Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48237
Рецензій: 92939

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Один день Миколи Гуровича

© Эдуард, 05-12-2020

Едуард  Богуш




Один день Миколи Гуровича


    Микола Куліш прокинувся від гучних звуків, що йшли знадвору. Поруч із маленьким віконцем  його ізолятора  проходили бійці караульної варти. В саме цьому місці вони, наче малі діти, гупали ногами набагато сильніше. Їм здавалось що у в’язня  ізолятора порівняно із їхнім безсонним солдатським, життя надто солодке, бо навіть на прогулянку його ніхто не турбує.
    У кожного своя правда. Микола Гурович не ображався на червоноармійців, і їм і йому хоч якась розвага. Іноді, вартові, ідучи на пост, чи повертаючись з нього, забували що вони не самі і про щось голосно теревенили. Військовий статут розмовляти караульним не дозволяє, але хто ж їм завадить. За два роки ізолятора слух в’язня добре нагострився і, таким чином, по уривках фраз він  дізнавався про новини Соловецького табору.
   В обличчя нікого з варти Микола Гурович не бачив, але за ходою та голосом відрізняв майже всіх, бо кожні чотири години вони проходили повз нього. Ці, що ішли зараз завжди ходили парою, мабуть, друзі чи земляки. Микола Гурович звав їх Гоп со Смиком. А були ще Кабан, Гіря, Студент, Шавло, Семиножка та кілька новеньких, яким він не встиг  дати прізвиська.
    Сьогодні головував Гоп. Він мав чималу статуру,  важко ставив ногу та говорив басом. Другим йшов Смик, його хода легша і він трохи підтягував праву ногу. Смик був більш балакучий. Саме Смик три дні тому щось голосно нав’язував Гопу. З тої та інших розмов Куліш дізнався про гостей, що в понеділок прибули до табору. Хто ці гості, не зрозумів, але прибули з Ленінграду і дуже поважні. Тобто, більше за все,  почнуться якісь зміни!
    В голові Миколи Гуровича спалахнула надія і наче мара стала охоплювати усі його думки. Невже скоро воля? Невже край цій безглуздій драмі! Невже до Сталіна дійшло, яку важливу роль в розбудові соціалізму грають справжні літератори, а не графомани та підлабузники.
   Так, дійсно, останні роки на волі Микола Гурович, навмисно писав нищівну критику, і багатьом партійним можновладцям це не подобалось! Але ж він хотів не образити, не дорікнути! У великій справі без помилок не буває, і хтось повинен казати правду! А вони його з партії геть! А потім ще й до табору. Знайшли ворога! Чортівня якась!
   «Ну, нічого, трохи терпіння і все з’ясується. Держава це живий організм, і коли щось не так, життя саме налаштує», -  вже кілька днів, як мантру повторював Микола Гурович.  
    От би до Косматого швидше! Миколі Гуровичу кортіло доказати, як той помилявся. Але до банного дня ще три доби. Та й не факт, що зустрінуться.
    
     Колись, ще за Скоропадського Микола Гурович  півроку просидів у гетьманській буцегарні. Часу багато, режим не такій суворий, як зараз, а тому родичі носили їм і їсти, і книжки читати, і чисту білизну.  Ось тоді і прочитав він роман «Граф Монте Крісто». Тому опинившись в ізоляторі Соловецької тюрми, почував себе не ким іншим, як Едмоном Дантесом. А згідно з законами драматургії, як є Дантес, то  з’явився і абат Фаріа.
     Косматий служив при соловецькій братії, послушником, а нині головний банщик. Більшовики не розстріляли його разом із ченцями, бо був Косматий кращій пічник в усьому краї. Косматий швидко складав піч будь якого розміру та форми, бо відчував вогонь наче рідного брата. Тягали його по різних хатах та казармах, а тому не кожної банної ночі Микола Гурович  та Косматий могли зустрічатись.
    Звичайно, в’язню ізолятора заборонено спілкуватись. Але конвойний, що вночі приводив Миколу Гуровича  до бані, сідав біля теплої печі та миттєво засинав, бо тікати із Соловків надто безглуздо. Ось ці півгодини на тиждень були  для Миколи Гуровича дорожчими за все.  
   Косматий родом з Умані, закінченої освіти не мав, але кілька років слухав лекції у київському університеті.  О!!! Яка ж це насолода розмовляти рідною мовою в російській в’язниці! Микола Гурович настільки відродився в цих бесідах, що навіть склав нову п’єсу під назвою «Шухлядонти».
     Це п’єса про двох тарганів, що жили в столі слідчого НКВС. Колись цей стіл та кабінет належали професору словесності. Та ось царська гімназія стала радянською буцегарнею. Тепер  таргани замість екзаменів учнів дивились на допити в’язнів. А вночі реготали над помилками у протоколах, бо слідчий мав тільки початкову освіту. А щоб протоколи були ще смішнішими та безглуздішими таргани своїми фекаліями як хотіли так і розставляли коми та крапки. Фінал п’єси був однаково трагічний, як для слідчого НКВС, якого за погану роботу вигнали, так і для ліберальної інтелігенції яку уособлювали таргани, бо будинок пішов під санобробку.
    Косматий з цікавістю переймався творчим процесом і обговорював сюжет та персонажів п’єси. Навіть занотував рукопис, але кому передати на волю? Товариші драматурга теж сиділи в тюрмі. Й досі невідомо куди подівся цей рукопис. Можливо конфіскували під час чергового обшуку приміщень вільних найманців, пореготали з телепня слідчого та спалили, а можливо і досі лежить в архівах КДБ.
    Був Косматий ще й за лікаря. Майже рік тому, наприкінці вересня,  на коліні Миколи Гуровича  з’явилась пухлина. Стало важко ходити. Далась взнаки травма з першої світової. Косматий напарив якісь трави, кілька разів наклав компресу, після чого пухлина зникла.  
    А які запеклі дискусії за політику вели вони між собою! Одного разу, навіть полаялись. Косматий назвав компартію колективним антіхрістом, і що тільки повне знищення комуністів виправить ситуацію. Він вважав тих, хто вбиває беззахисних монахів, які ніколи в житті не тримали зброї, дикими звірами. А Микола Гурович наполягав, що сталась помилка, бо на якомусь етапі революції українські комуністи пішли не туди, і ще можна повернутись і все виправити. Абсурд, в який Сталін завів державу, не може бути вічним, і здорові сили обов’язково повстануть. А починати треба з України, як з самої розвинутої республіки Радянського Союзу.
    Косматий категорично не погоджувався. Він доказував, що не має значення якої нації комуніст. Бо свободу комуністи виборюють тільки для себе, щоб очолити імперську кастову систему, де вони - партійна номенклатура на поверхні, військові та хазяйські чини під ними, а народ, як був рабом, так ним і залишиться.
    Микола Гурович був зовсім іншої думки і доказував, що на Україні така схема не спрацює, тому що українцям не потрібен цар, чи генеральний секретар. Їм потрібно: свій шматок землі, своя справа, а у владі вибраний полковник чи гетьман. Українці не хочуть віддавати владу назавжди. Виборний гетьман це гарантія контролю за владою. І хай Росія робить що хоче, а в українців свій шлях.
    Але Косматий, який на власні очі бачив розстріл соловецьких монахів був іншої думки: поки по Україні ходить хоч один комуніст, ніхто не дасть їй іти своїм шляхом.  
     Але в одному питанні вони  зійшлись повністю.
    Річ в тому, що всі, кого разом з Миколою Гуровичем судили по харківській спілці письменників, сиділи в загальному бараку, та мали можливість спілкуватися та ходити на роботу. Тільки його одного закрили в спецізолятор наодинці. Скільки не думав Микола Гурович, чому так сталось, відповіді не знаходив. Йому навіть ватажка антинародної банди на суді не приписали. А коли Микола Гурович виклав свої сумніви Косматому, той, як справжній абат Фарія, зробив остаточний висновок: у драматурга є особистий ворог. Якому мало принижень та ув’язнень, йому потрібні постійні страждання Миколи Гуровича. Іншої теорії, яка б пояснювала становище драматурга не було.
    Хто ж був цей ворог? Друзі-письменники як і він, сиділи у тюрмі. Далекі чи близькі родичі? Так він з ними майже не спілкувався. Але Косматий був впевнений, це той хто багато часу проводив поруч, але дуже непримітний, і він, Микола Гурович, чимось його образив.  

     За розкладом караульної варти Куліш визначав час. Коли повернуться з варти Гоп со Смиком, повинні принести чай та хліб. Чутно, як рипнули вхідні двері ізолятора. Мабуть, це днювальні сьомого бараку. У тому ж приміщенні де його ізолятор, знаходився ще карцер. Три дні тому туди когось посадили. Днювальні повинні забрати обидві параші з карцеру та його.
    Микола Гурович стрибнув з ліжка. У цей час він робив гімнастику і обтертерався холодною водою. Холодна вода - єдине спасіння від застуди. Всі хто лінувався, або не вірив в це, багато на півночі не жили.
   Неочікувано грюкнув засув та відкрилось віконце подачі їжи. Щось зарано для сніданку!
- Куліш, готуйся на вихід!
      Куди це? А-а-а, мабуть до поважних гостей з Ленінграду? Так, от воно, почалось! Поки доводив себе до ладу, грюкнув ще один засув і відкрились двері камери. Охоронець повторив.
- Куліш, на вихід!
      Незнайомі охоронці вели його до головної будівлі табору. Свіжий сніг лагідно хрумкав під ногами. На дворі крім загону червоноармійців нікого не було. «Щось забагато для охорони»,  - подумав Микола Гурович. Пухлина на нозі хоч і пройшла, але негоду чуяла добре, - «Мабуть буревій суне, але зараз це не важливо». Микола Гурович посміхнувся, його чекало нове життя  Справу зараз переглянуть і вирок поміняють! Він знав, він завжди знав, ці підлабузники на чолі з Іваном Куликом нічого справжнього написати не можуть, тому і згадали про Куліша та інших. А може спрацювало письмо з каяттям? Але думати про це не хотілось, надто огидна історія.
   Конвой зупинився перед задніми дверима головної будівлі. Один з охоронців зайшов у приміщення, другий залишився. Чекали не довго.  З’явився той, що пірнув у двері.
- Пішли, - скомандував він.
      Тісний коридор напівпідвального приміщення, підсвічений двома електричними лампами, кінчався червоними дверима. Микола Гурович чув, як знадвору наблизився іншій конвой з іншим в’язнем. Так, він не один! Почалось, ось воно почалось!
      Червоні двері відкрились. Військовий у формі НКВС з двома румбами на комірці показав, що можна заходити. Серце шаленіло від передчуття.
     В просторій кімнаті без вікон стояв довгий стіл, освітлений кількома потужними лампами. За столом сиділи троє військових. Двох Микола Гурович не знав, а третій, що сидів ліворуч - Іван Бортюк, його земляк з Олешків. Вони разом воювали в громадянську, потім, наприкінці двадцятих, зустрілись в театрі «Березіль». Іван працював статистом в театрі, але був незадоволений своїм становищем.  Куліш взяв хлопця у спілку письменників начхозом. Правильно кажуть, жодна добра справа не залишиться без нагороди. Микола Гурович посміхнувся та підморгнув Івану. Сталеве обличчя земляка аж ніяк не помінялось. Офіцер НКВС та конвой стояли позаду.
      Голова засідання глянув на в’язня, знайшов на столі потрібний документ і спитав.
- Кулиш Николай Гурьевич родился 18 декабря 1892 года в селе Чаплинка  Херсонской губернии?
- Да, - відповів Микола Гурович.
     Суддя накинув окуляри та утнувся в документ.
- По постановлению особого суда по Ленинградской области от 9 октября 1937 года часть 83. В виду особой социальной опасности преступления совершенного Кулишом Николаем Гурьевичем изменить ему меру пресечения десять лет исправительных лагерей на высшую степень социальной защиты расстрел.
    Вот тебе бабушка и Юрьев день! Тільки-но Микола Гурович збагнув що сталась, як згадав Косматого. Правий, абсолютно в усьому правий, і навіть Іуда, якого він вирахував, з’явився особисто!
    Головуючий продовжив:
- Этого в камеру. Введите следующего.
     Конвой вивів Куліша в інші двері і, також іншим шляхом, провів до ізолятору.  Удар був настільки нищівним та несподіваним, що жодної думки в голові не було. Навіть свого тіла Микола Гурович не відчував. І тільки посидівши кілька годин наодинці став трохи заспокоюватись.
   Постанова від дев’ятого жовтня?  А сьогодні? Він порахував дні від останньої зустрічі з Косматим. Виходило перше листопада. Тобто, справу розглядали таємно, майже місяць назад, без участі підсудних, не кажучи про адвокатів. Який же це суд? Це не суд, це розправа! Та хіба тільки над ним!? … То що ж виходить? В цій крані взагалі ніякого суду не буде?! Тобто ніякого і ніколи!!!
   Тільки зараз Микола Гурович жахнувся по-справжньому. Все скінчено, маскараду не буде. Кремлівський звір свавілля та безкарності скинув останні моральні обмеження, а  рідна Україна зовсім беззахисна!
    Потім прийшла думка ще страшніша за попередню. Адже він сам цього комуністичного звіра носив під серцем, вигодовував, наче немовля, захищав у громадянську і сам привів до неньки України!
     А це вже справжній злочин, його персональній злочин, а не той що йому приписали!
   «От що, хлопці з НКВС! – подумав Микола Гурович, - це не ви прирекли мене до страти, ні!  Я сам виніс собі вирок, а ваша справа його виконати!»
    Тільки б на останок побачити Косматого, та потиснути йому руку.

     Ні сніданку, ні обіду Микола Гурович Куліш не торкався. Нутрощі наче змерзли і нічого не приймали. Час для нього зупинився.
     Надвечір двері камери знов грюкнули. В’язень стояв до них спиною, але відчув, як до камери зайшла людина.
     Так, він не міг не прийти, бо яка ж це помста, коли ворог не знає, хто йому помстився.
- Хотів сказати, сідай, Іван, але збагнув, що нема куди. – Микола Гурович  повернувся до гостя.
- Нічого, мені принесли.
    Іван присів на стільця, який підсунув йому охоронець.
- О! Ти і мову пам’ятаєш!
- Є в нас кілька хлопців. Один з Житомиру, другий з Одещини, коли вип’ємо, переходимо на українську.
- Ну, як ти живеш? Бачу, по службі все нормально?
- Так, два роки був лейтенантом, а тиждень тому получив звання капітана. Багато роботи, а тому звання ідуть із випередженням
- І коли ж ти пішов працювати до НКВС?
-    Бачу, Микола Гурович, ти зовсім про мене нічого не знаєш?
- Виходить так.
- А хочеш знати?
- Хочу.
- Добре, слухай. Коли почув я в Олешках, як ти та інші земляки наші пішли вгору, подумав, може і мені серед вас місце знайдеться. Не вік же мені на чорній роботі сидіти. Літературного таланту не мав, тому пішов у театр до Курбаса. Але далі робочого сцени та масовки мене не пускали. А ти наче навмисно не помічав мене, коли приходив до театру.  
- Я дійсно був заклопотаний. Це Курбас сказав, що у нього працює мій колишній однополчанин. Ми саме організовували нове літоб’єднання і був потрібний начхоз.  
- Так, начхозом заробляв більше ніж статистом у Курбаса, але одружившись зрозумів, що і цього замало. А ви з Дніпровським та Хвильовим вже сиділи по всіх президіях, получали величезні гонорари за твори та відсотки за кожну виставу. А я, дурень, все чекав і чекав.
- Чого?
- Коли за мене згадаєте! Ми ж наче земляки, з Олешків, воювали разом. Але згодом дотумкав, плювати вам і на мене, і на інших, і на український народ також. Вам головне повага, президія, гонорари! А тут жінка моя розводом загрожує, грошей геть не вистачало. Тому і почав я красти з каси. Та швидко попався. Думав і жінка піде, і з роботи вигонять. Але сталось по-іншому. Справу мою від карного слідчого передали до слідчого НКВС. Став я спочатку заштатним, а потім і штатним  співробітником. Сам я твої роботи не знав, бо книжки читати це не для мене, але слідчий НКВС все розклав по поличках. Він розповів і про що ти писав, і навіщо це ти писав, і як ви народ проти влади налаштовуєте, і які гроші від іноземних розвідок отримуєте.
- То ти став писати доноси?
- Звіти. Співробітники пишуть звіти, а не доноси.
- То хоч не дарма?
- Так, через три місяці попав у штат НКВС і отримав ще одну зарплатню. Ось тоді моє становище значно покращилось. Тільки одного разу оголосили сувору догану.
- За що?
- Не передбачив самогубство Хвильового. Його, щоб не сполохати інших, хотіли  викрасти і до суду таємно тримати в ізоляторі.
- Тобто, одного пересічного Едмона Дантеса влада не дорахувалась.
-     Ви про що?
- Не зважай. Це я про своє, літературне. Тобто своїм становищем в ізоляторі я зобов’язаний тобі?
- Так, це я писав кілька рапортів про вашу особливу небезпеку і настояв на повній вашій ізоляції.
   Куліш вперше за день щиро посміхнувся.
- Я кажу щось смішне? – здивувався Іван.
- Ні, просто збулось одне передбачення.
- Яке?
- Так, одної розумної людини. Тобто, ти настільки зненавидів мене за повагу людей, та мої гонорари, що схотів запроторити на вічні муки?
- Думаю, це достойна кара для зрадника.
- Кого ж я зрадив?
- Мене! Я ж сподівався, як ми разом воювали за спільне щастя, то більш талановиті поведуть за собою інших. А ви, талановиті, гребли тільки під себе, а як живуть земляки вам однаково. Ви зрадили ідею революції. Це не Сталін, це ви, пихаті суки, вбили мою надію на краще життя. Тоді я і вирішив, як вже продаватись, то не демонам, а самому Сатані.
- Коли пішло за Сатану, хочу спитати - ти усвідомлюєш що навкруги коїться?
- Так, і це тільки початок.
- Зрозуміло. Повернемось до твоєї розповіді. Що було з тобою, коли нас всіх посадили?
- Закінчивши завдання в Харкові пішов у школу НКВС, получив звання лейтенанта та залишився на роботі у Ленінграді.
- Боявся вертатись у Харків?
   Іван засмутився.
- Керівництву видніше де я потрібен.
- З цим теж ясно. А як ви комуністи думаєте керувати державою? Висока література вам не потрібна, художники, митці, науковці не хто інші, як пихаті суки. Народні суди, релігія вам теж заважають. Армія та безмежна влада вже є. Що буде далі? Чого ви хочете?
- А далі буде порядок. Кожен знатиме своє місце і буде знати як жити далі. А митці та науковці будуть інші, не такі норовливі та жадібні до грошей як ви. Це ми тільки почали чистити державу від зрадників та індивідуалістів. І перші успіхи не забарились. Нагодували народ, почали багато плавити заліза, робити свої трактори, машини, танки, самольоти, а коли доб’єм усю цю антинародну наволочь, станемо першими у світі.
- От дивись, Іван, сам ти на чорній роботі жити не схотів, пішов хоч і на копійки, але до театру. А народу пропонуєш гинути у бетоні та багнюці?
- У кожного свій розум та своя вдача.
- А ти хоч розумієш, що українці після революції ковтнули свободи і відтепер ніколи російського царя не визнають, навіть якщо він грузин?
- Так, є таке побоювання, а тому видана секретна директива. Скільки треба знищити українців, стільки і знищимо, але до покори доведемо.
- Чому?
- Сталін вважає Україну своєю найбільшою скарбницею. Сибір ще треба розбудовувати, а Україна готовий ласий шматок і він нікому його не подарує, тим більше самим українцям.
- Тобто Росія без України наче кульгава коняка, жити може, а бігати ніколи? … А Сталін хоче бігати навипередки і з Європою і з Америкою?
- Це надто художній вираз, але ти письменник, я тебе розумію.
- Тобто українці гинуть  за те що їхня країна надто приваблива, а вони надто розумні та працелюбні?
- Виходить так.
- Яка чорна діалектика!
- Я зайшов прощатись. Завтра ввечері вас поведуть за межи табору.
- На страту?
- Так.
- Іван, ти хоч розумієш що задарма Сатана нічого не дає. Через якийсь час тебе як і мене виведуть і розстріляють, і можливо без всякого суду.
- Я вірний пес режиму. Такі, як я, завжди потрібні.
- Шекспір казав, що світ – театр, а всі ми тут актори. Сьогодні ти граєш вірного пса, а завтра режисер поставить на роль зайвого свідка, чи цапа відбувала.
     Іван вдруге за вечір помінявся в обличчі. А Микола Гурович ледь стримав посмішку. Цей неук хотів дискутувати із письменником, і отримав по заслузі.
- Розумію тебе, Микола Гурович, брешеш на останок усяку погань, - незадоволено відрізав Іван.
- Перед смертю, Ваню, не брешуть, нема сенсу.
     Іван відкрив двері і підхопивши стільця, на якому сидів, вийшов. Дорогою він дуже корився за візит до Куліша. Замість насолоди приниженням та стражданнями нікчемного гречкосія, що має себе за Шекспіра, дав отримати йому останню моральну перемогу.
        
     P. S.

     Московській владі просто були потрібні місця для нових в’язнів, а тому видатний український драматург Куліш Микола Гурович разом із тисяча сто десятьма в’язнями Соловецького табору був розстріляний третього листопада 1937 року.

    Майор НКВС Іван Бортюк був заарештований в грудні 1939 року і проходив по справі Єжова. За вироком військового трибуналу Іван Бортюк розстріляний в березні 1940 року.    

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.83737111091614 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …