| © Михайло, 30-05-2020
|
Пам’ятаю один давній, але смішний, епізод. Ще в армії це було. Епізод, як приклад двох типів функціонування невеличких колективів.
Я служив тоді у взводі радіорелейного зв’язку. Ну, не служив, а, скоріш, числився, бо всяка різна техніка мені як зараз, так і тоді в голову не лізла.
Тому коли виїжджали на учбові виїзди в поле, особливо взимку, то моїм обов’язком було, перед виїздом піти на склади служби тилу і вкрасти кілька відер вугілля. Було таке, «горішок», пам’ятаєте? Ну, коли горішку не вдасться, тоді «сємєчки». Для пічки-буржуйки також чудовий варіант. Так от, відтарабанити те вугілля в автопарк, де стояла наша станція на ГАЗ-53 і всипати його у бокові ящики, були такі як скрині для сидіння в будці станції.
А потім уже, коли виїжджали, - то топити ту буржуйку.
Ну і як уже в полі, коли треба, як то звалося, «розвертати станцію», - ми всі, зрозуміло, включаючи й водія, Сірьожу Неґруцу, брали участь в загальній дії. Витягували генератор, піднімали антену 16-метрову, підключали, заводили.
Сам безпосередньо зв’язок налаштовували двоє друзяк були, сержанти-земляки з Кишиневу, Паша Рудомьотов і Алік Ґріншпун. Перший був відверто рудий, другий, натурально, - брюнет.
Вони приїхали у нашу частину вдвох, з однієї учебки.
Причому Паша приїхав з фінгалом під оком. Збунтувався він там, вже під саму завісу, з якогось там приводу, а скоріш просто щира руська душа вже рвалася на волю. Але всі сержанти учебки зібралися, запхали його в куток та й надавали, - от щоб знав, що в Радянській Армії немає місця волі.
Да, так розповідь моя про розвертання радіорелейних станцій.
Улаштували нам якось отці-командири змагання екіпажей. Ну, в сенсі, хто вкладеться в норми розвертання станції та виходу на зв’язок. Та і взагалі, хто швидше з цим впорається.
Ну, ми зібралися з хлопцями, «екіпаж машини боєвой», побалакали. Усі вже знали свої обов’язки, тільки домовилися, щоб операції йшли чітко одна за одною, хто кому допомагає, в чому, ну і таке інше.
Ділити нам було нічого, нормальна пацанська, ну, точніше, вже мужська розмова.
А поряд з нами, коли вже виїхали, розвертав свою станцію замкомвзвода, Толік Ілюшко.
Він був великий та поважний. Водій його, Ваня Сула, був маленький та затюканий завкаптеркою. А ще двоє, що в екіпажі, вони може й знали і вміли щось, але виконували все тільки по команді. Якщо вона була.
А зібратися так, та по-дружньому перетерти: ти туди, а ти в цей час – туди, - до цього у Толіка і звички не було. Замкомвзводу ж, не хвіст собачий.
І ось картина. Як то кажуть, «маслом».
Ми з хлопцями вистрибуємо зі станції, кожен пам’ятає, хто кому допомагає, генератор витягнули, Сірьожа його прогріває, ми витягуємо алюмінієві труби антени, Паша кидається в центр з п’ятою для антени, ми йому підносимо деталі, хапаємося за троси розтяжки...
Словом, усе, як домовилися. Усі відчуваємо один одного і дивимося, щоб допомогти, коли раптом треба. Видали вгору антену, все встановили й підключили. Паша з Аліком лізуть у будку налаштовувати зв’язок, а ми з Неґруцою спостерігаємо комедію на сусідньому участку.
Довготелесий Толік стоїть посередині, на місці, де вже повинна стояти антена.
Підлеглі його метушаться навколо нього, генератор забули, Толік волає: «Сула, м... твою... ти куди... а ти, Парфьонов, б... де труби?.. Харченко, куди ж це ти побіг, зараза...»
Ну й усе в такому ж дусі. Словом...
Я чому про це? Бувають в житті ситуації, які потім, як з’ясовується, були знаковими. Ситуація як ієрогліф, який позначає ціле життєве поняття.
От і та смішна ситуація змалювалася в моїй свідомості як знак, ієроліф, значення котрого можна описати так: ніщо так не об’єднує людей, як спільна,- саме спільна, дружна робота на спільну мету.
Можна сказати, що це єдине, що нас, людей, усіх може поєднати.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
