Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47074
Рецензій: 91469

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Альтернативна історія

Репринти незакінчених чернеток 4

© Меньшов Олександр, 05-11-2019
З повідомлення Відділу IVA начальника Поліції безпеки та СД № 25

м. Берлін
17 липня 1941 р

Начальник Поліції безпеки та СД
IV А1 - В.№ 1 В / 41 g. Rs.

Таємно, справа державного значення!

Повідомлення про становище в СРСР № 25

...II) Повідомлення оперативних груп
…в) Настрої серед українського і польського населення
Настрої українського населення в цілому можна охарактеризувати як хороші. Однак в останні дні стає все більш помітною радикальна пропаганда групи Коновальця. Місцеве населення не засуджує їхніх дій. Пропаганда незалежності з боку цієї організації не безрезультатна. Прагнення до відокремлення стає помітним у всіх колах, але перш за все серед українського міського населення...
г) Пропаганда групи Коновальця ОУН
Вся пропагандистська діяльність групи Коновальця здійснюється за чітким і добре продуманим планом. Після проголошення «Українського Земельного уряду» в Лемберзі та інших містах колишніх польських воєводств Лемберг, Тернопіль та Луцьк були проведені відповідні демонстрації за незалежність. Група Коновальця сформувала так звані пропагандистські війська, які безпосередньо після окупації німецькими військами влаштовували в кожному з великих завойованих населених пунктів так звані демонстрації за незалежність і утворювали місцеві органи самоврядування. Крім того, поширювалися плакати, листівки й навіть нелегальні газети, в яких публікувалися відозви (проголошення української Земельного уряду), передані лембергським радіо, і велася пропаганда виключно за ОУН. Тепер попереджено випуск різних газет ОУН, які виходили без дозволу. Групу Коновальця позбавили можливості використовувати близько 20 друкарень, які група експропріювала в своїх інтересах у перші ж дні після взяття міста Лемберга…


З донесення Відділу А1 Реферату IV начальника Поліції безпеки та СД №44

м. Берлін
6 серпня 1941 р

Командувач Поліцією безпеки та СД
IVA1 -В.№ 1 B / 41g Rs

Таємно, справа державного значення!

Повідомлення про стан справ у СРСР № 44

…II) Повідомлення від оперативних груп і команд.
Командувач Поліцією безпеки та СД в Кракові доповідає:
Вступ на посаду Генерал-губернатора 1 серпня 1941 р Лемберзі.
Прокламація, а також звернення Генерал-губернатора до українців були складені надзвичайно вміло. Українці як народність взагалі не були згадані, а населенню був обіцяний економічний підйом за умови лояльності. Українська інтелігенція, а особливо та частина, що відносить себе до групи Коновальця, була вкрай незадоволена… так само, як і після оприлюднення указу фюрера від 19 липня 1941 р про те, що Галичина з 1 серпня 1941 року має бути приєднана до Генерального губернаторства, яке складається з чотирьох частин – округ Варшава, округ Люблін, округ Радом та округ Краків – в якості особливої адміністративно-територіальної одиниці під назвою «Округ Галичина»… Група Коновальця, а особливо його радикальне крило під проводом Бандери, розпускає чутки, які задають сильного впливу на  громадську думку. Вони заявляють, що указ фюрера має метою агресію проти  українського народу… Крім того, має місце підбурювання до відновлення  підпільної діяльності проти Німецького Рейху…
Уряд Стецька поки не забутий. Все ще проходять розрізнені демонстрації на підтримку незалежності. Підбурювання не здавати зброю, пов'язане з присягою уряду Стецька. Самовладні виступи призначених групою Коновальця бургомістрів і комендантів міліції, конфіскації, виготовлення посвідчень і т.д. …


З донесення Відділу А1 Реферату IV начальника Поліції безпеки та СД №50

м. Берлін
12 серпня 1941 р

Начальник Поліції безпеки та СД
IV А 1 - В. № 1 В / 4 lg Rs.

Таємно, справа державного значення!

Повідомлення про стан справ у СРСР № 50

...II. Повідомлення оперативних груп і команд
...Українці:
На Волині група Коновальця особливо активна. Військовослужбовці Вермахту – члени групи Коновальця – використовують своє становище для національних і партійних цілей, а саме – для призначення членів цієї групи бургомістрами. Відзначається сильний вплив на всю українську міліцію. Ті ж явища і в Брест-Литовську, де українці, незважаючи на невелику чисельність, вкрай активні. Всі чекають на створення незалежної держави. В окрузі Галичина йдуть приготування до створення українського Комітету допомоги за зразками Комітетів допомоги в Генерал-губернаторстві. Група Коновальця рішуча в займаній нею позиції…


З донесення Відділу А1 Реферату IV начальника Поліції безпеки та СД №52

м. Берлін
14 серпня 1941 р

Начальник поліції безпеки та СД
IV А 1 - В. № 1 B / 41g Rs.

Таємно, справа державного значення!

Повідомлення про стан справ у СРСР № 52

I) Політичний огляд
а) В Рейху: Повідомлень немає...
II) Повідомлення оперативних груп і підрозділів
BdS. Краків доповідає:
Донесення про обстановку (округ Галичина)
Спостерігається повна, проте тимчасова дезорганізація, так як військова адміністрація розпущена… Велика частина призначених українцями бургомістрів повинна бути знята з посад через невідповідність… Український бургомістр в Лемберзі замінений на німецького. Формується українська поліція чисельністю 3 тис. осіб, яких оберуть з 34 тис. чоловік колишньої міліції. Основна умова прийому – служба (раніше) в австрійській армії. Керівництво: верхівка – німці... В якості офіцерів і унтер-офіцерів розглядаються колишні військовослужбовці австрійської армії...
До пункту 2): Чого хочуть українці в національно-політичному відношенні
Селянина особливо не турбує політика, він виходить з того, що його приналежність до українського народу в майбутньому візьмуть до відома позитивно. Проте необхідно відмітити, що серед українського населення спостерігається великий інтерес до створення українського шкільництва. Православна церква хоче бачити українських священиків. У середовищі інтелігенції можна говорити про наступну політичну тенденцію.
Під впливом агітації групи Коновальця  пропагується  утворення незалежної Української держави, до того ж ворожої по відношенню до Німеччини. Тон заяв стає все більш відчутним…  Розповсюджуються листівки, в тому числі із закликом до формування революційної української армії. Нове гасло – селяни повинні розділити колективне господарство… Східноукраїнська інтелігенція  здебільшого підтримує ідею створення української держави, яка не буде залежати ні від Москви, ні від Берліна. Але вони вважають, що на даний час було б неправильно переслідувати виключно тільки цю мету; перш за все потрібно було спочатку «санувати» життя, прояснити господарські відносини та повністю позбутися від більшовизму…  
Мова про території навколо Одеси, Тирасполя, Балти, Херсона, Миколаєва, Первомайська, Кірова і Кривого Рогу, про які в народно та господарсько-політичному сенсах можна сказати наступне: за винятком тонкої смуги північніше Тирасполя уздовж Дністра, яка населена румунами і молдаванами, і німецьких поселень, ця територія чисто українська… Майже вся вона є чорноземною… і є одним з центрів вирощування пшениці. Також важливим є обробіток кукурудзи. Порівняно велике поголів'я коней і молочних корів показує, що область між закрутами Дністра і Дніпра це найкращі сільськогосподарські землі всієї України. Порівняти їх можна тільки з поки ще недостатньо розвиненою Кубанню. З точки зору індустрії, навколо Кривого Рогу залізорудні родовища, відкладення бурого вугілля під Кіровим, поклади графіту в середній течії Бугу, а на Керченському півострові слід зазначити залізорудні та нафтові родовища. Крім того, слід звернути особливу увагу на те, що велика частина промисловості зосереджена між Дніпропетровськом  і Нікополем на захід від Дністра…
У військових колах  область між Дністром і Дніпром розглядається як важлива з військової точки зору мета німецької політики…


З донесення начальника Поліції безпеки та СД

м. Берлін
18 серпня 1941 р

Начальник Поліції безпеки та СД
IV А1 - В.№ 1 В / 41 g.Rs.

Таємно, справа державного значення!

Повідомлення про стан справ у СРСР № 56

...II. Повідомлення оперативних груп і команд
…Поліція по охороні порядку і Вермахт у багатьох місцях занадто слабкі… У Лемберзі ОУН продає марки Фонду боротьби за звільнення і поширює листівки, в яких вимагає повернення з-під арешту Бандери та інших очільників ОУН. З Лемберга розходяться плакати, зміст яких у тому, що під керівництвом ОУН виникне «Вільна і незалежна Україна» під гаслом «Україна українцям». Часто приписи Вермахту не виконуються... У Луцьку полковник у відставці Дяченко пробував централізовано керувати міліцією. Прихильники Коновальця перешкодили здійсненню його намірів...


Берндт ЛАНГЕ
08.10.1941
02:33


Снилася мені якась нісенітниця. Суцільний набір безглуздих, незв'язних картинок. Я навіть не відразу зрозумів, де перебуваю... Поліз за годинником, глянув на циферблат... Пів на другу, глибока ніч...
Мозок тут же ввімкнувся. Знаєте, як буває – натискаєш на тумблер і в кімнаті з'являється світло. Так і з мозком... із свідомістю... Клац – і все ввімкнулося, запрацювало.
Чому я прокинувся? Що напружило? А може і злякало, га? – питаю себе, навіть озираюсь навколо. Все наче спокійно, нічого підозрілого… Лише за вікном чутно, як десь брешуть собаки.
Отже, я в кімнаті гуртожитку… в Херсоні… на старому ліжку… До речі, – шепоче мені маленькій чортик – невгамовна частинка мого складного «я», – тобі б треба все ж підшукати окреме житло. Може, дійсно зняти кімнатку? Таузіг же пропонував посприяти… Чому тим не скористатися? Мабуть завтра… вірніше вже сьогодні варто поговорити  про те… Та і про справу також! – від останньої фрази я остаточно прокинувся.
Розмова… її не уникнути… Минула доба, як Таузіг озвучив пропозицію, то ж треба вирішуватись… треба сказати або «так», або «ні», – я почав закутуватись у ковдру, бо в кімнаті було дещо прохолодно. Знов спробував заплющити очі та нирнути у сон. Та де там! Він вже розтанув, наче туман.
Так чому ж я прокинувся? Звідки оте дивне нервування? – починаю аналізувати, та нічого не можу знайти. Тому просто все скидаю на сон...
Хоча, до чого тут сон? Якась нісенітниця, а не сон. Це все нерви. Напруга. Так, дійсно – знаходишся в постійній напрузі. Корчиш з себе іншу особу... от після цього і сниться усякий непотріб...
Так що, в усьому винна робота? – знову буркоче чортик, моя невгамовна частинка.
Треба відмітити, що робота дійсно поглинула мене доволі швидко. Я, чесно кажучи, взагалі-то людина гнучка… Відносно, ясна річ, але гнучка. Можу пристосовуватися майже до будь-яких нюансів. За певний час перебування у місті мені вдалось налаштуватися на місцевий, так би мовити, колорит, та більш-менш прояснити хід справ.
Я не робив те відкрито. Зайва цікавість іноді призводить до неприємностей. Тим паче на нашій службі. Проте без неї також не можна… без цікавості… Тому для розуміння того, що відбувається навколо, доводилось застосовувати доволі витончені способи. Наприклад, вмикати вміння слухати…
От не варто вважати це якоюсь пафосною заявою. Люди зазвичай самолюбиві, навіть ті, хто поводиться, наче самаритянин з відомої притчі. Всі бажають слави в тій чи іншій мірі. Всі! А як її отримати, як її досягти, коли навколо є ціла низка усіляких утримувачів: положення у суспільстві… або на роботі… або склад характеру, який не дозволяє випинати власне «я», або… Та все перелічувати – так застрягнеш до вечора.
Як там у Гете? – я напружив пам'ять, намагаючись пригадати рядки із «Страждань молодого Вертера». – Здається… здається… так: «Поганий настрій походить від внутрішньої досади на власну недосконалість… від…. від  невдоволення самим собою, неминуче пов'язаного із заздрістю… яку, в свою чергу, розпалює безглузде марнославство... Бачити щасливих людей… зобов'язаних своїм щастям не нам, – ось що нестерпно».
Шайзе! Щось я рушив у своїх роздумах не до того лісу… Зовсім не до того.
Часом навколишній світ здається мені якимось пласким… мертвим… Принаймні сприймається дещо притуплено, буцімто я дивлюсь на нього крізь брудне скло… наче на якийсь німий фільм… І кадри – впорядкований ланцюг подій від минулого до майбутнього – мигочуть перед очима, створюючи картину, яка схожа на правду… Саме схожа! Я не обмовився.
Взагалі думаю, що оця прямолінійність часу придумана людиною, аби було зручніше орієнтуватися у світі. Ми взагалі самі по собі істоти прямолінійні. Звикли мислити тільки в одній площині… тільки в одному вимірі…
Хоча ось з іншого боку треба чесно зізнатися, що час зовсім не схожий на простір, до якого ми намагаємось його прив’язати. На відмінну від географічно розташованих місць – материків, океанів… островів та континентів… ми не можемо відвідати ані минулого, ані майбутнього, навіть якщо докладемо до того всіх зусиль. Минуле і майбутнє будуть для нас недосяжними.
Майбутнє… та минуле… Уявлення… та спогади… А чи можна поставити між цими визначенями знак рівності? – запитав я себе,  і знову спіймав на тому, що інша моя частинка злиться через те, що свідомість вкотре укутується «цими дурнуватими роздумами». – Припини! Чуєш? Припини! – шипіла вона. А мізки все одно варили своє. – Спогади… спогади… спогади… Вони немов метелики на булавці… або гербарії в колекції вчених. Ми зберігаємо їх під склом, щоб колись роздивлятися і... мріяти...
Шайзє! Так ти, друже, врешті дійдеш до того, що почнеш стверджувати, наче все у світі другорядне, окрім свідомості людини!
Свідомість… Цей такий черв’ячок, який постійно гризе нас, штовхає у спину. Який постійно намагається заявити про себе уголос, щоб його… щоб нас… щоб мене, врешті-решт, помітило суспільство… І мало того – визнало!
Тому людина вдається до самовихваляння. Адже чекати, коли «щастя звалиться на голову» не варто. Його треба здобувати!
І як? Самовихвалянням? – іронічно питає чортик.
Так, – кажу йому. – Звісно, що самовихваляння найлегший спосіб це зробити… Чому? Бо людська натура здебільшого проявляється в жазі до спілкування, а вірніше – у бажані розповісти про себе, показати… продемонструвати якісь свої найліпші сторони.  Це як у тварин або птахів, коли вони навмисно стрибають перед опонентами, або розпускають перед ними хвіст, голосно співають, буцаються рогами… Все заради того, щоб потішити власне самолюбство.
І щоб я не казав, як би не приндився, але і сам є заручником подібного стану речей. Хіба  мені не доводиться «демонструвати» оточуючим іншого себе? І при тому значно ліпшого за оригінал…
А з іншого боку, хіба це так погано? – питаю у свого чортика. Але той десь запропастився і замовк.
Гаразд… На чому я там зупинився? На вмінні слухати? Отже… отже для того було необхідно перетворюватися на свого роду сцену… але не для себе… для інших… Щоб вони мали змогу виступити, показати себе. І люди (навіть з вдячністю) робили те, не помічаючи, як потрапляють у розкинуту пастку. І не треба нікого допитувати, нікого катувати… Все відбувається само собою. (Головне, це потім відшукати та розділити «плевели» й «зернятка» в потоці слів.) Ось так і дізнаєшся про те, чого у прямій бесіді ніхто не скаже, – посміхався я. – Навіть секрети державної ваги!
Проте не варто забувати, що і панібратство – це теж хибний крок. Воно зобов’язує до відповідних дій, до відповідної поведінки. І все це стає чимось на кшталт якоря – і потім ні ліворуч, ні праворуч… ні вгору, ні вниз…
Тому доводилося балансувати на грані «товариш» проти «колеги». Шукати золоту середину… І якимось неймовірним чином мені те вдавалося: мої відносини в колективі з одного боку трималися у суто діловому руслі, а з іншого – оточуючи почали більш-менш вільно зі мною спілкуватися. І на те, навіть, не особо вплинула моя квазімодівська пика, яка зазвичай викликала у людей додаткову напруженість…
Чи я, виходить, молодець? Як для діла – то ще який! Але з іншого боку про що це каже? – спитав сам у себе. – Що перед вами ще та сволота. Хитра, розсудлива, підступна… На місці Бога я б давно записав мене до пекла... Там саме місце для подібних істот.
Це для яких?  – звідкись вистрибнув чортик. – Хіба позування, або підігрування іншим такий вже важкий гріх? До речі, дякуючи отому всьому ти й добився від Таузіга отієї справи!
Та відчепися ти! – серджусь я, закутуючись у ковдру з головою. Донєрвєтєр! Яка тільки нісенітниця не лізе в голову серед ночі.
Я спробував вкотре розігнати дурнуваті думки, щоб зануритись у сон. А натомість кинувся у спогади. Чомусь пригадалося перше, так би мовити, знайомство з містом. Вірніше  купа подій, які закрутилися після того.
Таузіг дав мені можливість відпочити. Він наказав своєму ад’ютанту – Курту Краузе – тому посприяти. Той тут же спихнув мене іншому чолов’язі – лисуватому товстуну, який назвався Мартіном Гауптом.  Цей веселун звів мене з якимсь росіянином – чолов’ягою, років десь під п’ятдесят.
–Він непоганий гід… багато чого знає про Херсон, – додав товстун.  
З’ясувалося, мова йшла про колишнього вчителя німецької, який до війни працював у місцевій сільській школі. Відтепер цей чолов’яга опинися у нас в якості перекладача. Він назвався Колпаковим Корнієм Семеновичем. Мартін мимохідь заявив, що цього вчителя рекомендувало до роботи в СД так зване «бюро доктора Деліуса».
Мені схотілось було поцікавитись, що воно таке, але Мартін спритно уникнув розмови на цю тему, процитувавши Гете: «Шануйте час, бо хутко він минає…»
–Однак! – здивувався я.
А потім заявив, що дуже поважаю цього поета. На що Мартін відразу заявив, що Гете його співвітчизник.
–Тобто? – не відразу зрозумів я.
Гаупт пояснив, що теж народився у Франкфурті. Мені спало на думку, що це своєрідний «ключик» від особистості Мартіна. Я вирішив негайно ним скористатися, почавши розпитувати і про місто, і про Гете, при тому усіляко демонструючи свою зацікавленість.
–Ви... ви дійсно полюбляєте Гете? – спитав Мартін, ледь ми залишились удвох. На його обличчі відкарбувалась недовіра. Зовні цей чолов’яга нагадував мені більше продавця цукерок, ніж працівника СД.
–Ви зараз схожі на  Фауста, коли він викликав Мефістофеля. До речі, з такою пикою я дійсно схожий на чорта.
–Та що ви! – засмутився (при чому реально) Мартін. – Я про  вас, Берндте, анічого подібного не подумав.
Раз він так сказав, то вочевидь, саме подумав. Піймався на гарячому… тому і виправдовується.
–Частина тої сила я, що чинить лиш добро, хоч вічно хоче зла, – ці слова, сказані Мефістофелем, ще більше збентежили Гаупта. А мені того і треба… Я, наче той павук, який почав плести сітки.
–Однак вам… вам личить те, – замотав головою Мартін. – Вибачте, але на мить мені здалось – ви точно демон зла.
–А раптом так? – посміхнувся я живою частиною обличчя, та продовжив цитувати, користуючись магією свого оксамитового баритона: «Я чисту правду вам говорю. Звичайно, світ оцей дурний… Я частка тої частки, що була колись… Частина тої тьми, з якої світ родивсь… Зухвалий світ, що в матері пітьмі забрати хоче почесть і простір…»
–О, майн Год! Вам, друже, треба на сцену! – і Гаупт розгублено позадкував. – Та ви справжній актор! – якось радісно заявив він.
–Давай простіше… як друзі…
–Добре… давай-но проще... Ти не думав піти до театру?
–З такою пикою? Вибач, друже, але вже запізно.
–А чому ж раніше не спробував себе на цій стезі? – Гаупт замотав головою, а потім раптом зізнався, що не може без театру. – Як дадуть відпустку, чесне слово, дремену до себе… до Франкфурта… Піду до Старої Опери… Цікаво, що там зараз йде?
Слово за слово і в результаті ми домовились з ним сходити до якогось місцевого ресторану, мовляв, посидіти там та спокійно поговорити.
–Дозвольте коло себе й нам присісти! – голосом Мефістофеля заговорив я. – Хоч побалакаєм в гурті! Вина і пива порядного… попити в вашім місті, – перекрутив я останній рядок.
І того ж вечора ми з Мартіном дісталися ресторанчика із символічною назвою «Херсон», який розташовувався на першому поверсі доволі милого готелю, де розмістилося усіляке начальство.
–Дивний цей Колпаков, – сказав я при нагоді.
–Чому? –  спитав Гаупт.
–Поведінка якась… підозріла… Відчуваю в ньому приховане напруження, – я присів на стілець в очікуванні офіціанта, а сам став пригадувати розмову з перекладачем.
–Вас покликали, чи ви самі напросилися на службу? – прямо спитав я у нього, ледь ми з ним рушили по одній з вулиць.
–Треба якось жити, – знизав плечима Корній Семенович. – Ось і прийшов… працювати, – на останньому слові він наче спіткнувся.
–Але ж ви найнялися не до поліційної управи, і не до бургомістра… Ви прийшли до нас, до СД. Чому?
Колишній вчитель нічого на те не відповів, а лише знову з якоюсь байдужістю знизав плечима. Десь глибоко всередині моєї свідомості заскреблось дивне відчуття якоїсь… якоїсь…  чужості, яка повіяла від перекладача.
Ми вийшли з ним на пустинну вулицю, котра вела кудись униз, вочевидь до Дніпра. Колпаков до цього казав про Купецьке передмістя (якщо я правильно зрозумів).
–Колись ця частина міста так і прозивалася,  – поясняв він доволі сухим… чи скоріш  невдоволеним  тоном.
Чесно кажучи, я подібну манеру спілкування не сприйняв. Врешті-решт, перед ним не учень молодших класів. Тож нехай розповідає їм отаким менторським тоном, – саме так я і сказав Корнію Семеновичу. І той на якийсь час замовк, не зважуючись на сперечання.  
Отже, ми з ним знаходилися десь у центрі Херсону. Скажу вам, що таких сонних вулиць ще треба було пошукати.
–Щоб ви хотіли подивитися? – втомленим голосом спитав Колпаков.
–А тут є на що дивитися? – з викликом спитав я.
–Ну… думаю, усюди є на що дивитися… навіть у далеких африканських джунглях чи саванах… Усюди є свій колорит, своє…
–А ви там були? – перебив я Корнія Семеновича. – В африканських джунглях?
–Мені якось довелося побувати у провінції Наталь… Це в Південно-Африканському союзі…
–Мандрували? Чи по справах?
–У молоді роки я планував стати моряком. Влаштувався на одне судно, що збиралося йти до Мадагаскару… Ми оминули мис Доброї Надії та потрапили у шторм, тому мусили зайти на кілька днів до порту Дурбан… на починку… Я ж тим часом помандрував… трохи… зовсім трошки… Прошвендався по Наталю.
–Прошвендались? Це ж скільки ви там ремонтувалися? – посміхнувся я, відчуваючи, що перекладач не все мені розповідає. – Гаразд, чого ж ви не залишилися працювати моряком і далі? Чому почали вчителювати?
–Війна чотирнадцятого… Вона все перекреслила… перекрутила… штовхнула мене в інший бік, – не дивлячись на ці слова, в голосі перекладача не відчувалося ані жалю, ані захоплення. Все було сказано з цілковитою байдужістю.
–Угу… Однак вас потягнуло доволі  далеченько… аж-но до південної Африки, – мотнув я головою, намагаючись уявити, де знаходився той самий Наталь та порт Дурбан. – А ви, взагалі-то, самі звідси?
–Майже… Народився в Одесі. Потім довелося на певний час поїхати… до Болгарії… А вже згодом перебрався сюди, – і Корній Семенович обвів рукою оточуючий пейзаж.
–Не жалкуєте?
–До всього в житті можна звикнути, – філософські відповів Колпаков.
Ми повернули на тихий провулочок та покрокували повз старих споруд, заплетених диким виноградом. Почервоніле листя додавало будівлям додаткової принади… Мені тут же подумалось, що місцеві пейзажі більш привітні, ніж… ніж в тому ж Миколаєві. Мабуть це через таке собі тепло, яким віяло від будиночків та двориків… А оті залізобетоні коробки, оті громіздкі пам’ятники радянського сьогодення, в яких відразу і не відрізниш чи то завод перед тобою, чи то житло… і яких силу силенну звели навколо тутешніх міст – всі вони наче тиснули на історичні центри, буцімто збираючись поховати їх своєю монументальністю… та брутальністю…
Я раптом помітив у невеличкому дворику зграйку діточок, які у щось гралися. Подумалось, що подібна сцена якась недоречна… Так, саме недоречна, бо якось дивно бачити дітей, та ще граючих… коли навколо війна…
–Світлий промінчик  у нашому сірому сьогоденні, – наче прочитавши мої думки, промовив Корній Семенович. Я зупинився та з дивуванням поглянув на нього. – Мова про дітей, – почав пояснювати перекладач.
–Тоді скоріш це світлий промінчик у царстві мертвих.
Корній Семенович явно не оцінив моєї заяви. Він дивакувато хмикнув та нервово знизав плечима. Мене знову оце напружило. Чолов’яга явно чогось не договорював.
–Та кинь ти! – по-приятельські хлопнув мене по плечу Мартін. – Його перевіряли на лояльність… А крім того він рекомендований бюро Деліуса…
–Це що?
Гаупт нервово смикнувся. Вочевидь він спіймав себе на тому, що ляпнув дещо зайве. Мені не варто було зараз наполягати на негайній відповіді. Це могло б привести до повного відсторонення з боку Мартіна.
–До речі, – я спробував обійти цей «камінчик» з іншого боку, – Корній Семенович виявився не таким вже хорошим гідом.
–Ну не знаю… не знаю… Як на мене, він багато чого може розповісти. От наприклад що до цього місця, – і Гаупт обвів рукою ресторан. – Ти знаєш, як колись називалася вулиця, де ми з тобою знаходимось? Поліцейська! Бо на ній, бач, у старі роки розташовувався поліційний відділ. Чи не символічно, га?
–Це тобі Колпаков розповів?
–Так… так… Він гарний співбесідник… цікавий оповідач… Не знаю, чому він тобі не подобається, – посміхнувся Мартін.
Я знизав плечима та озирнувся навколо.  
–Цьому закладу, ¬– промовив Гаупт, – усього тридцять  років. Це лише зовні він здається більш старим… За часів пізньої Російської імперії тут був наймодерновіший готель… «Європейський»…  
–А зараз?
–Від булого залишилась лише будівля… Між іншим, місцеві городяни звуть цей готель «будинком з янголятками». Бачив на даху фігурки? Ні?  
Я замотав головою. Чесно кажучи, не дуже вдивлявся в оці всі архітектурні претензійні прикраси. Янголята чи ажурні портики… балкони… Мене більше цікавили ділові справи.
–Я скажу тобі більше, – продовжував хвалитися Гаупт. – пару тижнів тому сюди… до цього ресторану намагалися пробитися радянські диверсанти. Проте вдалось їх знешкодити...
–Диверсанти? – перепитав я, повертаючись до дверей.
Гаупт весело розсміявся:
–Не бійся! Ми під надійною охороною, – Мартін відкинувся на спинку стільця. – Ці нападники хотіли закидати приміщення гранатами, разом з офіцерами, які тут знаходились…
–Отаке!
–Війна, друже! – Мартін знову розсміявся. Здається, цей епізод йому був до вподоби. Цікаво, щоб він казав, якби диверсантам все ж вдалось організувати успішний напад?
Нам принесли замовлення. Офіціант розставив тарілки, потім розлив у бокали вина та діловито рушив назад.
–Ну, за знайомство! – схопив свій фужер Гаупт.  
Ми випили та прийнялись вечеряти.
–Знаєш, у місцевих є одна цікава історія, – говорив Мартін, оперуючи ножом та виделкою. – Був колись у місті маленький ресторанчик. Його особливістю було меню. Для жінок воно друкувалося з великими цінами, а для чоловіків – зі звичайними.
–Навіщо?
Мартін хитрувато посміхнувся:
–А щоб дурити голови панянкам. Уяви, приходиш ти з дамою до ресторану. Вона починає замовляти… і при тому дивиться у меню, відмічаючи ціни… А вони там немаленькі. Проте кавалер і оком не веде. Каже, замовляй, моя мила, чого душа бажає. І вони замовляють, думаючи про те, якого багатого залицяльника їм підкинула доля.
–А чоловіку, як я зрозумів, офіціант потім приносить куди скромніший рахунок, так?
–Так… саме так… Символічно, тобі так не здається?
Мені здавалось, що Мартін схильний шукати у всьому якісь символізм… якісь натяки… Але вголос я того не сказав.
–А тут, в цьому ресторані, теж дотримуються цього принципу? – підморгнув я. Мартін весело хихикнув та пригубив вина. – Бачу, тобі подобається в Херсоні…
–Ну, не скажу, що я у захваті… але… але.., – Гаупт знизав плечима, так і не закінчивши речення. – А тобі як тут? – поцікавився він.
–Ще важко сказати… Ставлюсь до всього підозріло… сам розумієш – навколо чужа земля… та ще війна…
–Розумію, друже!
–До речі, цей Колпаков жив у Болгарії, – додав я, переходячи до старої теми. – Ти це знав?
–Угу…
–А тебе не дивує, що він після того повернувся до СРСР?
–Знову ти його в чомусь підозрюєш? От що я тобі скажу: Колпаков не стільки жив у Болгарії… скільки там працював.
–Працював?
–Пра-цю-вав, – підморгнув Мартін.
Я тут же скрутив таку пику, наче про щось здогадався:
–Ага-а-а… ось воно що…
–Так-так, – захитав головою Мартін. – Ти все правильно зрозумів…
–Бюро Деліуса?
Не знаю що воно так, але я вирішив потворно розіграти карти.
–Якщо вже бути точним, – Гаупт нахилився вперед, – то воно звалося «Бюро доктора Деліуса». Його створив майор Вагнер ще у тридцять восьмому… А насправді це «Крігсорганізаціон Болгарія» – наш розвідувальний центр, який знаходився у посольстві в Софії. Зараз він називається «Абверштелле Софія».
–Так цей чолов’яга… Колпаков… він…
–Так, – знову перебив мене Мартін. Здається, це в його звичках – перебивати опонента. – Він один з людей капітана Фосса. Чув про такого? – і після другого бокалу, Мартін повідав, що Фосс, Клавдій Олександрович, учасник Білого руху.  – РЗВС, якщо бути точним… Російський загальновійськовий союз… Фосс був секретарем третього відділу РЗВС, який очолював генерал Абрамов… А також він керував  їхньої розвідкою. Своєю метою Фосс вважає боротьбу з більшовизмом… а також.., – Гаупт зіщулився та хитрувато додав, – а також – боротьбу з тими, хто намагається «зруйнувати Російську державність».
–Тобто?
–А що тут не ясного? Дехто з РЗВС розраховує, що ми, німці, просто так віддамо їм землі аж-но від Білого моря до Чорного… аби тут знову запанувала  Росія…
–Вони планують відродити свою імперію?
–Думають, що ми те їм дозволимо… Отже, цей Фосс деякий час співпрацював з бюро Деліуса… займався для нас вербуванням білоемігрантів… а ще збирав інформацію про стан справ у СРСР… підготовлював резидентів… Майор Вагнер, між іншим, дуже задоволений цим Фоссом. Дуже!  
–А він і зараз співпрацює з нами?
–Так… Тепер Фосс знаходиться у Миколаєві… формує абверкоманди… І все ще продовжує готувати та перекидати сюди, до України, перекладачів й інших… резидентів…  До речі, саме від деяких з них нам і вдалось дізнатися про підготовку нападу на цей ресторан.
Я тут же пригадав, що як їхав з Миколаєва з якимись росіянами. Здається, перекладачами. Хоча, що цікаво, я не помітив цих хлопців у наших службових коридорах.
–Отже, Колпаков, виходить, збирав у Херсоні  розвіддані для Рейху, – підвів я риску.
–Звичайно… і це теж…  Кажу ж тобі, ти даремно нервуєшся.
–Зазвичай, я звик довіряти своїм почуттям.
–Але сам розумієш, вони можуть іноді підводити.
Певний час ми мовчали, насолоджуючись вечерею. Я між тим розкладав на пустих поличках своєї свідомості власні враження та думки, щоб при нагоді їх розібрати та класифікувати… От як зараз… серед ночі…
Мені раптом стало смішно. Дійсно, і коли ще випаде нагода займатися сортуванням відкладених на потім роздумів? – я хихикнув уголос та уїдливо себе підколов: – Вдень тебе, друже, займають робочі справи, вночі – сон… Отже, колись чимось приходиться жертвувати. То ж сідай та розкладай, – і знову хихикнув уголос.
Може це початок божевілля? Бо хто знає, як воно буває…
І тут же подумалося: а як зазвичай починається мій ранок? Мозок всю ніч блукає по закутках дивних роздумів ... сновидінь ... нісенітниць... І бах! Ось він ранок! На сніданок кава... Вірніше бурда, яка зветься кавою. І ще каша. І сосиска… Між іншим смачна... Хоча, тут все здається смачним. Це від постійного відчуття голоду. Мозок просто відмовляється порівнювати життя до, і життя після... Він приймає все як є, без аналізу… Але колись прориває, колись полички та шухляди свідомості переповнюються і тоді зникає і сон, і спокій… тоді ти прокидаєшся серед ночі та починаєш гарячково шукати причини того…
А все просто – мозок потребує прибирання.
А, може, все схопити та викинути?  Ось і все прибирання? – питаю себе та знову намагаюсь зануритися в сон.
«Прошвендатись по Наталю», – чомусь згадалася ота фраза перекладача. Це він так назвав свої мандри… Я теж можу назвати свою прогулянку Херсоном – швендянням. Безцільним швендянням…
А знаєте, що мені найбільше запам’яталося в цьому швендянні? Місцеві жителі! Ось що!
Ні, вони такі ж люди, як й інші. В них і дві руки, і дві ноги… Проте все одно є якась відмінність. У всіх є відмінності…
О, Боже, я вже кажу, як той Таузіг на нараді, – зупинив я себе. Мені пригадалося, як у суботу він просторікував про людські характери. І саме тоді заявив про те, що «у всіх є відмінності».
Яке глибоке спостереження! – іронізував мій чортик. Ледь вдалось його загнати в якийсь далекий куточок свідомості. Не вистачало ще, щоб він почав тут хвостом крутити!  
Спогади про Таузіга відразу повернули мене до більш серйозних справ. Я навіть зліз з ліжка, наблизився до віконця й виглянув у темряву ночі. На сон все одно вже не варто очікувати, – міркувалося мені. Тому я вирішив ще раз пробігтися по поличкам своєї свідомості.
–Війна скоро скінчиться! – діловим тоном заявив нам Таузіг вечорі цього понеділка.
–Так бої ще йдуть у Криму! Та Одеса досі не.., – почав хтось заперечувати.
Але Таузіг різко підняв руку, перебиваючи свого підлеглого.
–Я знаю, про що кажу, – промовив він. – Мене завірили, що ми зараз на порозі грандіозної події. Все може вирішитись у найближчі тижні.
–Де вирішиться? – спитав я. – І що саме?
–В одній дружній до нас країні починаються гарячі дискусії, – ця фраза, чесно кажучи, мало чого пояснювала. Думаю, і сам Таузіг не все знав. Лише якісь загальні моменти. Просто намагався продемонструвати з себе велике цабе. – У зв’язку з цим… та й іншими аспектами, – продовжував казати Магнус, – всім службам наказано зосередитися на наступних моментах... По-перше, все ще продовжуємо розшук радянських диверсантів та партизанів. Але, як мені пояснили, у нас є ще одне не менш важливе завдання … Треба посилити заходи щодо виявлення прихильників Коновальця. Зосередити сили на тому, щоб знешкодити цю групу, аби…
Я тут же жестом спитав дозволу звернутися до Таузіга.  Він кивнув, при тому явно з невдоволенням.
–Чого вам, герре Ланге? – почулося питання.
–Не люблю бути неефективним.
–Я вас не розумію.
–Оскільки я тут людина нова… і до цього займався дещо іншим… тому прошу, аби мене ввели в курс справ, щодо Конуф… Коноф… Шайзе! – тихо вилаявся я. Берндт Ланге, звичайно, не повинен був знати це прізвище. Тому міг дозволити собі легку грубість.
–Євгена Коновальця, – підказав Таузіг, кажучи те по складах.
–Так-так… наскільки я знаю… наскільки розумію… мова йде про якийсь український рух опору… Чи я не правий?  
–Угу! – обершарфюрер різко підвівся та рушив до сейфу. Відчинивши його, він почав витягати звідти якісь теки з паперами. Менше хвилини й Таузіг повернувся назад, до свого місця, поклавши на столі якісь документи. Він неквапливо присів та окинув всіх присутніх уважним поглядом. – Герр Ланге трохи забіг уперед, – почав пояснювати Таузіг. – Я і без того збирався.., – він чомусь запнувся. Вочевидь, закінчення цього речення мало вигляд щось на кшталт – «все пояснити». Магнус задумливо подряпав нігтем великого пальця обкладинку однієї з тек, а потім сухо промовив: – Цим напрямом досі займався герр Брюннер, який скоро відправиться до Дніпропетровська… на своє нове місце служби…
Брюннер – сутулуватий, міцно збитий чолов’яга різко підвівся, ледь Таузіг заговорив про нього. Згодом я дізнався, що Магнус не поладив  з ним із самого початку. Вони часто конфліктували між собою. Брюннер написав рапорт про переведення, Таузіг з радістю його підписав, і ось тепер очікував, коли його підлеглий поїде на нове місце служби.
–Герре Брюннере, – звернувся Магнус. – Оскільки ви були у нас спеціалістом у цьому напрямі, то прошу вас зробити такий собі легкий екскурс в історію, та пояснити усім присутнім першопричини того, чому коновальці вважаються небезпечними для Рейху.
Брюннер відкашлявся та почав з того, що розповів нам про створення ОУН, метою якого було відродження та встановлення незалежної української держави.
–Національна революція, – казав Брюннер діловим тоном, – ось той інструмент, на який спирається ця організація. Після того, як розвалилася Російська імперія багато хто шукав для себе свободи. Поляки, естонці, литвини… ті ж українці… Але радянська влада змогла все це придушити. Тому не дивно, що деякі представники подібних течій та поглядів втекли до Європи, та заснували усілякі організації, союзи й інші подібні об’єднання. ОУН – одна з них… Її лідер – Євген Коновалець, якому вдалося згуртувати навколо себе… та навколо своєї ідеї усі течії вільного українства. До речі, про успішність діяльності цієї організації можна судити за подіями тридцять п’ятого року. Саме тоді коновальцям вдалось створити так звану Українську колонію Харбін у Маньчжурії. Вони домовились з японцями стосовно того, що у майбутньому на відповідних теренах буде врешті-решт побудована Далекосхідна Українська республіка. Це, так би мовити, був пробний камінець. А в тридцять восьмому коновальці перейшли до реалізації другого проекту, але відтепер у Європі… Мова про Карпатську Україну, створення якої вони оголосили в березні тридцять дев’ятого. Не буду вдаватися до політики… до тих рішень, які приймалися у владних кругах… Скажу просто та ясно: Угорщина за нашої підтримки захопила Карпатську Україну. З травня цього ж року вона вважається ліквідованою. Саме після цього і без того не теплі відношення між Рейхом та оунівцями різко погіршилися. Вони зайняли антинімецьку позицію.
–Слід ще згадати, – продовжував говорити Брюннер, – що за рік до цього в травні тридцять восьмого радянські агенти спробували ліквідувати лідера ОУН – Євгена Коновальця. Лише випадок  вберіг його від вбивства. Агент, який був направлений для виконання завдання… такий собі Судоплатов…  самопідірвався на бомбі, яку замаскував під коробку цукерок. Ця подія ще більш згуртувала усі течії та спілки українців. Вони пішли у глибоке підпілля…
–Так-так, – захитав головою Таузіг. – На своїх зборах у Римі оунівці однозначно висловились, що не підуть на.., – Магнус нахилився до столу, явно збираючись щось зачитати: – на… на «компроміси із займанцями  України». Пізніше  Коновалець цілком прямо заявив, що бачить двох ворогів – це більшовицький… та німецький уряди…
Брюннер між тим витягнув хусточку та витер спітнілого лоба. Кілька секунд він шарив очима по своїх папірцях, а потім продовжив доповідати:
–У сороковому році ОУН сформувала так звану Службу безпеки – розвідувальний та контррозвідувальний підрозділ їхнього руху. Його наразі очолює Микола Лебідь… Людина, скажу вам, доволі небезпечна. Він ще з початку тридцятих років приймав активну участь у русі ОУН. А в тридцять… тридцять.., – Брюннер дещо знервовано смикнувся та нахилився до паперів, вишукуючи там якісь дані.
–У тридцять четвертому, – підказав Магнус. – П’ятнадцятого червня тридцять четвертого року… Лебідь разом  із своїми спільниками, серед яких був, між іншим, арештований цього літа Степан Бандера, організував напад…
–А хто такий той Бандера? – спитав я.
–Один з молодих очільників ОУН, – проговорив Брюннер. – Вважається, що він можливий наступник Коновальця…
–Ви сказали, наче цей чоловік арештований.
–Так, це сталося майже відразу після того, як він у Лемберзі на початку липня  проголосив відновлення Української держави. Бандеру відвезли до берлінської тюрми… тієї, що на Принцреґентен-штрассе, – захитав головою Брюннер. – Не думаю, що те проголошення справа лише його рук. Цілком імовірно, що він діяв по указці Коновальця, взявши на себе  основний удар. Скоріш за все, це була свого роду спроба поставити нас перед політичним фактом. Вони вважали, що ми відразу зміримося з появою їхньої держави. А з іншого боку, це була свого роду розвідка боєм. Оунівці явно хотіли перевірити ставлення Рейху до України...
–І яке воно? – іронічним тоном спитав я.
–Професор Ганс Кох, – заговорив Магнус, – який є спеціалістом з українських справ при нашій армії, відразу ж виступив перед їхнім новоявленим урядом та дав йому чітко зрозуміти, що у плани Рейху не входить ніяке створення Української держави, як  самої  по собі. Він чітко про це заявив. Ми не збираємось допускати будь-які нові державотворення на території, здобуті кров’ю німецьких вояків!  
В кабінеті повисла пауза. Брюннер вкотре обтерся хусткою та знаком спросив дозволу продовжити доповідь. За мить він повернувся до постаті Лебідя:
–Ця людина була одним з організаторів нападу на польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, якого ОУН вважає винним в акціях так званого «умиротворення» цивільного населення Галичини. Тоді Перацький залучив більше ніж півтора десятка поліційних рот, ескадрон кавалерії та купу інших військових для каральної операції. Якщо пам’ятаєте, в газетах ще був страшний галас про «Польській терор в Україні»… Пам’ятаєте?
–Герре Брюннере! – трохи роздратовано проговорив Таузіг. – Поменше драматизму у своїй доповіді.
–Слухаюсь! – сухо кинув чолов’яга. –  Отже… отже, Лебідь відразу після нападу на Перацького намагався втекти до Рейху, але за наказом рейхсфюрера Гіммлера був арештований Гестапо. Згодом його віддали до каральних польських установ. Восени тридцять дев’ятого Лебідь втік з їхньої в’язниці, й відтепер очолює Службу безпеки ОУН… За рік йому вдалось розбудувати доволі розгалужену мережу агентів. І скажу вам без зайвого пафосу, хоч ця служба і молода, проте це доволі ефективна та небезпечна організація. Наприклад, цієї весни виявилось, що у тому ж Абвері знаходилось три законспірованих агенти. І не якихось дрібних чинів, а цілком…
–Герре Брюннере, повторюю – поменше драматизму! Просто скажіть, що не слід недооцінювати службу Лебідя, – додав від себе Таузіг. – Припинить спектакль.  
–Так точно! – холодним тоном відчеканив Брюннер. Він кілька секунд жував нижню губу, вочевидь нервуючи,  а потім, поглянувши на папірці,  з стримуючим видихом додав:  – Я закінчив.
Магнус випростався та відкрив одну з тек.
–Наші агенти доповідають, – заговорив він,  – що наразі агітація, яку проводять коновальці має свої перші плоди. Серед населення починає рости невдоволеність місцевим керівництвом… їхніми діями та рішеннями… Ми отримали циркуляційний лист… згідно з яким наказується усіляко припиняти діяльність оунівців.
–Для того слід їх спочатку виявити, – заявив я.
Таузіг застиг та подивився на мене так, як вовк дивиться на кролика.
–А ви, герре Ланге,  у свій час працювали в кримінальній поліції, так?
Я хитнув головою.
–Угу, – задумливо пробурчав Таузіг. – Тоді ясно… ясно.., – а що саме «ясно», залишилось не ясним. Мені тоді подумалось, що я чимось образив начальство.
За чверть години, коли Магнус розподілив між всіма  коло обов'язків, і коли всі вже зібрались виходити з кабінету, обершарфюрер тицьнув у мене пальцем та неголосно заявив:
–От що, герре Ланге, після наради прошу вас залишитись.
Гаупт улучив момент та  шепнув мені, що зараз мені буде нагінка.
–Дарма ти його дратував своїми зауваженнями, – додав він, дружно поплескуючи мене по плечу. – Він взагалі-то не любить, коли хтось демонструє, скажімо так, незалежність.
Всі хутко вийшли геть, і ми опинилися з Таузігом сам на сам.
–Ви, мабуть, вже здогадались, чому я попросив залишитися? – спитав він.
–Певне, хочете мене повчити життю.
–А ви ще той жартівник! – Магнус зіщулився. – Ні, хочу з вами поговорити про шпигунів…
–Отаке, – тут я дійсно здивувався.  
–Так… так… саме так… Я скажу вам те, чого не сказав іншим. І знаєте чому?
Я на це питання лише розвів руками.
–Ось директива, – Таузіг відкрив одну з тек та витяг звідти папірець, на друкованому тексті якого виднілися якісь помітки синім та червоним олівцем. – Її розіслали по всім відділенням СД. Наказано посилити пошуки оунівців серед… серед наших установ.
–Ви пропонуєте мені слідкувати за колегами?
–Не тільки за ними. Мова і про Абвер… і про поліційні відділи… про окружне управління жандармерії… Гестапо… Усюди!
–Для цього мені буде потрібно мати певну свободу дій… та ще деякі повноваження… котрі не зовсім входять до звичайних обов’язків… е-е-е…
–Я розумію, – посміхнувся Таузіг. Він, до речі, не сказав «так». А саме: «Я розумію». Це мені здалося дивним.
–Чому ви обрали саме мене для цієї ролі?
–Тому що ви людина нова… не пов’язана з нашими звичайними колами… А по-друге, ви самі заявляли на початку наради… коли згадували про свою «неефективність»… що бажаєте служити Рейху. Так? Ось вам цілком реальний шанс. Ну що?
–Це питання чи наказ?
–Наскільки я розуміюсь на людській природі, накази ніхто не любить. Вони ефективні,  але не на сто відсотків, а значно менше.  Інша справа – само заохочення. Я бачу по ваших очах, що ви тут нудьгуєте… Так?
–Ну чого відразу «нудьгую»? – потупив я погляд.
–Киньте цю дівочу незайманість… Ви ж по своїй натурі – мисливець! Це помітно… Беріться за цю справу, і я вам обіцяю добре полювання. А там і кар’єрний ріст…
Шайзе! Ось тепер і зрозуміло, чому мені не спиться, – раптом промайнуло в голові. Я все ще стояв біля вікна, закутавшись у ковдру та вдивляючись у темряву нічного міста.
З одного боку пропозиція Таузіга змушувала мене залишатися у Херсоні. Й можливо надовго. А з іншого – вона була реальним шансом проявити себе... Адже після невдачі з Миколаєвом, де із самого початку планувалось почати «кар’єру Берндта Ланге»… і під що все було підготовлено… мені явно посміхалася доля, пропонуючи інший вихід із ситуації, яка зараз склалася.
Шкода, що ні з ким було порадитися стосовно цього «фінту долі». Рішення приходилось приймати самому.
Отже, Херсон проти Миколаєва…
Та що ти приндишся, як та дівчина на оглядинах? – штрикнув мене чортик. – Ти вже давно все вирішив…
Він був правий. Я схилявся до того, щоб взятися за справу, запропоновану Таузігом. Цілком імовірно, що це був той самий «вказуючий перст», який підштовхував мене до дій.
Я повернувся до ліжка, розтягнувся на твердому матраці та вкотре спробував загнати себе у сон. І цього разу він нарешті повернувся, укутуючи мій мозок сірим дрімотним мороком…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.58019280433655 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …