Завжди хотілося описати себе в чотирьох моїх самих відвертих ракурсах, в моїй голові збережені ці уяви, закриті у пам’яті, залиті неначе оловом образи себе надзвичайної, неповторної та загадкової, юної дівчини чи дорослої жінки… Де я? Я досі чекаю на себе саме таку)
Дівчина.
Я любитиму тебе ніжно й безмежно. Я мріятиму про тебе доти, доки ти не з’явишся. Я боятимусь показати тобі, як сильно ти мені сподобаєшся коли таки тебе зустріну. Я обожнюватиму тебе. Тобі, звичайно, нехай лестить моє ставлення. Ти великодушно обиратимеш моє захоплення тобою, хоча явно не здогадуватимешся про глибину мого почуття. Я буду цілими тижнями чекати твоїх дзвінків і повідомлень. Ти будеш зайнята, ти будеш віддана своїй роботі. Я не сміятиму не те, що говорити тобі, але навіть ображатися. Я думаю, що мені це не можна.
Я буду вічною, хто все розуміє по іншому, не матиму права на невдоволення і претензії. Я не зможу дозволити собі вередувати, адже це буде не серйозно. Я думатиму, що повинна розуміти тебе. Адже ти нова красива пасія. Та до того ж і дівчина, яку я любитиму і дуже-дуже боятимусь втратити. Про яку я мріяла, і якою я захоплюватимусь.
Звичайно, ти будеш зовсім не проти опікуватися мною. Ти прихильно вислуховуватимеш мене і дозволятимеш просити про допомогу. А мені просто хотітиметься любові. Так хотітиметься ніжності і захоплення, проявленими тобою. Але я бачитиму тільки інтерес і цікавість. Ну і звичайно, мене прийматимуть, і не відштовхуватимуть, хто ж відмовиться від любові? Але разом з тим ця любов цікавитиме тебе не більше, ніж, наприклад, весна. Ну, весна, прекрасно. Але ж вона настане незалежно від наших зусиль. Так навіщо тоді напружуватися і щось для цього робити... весна все одно прийде. А моя любов буде існувати, поза всяким сумнівом. Просто буде і все. Просто, природно і прекрасно, як свіже повітря, яким ми любимо дихати. Як ніжний аромат, який приємний, але якщо його не буде, то ми теж не помремо, хоча і шкода, звичайно. Бо я гратиму в гру з тобою моя новенька лялечко! Я любитиму тепер себе!
Я, звичайно, цікавитиму тебе. Як екзотичний фрукт, як щось не зрозуміле чи гарний вірш, як незвичайна мелодія. Але ти не особливо замислюватимишся про це. Ти просто братимеш мою увагу, як належне. Ти звикша, що тебе люблять. Ти звикша, що тебе цінують. Ти звикша до своєї вийнятковості. Ти звикша оточувати себе красивими жінками, і навіть кращими з них. Ти звикша мати все найкраще, і тобі здаватиметься природним приймати мою увагу. Але тепер моя любов буде, як ранкова кава. Приємною, легкою, смачною, необтяжливою і можна буде забути до вечора. Або до наступного тижня. А ще краще – назавжди!
ФРЕЙМ ХІІ.
Королева.
Раптово, я сказала собі - вистачить. Прочитала статтю психологів, про те, що потрібно відпускати, все, що ти любиш. Що не потрібно боятися втратити і тільки тоді володіння буде повним. Я подумала, запитала свою душу і зрозуміла, що я не зможу далі так продовжувати. Я уявила все, трохи поплакала і змирилася з втратою тебе.
Так я почала нове життя. У певний момент ти звично написала мені, так від нудьги, я не відповіла. Ти дуже здивувалася. Ти вже звикла до моєї уваги. Тобі стало її не вистачати.
Ти знову написала мені, а потім подзвонила. У твоєму голосі було невдоволення і нетерпіння, але ти не могла сказати це прямо, так як тоді ти зізналася б, що я щось значуще для тебе. А ти не хотіла б зізнаватися в цьому навіть самій собі. Я як завжди відповіла, ти вловила, що звучить у відповіді холодок і знову здивувалася. Це спантеличило тебе. На наступний день ти знову подзвонила. Я була ввічлива, але спокійна. Не отримавши звичайної дози тепла і захоплення, ти відчула себе обдуреною.
Це тебе напружило. І ти задумалася. Ти відчула, що щось не так. Чогось тобі не вистачало.
Несподівано тебе стало це цікавити. Що трапилося, чому раптом така поведінка.
- Я тебе больше не нравлюсь? - ти навіть поставила це пряме запитання. І на свій подив отримала пряму відповідь. Але я не сказала, що люблю тебе. Мені дуже хотілося, але я ж вирішила не утримувати тебе. Тому, я спокійно повідомила тобі, що так, ти дуже хороша і як і раніше мені подобаєшся. Але я все розумію і не утримую тебе. Хоча і рада тобі завжди. Однак, у мене теж є справи, і я не можу чекати, коли ти зволиш приділити мені увагу.
- Якщо захочеш побачити і почути, ти знаєш телефон, - сказала я.
- І навіть можеш запросити мене на чашечку кави де-небудь в затишному місці. Але попередь заздалегідь, я можу бути зайнята, і настрій теж не завжди буває на замовлення! Коротше, з тебе заявка в письмовому вигляді. Я обіцяю розглянути в найкоротші терміни. Однак, результат не гарантую. Ти вже, вибач.
Ти була спантеличена. Твій комп'ютер в голові, що вміє вирішувати і більш складні завдання, раптом несподівано завис. Ти ні чорта не зрозуміла. Начебто я і не відмовляла тобі і як і раніше говорила, що ти мені подобаєшся. Але моя незалежність збила тебе з пантелику, ти була заінтригована. Природно, першою твоєю думкою була думка про іншу дівчину, можливо нове моє захоплююче якесь кохання. Але, уважно придивившись, ти зрозуміла, що це не той варіант.
Тоді що ж? Ти не розуміла, я просто жила своїм життям, я більше не залежала від тебе. Я більше не потребувала ні в наркотику твого схвалення, ні в допінгу твоєї уваги. До того ж, я не аби як повеселішала, більш без вичікування твоєї уваги, і не сумувала, не отримавши від тебе дзвінка або повідомлення. Я стала набагато більше схожа на безтурботне пташеня, ніж раніше, такою я подобалася тобі набагато більше.
Ти задумалася. Ти зрозуміла, що щось треба робити.
І ти пішла на крайні заходи. Ти розлютилася на мене і вирішила мене покарати. Ти сказала, що йдеш, та рада була знайомству і поки, будемо друзями. Ти написала мені це в повідомленні, щоб не дивитися мені в очі, напевно, хто зна. У глибині душі ти чекала істерики, сліз, ну і те, що я буду благати тебе, щоб не йшла... Ти ж знала, як я звикла і потребую тебе...
Мені було дуже важко, сльози образи і засмучення закипіли на очах, але я стримала себе. Не стала грубити і говорити - скатертиною дорога. Не стала благати. Не стала плакати. Трохи віддихавшись і прийшовши в себе, я написала тобі. Сказала:
- Спасибі за все. Мені було добре з тобою. Жодного дня та хвилинки не жалкую про щось. Ти краще, що було в моєму житті, але я не можу тебе тримати, йди, звичайно. Будь щаслива!
Коли ти трохи охолола, ти зрозуміла, що план не спрацював. Ти стала сперечатися зі мною і доводити щось, і я зрозуміла, що ти зовсім не хочеш йти.
- За любовь нужно бороться, - заявила ти, маючи на увазі, що я повинна боротися за тебе...
- А хіба ти мене любиш? - запитала я. Це поставило тебе в тупий куток, але ти з легкісттю сказала:
- Да!
Почуваєшся розгубленою? Моя відповідь одна:
- А я тобі більше не вірю!
ФРЕЙМ ХІІІ.
Коханка.
Я взяла тайм-аут, щоб розібратися в собі. Але через деякий час ти почала нудьгувати. До того ж така ситуація занадто скидалася на поразку, а ти не звикла програвати. Я кинула тобі виклик. А ти не любила легких перемог. Через деякий час ти зв'язалася зі мною і зробила вигляд, що нічого страшного не сталося, так легке непорозуміння. Ти дала зрозуміти, що все як і раніше добре, а ти мені дуже і дуже рада. Ти прислала мені додому квіти, подзвонила і запитала, а що у мене на ці вихідні? І що я взагалі б хотіла?
Я зрозуміла, що настав мій час.
- Давай де-небудь зустрінемося. Мені здається, нам треба поговорити.
Ти погодилася занадто легко, я навіть чула, як ти з полегшенням зітхнула, мені здається, ти очікувала більшого опору. «Даремно радієш, - думала я.- Тепер все буде по-моєму ....»
Я вибрала ресторан і повідомила тобі. Ти не заперечувала, ти знову впевнена, що все у тебе під контролем. Як і всі ж самовпевнені «королеви»...
До цього вечора я готуюся особливо ретельно. Нічого не залишається поза моєю увагою, я продумую кожну деталь свого вигляду, я хочу бути сексуальною і загадковою одночасно. Зворушливо ніжною і неприступно красивою. Я спеціально купую нове вбрання (все як ти обожнюєш) для цього випадку, благо у мене в запасі три дні. Вбрання як зміїна шкіра облягає моє тіло і стікає вниз гладким сексуальним потоком. Я повільно проводжу по тілу руками зверху вниз і задумливо дивлюся в дзеркало. Світле волосся укладене вгору, зелені очі блищать світлом впевненої в собі стерви, не нафарбовані червоною помадою губи додають ще більше брутальності та уні-сексуального характеру... Мені здається, я ніколи не була така красива, як сьогодні... Мені здається сьогодні щось та обов'язково має вирішитися...
Я приїжджаю на таксі, запізнюючись рівно на 10 хвилин, і коли я заходжу в ресторан, ти вже там. Я повільно йду через весь зал до твого столика і бачу, що ти не зводиш з мене захопленого погляду... Потім ми сидимо, чекаємо замовлення і мовчимо... Я повільно, задумливо проводжу пальчиками по келиху з ромом, вгору і вниз, підношу його до губ і дивлюся на тебе... Ти майже не п'єш, задумливо і захоплено дивишся на мене, і мені здається, вирішуєш в розумі якусь складну для тебе задачку...
Нарешті, ти приймаєш рішення, наче прокинувшись від своєї задуми, ти весело говориш:
- А пошли потанцуем...
У залі вже давно танцює кілька пар, музика звучить томлива і ніжна, м'яко і гортанно співає співачка французькою, навіваючи смуток і мрійливість одночасно. Ти ніжно обіймаєш мене в танці; залучаєш ближче до себе. Наші очі зустрічаються і я тону у твоїх... в них світиться ніжність, вони сповнені бажання... Ти нахиляєшся до моїх волосся та шиї і шепочеш:
- Как же ты вкусно пахнешь...
Я мовчу, кокетливо опускаю очі, і я ледь помітно посміхаюся.... Потім я знову піднімаю на тебе очі, наші губи зовсім близько, ти повільно-повільно нахиляєшся, наші губи зливаються... Це так ніжно, по тремтячому і пристрасно, що у мене завмирає серце. Ми зупиняємося, ми більше не танцюємо, ми просто стоїмо, тримаємося за руки і дивимося одна на одну.
Потім ми не змовляючись, повертаємося і виходимо з ресторану. Я на ходу кидаю на стіл гроші. Замовлення ми так і не дочекалися...
На вулиці ми сідаємо в твою машину. Я на передньому сидінні. До самого твого будинку ми мовчимо, потім ти зупиняєшся, повертаєшся, дивишся на мене, мовчиш. Я теж мовчу, слів немає. Я відчуваю, як ми обоє хвилюємося, атмосфера стає все більш напружена, здавалося, навіть повітря починає дзвеніти. Я повільно одним пальчиком ковзаю по твоїй руці, піднімаючись знизу вгору, мої пальці проникають під короткий рукав твоєї сукні, я відчуваю ніжну гарячу шкіру з тильного боку твоєї руки, як же мені хочеться поцілувати її там..., і в цей момент я дивлюся на тебе, і моя ручка завмирає... ніби в очікуванні.
Ми починаємо несамовито цілуватися, твоя рука нетерпляче ковзає по моїх стегнах, забирається під сорочку, потім і в штани, пестить і гладить мене між ніг. Ми не можемо відірватися одна від одної, мені важко думати, але я відчуваю, що ти чогось чекаєш. Я на силу відстороняюся від твоїх нетерплячих, жадібних губ, перекладаю дихання і хрипким від бажання голосом плутано говорю:
- Звичайно, я пам'ятаю… про каву... і про все інше... І зараз невчасно... Але ти повинна вирішити. І тоді я готова запросити тебе на чашечку кави..!
Як не дивно, ти розумієш з півслова, хоча дико збуджена зараз. Ти притягуєш мене до себе і жарко шепочеш мені на вухо:
- Я хочу всегда быть с тобой... А ты?
Я відповідаю тобі поцілунком. Ми квапливо піднімаємося в квартиру, ми майже не розмовляємо, пристрасть спалахує в нас жарким полум'ям, дійти до ліжка здається нам занадто - надто довгим дійством... Ми жарко цілуємося і пестимось прямо в коридорі. Ти притискаєш мене до стіни, моя сорочка вже задерта, тріщать під пальцями шовкові трусики. Але все це я чую і відчуваю, немов крізь пелену. Бажання заповнює мене і рветься на зовню...
Ми все-таки добираємося до ліжка і падаємо на нього... Летить в сторону, який заважає нам одяг... ми відкриті і розкриті, оголені і жагучі... Ти вриваєшся в мене з усією пристрастю довго стримуваного бажання, і я приймаю тебе, м'яко і ніжно обволікаючи і обхоплюючи всім своїм тілом, кожною його клітинкою і частинкою.
Ми так тісно, так близько поруч, але нам хочеться ще, нам здається цього мало, ми просто хочемо проникнути одна в одну, перетекти, злитися, розчиниться в пристрасті і бажанні одна в одній.
Ти пристрасно цілуєш і пестиш мене, мені здається не залишається жодного місця, не обласканого тобою, твоїми руками і губами. Я плавлюся як віск під твоїм гарячими і жадібними ласками. Щемливе відчуття захоплення і ніжності народжується десь глибоко всередині, піднімається з глибини мого приголомшеного жіночого єства, заповнює мене від голови до п'ят, змушуючи стогнати і схлипувати від насолоди, захоплення і ніжності. Світ вибухає феєрверком фарб і відчуттів, всі звуки стають далекими, ми одні в усьому світі... Все крутиться, і мені хочеться плакати від щастя, цілувати тобі руки і клястися в коханні...
Та не роблю різких рухів, мовчу не говорячи нічого, я просто подумки вирішила, що ти годишся мені однозначно тільки у коханки і не більше того!
Ну і нехай! Просто будь собі моєю коханкою…
ФРЕЙМ ХІV.
Господиня.
Ранок. Я прокидаюся і солодко потягуюся. Потім відкриваю очі і мрійливо посміхаюся, згадуючи те, що було вночі. У всьому тілі легкість і приємна знемога. Чую, як ти поруч дихаєш, і твоє розмірене спокійне дихання краще будь-якої музики.
Вчора, коли стихли перші захоплення пристрасті, і ми просто тихо лежали, обнявшись, немов не бажаючи відпустити одна одну, ти піднялася на лікті, допитливо придивилася мені в обличчя і сказала:
- Я хотела бы каждый вечер спешить к тебе. Ты согласна?
Подумавши про це, я щасливо зітхаю... Потім згадую, що я наче вчора обіцяла тобі подібне, посміхаюся, накидаю махровий халат і йду на кухню. На смачний запах свіжої кави ти виповзаєш зі спальні. Прямо після сну, заспана і розслаблена, ти така відкрита і довірлива, м'яка і добренька, підступна зміюка моя. Підходжу до тебе ззаду, обіймаю і цілую тебе в шию. Я вдихаю твій чудовий запах упереміш з ароматом свіжої запашної кави.
- Я люблю тебя... - шепочеш ти мені на вухо.
Ти повертаєшся до мене, обіймаєш мене за шию і трохи обвисаєш в моїх руках, притулившись до мене грудьми. Щасливо посміхаюся і кажу:
- Не забудь мені подзвонити як приїдеш на роботу, лялюсь...
«І з мене троянди (пролетіло мимольотно в голові, але стрималась і не озвучила) діаманти, так вже й бути, потім».
ФРЕЙМ ХV.
Почуття мої гарячі,
Мені про кохання шепчи.
Може бути, закричи,
Головне не мовчи.
Може бути, побурчи,
До почуттів віддай ключі…
Чомусь згадую, як виходжу з дому, і бачу тебе. Ти стоїш і чекаєш мене, дивишся і мовчиш. Я відчуваю, що мені терміново треба присісти, і опускаюся на лавку.
Сиджу і дивлюся на тебе у всі очі, яка вона - знайома і чужа одночасно. Хвилююся, губи відразу пересохли, я тихенько облизую їх, починаю проводити з нею мову.
- Ну привет малышка! – говориш ти своїм низьким голосом, і серце в мене різко прискорює темп. Я пам'ятаю твій голос!
Потім я встаю, підходжу до тебе, близько, близько і дивлюся тобі в обличчя знизу вгору, я ж маленька. Губи у мене самі відкриваються, і я поправляю волосся, щоб вони не заважали дивитися на тебе.
Ти нахиляєшся і обережно цілуєш мене в губи. Ледь торкаючись, немов боїшся порушити цю тендітну ниточку поглядів, що простягнулася між нами...
- Ну что, куда пойдем, Юта Радуга?, - кажеш ти і посміхаєшся глузуючи з мене. Я дивлюся на тебе у всі очі… твоя посмішка... я забула її... Яка вона?
Ми йдемо в якесь дурне кафе, що поруч з моїм будинком. Я прошу тебе взяти мені склянку пива, сама швиденько хуярю в WC, мене трясе, ти стоїш і дивишся на мене, проводжаючи поглядом, помітно як ти роздягаєш мене очима і тебе випрямляє, ну і блядство – я ж навіть не пам’ятаю наш той п’яний секс! І від цього пиво – зовсім щось не п'ється. Потім ти опускаєш руку під стіл, і береш мене за руку, вона лежить на моєму коліні.
Я відчуваю, яка вона тепла і ніжна, твоя рука. І мені стає трохи спокійніше. Вона вся якась велика і сильна, я відчуваю її тепло, хоч і не торкаюся до неї.
Ми виходимо з кафе, і беремо таксі. Ми все ще поруч, але не разом, знайомі, але немов чужі. Я тихенько роздивляюся тебе з-під вій, щоб бодай щось пригадати. Відчуваю, як горять щоки.
В таксі ми сідаємо разом, поруч, на заднє сидіння. Ти зовсім близько. Я відчуваю твоє тепло. Ти простягаєш руку, і притягуєш мене до себе за плечі. І я раптом так гостро відчуваю, як ти мене хочеш! Ссукааа звідки в мені стільки без захищеності і ніжності??? Хоча мені явно подобається таке відчуття! Ловлю себе на думці, що мені добре зараз бути такою без захисною, відчуваю як від цього якогось бена збуджуюсь.
Я повертаю голову, і дивлюся тобі в обличчя. Наші губи зовсім поруч. Один гарячий вдих і видих, і ми зливаємося в жадібному, пристрасному поцілунку. Здається він триває вічно. У мене солодко починає паморочитися, - отвал башки, моя рука сама ковзає по твоїй потилиці, утримуючи неї, не даючи тобі відірватися від моїх губ...
Я відчуваю, як твоя рука лягає мені на груди, ніжно стискає їх, гладить, великий палець ковзає по ліфчику, потім гладить шкіру, вона горить... Я відриваюся від твоїх губ, мені жарко, дихання переривається.
- Хочу тебя, моя маленькая,- хрипло говориш мені на вухо, і серце в мене ніби хоче вискочити з грудей. Я мовчу, не можу тобі нічого відповісти – у мене голосу немає…
Я беру твою руку і кладу... на свої ноги... Я відчуваю крізь тканину, які пальці гарячі... Ти шепочеш мені:
- Они тоже... хотят... тебя…
Голова їде, я вже зовсім погано міркую, внизу живота солодко ниє, і між ніжок волого і гаряче... зовсім.
Твоя рука ковзає по моїй нозі... вище під сорочку, шкіра горить під твоєю рукою, і мене охоплює тремтіння. Ніжки самі стискають мою дівчинку, вона пульсує там внизу, і я мимоволі подаюся назустріч твоїй руці.
Моя ручка тихенько пестить твоє тіло, ти цілуєш мене в шию, біля вуха і я чую, як ти теж важко дихаєш. У дзеркало заднього виду я бачу, як дивиться на нас таксист і які в нього очі, але мені геть по херу.
Твоя рука підіймається зовсім високо мені під сорочку, інша ковзає під резинку трусиків, відсуває її, і проникає всередину. Там волого і гаряче. Я мимоволі міцніше стискаю ніжки. Стискаючи твою руку, не пускаю її далі. Ти ніжно цілуєш мене в губи, шепочеш на вушко:
- Ну пусти, девочка моя... я хочу... тебя...
Я розслабляюся, ніжки трохи розсуваються, твої пальці ковзають всередину, гладять, пестять. Інша твоя рука пестить груди під мокрою пожмаканою та з видертими ґудзиками сорочкою, голова пливе, дихання перехоплює, твої пальці там внизу потрапляють на гостре і солодке місце, хвиля насолоди накочує на мене раптово і сильно. Я різко вдихаю повітря, всхлипую, задихаюся, і світ на якийсь час перестає існувати.
Я чую, як ти шепочеш мені на вухо:
- Тише, моя девочка... тише…, повільно приходжу в себе, повертаюся, відчуваю, як ти мене обіймаєш... Моя рука все ще лежить на твоїй спині. Я відчуваю, яка ти вся напружена, як струна, гаряча та пристрасна.
Я піднімаю голову, дивлюся тобі в обличчя, твої очі затуманені, в них бажання. Я повільно сповзаю з сидіння на коліна, неслухняними руками розстібаю тобі джинси. Твоя загадка рветься на зовню, вона гаряча і мокра.
Я нахиляюся, і припадаю до неї губами, жадібно цілую і пещу її, гладжу руками, знову цілую. Впускаю свій язик в середину, їй вже тісно там. Я обхоплюю її губами і смокчу, рухаю через зімкнуті губи, пещу її мовою.
Вона дуже гаряча, вже тверда, тремтить там в роті, я починаю рухати її трохи швидше, ласкаво обхоплюю її всю губками.
Чую твоє гаряче, часте дихання, ти вся напружуєшся, здригаєшся і знову здригаєшся, і я відчуваю в роті смак твого вулкану... трохи солонуватий... ти стогнеш... ледве чутно... і відкидаєшся на спинку сидіння.
Потім ми приходимо до тями, ти піднімаєш мене до себе на сидіння, цілуєш ніжно в губи і шепочеш:
- Спасибо, малышь! Ты – прекрасна.
Автомобіль гальмує.
- Все, приехали… - говорить таксист з задоволеною пикою (неначе він щойно побував на чиємусь із нас місці) і пильно, як голодний вовк на здобич дивиться в дзеркало заднього виду
І як на прочуд дивно, мені не відчулось нічого зайвого, ну типу не було відчуття використаної сучки, а навпаки сподобалось, це була неймовірна сексуальна подорож вулицями міста, «Секс і місто» - такий собі дубль з їбучого американського серіалу про похоть пАдруг, що прагнуть подібних розваг!)
ЧАСТИНА ІІ.
РОЗДІЛ IV.
ФРЕЙМИ ПІДСВІДОМОСТІ-ІГРИ РОЗУМУ
ФРЕЙМ XVІ.
Пройшла якась кількість часу тому, і я згадала коли дивилася фільм. До речі, раджу задзирити при нагоді і вам, в головній ролі з Леонардо Ді Капріо, ("Початок", а якщо точніше - " Вкорінення") так, так, знаю-знаю але у нього бувають і серйозні ролі, дивились ви фільм цей чи ні - я не знаю. Так ось, до чого я... Сон, наша підсвідомість, яка іноді накриває свідомість? Сон, ти його можеш контролювати, тобто думаючи про щось або про когось, ти програмуєш свій сон на цю людину... Ти контролюєш свій сон, ти знаєш, що ти можеш в будь-який момент, якщо відбувається щось погане прокинутися, тобі не хочеться дивитися продовження, страх? Ні, страху немає - ти контролюєш. І в потрібний момент можеш відкрити очі. Більший професіоналізм, це коли ти контролюєш сон уві сні, а самий мега профі-це сон уві сні всередині сну...
Який, однак, непростий винахід - це підсвідомість. Так і здається, що все під контролем, ти можеш все бачити. Все знати, за всім стежити... а в потрібний момент, опа-ча! А очі-то не відкриваються, ти губишся, панікуєш, думаєш, що тобі зробити, щоб прокинутися, це божевільна сила волі, це колосальний напряг, який не закінчиться, поки не прокинешся. Це шалені відчуття всередині сну, яких ти б з радістю уникнув, але іноді такі незаплановані, такі позапланові. Я б сказала, речі, приводять тебе до того, що ти так довго хотів, але боявся знайти.
Вся ця метушня, вся ця напружена довбана метушня, весь цей нереальний, фантазійний, містичний світ, він був всього лише грою свідомості. Ігри розуму? Можливо, і ігри розуму. ... Але неможливо знайти те, що тобі не потрібно. А можна просто довго, дуже складними і довгими шляхами йти до своєї мети, по шляху зустрічаючи непотрібні «стіни», які ти сам собі і створив, заради захисту, або ж заради війни? З самим собою? А для чого? Підсвідомість бореться з думками? Розумом? Або ж може бути це настільки бажане, що так хочеться втілити в реальність, а стіна-це просто перешкода? І її всього лише треба зламати? Або знайти вхід?
Ігри ... підсвідомість, свідомість, сни, реальність, дійсність ... .Як багато ховає в собі людський ПОЧАТОК. Як багато сюрпризів може видати нам наш мозок ...
Була в цьому фільмі, одна фраза .... Пам'ятаю її і зараз ... «Відгадай загадку. Ось ти чекаєш потяга. Потяга, який відвезе тебе дуже далеко. Ти знаєш, куди тобі хотілося б свалити, але куди відвезе потяг не знаєш. Але це не важливо. Чому не важливо, куди цей потяг тебе відвезе?»
«Тому що ви будете разом.» ...
І це дуже символічно, адже яка різниця куди, яка різниця наскільки далеко може тіліпатись та чи інша колія, якщо ви разом. Якщо ми разом ...
А ще є одна дуже цікава цитата ... . Я думаю, ви зрозумієте, чому і оціните «Реальності для нього тепер буде мало». Це говорила людина, яка булла в підсвідомості іншої людини і допомогла тому опиниться там...
Правда не знаю, чи дивилися ви цей фільм, може і дивилися, але сьогодні вранці крутиться саме він у мене в голові ....
ФРЕЙМ XVІІ.
Інколи присутність людини поруч дарує внутрішнє тепло, якесь відчуття спокою і безтурботності. Це можна порівняти з морем, яке спокійне, а по ньому пливе човен ... з двома людьми. Нею та Ним, Нею та Нею, Ним та Ним, думаю в світі, якому ми живемо – це немає дуже сильного значення, якщо ви не гомофоб звичайно! Вони, човен, просто пливе, не треба нікуди поспішати, гребти. Вони розмовляють, без поспіху і всілякої суєти. Здається, що знайомі давно, їм здається. Вони одне одного в цьому не переконують, показуючи наскільки близько їх світогляд, схожість внутрішнього світу. Внутрішнього, тому що зовнішнього немає. Зараз немає. Це теревені ні про що і про все. Цей добрий, милий погляд в якому хочеться потонути як у морі... Очі настільки бездонні, що в них видно своє відображення, ніби вештаєшся у душі свого компаньйона.
Вони пливли насолоджуючись морським вітром і безтурботністтю, поки раптом різко не почав насуватися шторм ... їхній човен почав гойдатися з боку в бік, вони розгубилися. Що робити, що ж тепер буде? І тільки тоді вони осмілілись і наблизилися одне до одного ... Взяли та сплели свої руки, в той же час стало все зрозуміло, так тепло, так затишно, так файно до нестями на душі та на серцях. Піднявши разом свої очі заглянули в таке любиме блакитне море, поцілувавшись. Губи були гарячі, м'які і ніжні, боязкість подолали. Руки міцно обіймали спини. Він обіймав Її , Вона обіймала Її, Він обіймав Його, та яка в хєра різниця хто кого обіймав там, адже... Вітер стих. Шторму більше не було ... Пара пливла у човні. А в їхніх головах були думки про своє боягузтво і дурості, бо думали вони, що цього більше не буде ... хоч і сподівалися що помиляються. Так хотілося вірити, вірити в даний момент, що вони можуть помилятися ...
ФРЕЙМ XVІІІ.
Часто задумуюсь, і то пиздець як частенько блукають такі думки в кутках моєї головешки, що мозок наш дуже цікаво влаштований, я думаю не тільки у жінок, але і у чоловіків. Коли залишаєшся на одинці, то частіше за все не намагаєшся знайти в собі недоліки, а шукаєш їх в тій людині, яка була поруч. Якась захисно-інстинктивна реакція. І тільки через деякий час, коли емоції і почуття трохи остивають, допетруєш, що багато із зроблених помилок - твої власні, твої ссука особисті ляпи. А коли ти розумієш, що зробила багато дурниць, помилок, починається самовиправдання, тобто надибуються плюси в своїх же помилках, тому як ненавидіти себе просто неможливо ... І кожен раз, повертаючись до цієї теми, здається, що ти мала рацію і прийняла вірне рішення.
Через потім багато часу, може бути, що йде інше сприйняття, інший посил всього цього, може, подорослішала, а може просто змінилася? А може і те і інше разом до купи узяте, але ти не чудиш так, як тоді. Як приплентався той момент, через який усе розвалилося і довелося навчитися дихати заново. Навчитися ходити заново, навчитися працювати знову, заново довелося долати настільки прості речі, в яких ти винуватила когось, але тільки не себе.
Час ... на все потрібен час, тільки його весь час не вистачає, того часу, його так мало, а треба стільки встигнути ... корисного і марного, потрібного і нафіг не нужного. Витратити цей час на близьких тобі людей чи просто прожити життя, щоб не було чого згадати? Не знаю як у вас, а мені б хотілося згадувати і щоб спогадів було багато ... дуже багато.
От ми просто ніколи не замислюємося про те, чому так хочеться, щоб хтось був поруч? Чому в юності і в дитинстві, ми, дівчата, засинаємо з м'якою іграшкою? З коханим ведмежам або песиком, просто міцно-міцно обіймаючи, щоб відчувати, що хтось є поруч, що ти засинаєш не на самоті, що у тебе хтось є. Чому так влаштована людина, що, скільки б вона не стверджувала, що вона одинока і їй ніхто не потрібен, так хочеться засинати у когось на плечі чи на грудях, щоб відчувати подих та енергетику когось, кому ти необхідна або хто тобі так потрібен? Навіщо спростовувати природний стан? Комусь і щось намагатися довести, якщо сама впевнена, що є улюблена іграшка до якої так хочеться притиснутися. Можна бути останнім стервом, останньою скандальною особливою особистісттю, але прийшовши додому, заритися під ковдру, просто так, навіть в одязі, взяти з подушки улюбленого ведмедя, який такий м'який і завжди поруч і просто розплакатися, бо крім нього цього ніхто не побачить.
Навіщо відкидати людину, яка хоче залишитися на ніч, якщо так хочеться разом прокинутися? Подивитися на свою соню-сонливу, побажати доброго ранку, після короткого сну ... Страх, але перед чим? Страх, що буде добре? Або те, що це буде вже не в дивину і швидко набридне щоночі засинати на одному і тому ж плечі чи грудях і прокидатися з однією і тією ж людиною? Як з улюбленою іграшкою, в один прекрасний момент ти розумієш, що пішовши в магазин, можна купити іншу ... А стару? У дальню шафу. А людина? А людське плече? Кохана людина? Ну, твоя? У магазині іншу купиш? Тільки потім буде катастрофічна нестача чогось рідного, хоч поруч буде хтось інший, який тобі потрібен, а нестача рідного дихання, продовження твого, вже не буде. Буде щось нове до чого потрібно звикнути, буде щось таке невловимо чуже, стороннє, хоча цю іграшку або людину ти обрала сама «в магазині», тебе щось привабило в цьому?
Чому так дивно влаштована жіноча психологія, що ми в постійному пошуку? То нової іграшки, то нового чоловіка чи жінки? То нових вражень і емоцій?
Просто рівно плисти за течією, обпливавши перешкоди нам не під силу, тому треба взяти в напарники вмілу людину, яка рулити ситуацією буде по своєму, а ми всього лишень посидимо поруч і покритикуємо, що вона не так робить. А коли допливемо до берега, розійдемося в різні боки, а чому?
Люди різні просто, а коли трапиться та людина, яка буде керувати, так як ти й подумати не встигнеш або не туди подивишся, а хтось уже зробив все, про що мріялось до цього, то вийшовши на берег, візьметеся за руки і почапаєте в одну сторону, дивлячись в одному напрямку. А чи надовго? Вирішувати тільки тобі і нікому більше. Просто треба зрозуміти чи подобається тобі засинати і прокидатися на одному плечі, з однією і тією ж людиною, яка вміє випереджати твої грьобані ссука думки і знає всі твої бажання.
А іграшки? Вони всі давно вже в шафі, зберігаються для майбутніх поколінь.
ФРЕЙМ ХІX.
Зі мною цього не станеться, ніколи не станеться ....
Так думає кожен з нас, у кого є найдорожча людина. Так думає кожен, хто комусь потрібен. Все рівно і стабільно і раптом бац ... людина ставить тебе перед фактом. Так-так, та сама людина, яку ще вчора ти називала улюбленою, до якої відчувала справжнісінькі теплі почуття, раптом сьогодні стала для тебе абсолютно чужою, буквально за кілька слів ... Світ звалився? Ні, світ на місці. А що трапилось? Просто любов пішла. А чи можна повернути ту саму любов, про яку ми говорили кілька років тому? Чи можна повернути ті самі відчуття? Переросли, пережили, замінили побутом ... немає їх. Більше немає почуттів. Є просто людина, з якою приємно бувати разом, без напрягу, без зайвих слів, просто добре, що вона є поруч, що дасть пілюлю, коли болить голова, що залишить у спокої, коли потрібно побути на самоті. Є саме усвідомлення, що ти не одна, а є любляча тебе і душею і тілом людина. Я тебе більше не люблю! Любов пройшла? Земля з-під ніг іде від таких слів, тепер більше не буде тієї людини, з застудою буду справлятися самостійно, і весь час буду слухати тишу, а не тон голосу коханої людини ...
А думки? Скільки думок в голові, скільки спогадів, що зв'язують в вузлики ці дві ниточки ... Асоціація з кошеням, яке бігає за листочком, воно біжить-біжить, намагається наздогнати цей листочок, а вітер все далі відносить його, але кошеня наполегливе і наполегливо намагається зловити листочок, і ось він у нього в руках, той самий за яким воно стільки бігало і намагалося наздогнати ...ура! воно ним володіє, а що з ним тепер робити? Грати? Вже не хочеться, споглядати? Навряд чи, це ж кошеня, а не дорослий кіт, якому все одно на пробігаючу повз нього мишку. Це кошеня, повне енергії і сил. Дивлячись на цей листочок, кошеня аналізує подальші події та кроки,скалічаними лапками. Не встигло передбачити тільки, що воно все ще на вулиці і все ще дме вітер, і сильний порив вітру забирає у нього цей листочок і відносить далеко-далеко в небо. І кошеня повинне прийняти рішення, бігти чи за листком далі, шукати його знову, серед сотні таких же відшукати, той який був у нього в руках або ж розвернутися, а потім змириться з тим, що більше йому не побачити, це всього лише листочок, в його житті таких ще буде мільйон ...
А що в стосунках? Все те ж саме, або відпустити ситуацію і сказати - будь щаслива або ж, впасти в ноги, пустити сльозу, сказавши, немає типу образ, пообіцявши, що змінишся, намагатися зупинити цей фарс, а що чекає попереду? Часто - наше удавання, тому як при будь-якій ситуації до цього будуть повертатися двоє людей, які не розпрощалися. І тому момент в житті кожної пари настає тоді, коли не чекаєш підстави ні з якого боку. Просто іноді побут і рутина настільки приїдаються, що до другої половинки не завжди виходить донести думки свої правильними і потрібними словами, а друга половина сліпа ... не бачить змін і зміненого, не бачить наростаючих проблем, не бачить нічого ... тільки улюблену поруч з собою, тому як в житті їй більше не треба нічого.
Висновок з таких ситуацій можу зробити тільки один. Ми самі будуємо свої відносини і якщо вони дали тріщину, тільки в наших силах їх скріпити міцно-міцно цементом або ж, якщо це насправді потрібно, розібрати по камінцях, за нас цього ніхто не зробить, ну або ж виповзти нарешті з під шкури малого кошеняти і відпустити той вже брудний та потріпаний листочок, хай летить собі на...
ФРЕЙМ ХX.
Чому людина, яка настільки є рідною, з часом виявляється настільки чужою? Чому втрачається ниточка взаєморозуміння? Все просто. Колись віддану довіру навряд чи можливо відновити. ... Рветься там, де вже зовсім тонко, вузол зв’яжемо, підемо далі, але скільки потім від нього не йди, слабо або міцно був зав'язаний цей вузол, все одно він розв'яжеться. Через день, тиждень, або ж роки ... Все одно будемо повертатися до цього вузла з якоїсь причини.
Але людина живе один раз, перший раз ... Так чому всі засуджують її за помилки, чому не дають оступитися самостійно, ось треба вчити, наполягати, що і як в цьому житті вона робить не так.
Та чхати, якщо чесно, на цю чужу думку. Я не можу або не хочу жити інакше. Навіщо мені слухати праведників, якщо я хочу грішити і навіщо слухати грішниць, якщо я не піду по їх стопах, тим паче їхньою дорогою? В кожного вона один хєр своя – особиста. Не вмієте знайти потрібних слів – блять мовчіть тоді ради Бога! Навіщо говорити всяку нісенітницю, щоб сподобатися?
Навіщо викликати прихильність до себе людську, або наприклад завойовувати, якщо вже знаєш, що спілкуватися не будеш? Навіщо говорити те, що комусь необхідно, щоб потім образити того когось, своєю ж відвертістю?
НЕНАВИДЖУ!!! Крикнеш ти голосно у душі! Лицеміри, циніки, жорстокі люди. А потім запитують: "Чому не довіряєш?". Так, ось бо "кидають", кидають, ображають і лицемірять в очі, причому відкрито. Знають куди натиснути, щоб болючіше рвонуло. НЕНАВИДЖУ! Крикнеш знову. Тих, які так щиро брешуть, що ти віриш кожному слову, пропозиції, абзацу, а потім виходить, що тебе ні в гріш не тулять! Тому, що на твоєму лобєшніку написано - «кинь», повірить, і той хто сміливіший підходить. Втішає, переконує в зворотному, а потім ОПА БЛЯААА, ну в тебе ж написано треба «кинути», чому я гірше інших чи що? Подумаєш. І знову їбане в голові слово «Ненавиджу».
Як багато стало таких людей, як багато стало таких чоловіків та жінок, як можна їм ще вірити? Як можна ще відкриватися, ще більше, ще щиріше, щоб в результаті залишитися голою людинкою, роздягненою до кісток? Тому що душу, серце вони з тебе витягнуть, не сумнівайся.
І тут ти розумієш, що є і інша сторона цієї медальки… Ти перевертаєш її і розумієш наступне, що то все просто ігри твого розуму, ніщо так не вбиває морально, як накручування своєї особистої ізвілінки, що живе в твоїй черепушці одна-однісінька, і як той черв’як після дощу, виповзає в самий тошний для тебе момент і по тихеньку кусає здорові, позитивні та світлі думки-вітамінки…
А ти просто знай наступне -
Що поки інші ховають таємниці в кишенях, в гарнесенькі фантики замотують страхи і зубами риють собі могили, я прошу тебе, говори з любимою людиною.
Поки в інших вік "не той момент" і всілякі там "як би...", то все було би інакше, і бездіяльність пояснюється тим, що всі так живуть, краще розкажи любимій людині, що живе в твоїй душі. Розкажи їй про те, що страшно, що болить, що тремтить, що трепетно і що любимо, що пахне дитинством, що юністю, хто татом, хто мамою, а хто запахом коханої тобі людини?
Нехай усі інші працюють над своїми відносинами, встановлюють рамки і йдуть на компроміси, навіть не задумуючись не над тим, як прибрати біль, а над тим, що і чому її викликає.
Нехай всі ті інші склеюють водою тріщини розтрощених ними же стаканів і нехай обманюють себе наче б то вірять, що то супер-клей. Поки ті інші шукають мільйони "ні", лиш би не зізнатися в тому, що далеко свалили від щастя, ти, будь ласка знайди лешень одне "так", зізнайся, що не довіряти вже немає часу, і що в житті немає завтра, в першу чергу зізнайся в цьому собі.
І ті інші будуть грати в ідеальну картинку ідеального життя, яке потім зробить них заручниками своєї ролі, а ти говори з любимою людиною серцем, ти ж знаєш, що шлях до того, що ти хочеш, прокладений через нього.
І нехай вам буде страшно, як зараз, нехай все, що там попереду, незвіданне, в тумані і не визначено, будь ласка просто знай: Поки МИ будемо розмовляти, МИ зможемо БУТИ!
БО НЕ ВСІ ТАКІ ЯК ті інші…
