Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2615
Творів: 47686
Рецензій: 92545

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Портал

© Максим Т, 12-05-2020
- Та́ту?..
Передранковий сон м’яко та беззастережно переконав мене, що то частина сновидіння, випадковий збіг кількох обставин, жодна з яких не вартує уваги. Спи, чоловіче, спи, ти ж такий втомлений…

- Та́ту?..
Чекай, це не може бути сновидінням або збігом нічних звуків будинку та вулиці, який вдруге поспіль склався в те саме слово, а те слово промовляє такий знайомий голос…

- Та́ту!
Сон зник остаточно, я рвучко сів на ліжку та подивився на вікно, що вже малювалося тьмяним прямокутником на щільній гардини. Синів голос йшов звідти, з-за вікна, з вулиці.

- Та́ту!!! – тепер жодних сумнівів, це він, і він на вулиці. Я підійшов до вікна, відхилив важку гардину та глянув униз. Там, на тротуарі під вікном, справді стояв Макс. Його, мабуть, били дрижаки, і навіть з висоти п’ятого поверху я бачив, як він труситься. Він стояв, обхопивши широкі плечі дужими руками, на ньому були його заношені «домашні шорти» та помаранчева футболка з вітрильником. Задравши голову, він дивився на наші вікна, а перед його обличчям ритмічно виникала та зникала хмаринка пари – видно, ранок видався холодний. Щойно Макс помітив рух гардини, яку я відхилив, він знову гукнув своє «Та́ту!» та помахав мені рукою, саме так, як він робив щоразу, коли забував або губив ключа та кликав мене відчинити йому двері під’їзду. Я махнув у відповідь, теж так само, як робив це завжди за таких обставин, та підтюпцем кинувся у щось одягтися.

Я не дивувався, як малий опинився на вулиці близько п’ятої години того березневого ранку, та ще й отакий, напіводягнений. Мені зробилося так тривожно, що я не міг дивуватися або розмірковувати, а ще мене били такі ж дрижаки, як і малого на вулиці. Не від холоду, а через ту тривогу: негайно треба вийти на вулицю, якнайшвидше забрати малого додому, повернути його за будь-яку ціну, або станеться щось справді лихе – ось що я відчував, і це мене добряче підганяло. Так-сяк нап’явши джинси та накинувши на плечі пальта, я побіг сходами униз.

Макс вже чекав на мене біля під’їзду, а щойно я відчинив двері, він увійшов. Я натиснув кнопку виклику ліфту, угорі загудів мотор, за сталевими блакитними дверима почувся шерех тросів, потім гримнула кабіна між поверхами. Малий стояв поруч; він увесь трусився, певно, таки добряче змерз, чаю йому зараз, і у ванну гарячу, цікаво, чи давно він мене гукав. Та моя тривога не полишала мене, а через неї я не міг запитати, де він був і взагалі як опинився напіводягнений на вулиці в таку годину, коли мав би міцно спати у власному ліжку, як і годиться школяреві під час канікул. Прибув ліфт, блакитні сталеві двері розсунулися, ми увійшли, я натиснув «5», ліфт рушив, і нарешті я спитав:
- Де був?

А він раптом пригорнувся до мене, міцно обхопивши руками, і відповідь стала мені непотрібна та нецікава. Головне – він тут, я повернув його додому, це – понад усе, надважливо, все решта не має значення. Я потягнув носом повітря над його головою, відчувши запах його волосся. Все добре.
- Тихіше, - пошепки сказав я, обережно відмикаючи двері квартири. – Маму не розбуди, ще рано.

Але дарма. Вона вже не спала, стояла під дверима в коридорі, і вигляд в неї був такий же стривожений, як, мабуть, був у мене, коли п’ять хвилин тому мене розбудив синів голос, що чувся з передсвітанкової морозяної вулиці. Аби заспокоїти дружину, я підштовхнув до неї малого та сказав:
- Він ключа не взяв… - але вона відсахнулася та запитала стривожено:
- Хто це?! – а малий позадкував і сховався за моєю спиною.

Ну що за дурня. Це що, жарт? Він вийшов о п’ятій ранку на вулицю, вона тепер вдає, що не знає власну дитину, зараз прокинеться мала і також щось кумедне викине. Маячня, вони на такі жарти не здатні, спроба невдала, не зарахована. Треба це припинити. І я промовив іронічно:
- Ха-ха-ха, дуже смішно, - і заходився знімати пальто, але дружина заверещала «Хто це?!» - і голос її аж задзвенів під стелею, а під’їздом, мабуть, покотилася луна.

- Здуріла? Побудиш сусідів! Хто-хто, дід Піхто. Що за… - але вона задкувала коридором, з острахом дивлячись на малого, який досі ховався за мною, міцно тримаючи мене обома руками, через що я не міг зняти пальта. А тоді вона кинулася в кімнату малого, зазирнула туди, потім побігла в кімнату малої та почала там волати:
- Вставай, прокидайся, вставай! – а мала щось сонно їй відповідала, а тоді вони раптом обидві з’явилися в коридорі, подивилися мені за спину та в один голос скрикнули:
- Хто це?!

Нині що, перше квітня чи мій день народження? Та ні, ні те, ні те, це просто якийсь ідіотизм.

- Ви що, показилися? Ідіть лягайте спати! - але вони мене не слухали, а задкували в кімнату малої, зайшли туди, зачинили за собою двері та заходилися за дверима бубоніти. Я м’яко звільнився від рук малого та повернувся до нього. Він стояв розгублений та збентежений, і моє роздратування через те подвоїлося. Ну, нехай ті дурепи мене розіграли, за інших обставин я би схвалив такий жарт або й сам вдався до чогось подібного, але ж малого, вони, здається, у свою гру не запросили, а діти ненавидять такі жарти. Колись я доньці дорогою в школу наплів нісенітниць, мовляв, нам тебе в пологовому будинку підмінили, а я тоді підмінив маму, аби ти мала справжню мати, але я не певен, що вгадав, породіль там було кілька, всі з дівчатками, взяв першу-ліпшу, яка мені сподобалася, отже, тепер я не певен, чи та жінка, що вдома, чи вона дійсна твоя мама. Так вона потім ще кілька років обережно розпитувала, як то воно було насправді, та чи ми всі між собою рідні. А вони, блін, дурепи, ненька рідна та рідна сестра, про малого в його власній оселі «хто це?» запитують…

Аж тут двері скреготнули, обидві перелякані дурепи з’явилися в коридорі, де ми с з малим досі стовбичили, і дружина сказала, і голос її переривався, вона хапала повітря горлом, ледве витискаючи з нього слова:
- Макса… в його кімнаті… нема… Але це – і вона вказала на малого – це… не Макс! – і тут вона вголос заридала. Приїхали! Дожартувалася!

Та за годину мені всі думки про будь-які жарти закінчилися. Які в біса жарти? З трьох найрідніших людей двоє раптом відмовилися визнавати третю, мовляв, це невідомо хто, але ж це напевно Макс, мій син та її син, малої брат, дідів-бабів онук, дядьків небіж і те де, і те пе. Це точно Макс, із усіх боків; я навіть потай потягнув носом повітря, коли сидів поруч із ним, і почув запах його поту, знайомий та рідний; він сидів поруч зі мною на кухні, сьорбав чай, то злився, то мало не плакав, і через це дурне непорозуміння нервувався та прів. Це – Макс, жодних сумнівів, а вони вперлися в своє дурнувате «хто це?», і край. Вони навіть до нього не звертаються, не питають, «хто ти?», наче не бачать в ньому істоту. «Істота / не істота, – сплило мені забуте зі шкільних уроків мови, – граматичне поняття «істота / не істота» не збігається з поняттям «живого / неживого» в природі». Клас, красиво, але користі ніякої. Що ж його робити?

Я скоса подивився на малого, а він ніби відчув мій погляд і глянув мені просто в очі. Я дивився в його зіниці, бачив у них все наше життя, всі наші спільні пригоди та негаразди, відвідини всіх навколишніх травмпунктів, полювання на омріяні іграшки, походи на острови, і любов, і сподівання, і сварки, все! – і водночас я чув приглушені ридання дівчат в сусідній кімнаті. Вони зачинилися та навідріз відмовилися: виходити, спокійно обговорювати ситуацію, припиняти, не видрючуватися, визнавати цього Макса тим самим Максом, йти шукати того самого Макса, звертатися до поліції абощо. Вони весь час плакали, а я слухав ті ридання та дивився на Макса. Ніколи ще я не відчував стільки такого різного водночас. Гнів, розпач, роздратування, збентеження, любов, сумнів, впевненість – все це разом переповнювало мене, смикало на різні боки, заважало щось остаточно вирішити, вчинити щось остаточно-вирішальне. Я ладен був повбивати дівок – і водночас мене краяв жаль до них; мені хотілося пригорнути до себе Макса, пригорнути так міцно, аби можна було його підняти, смикнути – та висмикнути з цієї дурні, з якої я й сам не знав, куди та як смикатися, аби розвіяти цю примару. Як оце розрулити?

Раптом приглушені голоси дівчат увірвалися, я почув, як відчинилися двері кімнати, і ось вони обидві з’явилися в кухні. Їхні обличчя позапухали від сліз, очі почервоніли, руки тремтіли, і я знову відчув і превеликий жаль, і любов до них, та водночас – таке роздратування, що мені хотілося кричати, бити посуд, давати їм ляпасів, аби повернути їх до реальності, втовкмачити в їхні тупі макітри бодай крихту здорового глузду…
- Ми не знаємо, хто це… Ми не знаємо, де Макс… - і вони обидві знову заридали, розмазуючи кулачками сльози. Ось і маєш, ось і все. Ну, зараз я вам поясню.

- А хто ви? Га?! Хто ви?! Хто ви такі, тупі ідіотки, що не впізнаєте його! – я тицьнув у бік Макса. – Вам що, зір відібрало чи мізки? Знаєте що? Це вас я не знаю! – тут мені вже так затьмарило, що я кричав щось, не думаючи, гнів і роздратування залили мені голову червоною сліпучою хвилею, вона підхопила мене, я їй цілком віддався, і далі вже вела та вирішувала вона.

- Максе, оця не твоя мати, оця не сестра тобі, вона, бач, тебе не знають! Я – твій батько, ти – мій син, ходімо, мать їх, додому! – і він миттю підхопився, потягнув мене за собою, прямуючи до дверей. Жінки відступили з дороги, дали нам вийти, а тоді гримнули за нами дверима. Ключ двічі провернувся в замку; я ляснув себе по кишенях: ет, немає, то мій ключ лишився в замку. До біса! І я прямував за Максом, а він упевнено повів мене кудись. Мені й питання не було, куди, тому що тій червоній хвилі, що наразі панувала в мої голові, до цього було байдуже, їй головне було піти якнайдалі від оцієї виснажливої маячні. «Хто це?!» - повторив я подумки та аж загарчав. Малий озирнувся на мене, посміхнувся підбадьорливо, і я прискорив ходу.

Ми вийшли з будинку, перетнули двір, опинилися на вулиці, пішли нею ліворуч, нагору, в бік університету та парку. Я був такий розлючений, що просто летів вулицею попри її чималу крутизну. Та до університету та парку ми не потрапили: хоча прямували ми туди, та наблизилися знову до нашого будинку. Так ми знову опинилися в нашому дворі, перетнули його та підійшли до під’їзду (до речі, як ми увійдемо, адже ключів нема). Та ця пригода вже так дістала мене, що цей дивний рух сприймався цілком нормально: краще так рухатися, ніж сидіти у власній квартирі та спостерігати той марудний кошмар, який тільки наснитися може. Наснитися? Я мимоволі вщипнув себе – боляче; а ми вже стояли під фарбованими коричневою фарбою сталевими дверима під’їзду, від яких мали би бути тепер доволі далеко. Ну, мабуть, ми коло зробили, а я й не помітив у своєму гніві та роздратуванні.

Аж тут ота червона гнівна хвиля, яка вигнала мене з квартири та принесла сюди, вичерпалася; геть знесилений, я притулився до сталевого одвірка:
- Максе, ключів же нема, - кволо посміхнувся я до малого, а він із переможною посмішкою видобув звідкись і показав мені ключа. Овва. Він притиснув магніт до замка, той пронив знайомий сигнал, ми відчинили двері та увійшли в під’їзд, наш старий добрий під’їзд або такий самий, тотожний, аналогічний, ідентичний аж до рекламного сміття, накиданого пожильцями або листоношою під синіми поштовими скриньками, та лампочки, яка блимала що три секунди. За звичкою я зазирнув до скриньки з номером нашої квартири – о, а як же, рахунки прийшли. Малий викликав ліфт, а я стояв поруч із ним, гортав папірці рахунків, але не міг розібрати ані слів, ані цифр, все пливло мені перед очима, день нині такий, що... Ліфт прибув, сталеві двері розійшлися, пропустивши нас у сталевий простір, затісний навіть для двох. «1… 2… 3… 4… 5» по черзі змінилися на табло, ліфт зупинився, ми вийшли, здолали сходи та опинилися перед нашими дверима. Малий відімкнув, і ми увійшли.

– Нарешті! – радісно вигукнули дівчата. Вони обидві стояли одразу за дверима, очевидно, чекали на наше повернення. Щойно ми з’явилися на порозі, вони обидві кинулися обіймати Макса, а тоді потягнулися до мене. Невже ця мара минулася? На усміхнених обличчях – сліз і сліду нема, і очі не почервоніли, і губи не позапухали, невже то все було майстерною грою без наслідків? Втома, яку я відчув іще внизу, додала кільканадцять кілограмів мені на плечі, вона просто тягнула мене долі. Треба було сісти, аби не впасти.

– Сонечко… – почав я, а вона зазирнула мені в очі, і в горлі мені пересохло так, наче туди увіпхнули якусь пустелю, може, наші Олешківські піски, а може, й далеку Атакаму. Там, у тих очах, прекрасних і звабливих, там відбивалося світло та потай грали бісики, там було безліч цікавого, але там не було нічого знайомого. Там зовсім не було нас і нашого життя. Прекрасні та звабливі, ті вологі блискучі очі були мені чужі, а через те – геть порожні, наче намальовані на повіках. Ось як, мабуть, моїм дівчаткам бачився нині вранці той їхній «хто це»… Справді, хто це? – а втома додавала і додавала ваги, притискала мене до підлоги, я вже не міг їй опиратися та сів просто на підлогу, а пустеля в моїй горлянці розрослася до розмірів Сахари. Жінка та дівчина стурбовано нахилися до мене, малий побіг у свою кімнату та звідки щось прокричав про планшет і про канікули.

– Пи..ти… – прохрипів я, і мала принесла мені склянку води. Насилу піднявши руку, я прийняв ту високу склянку, оздоблену блакитними квітами та жовтими метеликами, випив воду та знову подивився на жінок. Дві пари очей допитливо та стурбовано вдивлялися в мене – порожні, чужі мені очі. Хто це? Я роззирнувся. Так, це ніби наш коридор, ніби наша квартира, все до дрібниць схоже, подібне, таке саме. Та головне – очі. Хто це? Я відчув пронизливий жаль до своїх дівчат, тому що й сам тепер знав, що означало це запитання про людину, яка з усіх боків-сторін рідна, та водночас – абсолютно незнайома, невідома, геть чужа. Хто це?

Що мені тепер робити? Лишитися тут, де Макса прийняли без питань, де приймають без питань і мене, але я не приймаю двох з трьох «своїх»? Або повернутися туди, де двійко «своїх» не приймають третього? Така арифметика, що хай їй трясця! Я відчув жах, навіть більший за ту пустелю в горлі, яку я щойно залив водою з високої склянки з квітами та метеликами, і жах той був тим сильніший, що я не мав ані волі, ані сили хоч щось вчинити, бодай втекти від нього. Втома притискала мене до підлоги, я не міг ворухнути ані рукою, ані ногою, я не міг звестися; врешті-решт, дівчатам довелося погукати Макса, втрьох вони підняли мене та повели до спальні, наче п’яного, хворого або пораненого; дорогою мене, здається, знудило, а потім я або заснув, або втратив свідомість, або зробив і те, і друге одночасно…

…Першою, як завжди, повернулася притомність: вона, виявляється, здатна пильнувати навіть уві сні; спочатку я збагнув, що сплю, а потім прокинувся. Година була передранкова: по кутках у кімнаті ще лежали сутінки, а квадрат вікна за щільною гардиною вже тьмяно яснів. Ліворуч сонно й легко дихали; звіддаля почувся обурений зойк тепловоза; за вікном цвірінькнула перша пташка; ось-ось почнуть човгати мітли та перегукуватися двірники. У такі години я завжди згадую пригоду, що трапилася зі мною того березневого ранку, та знову й знову міркую, чи правильно я тоді вчинив, і чи були взагалі правильні рішення за тих обставин.

А ще я прислухаюся: в таку передранкову годину я понад усе на світі волію та водночас до смерті боюся знову почути з-за вікна те саме, з чого все те й почалося…

- Та́ту?..

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 14-05-2020

Паралельний син

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 13-05-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Уляна Янко, 12-05-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Інра Урум, 12-05-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.38793802261353 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …