Трава. Ви не задумувались, як би без неї виглядала земля? Ось і я теж не думав до того часу, як не побачив вигорілий ґрунт. Зовсім недавно завершилася війна. Вона навіки вписала себе в історію. Той слід, що залишився довго нагадуватиме про ті події. Цей шрам на обличчі землі, ще не швидко загоїться. Степи випалені вогнем, повалені танками дерева та продірявлені гарматами поля. Все це пам'ятка про те, що тут було ще декілька тижднів тому. Та все ж найбільшим спогадом є ті люди, яких ми вже ніколи не побачимо. Їх обличчя намертво засіли в думках всіх родичів та друзів. Невигойний шрам!
Це все тривожило думки багатьох! Та дітям було байдуже. Ми насолоджувались всім, як могли. Після запеклих боїв залишилося безліч гільз та поруйнованих барикад. Нам подобалося гратися на руїнах тих стальних гір, що вже давно перетворилися в груди металобрухту - підірваних танках. Кожен з нас любив залазити всередину і вдавати з себе танкіста. Звичайно ж, батьки давали нам догану за це, побоюючись, що там ще є нездетоновані набої. Та це заняття ми любили більше, ніж страх різки.
Ми з моїм другом любили збирати відстріляні кулі й придумувати їм якійсь цікаві методи використання. В тім гаю за селом, де раніше був табір радянських військ, було безліч воєнного металобрухту. Вони після себе залишили багатий слід. Навіть, краще сказати послід. Йдучи селом, вони навіть не віталися з людьми. Та у наших думках були лише "трофеї". Ми шукали щось цікаве а потім хизувалися цим. Ці всі речі були для нас, як той скарб! Одного разу мені навіть вдалося знайти кишеньковий годинник. Мабуть, один з солдатів загубив його, коли всі вони поверталися додому. Я вихвалявся цією знахідкою при кожній нагоді. Правда, дорослих мій годинник не цікавив, через те, що був розбитий і користатися ним було вже не можливо. Та серед моїх однолітків, я був найвідомішим скарбошукачем! Всі казали про мене, як про героя, що здатен навіть у багні відшукати щось цінне. Мені подобалася слава. Звісно, хто б від неї відмовився!?
Та часи йшли, ми дорослішали й моя відомість швидко, як і моє дитинство, минула. Та свій скарб, я тримав завжди при собі. Він не приносив мені користі. Принайнмі, всі так вважали. Та, що тільки люди про тебе не скажуть, лиш би знайти тему для розмови.
З часом у мене вже почалося подружнє життя. Ніколи б не подумав, що воно виглядає так. Поволі навіть почав розуміти тих п'яниць, яких жінки гнали з дому. З такою дружиною життя не таке вже й медове. Та, не зважаючи на це, моя Марічка була хорошою! Ну ганила вона мене при кожній нагоді, ну то й що? Головне, що у нас злагода в сім'ї! Нуу... чомусь нашим односельцям, здавалося інакше.
Ми з Марічкою пройшли довгий шлях. Вона теж була моїм скарбом і тому я вирізьбив її ім'я на тім годиннику, що був зі мною, ще змалку. Жаль от, що коли витесував літеру "ч", моя рука трішки з'їхала і напис був схожий на "Марінка". Моя ненаглядна дружина весь день бігала за мною зі сковорідкою, щоб дати по потилтці. Ахахах... Подружнє життя, яке ж ти веселе! Пізніше, я виправив цей напис. Тепер мила заспокоїлась.
Роки далі змінювали один одного. Ось і розпалася та велика країна в, якій ми проживали. СРСР розвалився. Всі так раділи нашій новій незалежності, що з часом не помітили, як потрапили у нове ярмо. Капіталізм виявився не таким вже й чудовим, як ми сподівалися. Добре, що в нас було поле і діти, які завжди нам допомагали. З цим усім нам було не важливо, який там курс валют і, що там твориться у політиці. Як все таки добре мати дітей, на яких можна покластися. Я, час від часу, поглядав на свій трофей дитинства, на металі якого виблискувало ім'я такої цінної мені людини.
Смерть. Колись вона приходить до усіх. Немає такого, що б не зустрівся з нею. Ось і моя супутниця життя, моя кохана, вже вдивлялася в зіниці того жнеця душ. Я побачив її останній подих. Вона так міцно зтиснула мою руку, ніби це була її найбільша цінність. Тепер у мене є тільки мій старий розбитий годинник з викарбуваним твоїм іменем. Ця невеличка зламана річ стала для мене ще ціннішою. Я б не віддав її ні за які багатства. Тут був кусочок моєї коханої - моєї Марічки!
З часом виростаєм не тільки ми, але й і наші діти. Вони дедалі рідше приїжджали до мене в село. Це й не дивно, адже воно так далеко від міста. У кожного з них є своя сім'я, робота... Вони мають достатньо клопотів. Мої два сини жили у тому густонаселеному мурашнику з людей. Вони вже не раз пропонували мені переїхати жити до них. Та ніщо не могло мені замінити тієї природи і тієї хатинки, вже похиленої від старості, де ми зустрілися й прожили з моєю любою Марічкою весь свій життєвий шлях. Тут я знайшов свій скарб!
Я завжди носив той годинник при собі. Цей кусочок сплаву алюмінію був для мене дорожщим ніж золото найвищої проби. Він весь час лежав у кишенці в сорочці - там де було моє серце. Я щоразу витягував його і вдивлявся на вже протерті часом букви. У цім слові закарбувалося всесь мій життєвий шлях. Маленький зламаний годинник, стрілки якого так і ні разу не зрушились, злічив все моє життя! Таке довге і таке коротке. Все, що мені хотілося наостанок, це ще раз поглянути на лице своєї єдиної улюбленої доці. Воно було таке ж, як і у її матері. Миле і ніжне. Білосніжне, мов шовк. Я знав, що дочка виїхала за кордон. Можливо, вона вже не встигне побачити мене і я так і не помилуюсь цим личком. Сподіваюся ти теж є чиєюсь цінною знахідкою.
Я сидів на лавочці, як і колись це робив з коханою, і вдивлявся, як сонце сідає за обрій. В моїй руці був той самий розбитий годинник, ціна якого перевищувала весь світ. На ньому і далі було ім'я моєї милої Марічки - мого скарбу!
