Ось і настала справжня весна – зі снігом, морозом і “подштанніками”. Хтось ліпить снігову бабу, хтось грає в сніжки, а хтось чистить сніг біля під’їздів за 3600 на місяць…
Щоб там не казали, найбільша насолода для солдата – то не домашні котлети, не бухло і навіть не секс. Сон – омріяне заняття кожного солдафона. Навіть старшина в ролі днювального, який чистить клозет, так не тішить новобранця як міцний та спокійний сон, але в армії то скоріше мрія…
О 4 годині ранку, коли в своєму сні ти вже майже намацав застібку на бюстгальтері Кіри Найтлі, з’являється руда та щоката пика сержанта-контрактніка, яка горланить тобі на вухо: “Ти чьо, о**ел слон, ану підйом!”
І ти не розуміючи в чому справа, скоріше рефлекторно аніж осмислено, одягаєш штани матнею назад, пхнеш голову в рукав кітеля, а пальцями лівої ноги зав’язуєш шнурки на правому черевикові… Так починалося наше перше бойове завдання…
Було 17 січня 2009 року, о 4 годині ранку ми стояли перед штабом і намагались розліпити вареники, які були в нас на місті очей. Заспані та вдягнені навпомацки, ми нагадували скоріше в’єтнамський партизанський загін, ніж гордість ЗСУ – підрозділ 101 бригади.
Холод був собачий, хрін його знає чому собачий, бо навіть бригадний пес Уксус зник під час цієї холодриги на цілий тиждень. Мабуть, в Єгипет літав, хтозна… Термометр показував – 26 С.
Попукуючи в білуху, ми чекали постановки “бойової задачі”. Думки були різні: відбиття нападу на ГШ, миротворча місія в Ірак, звільнення з полону американських морських котиків в Сомалі і навіть пошукова місія прапорщика Вусатого, який періодично забухував і міг загубитись на території підсобного господарства. Та коли замість автоматів і приладів нічного бачення ми отримали мітли і “шкребки” для снігу, зроблені з дверей радянської шафи, в наші свіжоморожені солдатські голови закралася сумна та гірка думка – прибирання території (
Поїздка з вітерцем – це не завжди лімузин, з якого стирчить половина п’яної дівки; тентований Урал і два десятки лисих і синіх фізіономій – достойна альтернатива.
Шкода, що в той час не було квадрокоптерів, бо тільки з його допомогою, можна було передати епічність та героїзм того бойового завдання. З висоти то виглядало так, ніби стадо жирафів одягнули в роликові ковзани і випустили на лід, а все тому, що після поїздки з вітерцем солдатські ноги перетворилися на пару більярдних кийків, які встромили в дупу…
Того ранку я вперше бачив, як пацани, яким не хватило інвентаря, міняли пачку “Прилук” на 20-хвилинну оренду мітли.
Та попри високу мотивацію, яка з’явилась завдяки морозу, завдання будо провалене. Один з рядових, який, на щастя, мав у своєму генеалогічному дереві єврейські гілки, знайшов теплотрасу, і вже через півгодини, під різними приводами (відлити, подумати, зробити намаз і навіть написати мамі) вся камуфльована громада примостила свої крижані півкулі на теплій трубі.
Інвентар присипало снігом, волосся старшини сивиною, а ми курили та сміялися, розповідаючи про свої гулянки та кумедні випадки на “гражданці”, яку ми не бачили потім ще багато місяців…
