Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48245
Рецензій: 92943

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авантюрна проза

Подорожник

© Олександр, 23-02-2020
Віктор Петрович першим зайшов до купейного вагону потягу, що повинен його везти в чергове відрядження. Чер-воний килим уздовж вагонного коридору лежав скрученим, немов його тільки но били судоми. І зараз він тільки зава-жав тягти за собою валізу на маленьких коліщатках. Зда-валося, що ці коліщатка ще на виробництві поцупили з ди-тячої іграшки та невдало примайстрували до сірої коробки валізи. Уява Віктора Петровича показала фільм, як у без-крайому задушливому цеху, повному пилу, стоїть ряд ди-тячих самоскидів і ряд майже готових валіз. Між цими ря-дами йде робітник, смалить цигарку. Щоб не заважав дим, робітник примружив ліве око. В правій руці він тримає мо-лоток. Лівою бере пластмасового самоскида і відриває в нього колеса. Повертається до майже готової валізи та прибиває молотком до неї ці колеса. Ряди довгі, і не видно їм краю. Валізи потихеньку припадають сірим пилом і самі з різнокольорових стають сірими.
За роздумами Віктор Петрович не помітив, як прой-шов своє купе. Чому перед очима вже числа 25, 26, 27, 28?
– А де моє купе? – здивовано виривається з його гли-бин, – Де моє 21 місце, невже пройшов?
Віктор Петрович залишає валізу і робить задки декі-лька кроків.
– Ти диви, дійсно, пробіг, – не йме він сам собі віри.
У купе темно. Світло, зазвичай, не працює. Чоловік пхає свою валізу до металевого ящика, що розташований під його місцем. Опускає сидушку. Сідає на неї зверху. Зно-ву встає. Відкриває сидушку. Витягає, з такими зусиллями всунуту валізу. Дістає звідти капці й пластикову пляшку газованої води. Пляшку – на стіл, капці – під ноги. Повто-рює всі маніпуляції у зворотному порядку. Сідає, відсовує шторку вбік і дивиться у вікно. Там він бачить напівосвіт-лений вантажний потяг. Потяг тільки но прибув. Захекався. Його брудні боки важко дихають.
– Маячня, – промовляє Віктор Петрович, і більше не дивиться у вікно, щоб не бачити того, чого не може бути.
Згадує, і змінює туфлі на капці. Туфлі бережно вмо-щуються під полицею. Вільного місця там, хоч конем гуляй. Туфлі звично розминаються – з носка на п’ятку, і так декі-лька раз. Знаходять собі більш зручне місце і засинають.
У свою чергу, Віктор Петрович в розтоптаних капцях ворушить пальцями ніг і блаженство розливається по всьому тілу. Все, можна до ранку розслабитися.
У вагоні досі панує тиша. На пероні, біля входу до ва-гона, з чогось сміються провідники. Віктор Петрович б’є себе долонею по лобі. А заправити постіль? Встає, бере пакет з білизною, розриває його. Звідти до його носа ле-тить неприємний запах старої вологи. Віктор Петрович розкручує на своєму спальному місці равлика матраца із загубленою всередині грудкуватою пародією на подушку. Він досі пам’ятає армію, тому старанно розправляє та на-тягує простирадло.
– Як взльотка, – ласкаво проводить він долоню прос-тирадлом і кладе зверху заправлену в біле подушку.
Сідає зверху і на мить затамовує подих. Його серце зупиняється. Чутно, як підіймаються та лопаються в пляш-ці бульбашки газу, як нелегко дихає за вікном вантажний потяг. Наче більше нічого немає навкруги. Віктор Петрович знає, що це не так і тому важко зітхає. Він згадав те, з яким скандалом поїхав у це відрядження. Начальник відділу ви-явився просто закамуфльованим мудаком. Віктор Петро-вич хоче забути все, що відбулося. Заплющує очі.
У темноті йому ввижається темний коридор його ста-рої квартири. Темний він через те, що маленький Вітя не може дотягнутися до вимикача. Його маленький стільчик, що стояв під вимикачем, хтось забрав. Тому в коридорі й темно. Його очі повні сліз. Підходить мама, вмикає світло і питає:
– Щось трапилося, синку?
Тут сльози й починають текти з очей. Бо стає дуже шкода себе.
– О-о-ось, – схлипує маленький Вітя, показує на зче-сане до крові коліно і починає голосно ревіти.
Мама схиляється до рани, дмухає на неї й каже:
– Ти ж чоловік, синку. Чоловіки від такого не ридають. Піди зірви лист подорожника, поплюй на нього і приклади до рани. Все пройде, ти навіть не помітиш.
Мама ласкавою рукою витирає зі щічок хлопчика річ-ки сліз. На ґвалт підходить тато. Посміхається і каже:
– Ой-ой, ти дивися, кишки лізуть!
Вітя нахиляється, щоб подивитися на кишки, що лі-зуть з рани. Але там нічого немає, ніяких кишок. Вітя не знає, що робити, чи то далі плакати, чи ображатися на тат-ка, чи сміятися з того, що такий дорослий, а не знає, що кишки у животі, а не в коліні. Він розвертається і біжить на двір. Ось і подорожник. Він зриває жилавий гладенький прохолодний лист, плює на нього і прикладає до рани. Біль одразу вщухає.
«Клац-клац» – клацає тумблер вимикача.
– Завжди забуваю, що світла немає, – долітає до вух Віктора Петровича чийсь голос.
Він розплющує очі й бачить перед собою незнайомця.
– Доброго вечора. Пробачте, що потурбував. Я буду вашим сусідом. Ви до кінцевої? – питає незнайомець.
Віктор Петрович ствердно киває головою – відповідає разом на все. Киває і знову заплющує очі.
«Господи, чому скінчилося дитинство? Вже у в мене немає збитих колінок та подряпин. З часом рани стали більш значними, вони ранять душу. Де знайти той подоро-жник, щоб прикласти до душі?»
З боку незнайомця почулося шарудіння. Спочатку Ві-ктор Петрович не звернув на це уваги, потім відчув леге-ньке роздратування тим, що звук не припиняється. Шурхіт все не припинявся, і роздратування змінилося якоюсь роз-дратованою зацікавленістю. Ще й в купе почав розносити-ся смачний запах. Віктор Петрович трішечки розплющив одне око, щоб сусід не подумав, що за ним стежать. Але від побаченого друге око розплющилося саме. Чоловік на-впроти виставив на маленький купейний стіл: дволітрову пляшку мінеральної води, півлітровий слоїк з томатним соком, салат з квашеної капусти, з грибочками в судочку, огірки мариновані, акуратно нарізане сало, смажена куро-чка з апетитною і, мабуть, хрумкою скоринкою, оселедчик притрушений цибулькою, чищені варені яйця, домашнє печиво, шмат пирога «Наполеон» і ще щось таке, назви чо-го Віктор Петрович не знав. Розстелений матрац, яким су-сід накрив свою полицю, був завалений горою зім’ятих га-зет.
– І це все? – несподівано саме вирвалося з рота Вікто-ра Петровича.
Він спробував долонею затулити собі рота, але пи-тання вже долетіло до сусіда. Той ніяково знизав плечима і відповів:
– Ні, не все. Я ще купив ось це, – і витяг зі своєї без-межної сумки пляшку горілки, – Я думав, що буде дореч-но... Але я ховаю, я бачу, що Ви проти.
Віктор Петрович нічого навіть не зміг промовити у ві-дповідь. Він повернувся до вікна і відсунув шторку. Ванта-жний потяг уже стояв спокійно. Біля нього копирсалися якісь гноми в брудних червоних комбінезонах.
– Це я не сам, – почув Віктор Петрович від тимчасово-го сусіда, – Це, моя мама. Все, окрім горілки, це – мама.
Віктор Петрович повернув голову до сусіда і відчув, як його брови самі, немов гусінь, поповзли на лоба. Сусід по-мітив цей рух навіть в купейній напівтемряві, тому почав пояснювати чи то виправдовуватися:
– Розумієте, так склалося, що я живу зі своєю мамою. Дійсно, це дивно, для чоловіка мого віку, але... Ось мене вперше відправили у відрядження, і мама мені наготувала всіляких смаколиків у дорогу. Це щоб я не зголоднів, часом.
Віктор Петрович оглянув стіл і мимоволі реготнув. Тихесенько, але реготнув. Пасажир навпроти опустив голо-ву.
– Пробачте, я не хотів, – почав виправдовуватися Вік-тор Петрович, – Але Ви не тільки не відчуватимете себе голодним, але навіть можете трохи набрати у вазі.
– Я це чудово розумію, але не хочу ображати своєї ма-ми. Вона така вразлива.
– Мені легше – я живу з дружиною, – відповів Віктор Петрович, – І вона зовсім не вразлива і ніяк не споряджує мене в регулярні відрядження. Пробачте, я забув, як Ваше ім’я? Я – Віктор.
– Дуже приємно, мене звуть Павлом. Можна просто Паша. Не питайте в мене, Вікторе, чому я живу досі з ма-мою. Я сам не знаю. Мабуть, так трапилося, через те, що я ніколи не хотів її ображати. Я все робив так, як хотіла моя мама. Мама ж ніколи своєму синові лихого не побажає?
– Ніколи, – заперечливо похитав головою Віктор Пет-рович, – Але я...
– Я теж так вважаю. Тому й роблю все те, чого бажає мені мама. Тільки ось останнім часом я почав помічати, що мені бракує жінки. Тобто – коханої дружини, діточок не вистачає... – Павло замовк, повернув голову вбік і став ди-витися у вікно. За вікном у повній тиші гноми фарбували вагони у жовтий колір.
– Гхм, – відкашлявся Віктор Петрович, – Перепрошую, а скільки Вам років?
– Га? Що? – стрепенувся Павло, – Мені? Тридцять ві-сім. Майже тридцять дев’ять. Буде. Скоро.
– У Вас ще все попереду. Життя тільки но починаєть-ся.
– Яке там попереду. В дитинстві мама мене замоту-вала шаликом до самих очіей. І Ви вважаєте, що зараз щось змінилося? Де там! Я повинен утікати з дому, немов якийсь розбійник. Я намагаюся ніколи не прощатися, щоб не бути об’єктом надмірної любові. Шалик, краватка, носовичок, там зім’ялося трошки, зуби почистив... Кожного ранку. Я розумію, що мама не хоче мені поганого, але...
– Буває, – не знаючи, що відповісти, бовкнув Віктор Петрович.
– Я хочу, щоб мені ніхто не заважав. Але мама мені й не заважає. Чи заважає? Часом хочеться на безлюдний ост-рів.
– Знаєте, в мене теж виникають такі бажання. Хоча із зовсім інших причин.
Павло, з якоюсь огидою, оглянув заставленого їжею стола.
– А може викинути це все псам? – стрепенувся Павло.
– Навіщо? Мама ж намагалася зробити, як краще. Це все можна з’їсти... Ну, хоча би спробувати з’їсти.
– Ви мені допоможете? – з надією в голосі поцікавився Павло.
– Спробую, але не обіцяю, що наша авантюра закін-читься успіхом, – посміхнувся Віктор Петрович.
Потяг все ще не рушив, але різкий вигук провідника: «Проводжальникам покинути вагон» підказав, що скоро ця подія таки станеться. Напруження в напівтемному купе зійшло нанівець. Павло витяг пляшку горілки.
– Я, взагалі, майже не вживаю, але за знайомство...
– Та хай хоч потяг поїде, – чи то докірливо, чи то пов-чально відповів на це Віктор Петрович.
– Це такі традиції? Пробачте, я вперше у відрядження їду.
– Ну, це не традиції, – почав говорити Віктор Петро-вич, запнувся паузою і завершив, – Хоча, Ви говорите прав-ду, це такі залізничні традиції – починати після того, як по-тяг рушив. У Вас є з чого пити?
– А? Звичайно. Мама поклала стаканчики для соку, щоб я міг пригостити подорожніх.
– Яка розумна Ваша мама. Щоб ми без неї робили?
– Так, мама поганого не зробить. Але якщо вона діз-нається про те, що я пив горілку...
– Обіцяю, я нічого не розповім, – посміхнувся Віктор Петрович, – Як Ви казали «пригостити подорожніх»?
– Мабуть, я не пам’ятаю.
– Так, Ви сказали саме так – подорожніх.
Віктор Петрович замовк. Він зрозумів, що його про-блеми – ніщо. Є люди, біля яких забуваєш про свої негара-зди. Подорожник для душевних ран. Та ще й співзвучні слова «подорожник» та «подорожній» – це, точно, недаре-мно. Мій випадковий сусід по купе і став моїм подорожни-ком.
– Дозвольте, Павле, я наллю – в мене досвіду більше...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Марія, 23-02-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.74144887924194 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …