – трохи засмутився Василь.
– Ну що ви насіли на хлопця з цим полоном, досить, – не втрималась Оксана.
– А и действительно, мужики, поздновато уже, – обізвався Дмитро Іванович. – Как говорится: «дорогие гости, а не надоели ли вам хозяева?»
– Ой! Що ви таке кажете? Я ж не про це! – перелякано підхопилась Оксана, думаючи, що її не так зрозуміли.
– Не волнуйся, хозяюшка, это такая стандартная шутка, – заспокоїв Оксану Дмитро Іванович. – Пошли, мужики. Молодому хозяину с дороги отдохнуть надо. До свидания.
Гості вийшли з-за столу і почали прощатися.
– Ну, що ж, Оксано, дуже радий і за тебе і за Василя. Вдвох воно і надійніше, і спокійніше, – звернувся Семен Адамович до хазяйки. – Прощавайте, хай щастить.
– Дякую за частування. Оксано, я тобі завтра меду занесу. Відгодуй сина як слід, – дід Михайло глянув на Василя, – а то він якийсь худий та блідий.
Гості, прощаючись, вийшли на майже темну сільську вулицю. Дачник пішов ліворуч, його хата ближче за всіх, а голова і пасічник пішли праворуч. На вулиці замість сімох ліхтарів горіли тільки два.
– Адамович, коли ти лампи повкручуєш, поки дійдемо, ноги поламаємо, – звернувся дід до голови сільради.
– І за цю електрику нема чим платити. Нічого, дійдеш, за шістдесят років, мабуть, усі горбочки вивчив.
Останні слова розтанули в нічній темряві. Оксана почала прибирати стіл. Василь подивився на зорі та на повні груди вдихнув рідне повітря. Десь з іншої вулиці лунала сучасна молодіжна музика, мукало сусідське теля, тьохкала цикада - кружляли звичайні звуки рідного села. Василь підійшов до паркану. Навіть уночі було видно, як той хилиться всередину подвір’я. Василь обдивився, побачивши якийсь дрючок, підпер ним паркан. Із дрючком паркан не сподобався йому ще більше, і він відкинув дрючка. Нічого, завтра все зробить, як слід.
Тим часом Оксана встигла віднести посуд у хату та взяла ганчірку протерти верстат. Василь подивився на матір.
– Гарно!.. Скучив я за сільською тишею, за сусідами, за нашими вечірніми посиденьками!
– Відпочивай, синку, за хазяйство не думай, ще напрацюєшся.
– А як тут зараз люди живуть? Які новини на селі?
Оксана згорнула скатертину, струсила її на землю і, розуміючи, що одним словом на це питання не відповісти, присіла на лаву. Василь сів поруч.
– Життя наше тихе, спокійне. Які в нас можуть бути новини? Хіба що… ти, мабуть, і не знаєш… та все одно люди скажуть…у Олени Лісовської донька народилась, мабуть, вже років шість як. Точно, шість, бо наступного року їй до школи.
Розслаблений та добрий настрій Василя наче водою змило. Обпалений новиною Василь підскочив на ноги і не розуміючи, що він робить, спочатку пішов до хвіртки, але потім повернувся.
– У Олени донька?! Років шість, кажеш… так це ж мо… – несподівана здогадка наче блискавка прошила Василя.
Так, дійсно, сім років тому, коли Василь відслужив за контрактом перший рік, йому дали відпустку. Василь довго вагався, але все ж таки приїхав у рідні місця. Карна справа тоді ще не була закрита, і тому додому він не пішов, а заїхав у сусіднє село до знайомого - того самого хлопця, до якого він прийшов у ніч своєї втечі. Батькам ніякої вісточки не давав, щоб не в тручати їх у карні справи, а от до Олени гінця послав.
Чесно кажучи, у Василя було багато дівчат. Вони летіли на нього, наче мухи на мед. А й було, на що летіти! Високий, чорнявий десантник, веселий, завжди купа грошей у кишені. Популярність Василя сягала аж самих Прилук. Так, так! Футбольна команда, а це була збірна Лозового Яру, Боротьби і Маркузеєвки, яку очолював Василь, грала у фіналі районного чемпіонату в Прилуках. Чемпіонами не стали, але галасу наробили. Тоді багато хто з прилуцьких дівчат із задоволенням дивились на високого, стрункого нападаючого з Лозового Яру.
Тепер щодо Олени. Кілька місяців, від самого її випускного балу і до втечі Василя з села, вони зустрічались майже щодня. Якою такою вдачею Олена підкорила розбещене жіночою увагою серце Василя, невідомо. Але це факт: до інших дівчат Василь більше не ходив.
Ото скільки б не писали книжок про кохання, це почуття і досі залишається таємницею. Бо що насправді є кохання? Це Божа іскра, яка проскочила між двома людьми. Коли і між ким вона проскочить, достеменно невідомо, але усім ясно: зробити чи купити цю іскру неможливо. І тому вона або є, або її нема, або як варіант – згасла.
Але згасати ця іскра між Василем і Оленою зовсім не хотіла. За три роки розлуки вона стала майже полум’ям. На війні, в горах, в наметі, в казармі Олена ні на мить не виходила з голови Василя, але і Василь дуже міцно тримався в уяві Олени. Усі інші хлопці після Василя здавались Олені якимись дрібними, жалюгідними, слабкими, не гідними не тільки її ласки, але й погляду. Ось так, наче принцеса, чекаючи на принца, жила Олена в своєму селі. Але і хлопці, знаючи, чия це дівчина, ставились до неї з великою повагою. Бо як повернеться отаман та спитає? Отож!
Сталось це тільки одного разу. Дачник, який орендував на все літо хату неподалік від дому Олени, ходив до Лісовських по молоко. Побачивши гарну дівчину, став залицятись. І тоді хлопці, спокійно за неформальних обставин, пояснили дачнику, що так робити не слід. І він одразу все зрозумів! Бо ясна річ, коли увечері чотири здорових лобуряки тобі щось спокійно пояснюють, то можна і теорію Ейнштейна зрозуміти, а не тільки те, що не треба ходити до сусідів.
Так от, повернемось до того самого дня, сім років тому. Олена полола город на добавці. Несподівано поруч зупинився мотоцикл. Незнайомець промовив кілька слів, після чого Олена кинула сапу і в чому була - спідниці та блузі, навіть не чепурившись, сіла на мотоцикла і поїхала в Боротьбу. А й дійсно, нащо гарній дівці чепуритися? Природа дала їй все що треба! У нас так і кажуть: «Гарній дівці гарно і в ганчірці».
Перші хвилини зустрічі палких закоханих нічим не відрізнялися від усіх інших подібних зустрічей. Як казав класик: «Усі щасливі – щасливі однаково». Василь та Олена ніяк не могли намилуватися та наговоритися. Але потім, коли мова пішла за майбутнє, то порозуміння ставало все менше і менше. Василь планував після закінчення контракту забрати Олену на Дон, а Олена благала Василя піти до міліції, і хай вже там як, а після вироку та терміну вони зможуть спокійно жити вдома.
Василь не звик, щоб хто-небудь, тим більше жінка, коригував його життєві плани, але і Олена за ці роки виросла та навчилась за себе відповідати. Поки Василя не було, Олена закінчила медичне училище, стала фельдшером і працювала в лікарні сусіднього села. Та чим глибше заходила суперечка, тим впертішими ставали обидві сторони. Василь розлютився не на жарт. Олена стала першою людиною в його цивільному житті, яка не тільки не боялася з ним сперечатися, але і, як здалось Василю, стала перемагати у цій суперечці. Це вже було занадто!
Саме у такі неконтрольовані хвилини люди роблять речі, за які їм потім соромно все життя. Спіткала ця доля і Василя. Майже не розуміючи, що він робить, Василь вхопив Олену, кинув на ліжко і самим найбанальнішим чином зґвалтував кохану дівчину. А коли нарешті дійшло, що він наробив, Василь вхопив сумку з речами і, ховаючи очі, пішов з хати. Більше його у тих краях ніхто не бачив. На службу Василь повернувся раніше терміну і напросився у найдальший розвідницько-диверсійний похід. Сором за сподіяне наче вогнем обпік серце Василя, але… назад не повернеш, і з цим треба було жити далі.
Вибачте за відступ у минуле, але без цього ви б не зрозуміли, що зараз коїлось у серці Василя. Він навіть забув і про батька, і про матір і про своє повернення. Звістка, що у Олени є донька, а виходячи з терміну та знаючи Олену, він розумів, що це саме його донька, вмить перегорнула усі плани. Так, дійсно, Василь не планував затримуватись у селі, а перепочивши, хотів шукати щастя у Києві. Але тепер усе докорінно мінялося. Ще б пак! У нього є донька! Та заради неї він село переверне догори дригом! Та він пил з доньки буде здувати! Та він кожного змусить капелюха перед нею скидати і вітати її ім’ям та по батькові! Та він… аж страшно подумати, що він заради неї може наробити!
Розпалена уява не дала заспокоїтись. Тому Василь пішов до криниці, черпнув кухоль води з повного відра та залпом, не відриваючись, випив. Потім набрав другий кухоль і вилив собі на голову. Оксана з жалем дивилась на сина, бо трактувала його дії зовсім з іншого боку. І яке ж було здивування, коли після водної процедури до неї підсів не вбитий горем покинутий парубок, а щасливий та усміхнений син.
- Щось жаркувато стало, – спробував пояснити Василь, але сховати посмішку не зміг і тому додав, – все нормально, мамо! Мабуть, так воно і повинно бути… Ну, а як взагалі, чим люди живуть?
– До Олени ніхто навіть не сватався. Звідки дівчинка знайшлась, не знаю …
– Досить за Олену, я про село спитав. Чим люди живуть?
– Село… Ну, колгосп, мабуть, ще при тобі розвалився, на його місці виник пайгосп. Але нічого путнього з цього не вийшло.
– Коли я поїхав, пайгосп вже був.
– А він на папері і досі є. Голова щороку мінявся, поки не розкрали останню техніку та не порізали останніх бичків. А те, що залишилось, приватизувала Ливоніха із синами. Вона і зараз керує залишками пайгоспу. На пай майже нічого не давали, поки не з’явився фермер. Той почав на пай давати півтонни зерна та орати городи. Половина людей вийшла з пайгоспу та віддали свої паї фермеру. Тоді вже і Ливоніха почала щось давати на пай. Потім до села почав їздити молоковоз із маслозаводу. Хто не порізав корову, у того з’явились живі гроші. Ось так, потроху життя і повернулось до села. Батько свій пай у пайгоспі тримав і на тебе у спадок залишив, а я свій віддала фермеру.
– А взимку як? Є чим піч топити?
– Приїздили добрі люди з Луганщини та Донеччини, міняли вугілля на картоплю та капусту. Вони і досі їздять. Так що, синку, грошей не густо, але хто не лінувався, працював – жили добре. Пенсію, хоч і невелику, але платять вчасно. Ті гроші, що перед самим обшуком ти дав батьку, він закопав на леваді, а коли все вщухло, поклав у твою шафу. Ми їх не брали, навіть і не знаємо, скільки там.
– А проблеми чи негаразди якісь є?
Оксана опустила очі додолу.
– Цього теж вистачає. Чув, що Дмитро Іванович казав про саджанці? Оце, як ти поїхав, п’яниці зовсім розпоясались. Нічого не бояться – ні дільничного, ні голови, ні Ливоніхи. Одного посадили, Серпанюка, на два роки за крадіжку пайгоспного бугая, так він із тюрми повернувся і ще більше почав бешкетувати. Спочатку лізли до дачників та крали все, що від колгоспу залишилось, а коли все викрали, зовсім знахабніли… Можуть і в погріб до селян залізти, і…курей вночі забрати... І коли вони всі понапиваються… – Оксана приклала до очей хустинку. – Батько твій пішов якось їх присоромити, так вони і його побили. Михайло мені нічого не казав, але ж я бачила синці і на руках, і на спині… А зараз і зовсім знахабніли, навіть серед дня можуть вкрасти.
Василь уважно слухав та пильно дивився на матір. Те, що побили його батька, було надто серйозно. Він навіть уявити не міг, хто на таке здатен! Але ж це було в минулому, а мати плакала за щось зовсім недавнішнє.
– Мамо, ви щось не договорюєте. Кажіть, що сталося?
Оксана підвела очі на сина й обома руками притулила його до себе, наче знову боялась загубити.
– Васильку, ти тільки нікуди не встрявай! Я десять років тебе чекала. Васильку, не треба, благаю!
Василь рішуче підскочив на ноги. Тепер він був не тим розслабленим хлопцем, який насолоджувався вечірньою прохолодою, а потім тішився, що він батько. Тепер це той самий Василь, що колись був першим парубком на селі та першим розвідником у своєму підрозділі.
– Мамо, кажіть, що сталося, і хто на батька підняв руку?
Так, так, так! Оксана знов дивилась на свого сина, стрімкого, рішучого і невблаганного, яким пам’ятала його всі ці роки, й іншим, мабуть він ніколи не буде. А тому сказавши «А», треба говорити і «Б».
– За батька не знаю, він мовчав, а вчора… Марію Миколаївну, вчительку, пам’ятаєш? Давно на пенсії?
– Авжеж, вона була моєю першою вчителькою.
– Так от, десь тиждень тому погано їй стало. Семен Адамович дав машину, та повезли її в лікарню. Я за хазяйством доглядала, курей годувала, яйця збирала, трохи город полола. Два дні все було нормально, а на третій прийшла – погріб відкритий, картоплі нема і жодної курки. Ще й на городі весь часник переритий, – Оксана знов притулила хустку до очей. – Незабаром Марія Миколаївна повернеться, а хазяйства нема. Як я їй в очі подивлюся…
З темряви до паркану нечутно підійшли дві постаті. Василь не стільки побачив їх, скільки відчув. Він обернувся і, хоч обличчя гостей майже не бачив, але одразу впізнав давнішніх друзів Петра та Івана. Василь зробив жест, який означав: «зустріч на старому місті», бо не хотів, щоб мати їх бачила. Обидві постаті як з’явилися, так і зникли.
Місцем зустрічі для Василевої банди, де вони проводили свої збори та планували різні заходи, була стара криниця. Це єдине, що залишилось від колись пишного та заможного маєтка пана Ляховського. До революції саме на цьому місці вирувало панське життя. Кам’яний дім на два поверхи з колонами, пишний садок, стайня, різні підсобні приміщення.
У двадцяті роки минулого століття все це занепало, а до початку сорокових і зовсім розтягли маєток по камінчику. Дерева в саду за віком вмерли, і ніхто, навіть комуністичне начальство, не наважувався будувати тут свою оселю. Вважалось, що дух панів Ляховських охороняє свою землю. Згодом і взагалі колишню садибу затягло бур’яном, вона перетворилась на пустир посеред села. А от панську криницю вберегли. Бо найкраща вода на селі була у цій криниці. І ті гурмани, що хотіли пити гарну воду, не лінувались і досі ходили сюди. Так тоді і казали: «Ви де воду берете?..». «З ляхової криниці».
Але по воду ходили вдень, вночі, на свої неформальні вечорниці тут збиралась молодь. Левади та придорожні дерева захищали пустир від сторонніх очей, і тому парубки та дівчата почували себе просто і розкуто. Хтось грав у «баби куці» (це такий собі аналог російської гри у піжмурки), хтось, узявши пляшку та гітару, сидів біля вогнища, хтось залицявся до дівчат. Була б молодь, а що їм робити увечері, вони знайдуть.
Так, трохи не забув, на початку вісімдесятих років у колгоспі все ж згадали про колишній маєток, від якого залишився гарний фундамент з бутового каменю. Господарство колгоспу тоді швидко розвивалось, потрібні були нові площі, от і вирішили побудувати на цьому фундаменті колгоспні гаражі.
Але не дарма казали, що пан береже свій маєток! Тільки-но почались лихі дев’яності, колгосп розвалився, і ось ці самі гаражі першими ж розтягли. Залишилась тільки крівля з побитого шиферу та стіни, які вночі не потягнеш. Навіть Ливоніха, коли приватизовувала залишки пайгоспу, від цих гаражів відмовилась.
Тепер на пустирі біля криниці та розбитих гаражів за хазяїна був кіт Рижик. Це кіт померлого два роки тому діда Кірзая. Взимку кіт жив у родичів Кірзая, а влітку панував біля ляхової криниці. Рижик був величезний кіт, який полював не тільки на мишей та пацюків, але й на молоденьких зайців. Численні шрами від бійок з іншими котами та пацюками прикрашали морду Рижика. Навіть собаки, яких вночі відпускали погуляти, обминали пустир, бо зустріч з Рижиком могла закінчитись не тільки подряпиною на пиці, але й вибитим оком. Рижик, наче лев, охороняв свою територію.
До криниці підійшли Іван та Петро. Друзі давно тут не були. Навіть під світлом місяця картина була доволі ганебною. Що бур’ян був по пояс – це таке, а от те, що криницю спаплюжили, розламали та усюди сміття накидали, неприємно вдарило по очах. З того часу, як помер батько Василя, який наглядав за криницею, тут хазяйнували лихі люди, які не боялися ані Бога, ані людей.
– Сала взяв? – спитав Петро.
– Так, ще й огірків та хліба. А де ж нам розкластися? – Іван розгублено подивився навкруги.
– Зараз.
Петро віддав пляшку Івану, а сам пірнув у кущі. Через деякий час він повернувся зі старою дошкою.
– Ще з тих часів лежить. Обгорнемо газетою, буде як стіл.
Петро дістав з кишені стару газету, обгорнув дошку та поклав її на бетонний круг криниці. Іван поставив пляшку та почав розкладати їжу.
– Щось Василь затримується. Може, чекає, поки мати заснуть? – нетерпляче промовив Петро.
– Добре, хоч взагалі з’явився. Я як почув, що Василь приїхав, ледь не втік з роботи. Ще й, як навмисно, кілька разів світло відключали. Ніяк не могли доробити газонівський кузов. Сварку вимикало, – Іван закінчив різати сало і почав нарізати огірки.
– Що, Ливоніха не відпускала?
– Ага, стерво стара, – так не тільки Іван, а й всі позаочі називали Ливоніху, – стала впоперек цеху і каже: «поки не закінчите, ніхто нікуди не піде», і на мене так дивиться, наче знає, що я поспішаю. Ще б трохи, і дулі один одному накрутили.
– Її теж можна зрозуміти, жнива скоро. Готується… – Петро зірвав тонку стеблинку і за звичкою сунув її в рота. – А я з Прилук приїхав, помився, переодягаюсь, а тут теща заскакує в кімнату і прямо з порогу: «Радій, байстрюк, твій ненаглядний Василь приїхав. Як знов будеш вештатись по ночах та міліцію приведеш, то забудь стежку до нашого двору!» От вже дав Бог тещу! Скільки злості!.. Мабуть, як помре, то і трава на могилі не виросте.
Іван присів на краєчок криниці.
– Як думаєш, Василь залишиться чи у Київ поїде?
Це питання, наче гвіздок, сиділо не тільки в голові Івана, але і Петра.
– Хто знає, – відповів Петро, – Василь – птах вільний. Я в Києві більше року працював. Але… мені не сподобалось. Більшість грошей віддаєш за хату та харчі, та й поневірятись по чужих хатах остогиділо... Але як Василь поїде у город, то і я за ним. Нема тут чого ловити.
– А я, мабуть, залишусь, не для мене ця метушня. Люблю, щоб простір був, щоб сонце виходило з поля і в полі сідало.
– Аби ще робота була пристойна. Василь як поїхав, то я забув, як купа грошей виглядає, – Петро виплюнув стару стеблину і нахилився за новою.
– Та-ак, весело тоді погуляли. Добре, хоч від тюрми відкараскались, – згадав Іван.
– А мені все одно. Як Василь щось придумає, я з ним піду, – Петро давно зрозумів, що самі вони без ватажка нічого не варті.
– Тобі добре казати, у тебе тільки жінка, а у мене ще й двоє діточок, – не здавався Іван.
– Що поробиш, орли без грошей не розмножуються, – відповів Петро.
