Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2574
Творів: 46739
Рецензій: 91126

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Печерні люди 3

© Алла Марковська, 31-03-2019
У долині почалися дні сутінків.
Через завірюху й сильний мороз печерні люди були фактично замкнені у своїх печерах, і хоча така погода напередодні весни стала для них звичною, все одно мала вплив на психіку. Пройшов лише день, і люди стали дратівливі. Звичайні побутові суперечки вирішувалися криком, а деколи й бійками.
Пси переважно спали або бігали лабіринтом, поверталися на свої лежанки поспати, підходили до людей поїсти. Вожак великих білих псів переселився у печеру Лянгала, спав у ногах Гела.
Ті, кого назвали богами, зайнялися ремісництвом чи ремонтом обладнання. Вони або знаходили собі заняття, або тренувалися у дальніх печерах, або відпочивали у спокої.
Звичайні смертні поводились інакше. Якщо у них не було роботи, вони божеволіли від нудьги. Це було незрозумілим для довгожителів, тому вони у такі періоди уникали спілкування зі своїми сусідами, ще більше розширюючи прірву у маленькій ізольованій спільноті.
Жінки зранку починали лаялися зі своїми чоловіками і дітьми. Чоловіки тікали у найнижчі рівні печерного лабіринту на полювання за рудою. Старші діти ховалися від своїх матусь у глиб печерного лабіринту. Менші залишалися і гралися у коридорах із вереском, сміхом і біганиною.
Жінки збиралися на загальній кухні біля електричних плит готувати їжу для усього племені: це нагадувало якийсь щоденний ритуал, коли щодня повторюються однакові дії й рухи. Вважалося правильним тільки те, що було звичним, і старші вчили молодих діяти тільки так, як робили все життя вони самі. Непослух або бажання змінити ритуальні дії по миттю казанів, нарізанню їстівного коріння, часу закладання м'яса чи приправ, терміну тримання страви на вогні каралися відстороненням від кухні чи незримим клеймом невдахи, нездари, неповноцінної жінки. Готували у печерах тільки жінки: "Куховарство, – казали господині, витираючи почервонілі руки об фартухи, – то жіноча справа". Усе, що не потребувало грубої чоловічої сили, почало у печерах вважатися жіночою справою.
Хоча богів усе це не стосувалося, вони могли робити, що заманеться, порушуючи всі правила, встановлені людьми, на те вони й боги – вільні істоти. "А людська доля, – казали старші, згорблені, опираючись зморщеними руками на ціпки, – то поступове неухильне виконання зобов'язань перед батьками, племенем та дітьми".
– Наші боги – то наші боги, – розмірковувала зморщена жінка, яка сиділа на теплому камені й повільно нарізала корені трави ло, що використовувались як запашна приправа, – а чужі боги – то чужі. Навіщо нам годувати чужих богів, особливо звіробога, темного й хижого? Потрібно, аби чоловіки поговорили з Тоором.
– Білявий – то гарний бог, хай би залишився, а той чорнявий, незрозумілий, хай собі йде, знайде інше плем'я, – підтримала старшу молодша жінка.
Вона була огрядна, з гарненьким блискучим білим личком та рожевими щічками, вже народила трьох дітей, і дуже пишалася тим. У племені її поважали за відмінне здоров'я та вміння усіх перекричати. Інші жінки поважно погоджувалися, киваючи головами, обтяженими складними зачісками.
– А чому він незрозумілий? – запитала молода, гарненька жінка, яка минулої зими вийшла заміж й мала скоро народити. Вона була горда тим, що її допустили до роботи на кухні, туди могли потрапити тільки жінки, здатні народжувати.
– Та якийсь незрозумілий навіть на вигляд: худий, гнучкий. Чи хлопець, чи дівчина, чи невідомо що. Таке обличчя чисте та ніжне. А очі як у хижого звіра, аж моторошно дивитись. І дитина у нього: чи то маленький гарненький хлопчик, чи щеня, – відповіла друга жінка.
– Дитя у нього неймовірно гарне, – всміхнулася молода жінка.
– У темних богів завжди діти гарні, а виросте таке ж чудовисько, як його батько, – каркала найстарша Фадіра. – Не можу я спокійно спати, поки він по наших печерах ходить.
– А як боги розгніваються, що ми хочемо вигнати одного з них? – злякалася наймолодша.
– Потрібно так зробити, аби вони самі захотіли його позбутися, – відповіла найстарша і задумалася, забувши про корінь ло.

***

Тикок, маленький і гнучкий, що вважався серед печерних людей богом вогню та підземного світу, запропонував Гелу таку собі екскурсію у лабіринт. До них приєднався Лянгал, який вважав, що атомна електростанція потребує огляду мага, тому що будували її колись саме сенпійські маги. А слідом чалапав великий білий пес, якого так і називали – Вожак.
Енне займалася тим, що збирала потрібні альтернативні матеріали, аби зробити свою першу лампу, перебирала дроти та уламки, які привезли з її розбитого корабля. Найя бавилася з Айре, бо з дитиною перевертня дітям печерних людей гратися забороняли батьки. Боялися, що дитя бога може якось зашкодити їх тендітним діткам.

***

Атомна електростанція на першому ярусі печерного лабіринту виявилася за конструкцією досить примітивною енергетичною спорудою. У ній цікаво поєдналися прості механізми та магічні прилади.
Тикок та Гартак виявили, що станція вбудована у скелю, збагачену енергетичною рудою, й того, що було у стінах, достатньо для ядерної реакції ще не на одне сторіччя. Охолоджувала реактори вода великої підземної річки. Енергія накопичувалась у спеціальних акумуляторах і розподілялася безпровідно на кристали-вловлювачі. Гартак зробив електричні нагрівачі, котрі кипʼятили воду для смертних. Кухонні плити також працювали на електриці. Навіть прали завдяки електриці, а от освітлення було природним – завдяки смолоскипам. Ніяк не могли печерні боги зробити лампи, які б світилися від електричного струму, а не вибухали у руках.
Проблема атомної електростанції була у тому, що вона фонила радіацією. А це небезпечно для уражених старістю. Радіація ще більше скорочувала їм життя, провокуючі страшні незрозумілі хвороби.
Електростанцію побудували під водоспадом. Вода, поки лилася по блоках станції, нагрівалася майже до стану кипіння. Гаряча радіоактивна вода стікала по скелях і наповнювала великі вибоїни, схожі на ванни. В одній такій ванні ніжилася зараз Отуні. Для неї радіація була незайвим енергетичним додатком для кращої життєдіяльності.
Отуні, як представниця Пателли, виховувалася не соромитися оголеного тіла, але одночасно не виставляти свої принади напоказ. Стриманість та впевненість – це були риси, притаманні загалом жителям планетарної столиці Пателли. Хоча за останні п'ятнадцять років вона зрозуміла, що знімати одяг можна тільки там, де немає молодих смертних чоловіків, які відразу чомусь дуже збуджувались, коли бачили оголене жіноче тіло. На щастя, біля реактора вештатись ніхто не наважувався.
Жителі печери достеменно не розуміли, чому заборонено виходити на перший ярус, тому вважали ту заборону примхою богів, що ховають там свої таємниці, а хвороби, які уражали тих, хто порушив заборону, покаранням від богів. Назвали печеру з реактором проклятою. Третє покоління не вірило у казочки старших, яким про прокляття розповідали ще їхні батьки, котрі допомагали богам ремонтувати атомну станцію. Перше покоління страшно та швидко померло від невідомих хвороб.

Тикок скинув чоботи і сів на краю однієї з ванн, поруч із тією, де насолоджувалась гарячою водою богиня мисливства. Лянгал роздягнувся і занурився в іншу ванну. Пес Вожак влігся осторонь: він виріс у цих печерах, на нього і його зграю радіація також не впливала, а може, ті пси були мутантами й пристосувалися жити у радіоактивному середовищі.
Гел спочатку вирішив роздивитися саму станцію, та для того довелося також роздягнутися. Це було приємно: зайти під щільний потік майже киплячої води. Спочатку Гел навіть забув, для чого прийшов, стояв під водоспадом, заплющивши очі і закинувши руки за голову.
Отуні лягла на край кам'яної ванни на живіт, підклала руки під підборіддя, милувалася Гелом. Тикок розглядав Отуні, був не те щоб закоханий у неї, надто вони різнилися, але називав себе її фанатом.
– Досконале створіння в усіх іпостасях, – промуркотіла Отуні. – От тому я завжди не вірила у еволюцію.
– А до чого тут еволюція? – здивувався Тикок.
– От подивись на нього, так це представник якогось дуже давнього народу.
– І що? – не міг втямити Тикок.
– А згадай юнаків нашого печерного племені.
– Ти про фізичну красу, тут я згоден, – несподівано зрозумів, до чого вона веде. – То ти вважаєш, що люди деволюціонують?
– Це очевидно, – підтвердила його здогад мисливиця.
– Це не занепад, це хвороба, – не міг погодитися з нею Тикок. – От я, наприклад, також представник давнього народу, – підбурював її.
– Ти гарненький і як для свого виду також досконалий, – усміхнулася Отуні з хитрим прищуром, – але Робʼюн не давня планета.
– А Белкія давня планета, – втрутився у розмову Лянгал.
– То так по тобі видно, – всміхнулася Отуні.
– То й що, що Робʼюн не давня планета, – відповів гордо Тикок. – Зате вона славна своїми талановитими дітьми.
– Так, тут ти правий, мій друже, – похвалила його Отуні.

Гел уважно вивчив магічний фон атомної станції. Усі магічні фіксатори та прилади мали власну задану магами будівниками енергію приблизно ще на десять років, але після того магічна енергія зникне і станція за програмою почне потрохи згасати бо спрацює система нейтралізації активних елементів. Хоча гаснути вона буде дійсно років сто, як казали Тикок та Гартак, віддаючи поступово тепло скелям та воді. Її можна було би зробити просто атомною електростанцією, але тоді існуватиме загроза вибуху. Гел на таке не міг наважитися. Втручатися у чужу магію було небезпечно для самої станції, захищеної магічним паролем від інших магів.
Коли Гел розповів Лянгалу, що в атомної електростанції є термін придатності, той сумно, але з усмішкою та притаманним йому оптимізмом мовив:
– Але ж є ще сто років тепла, гарантованих тобою, а там, може, щось придумаємо, або щось гарне станеться.
– Дива бувають, – погодився з ним Гел.
Лянгал більше не розпитував Гела про минуле, не вимагав особистих даних, він терпляче спостерігав, наче грався у гру, цікаву тільки для нього самого.
На тому ярусі, де знаходилась електростанція, була велика печера зі стелею з товстого гірського кришталю. Підлога печери засипана ґрунтом, з долівки стирчали тогорічні сухі стеблини. То була теплиця стародавніх магів, які побудували лабіринт. Белкієць розповідав, що влітку, коли немає снігу, у теплиці вирощують трави, овочі, приправи, але взимку, коли сніг засипає кришталеву стелю, теплиця стає не придатною, бо печеру вихолоджує.
Гел уважно оглянув печеру, пройшовся вздовж стін, видерся під саму стелю. Лянгал також досить вправно умів лазити по скелях, та тільки зі спорядженням. Навіть позаздрив спритному перевертню, що так легко пересувався по майже рівній стіні. Вожак просто слідкував за другом темними розумними очима.
– Тут є сітка для гарячої води! – крикнув Гел зверху, повиснувши на одній руці і розхитуючись для стрибка. – Десь забито, й вода не поступає. Але якщо знайти і почистити стік, то у вас буде гарна теплиця і взимку.
Гел стрибнув на фрето вбік, повис на кігтях, підтягнувся, зазирнув у нішу, крізь яку, напевне, колись текла гаряча вода від станції.
– А ми щось не подумали, що усе так просто. Мислили, що знову магія, – награно засміявся Лянгал. – Ти чуєш, Тикок! Усе, виявляється, просто. Ті давні сенпійські маги були хорошими інженерами.
– Маги мусять бути інженерами, бо перед тим, як щось побудувати, особливо таке довговічне, як цей лабіринт, потрібно добре все продумати, – бурчав Тикок. – Збудоване магами стоїть тисячі років, а не сто-двісті, як будівлі смертних.
– Маги також смертні, – сказав Гел, коли зістрибнув зі скелі і став поруч із Лянгалом.
– Я так і зрозумів, – відповів йому белкієць і несподівано запитав: – А от ти маг чи просто знаєшся на теорії?
– Дещо знаю, дещо відчуваю, – ухилився від відповіді Гел і пішов до жилих печер, вожак побіг за ним.
– Бісить мене його манера не відповідати на прямі запитання, – розсердився Лянгал.
– Та відчепись ти від нього. Що ти хочеш дізнатися? – хитро всміхався малий Тикок.
– Не дізнатися, а підтвердити здогади, – виправив його Лянгал.
До печери з прозорою стелею зайшов Керфі. Лянгал відразу напосів на нього з запитаннями про Гела. Але Керфі тільки знав про твори письменника Гестела Рі. У відповідь Керфі закидав Лянгала запитаннями про життя печерних людей, атомну станцію і лабіринт. Белкієць був не радий, що зачепив журналіста.
Тикок тихенько вийшов з печери, поставив собі завдання почистити систему опалення теплиці, як порадив Гел. Поки от деякі язиками теліпають, прямісінько як печерні тітки біля пральної машини.
Гел отримав дозвіл від коваля Гартака попрацювати у кузні. Ще коли пили той дивний, сповнений градусів напій, створений завдяки вмінню талановитого хіміка Тикока. Коваль Гартак, могутній рудий копроконець, із викликом склав сильні руки на грудях, що були могутніші за міхи його кузні, і, вишкіривши білі рівні зуби, сказав:
– Ну, ну, подивимося, що ти вмієш.
Енне наполягала, що їй для ламп потрібен дріт, і біс із тим склом... Хоча скло б не завадило. Замість нитки розжарення використовували тоненький дріт, завбачливо видобутий з двигуна розбитого корабля. А от провідники мав зробити Гел. Та й без скла лампа буде яскравішою за смолоскипи. Гел збирався зробити той дріт. Гартак і Тикок, побачивши дріт, який збиралися використовувати Гел та Енне як нитку розжарення, з полегшенням зітхнули: без того тонкого міцного тоненького дроту з особливого сплаву ніхто б в умовах печери лампи не зробив.
Айре втручався в усі процеси виготування ламп розжарення. Малюк вирішив, що йому подобається малювати, і на початку зіпсував креслення на дорогоцінному папері, який виробляли з м'якої деревини печерні люди. Поверх креслення дитина намалювала Джарека, що був схожий на криву щаблю його тітки Мілен, і тітку Мілен із двома шаблями, схожими на криві гілки. У самому Джареку Айре намалював маму з закривавленими руками зі скальпелем, схожим на шаблю, і татка у вигляді чорного силуету з крилами. Добре, що дитину, яка пояснювала свої кривулі, ніхто не слухав.
Енне намагалася відновити креслення, а Найя сміялася з усього, що відбувалося, намагаючись відтерти рученята Айре від саморобних чорнил, які робив Тикок. Айре від тих незмивних чорнил став рябим. І коли Гел побачив сина, йому у першу мить здалося, що малий чимось захворів, хоча його дитина не могла нічим таким заразитися. Взагалі нічим.
Керфі тинявся по кузні, не знаючи, чим зайнятися. Гартак приставив сильного халкейця до міхів, щоб підтримувати температуру у печі.
Енне побігла у печеру гончаря, прихопивши креслення, хотіла забрати замовлені деталі, вона залишила Айре помальовані листки, аби той міг і далі розважатися. Та щойно малому дозволили малювати, у нього пропало таке бажання.
Коли Гел почав працювати над дротом, спочатку налякався Гартак, потім його дружина, що вчасно принесла чоловікові обід. Гел брав розпечене залізо голими руками і, коли потрібно було, не користувався інструментами, а просто м'яв метал, наче глину, надаючи йому потрібну форму та дещо змінюючи структуру атомів чи схему молекулярної будови.
Айре поцупив розпечений шматок заліза, ледь не спалив завісу з хутра, пропалив дірку у спідниці дружини коваля, досить миловидної, але дуже язикатої жінки, голову якої прикрашала розкішна руда коса.
Зате, коли руки дитини розпеклися, залишки чорнила згоріли, і тільки ніс і щока залишились з плямками. Гел вчасно зупинив свого непосидючого сина, відібрав у нього гарячу заготовку, вибачився перед переляканою дружиною коваля. Але та його не слухала, з криками втекла до кухні, напевно, щоб розповідати страшні історії своїм подругам про клятого звіробога.
– Хотів би я також м'яти залізо, – позаздрив Гартак, коли оговтався від того, що побачив. – Ти з тих рідкісних кристалічних чи біометалевих?
Гел не встиг нічого відповісти ковалю, бо до кузні забігла Енне.
– От, я щойно від гончаря. Ось така гільза підійде? Дріт готовий? – нетерпляче напосідала дівчина, демонструючи грубий цоколь для майбутньої лампи.
Несподівано дівчина заверещала: Айре вхопився за її штанину, тканину вже не спалив, але ногу дещо обпік.
– Айре! Ой, матінко, ну, що ти знову обпікаєшся? Весь у свого татуся!
– Прошу без зайвих образ. Давай сюди той цоколь, – усміхнувся Гел і наказав сину: – Айре, сядь і студи руки, бо як обпечеш когось без регенерації, будемо опіки лікувати.
Айре сподобався вислів "лікувати опіки", і він пострибав з печери, повторюючи ці два слова. Найя пішла за непосидючим малюком.
Енне віддала Гелу глиняний цоколь і врятований від Айре папірець з кресленнями. Вона з деталей, взятих на своєму розбитому кораблі, виготовила вловлювач безпровідної енергії від станції, спеціальний для лампи. Залишилося тільки зробити задуману лампу і провести випробовування.
Дівчина заховалась за кут, закотила широку штанину свого комбінезона.
– Опіку немає, а я чомусь думала, що буде... – здивувалася вона.
– Не буде, – впевнено підтвердив Гел.
– Чому? – здивувалася дівчина.
– У тебе високий рівень регенерації.
– У мене низький рівень регенерації, – відповіла Енне. – Ти завжди й усе знаєш, але про мене нічого.
– Думай, що хочеш, – відмахнувся від неї Гел і поклав готовий дріт у холодну воду: розжарений дріт і його розпечені руки зашипіли.
– Ти щось зі мною зробив, – здогадалась дівчина, – тоді, перед тим, як я зайшла до печери. Признавайся, що ти зі мною зробив?
– Підняв регенерацію, щоб ти не захворіла на місцеву хворобу.
– А запитати у мене забув?
– Не було часу.
– Ненавиджу тебе! – експресивно вигукнула дівчина, але вже дещо непевно, з натяком вдячності.
– Будь ласка, – відповів Гел й продовжив, наче не було її експресивного вигуку: – Ось дивись, якщо дріт закріпимо, тут буде контакт.
– Де? – зацікавилася дівчина, лампа її і справді цікавила більше.
Лампа була реальна, її можна було побачити, а регенерація здалася чимось казковим, що неможливо довести.
– Ти певен? А якщо не вийде?
– Побачимо, – всміхнувся Гел.
Керфі мав хвильку відпочити від важкої праці підмайстра. Хоча для нього то була наче забавка: важкі міхи аж стогнали у сильних руках безсмертного. Він дістав із малої торбинки, яку пошив сам, ручку та блокнот і почав записувати все, що бачив, додаючи досить вправні малюнки.
– А що ви робите? – запитав Айре, який нишком просунувся між батьком і Енне.
Дружина коваля, не зважаючи на страх, зазирнула до кузні і покликала чоловіка. Накинулася на нього, як зугл на мьока .
– Цей бог страшніший за Тикока! Кажуть, він вимагатиме у жертву дівчат, – шепотіла вона до чоловіка.
– Навіщо йому? – не зрозумів Гартак.
– Він же напівзвір-напівлюдина, а їсть ще менше, ніж інші боги. Значить, йому потрібна інша їжа – юна людська плоть, – коротко переказала дружина коваля кухонні розмови. – Тільки ви можете захистити нас від цього чудовиська!
– Ви там, на вашій кухні, зовсім подуріли? Знову Фадіра казочки придумує? – намагався пожартувати Гартак.
Він ніжно обійняв дружину за гарні округлі плечі, вона була під шість фрето зростом, але поруч із копроконцем видавалася маленькою. Коваль впевнено мовив до дружини:
– Він просто трохи інакший, не придумуйте собі жахіть. Білявого ви вважаєте хорошим, а чим вам цей такий страшний?
– Бо він чорний бог-звір і дитинча у нього таке саме, напевне, від білої вовчиці. І наші пси на нього дивляться, як на бога! От чому! – вигукнула вже голосно дружина Гартака, відскочила від чоловіка, уперла руки у талію. – Не кидайте нас напризволяще! Ваш обов'язок – захистити ваших смертних дітей та наш рід від чудовиська!
– Передай своїм подругам, а особливо Фа, щоб не придумували дурниць! – і собі розсердився коваль. – Навигадують казна що, потім самі себе бояться!
– І залізо він голими руками бере, ще й вогнем керує, – крізь зуби мовила дружина коваля.
– Згадай, що про мене придумували, люба, коли я ковальством починав займатися?
– То інше! Любий...
– А як тебе твоя мати відмовляла за мене заміж виходити?
– Ти б ще казочки про шлюбну ніч переповів, – усміхнулась спогадам дружина коваля, але в ту ж мить впертість повернула її до незакінченої розмови. – Як хочете, але він мусить піти, поки не сталося біди. Це рішення наших старших жінок і чоловіків.
Дружина пішла, задерши високо підборіддя. Коваль повернувся до кузні, де біля кам'яного столу стояли Гел, Енне, Керфі, Найя та Айре. Вони збирали лампу. Лампу для печерних жителів. Гартак відчув, як йому гидко згадувати забобонних жінок. Хоча свою жінку він любив.
– От дурепа... – засмутився Гартак.
Перша лампа, звичайно, вибухнула. Айре радів, коли закоротило електрику у кузні і посипалися від цоколю правдиві іскри, а татка відкинуло від столу, наче він отримав міцний удар. Вони підстрибували почергово, то дитина, то пес, який трохи злякався.
Та Гел підвівся, струсив з волосся пил та попіл. Пожежі не сталося, бо камінь не горить. Прибрали уламки розбитого горщика, з якого під час роботи виїли весь обід. Дещо відремонтували, дещо зробили нове, враховуючи помилки після короткої та запальної наради, де Енне дзвінко відстоювала свої технічні вміння. Друга лампа засяяла. До кузні подивитися на презентацію печерної лампи прийшли Тоорл та Лянгал. Тикок видерся на високий стіл і вивчав матеріали та конструкцію:
– Як завжди, одну зробите, а інші мені виготовляти, – пояснював Тикок свій інтерес. – От шкода, що скла немає...
Прийшов гончар, невисокий сивий чоловік із сумними очима розумної людини. Радів, що його вміння знадобилися для такої корисної справи. Мріяв, як такі лампи засяють у його майстерні.

Гартак устиг розповісти Тоорлу про розмову з дружиною. Вождь насуплено стиха лаяв Фадіру, котра не вперше починала подібні акції, щоб витурити з племені того, хто їй не подобався, або просто з бажання повеселитися.
Стара інтриганка сумувала без подібних провокацій. Перевертня, що був хорошим пілотом та умів робити скло, саме вона вигнала з печери.
Фадіру Тоорл знайшов її у печері, жінка заколисувала молодшого онука, ще зовсім немовля. Невістка шила, сидячи на м'якій лежанці. Старший син, котрий жив із матір'ю, втік від своїх жінок на нижні рівні шукати гарні кристали. Ці кристали чоловіки обмінювали у гірських племен на тканину і готовий одяг, на гарні вироби з дерева і свічки, котрі не чадили, як смолоскипи.
– Вийди, дитино, з печери, мені потрібно поговорити з твоєю матір'ю, – звернувся вождь до невістки.
Молода жінка без зайвих слів склала шитво на лежанці і вибігла з малої печери.
– До подружки побігла теревенити, радіє, коли роботи немає, – з гидкою усмішкою бухтіла стара жінка. – А може, й до коханця якого.
Фадіра сиділа у кутку біля колиски, а Тоорл бачив її в образі небезпечної отруйної змії, що словами може шкодити гірше, ніж правдивою отрутою. Але поговорити треба, може, хоч час виграє для Гела і його сина до того, як зійдуть перші лавини. Чи хоча б льодяні смерчі втихомиряться.
– Якого коханця, Фа? Що ти завжди придумуєш? – обурився Тоорл.
Чоловік озирнув печеру, закидану різними потрібними, а більше непотрібними речами, і сів на низьку м'яку лежанку. Від старих шкір йшов неприємний запах плісняви. Фа забороняла родині викидати спліснявілі шкури.
– Та хоча б до когось із богів. Може, й до Лянгала. Не може ж він бути сам? А Раті – гарна жіночка, – скреготала стара.
– Немає для тебе спокою, Фа? Ти така гарна була, така мила, що з тобою сталося? За що ти всіх так ненавидиш?
– Ти ще запитуєш, що сталося, капітане? – як правдива змія, зашипіла стара. – Ти подивись на мене! Моя бабця при смерті виглядала молодшою, ніж моя невістка! А я?! Подивись на мене, капітане! Уважно подивись! На оці гидкі зморшки, на ці брудні плями, на мої сльозаві очі.
А моє тіло? Моє колись прекрасне гнучке тіло! Я наче бетонний каркас надягла, і не знаю, як зняти. Я виносила п'ятьох дітей! Тільки два вижило, тільки два! А тепер я стара розвалина, тільки й ладна нарізати овочі та дітей няньчити! Але я зараз краще бачу людей, чим тоді, коли була молодою та вродливою, набагато краще все бачу, капітане. І я права! Він перевертень! І щеня його невідомо на що здатне!
– Яка ти нещасна, маленька Фа, безпомічна, та нещасна. Така слабка, а керуєш цілим племенем. Вертиш людьми, як хочеш. Й усе для тебе забава, бо вважаєш, що всі винні у тому, що з тобою сталося. Й усі мають спокутувати твій біль.
– Та що ти верзеш, капітане? – ощирилася колишня стюардеса Фа, улюблениця екіпажу. – Я не забавляюся, я піклуюся про людей, в той час, коли тобі й твоїм друзякам чхати на нас, на те, як ми виживаємо у цих печера! Чхати, що молодь хоче дременути за гори, і ми, старші, аби втримати їх, мусимо посилатися на вас, байдужих! Придумувати гнів богів! Я ж нікому не кажу, що боги байдужі до смертних і їм все одно, що нам їсти і чи буде паливо для вогню!
– Фа! – обурився Тоорл. – Ми тут сидимо заради вас, бо не можемо покинути, маємо забезпечувати та захищати! А ти кидаєш мені у вічі такі безглузді звинувачення. Фа! Як ти можеш таке думати?
– А що я маю думати, коли ви привели у печери чудовисько?! – заверещала Фадіра, скочивши на ноги.
Від її крику немовля зайшлося криком. Стара кинулася до онука, взяла на руки, колисаючи, і пробубніла, як прокляття кинула:
– Як тільки завірюха стихне, хай іде. І щеня своє хай забирає.
– А Керфі та Енне? – вже крізь зуби запитав Тоорл, котрий ненароком замріявся, як легко задушити цю стару каргу.
– Ти про тих, що прийшли з чорним? – Фадіра відчула, що перемогла, і милостиво відповіла: – Ті хай залишаються, будемо годувати.
Тоорл відчував себе після розмови з колишньою красунею роздавленим та виснаженим. Згадував високу чорняву смагляву дівчину з фіолетовими очима і ніжною усмішкою. Не хотів бачити божевільну бабу, знавіснілу від страшного удару невблаганної долі. Але не втримався від останнього запитання:
– За що ти так ненавидиш перевертнів?
– За зверхність, – шамкала злостиво стара. – Моя бабця була перевертнем і я мала стати такою, але ж ні! – Фадіра, напевне, перший раз відверто визнавала причину ненависті. – Цю здатність успадкувала моя молодша сестра! Як усі раділи... як її любили.
– Ще одна нещасна дитина, – зітхнув колишній капітан пасажирського просторового лайнера і вийшов з печери зміюки, що насправді була нещасною, загубленою у Всесвіті дитиною у зруйнованому хворобою тілі.

А в кузні вже святкували створення першої печерної лампи, хай і за космічними технологіями.
Увечері боги печерного племені зібралися у своїй печері при світлі яскравої пекучої лампи, для якої гончар таки зробив щось на кшталт абажура, що пом'якшував світло і надавав печері затишку. Айре грався камінчиками, котрі вишукував під стінами печери. Найя шила для дитини теплу курточку. Енне сиділа над кресленнями, намагаючись вдосконалити печерну лампу. Керфі замальовував скетчі для майбутньої книги, портрети присутніх йому вдавалися. Єдиний, кого він не міг намалювати схожим, то був Гел, бо було у ньому щось невловиме.
Інші пиячили та розповідали різні історії.
У головній печері почувся крик, ґвалт, голосіння та плач. Тоорл першим вбіг до печери. За ним Лянгал, за Лянгалом обережно визирнули інші.
Біля вогнища, наче то був останній прихисток, зібралися жінки, збилися у купку і голосно кричали – кожна щось своє.
Дружина коваля непомітно прокралася у печеру богів та заховалася за Гартака, її налякав той бедлам, який створила стара Фа.
Фадіра виступила до Тоорла з виглядом полководця-переможця.
– Що знову? – запитав крізь зуби колишній капітан у колишньої стюардеси.
Отуні стала біля вождя по інший бік від Лянгала, вона готова була боронити свого друга. Гел стояв при вході у печеру вождів.
Фадіра ефектно випростала уперед руку, кривий кістлявий палець указував на Гела. Жінка крикнула:
– Діти зникли!
– Які діти? – здивувався вождь.
– Наші діти! Діти племені, котрих ви мали захищати, але не захистили, а прирекли на загибель у пащі того темного звіробога! – заверещала істерично Фадіра.
Інші жінки підхопили її вереск, у плачі заголосили так, що луна пішла печерними коридорами.
Отуні здалося, що стеля зараз впаде бідолашним істеричкам на голови. Вона завжди відчувала себе у чомусь винною перед тими, хто старів. Тому довгий час спокутувала ефемерну провину, служила племені, як могла. Але Лянгал, що був у них частенько за психолога, зумів позбавити її від того пекучого почуття. Тепер їй було жаль своїх зморщених подруг, та вона почала від них віддалятися, чи вони віддалялися від неї, коли замовкали у її присутності.
– Хтось може мені пояснити, що відбулося?! – крикнув Тоорл, звертаючись до чоловіків, які стояли врізнобіч осторонь від своїх жінок.
Вийшов Відл, ще міцний чоловік, представник другого покоління, могутній, кремезний, його обличчя, обвітрене, обморожене, було схоже на скелю, і таке ж не емоційне, як каміння. Відл підійшов до вождя:
– Зникло двоє хлопчиків у Дорга та Патті. Зранку пішли гратися на нижній рівень, досі не повернулися. Фадіра каже, що то звір задер.
Насуплений Дорг сидів біля вогнища, його дружину втішали жінки. Патті ридала вголос, притискаючи до себе молодшого сина, якому ледве виповнився рік. Налякана, вона боялася, що її діти, мертві та пошматовані невблаганним чорним богом, лежать десь у далекій незвіданій печері безмежного лабіринті.
– То потрібно шукати тих дітей, а не влаштовувати виставу! – обурився Тоорл. – Фадіра – відома істеричка, але ти, Відле... Ти ж розумний чоловік!
– Фадіра каже, що кожного, хто вийде з-під захисту вогню, чекає смерть, – пробасив та набурмосився великий могутній Відл.
– Ви збожеволіли! – озвався Лянгал. – Хто зі мною піде шукати дітей?
До Лянгала підійшли Нат Рі, Тикок та Гартак й дружина Гартака. Підбігла Енне, тримаючи у руках свою безпровідну лампу.
Підійшов Гел.
Що тоді почалося! Фадіра ощирилась, схожа на скажену собаку, що з піною кидається на незнайомця. Саме тоді підбігла Найя і зашептала до Гела, що Айре перетворився на маленького білого звіра, зростом з їхнього дорослого пса, і зник у печерах. З ним побіг вожак білих псів.
Гел, почувши цю новину, зірвався з місця й зник у печерах. Для Фадіри його несподівана втеча видалася перемогою, про що вона, плюючи, напевне, отруйною слиною, повідомила усім. Ті, хто її підтримував, переможно закричали та, вхопивши сокири, куплені у горян, та списи, зроблені Гартаком для полювання, кинулися за чудовиськом. Що вони збиралися робити, коли наздоженуть перевертня, ніхто не знав, усіма володіло якесь божевілля.
Боги побігли за своїм племенем, скориставшись іншими коридорами лабіринту, щоб випередити і зупинити погоню.
Гел ледь минув сходи на нижній ярус лабіринту, як налетів на свого сина, який був вже у людській формі, на Вожака, що виляв пухнастим хвостом із видом виконаного обов'язку, і на двох дітлахів, котрі перелякано притискалися до стіни біля смолоскипа.
– Чому ви тут стоїте? – запитав Гел дітей, котрі дивилися на нього з надією, а не зі страхом.
– Мама нас вб'є! – рюмсав молодший.
– Батько ременем поб'є, бо ми довго гуляли. А ми камінці от знайшли, – старший показав на брудній долоні гарний синій блискучий камінець, напевно що сапфір.
– Ніхто вас не битиме. Хіба що мене спробують здолати.
– А вас, дядько бог, за що? – здивувався старший хлопчик.
– Страх – дивне почуття. Йдіть уперед із тим смолоскипом і нічого не бійтеся. Якщо буде небезпека, заховаєтеся за вождем.
Діти, почувши, що сам великий вождь їх захистить, наважилися піти до сходів. Зверху біг Лянгал, перестрибуючи по кілька сходинок, за ним Отуні, легка, як кішка, за Отуні – Тоорл, важкий, мов скеля. А за ними дуже швидка стара Фадіра, котра навіть про ціпка свого забула і про хвору спину. Вона навіть обігнала важких чоловіків із сокирами та легких юнаків зі списами та ножами.
Отуні та Лянгал побачили дітей, Гела та пса й відразу забігли за спини дітей, захищаючи собою перевертнів, великого та малого. Тоорл приєднався до них.
Стара Фадіра зупинилася перед дітьми, плюнула малим під ноги, зігнулася, вся зіщулилась і, згорблена, пошкандибала сходами вгору. Дорг та Патті, побачивши своїх дітей, підхопили їх на руки, гладили, плакали, потім сварили, але так, для годиться.
Плем'я затихло. Почали розходитись по домівках. Нат Рі, Керфі, Гартак із дружиною і Тикок, пропустивши роздратованих, стомлених та розгублених людей, підійшли до своїх. Найя та Енне ледь не заблукали зі своєю сяючою лампою. Найя обійняла Айре, вимовляючи йому, що він пішов без дозволу.
– Я знав, де вони, – чомусь розплакався малий.
– А чому ти плачеш? – здивувалася Найя.
– Всі так кричали! – і малий розревівся уголос.
Гел підхопив сина, притис до себе, та запитав у Тоорла:
– Приблизно коли скінчиться та завірюха?
– Коли скінчиться завірюха, почнуться лавини, – відповів замість вождя Лянгал.
– Лавини мені не так страшні, як той мороз, – відповів Гел.
– Зазвичай крутить по долині три дні, а потім тихо стає і мороз зовсім спадає, починається відлига, – відповіла Отуні. – Ви не пройдете перевал.
– Ми підемо з Айре вдвох, – вирішив Гел. – Вибач, Енне, я не можу тебе взяти з собою.
– А я? – здивувався Керфі. – Я ж пройду! Я безсмертний! Чи ти забув?
– Якщо тебе накриє лавиною, і безсмертя не врятує. Почекаєте мене тут, за рік я повернуся за вами.
– Гел, ти обіцяв! – вигукнув Керфі.
– Я нічого тобі не обіцяв. Я казав, що піду до маяка.
– Я тут навічно застрягла з тими божевільними бабами, – на очах Енне заблищали сльози.
– А я? Я з тобою, – запевнила її Найя.
Енне мовчки обняла подругу, і вони пішли по сходах на рівень життя. Яскрава безпровідна лампа освітлювала дівчатам дорогу.
Енне не могла б упевнено сказати, що мріє піти з теплої затишної печери у холодний небезпечний світ, як не могла твердо сказати собі, що їй буде затишно у печері. Тому вона навіть не сперечалася з Гелом. Може, відчула полегшення від того, що залишається, бо підсвідомо її лякала важка подорож горами, адже вона ніколи раніше не бачила стільки відкритого простору. Печера більше нагадувала кораблі та тедроли, де вона виросла та працювала. Тільки от мама... Мама її чекатиме, мама отримає звістку, що дитина пропала безвісти при виконанні небезпечного завдання.
"Ні, мамо, – думала Енне, – я не пропала... Я повернуся до тебе! Обов'язково повернуся! Адже він обіцяв..."
Керфі сперечався. Керфі і помислити не міг, що буде й далі замкнений в обмеженому просторі печери, що його майбутня книга матиме лише один розділ про печерних людей, які навіть не тубільці, а громадяни Пателли, та їх дітей, які застрягли у холодній долині чужої планети. Керфі наполягав. Голосно та впевнено.
Лянгал поклав руку на плече халкейця:
– Чого ти кричиш, як наші тітки?
– Я мушу йти з ним! Тим паче, що він сам із дитиною! Він не зможе пройти планетою! – вигукнув упевнено Керфі.
– Не пройде, так пролетить, – хитро посміхнувся Лянгал. – На те він і дракон, щоб літати.
Керфі спантеличено замовк із відкритим ротом. На таку відповідь він аж ніяк не очікував.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78711295127869 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …