Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2488
Творів: 44910
Рецензій: 87881

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Трилер

Нічні спогади

© Віталій Ведмєдєв, 14-02-2018
                                                            Іноді пам’ять, певно з милосердя, дарує нам забуття
                                                                                         «Справа Чарльза Декстера Ворда»
                                                                                                                            Г.Ф. Лавкрафт

Наскільки все ж таки дивні властивості людської пам’яті. Незрозуміло як усе побачене та пережите зберігається в голові. Чому якісь, начебто незначні події, викарбовуються так, що спомини про них супроводжують нас кожного дня, на протязі усього життя, а інші, більш значущі, принаймні так здавалось, коли вони відбувались, забуваються, ще й так, що й потім схочеш, а не згадаєш.
А буває ще інакше, якась подія, слово, картинка чи запах витягує з небуття самих запилених полиць пам’яті якусь згадку, а за нею ще, ще, ще … І вже і хочеш, а не можеш зупинитись … Лежиш і не можеш заснути … А перед очима все те, що мозок, певно оберігаючи тебе від божевілля, намагався сховати, а краще витерти, розбити, знищити.
                                                                        ***
У кухні було накурено, як кажуть, хоч сокиру вішай. Тютюновий туман захопив усю невеличку кухню і вже вибирався до житлових кімнат. Пасма диму піднімались до стелі, огортали люстру, притупляючи її яскраве світло, і віддзеркалювались дивовижними образами у склі вікон за якими вже давно стояла глупа ніч.
Біля рукомийника, на стільці сидів чоловік близько сорока років і, глибоко затягуючись, палив чергову цигарку.  Попільнички він не мав, тож попіл струшував у раковину. Допаливши до фільтра, він відкрив кран, загасив недопалок водою, та викинув його у сміттєве відро, в якому вже валялось більше десятка таких самих мокрих недопалків. Чоловік встав, потягнувся і зробив кілька непевних кроків до вікна та поглянув на своє віддзеркалення. На нього, широко розплющеними, налитими кров’ю та запаленими алкоголем очима, дивився дорослий чоловік з поріділим над чолом, але ще без сліду сивини, акуратно стриженим, брунатним волоссям. Подивившись ще хвилину-другу у темряву крізь своє віддзеркалення  чоловік повернувся до кухонної стільниці на якій стояли на дві третини порожня літрова пляшка віскі та пустий стакан, плеснув напій до стакана, зробив пару ковтків, судомно стримуючи напад нудоти та, сліпо дивлячись перед собою, підкурив невідомо вже котру за вечір цигарку.
Потім він обернувся до стіни з годинником. «Скоро північ», - промайнуло у нього в голові, потім погляд його опустився до родинних світлин, що висіли на стіні. Звідти на нього дивились дружина, дві доньки і він сам, хіба, що на три роки молодший ніж зараз, а ще тверезий та із щирою посмішкою. «Добре, що їх зараз не має вдома», - подумалось йому. «А може навпаки, шкода, що немає», - прийшла на заміну інша думка. - «Хіба ж Лєнка, дозволила б мені так напитись без приводу? А як їй поясниш той привід?». Він уявив обурення дружини: - «Владько, що це за капець?!» - аби вона зараз зайшла до квартири в якій тхнуло цигарками, як у якомусь замизганому генделику і навіть посміхнувся про себе.
Розумного, чи то зрозумілого пояснення своїй поведінці у Владислава не було. Просто сьогодні він зустрівся із привидом зі свого минулого.
                                                                             ***
Абсолютно випадково, він поїхав не маршруткою, а трамваєм. Маршрутка довезла б його до потрібного місця і нічого б не сталося. А від тупика трамвая ще слід було йти біля кілометра, і то не біда, пройтись влітку по свіжому повітрю, та йому приспічило до вітру і він, згадавши про громадський туалет поряд, попрямував туди злити зайву воду.
Вже підходячи туди він щось відчув, певно якусь тривогу, але ж природні потреби відігнали її. Туалет був розташований нижче рівня землі, й досить глибоко. Туди необхідно було спускатись сходами, як до підземного переходу, а потім в бік, у досить велике, як для туалету, приміщення з кількома кабінками та пісуарами. Він тут бував неодноразово, ще підлітком, бо його маршрут додому після навчання проходив саме через тупик цього трамвайного маршруту. Тоді приватних маршруток ще не було, лише громадський транспорт, і він разом з друзями регулярно туди заходив. Зокрема, тут можна було нашвидкуруч випити пива чи чогось міцнішого та покурити, ховаючись від осудливих поглядів дорослих. Спускаючись затертими брудними сходами, Влад звернув увагу на те, що з тих часів тут мало що змінилось. Ті самі пошарпані стіни з сороміцькими написами та малюнками, недопалки, уламки скла, використані одноразові шприци і сморід, смороду певно стало навіть більше. В далекі часи його юнацтва хтось періодично наводив в туалеті певний лад і навіть насипав всюди хлорки, та ті часи давно минули.
        З кожним кроком по сходах, відігнане відчуття тривоги лише збільшувалось, здавалось, що у запилених та заліплених павутинням підвалах його пам’яті, серед якогось вицвілого лахміття та шмаття, відбувається якийсь рух незрозуміло чого чи кого. І те щось (хтось), скидаючи з себе навалене сміття  з інших спогадів, намагається дістатись до нижніх сходинок Владового підвалу забуття, в той час як він, іде цьому забутому-невідомому назустріч.
         Спустившись майже донизу, він побачив, що до пісуарів він не потрапить, бо на нижньому майданчику серед калюж сечі височіли купи лайна. Почуваючись незатишно, Влад розстібнув зіпер на штанях та вирішив, певно як і сотні чоловіків до нього, далі не спускатись і робити свої справи саме тут.
         Раптом, ззаду на нього впала чиясь тінь і чоловік подумки зрадів тому, що вже заголився інакше точно б надзюрив би собі в штани з переляку. Разом із тінню зверху, з  підвалу пам’яті прямо на нього вистрибнуло те, що там так довго ховалось. Вистрибнуло в усьому своєму огидному жаху прямо на нього, неначе з тієї самої купи лайна перед якою він стояв, заливши та обліпивши усім своїм смердючим брудом. З калатаючим серцем, намагаючись скоріше завершити почате Владислав з острахом почав озиратись назад. До туалету хтось спускався. Розуміючи, що йому несила терпіти, що зараз він просто істерично закричить, переляканий чоловік, не струшуючи останніх крапель, застібаючись на ходу кинувся наверх до виходу. Назустріч йому, хитаючись та притримуючись за стіну спускався підстаркуватий п’яненький безхатько, байдужий до усього навколишнього та нажаханого Владислава зокрема. Промайнувши повз п’яничку, Влад, судомними рухами, приводячи одяг до ладу, вискочив наверх, неначе з пекла і швидко рушив звідти. Та було вже пізно, бо він згадав усе.
                                                                         ***
З чого ж усе почалось. Туалет. Ні. Але поряд. Трамвай.
        Вересень того року був по-літньому теплий, навіть жаркий. І таке продовження літа в цілому було приємним, аби не пересування громадським транспортом. З літніх канікул повернулись студенти та школярі, закінчився період масових відпусток і весь цей натовп аби потрапити до місць роботи та навчання заполонив міський транспорт.
        Двадцять два роки тому у місті з громадського транспорту залишився лише електротранспорт: трамваї та тролейбуси. Міські автобуси зникли через дороге пальне, маршрутні таксі ще не з’явились. На дороги та рейки виганялось усе, що ще працювало після розпаду СРСР, але того всього, ставало дедалі менше, на відміну від людей, яких у місті ставало все більше, оскільки люд виїжджав з сільської місцевості. Проміжки часу між черговим тролейбусом чи трамваєм, ставали все тривалішими, на зупинках збирався чималий натовп. Коли нарешті до зупинки, скрегочучи, перехиляючись з боку набік повільно насувався вщент забитий тролейбус, здавалось, що всунутись туди вже неможливо. Намагання потрапити в середину чимось нагадувало штурм середньовічного замку, з тією різницею, що нападники не допомагали, а заважали одне одному. Двері часто й густо залишались відчиненими під час руху, оскільки просто не могли зачинитись. Порваний одяг чи, тим більше, відтоптані ноги, не вважались чимось надзвичайним та вартим уваги, а проїхати кілька зайвих зупинок через те, що банально не зміг протиснутись до виходу, було взагалі природно. То було улюблене місце кишенькових крадіїв. Взимку до цього додавався холод, восени та навесні бруд з водою, а влітку спека. Розпечений металевий корпус, забитий спітнілими людьми значно щільніше ніж банка шпротами; люди дихають одне на одного тютюновим та алкогольним перегаром, хтось закусив цибулькою з ковбасою, хтось забув помитись. Від відчинених вікон та люків жодної користі, натомість пил з вулиці через них все ж таки залітає. Тролейбуси відрізнялись певним комфортом, оскільки позаду були обладнані металевою драбиною, якою водій залазив аби від’єднати чи приєднати «роги», та на якій можна було проїхатись з вітерцем. Зручно їхати на тій драбині можна було вдвох. І не нудно, бо є співрозмовник, і значно зручніше ніж всередині. Втрьох-чотирьох теж прийнятно, а от понад сім, то вже занадто. Однак, того дня Влад їхав трамваєм. Можна було їхати і позаду трамвайного вагона, на так званій «ковбасі», та то було відверто небезпечно.
Двадцять два роки тому йому було шістнадцять і він перейшов до одинадцятого класу школи з поглибленим вивченням математичних наук. Ще рік у школі, потім інститут, а потім … потім він не думав, але в цілому життя було чудовим. Літніми канікулами, що минули він вперше спізнав жінку. Сказати чесно, то було по-п’яні, а жінка – сільська хвойда, не варта уваги, і страшна на тверезий погляд, та все одно це підвищило його авторитет в хлопчачому середовищі, і йому кортіло повторити той досвід з якоюсь зі своїх знайомих подруг. З думками-мріями саме про це Влад їхав з навчання, не звертаючи уваги на незручності навколо.
Раптом він відчув, що його сідниць, щось торкнулось. Звичайно, в набитому трамваї, коли ти їдеш стоячи майже на одній нозі, ледь дотягнувшись до поручнів, до тебе постійно торкаються. Взагалі, тебе тиснуть, стискають, відтискають, штовхають і намагаються розтерти, і це сприймалось абсолютно природно. Натомість, тут було щось дещо інше. Хтось намагався саме схопити його за сідницю, не вщипнути, не залізти до кишені, а взяти в долоню. Він обернув голову, та побачив зліва позаду себе, огрядного, досить високого чоловіка, років п’ятдесяти чи й більше. Розглядати його через плече було незручно, та й бажання не було, тому він смикнувшись просунувся трохи далі. Але через зупинку чи дві хлопець знову відчув, спочатку на стегні, а потім на сідниці, ті самі наполегливі торкання, а здоровань наблизився на нього впритул, нависаючи зверху. Та нарешті трамвай доїхав кінцевої зупинки, і Владислав стрімголов, розштовхуючи навколишніх, вискочив з вагона.
         Аби дістатись додому, йому ще потрібно було пересісти на інший трамвай, але майже дві зупинки він біг і не міг зупинитись. Потім, захекавшись, зупинився і пішов повільніше. Парубок не міг до кінця зрозуміти що з ним сталося, та відчував огиду і забрудненість. В ті роки ще не були поширені поняття педофіл, гей, збоченець, але набирала обертів мода на слово «маніяк». Батьки лякали ними дітей, попереджали вчителі в школі, у новоявленій «жовтій пресі» про них писали статті, про них говорили бабки на лавочках, але щоб отак, прямо в трамваї. Зазвичай, в історіях про маніяків жертвами були або жінки або маленькі діти, тому він, хлопець, майже дорослий, ніколи не уявляв себе в подібній ситуації.
        В ніч після того Владислав так і не зміг заснути. Перевертаючись з боку на бік, він знову й знову повертався до інциденту, та згадував свою абсолютну безпомічність посеред заповненого людьми трамваю. Як можна було відчувати таку самотність серед натовпу, він зрозуміти не міг, але це було саме так. Гірше того, він не міг прийняти для себе рішення, що робити у такій ситуації, не дай Боже вона станеться ще раз. Закричати? Що кричати? - «Маніяк! Рятуйте!», чи може «Не мацай мене, падло!», але ж він не дівчина, як же це його можна мацати. Застосувати силу? Але згадавши здоровезного чоловіка в трамваї, Влад відкинув таку думку. Аби гуртом, на відкритій місцевості, а краще з чимось в руках, то можна, але не в стиснутих умовах трамваю, але ж маніяки завжди обирали поодиноких жертв. За тими думками його й застав ранок.
        Звісно, про те, що сталось він нікому не розповів, ні батькам, ні друзям. А як про це розповіси? Ні мати, ні батько не змогли б його захистити, а друзі … Е ні, бути посміховиськом до кінця школи, то не про нього. Але все ж таки певних заходів він ужив, зокрема він робив усе можливе, аби не повертатись додому на самоті. З часом подія забулась, забулось і відчуття огиди.
                                                                          ***
        Минуло близько місяця, і осінь вже повністю вступила в свої права. Так сталось, що Владислав знову повертався додому сам, тим самим маршрутом. Доїхавши до кінцевої зупинки трамваю, хлопець залишився чекати трамвай іншого номеру аби їхати далі. Було прохолодно, йшов дрібний, але рясний дощ. Простоявши хвилин з 20 на зупинці, що майже не захищала від дощу, він вирішив сховатись до підземного туалету. В туалеті було волого і міцно пахло хлоркою. Відливши, хлопець запалив цигарку, трамвай він пропустити не боявся, бо рейки проходили прямо над туалетом, тож він почув би гуркіт коліс, а от спокійно покурити було можна. Він досі ховався від батьків з цигарками, і потрапити на очі комусь зі знайомих матері чи тим більше батька, не мав жодного бажання.
        Він вже докурив і жбурнув недопалок у кут, коли побачив, що до туалету, майже повністю загородивши вхід, всунувся «маніяк» з трамвая, і пішов прямо до нього. Владові ноги стали ватяними, і, здавалось пустили коріння прямо крізь кахельну підлогу. Чоловік наближався до нього, нависаючи над ним і затуляючи світло, що пробивалось від входу. Здавалось, з кожним його кроком у вбиральні ставало менше світла. Чоловік був здоровезний, але не жирний і неповороткий, і не як здоровань-качок, а як кам’яна гора. Величезні старі м’яті штани, такі самі сорочка й куртка, неначе витесане з каменю неуком-скульптором бридке з темно-синіми товстими губами та обвислими щоками загоріле й обвітрене обличчя, над невисоким чолом, розкошлане, густо-помічене сивиною, волосся. З затертих та засмальцьованих манжетів сорочки витикались найздоровіші з бачених хлопцем долонь  
- Є закурити? – хрипким голосом, спитав здоровань.
- Н-ні, - витиснув із себе Влад, намагаючись відсунутись назад та в бік, але ноги вперто не бажали слухатись й навпаки ще глибше вкорінювались в землю.
- Отже ж буває таке, що ВІДСМОКТАВ би за цигарку. Ага? – сказало страховидло, і наблизилось ще на півкроку.
Пискнувши щось незрозуміле, вкрай переляканий хлопець, нарешті впорався зі своїми ногами та дременув звідти, вдарившись плечем в одвірки, вискочив до сходів та стрибаючи через три сходинки, відразу вилетів наверх. Зупинившись метрів за двісті, він безсило оперся на стовбур дерева, коліна йому підігнулись, серце просто вилітало з грудей, і він не міг нормально вдихнути нову порцію повітря. Потім він проблювався на дерево, рука ізслизнула зі стовбура і, боляче вдарившись лобом в деревину, він впав на бік.
- Таке, молоде, а вже напилося, - почув він осудливий жіночий голос, та йому було байдуже, бо вважав себе дивом врятованим.
Як не дивно, але після цього випадку у Владислава зник панічний страх перед тим, що сталось. І замість того, з’явилась своєрідна цікавість. З часом, хлопець навіть почав сумніватись у вірності своїх висновків, щодо того, чи дійсно той чоловік є маніяком. Тримати то в собі було важко. Розповісти комусь – ще важче. І він вирішив послідкувати за ним при нагоді.
З того часу, заходячи до транспорту, особливо в тому районі, він завжди уважно оглядав пасажирів, у пошуках «свого маніяка». Кілька раз хлопець натрапляв на нього і тоді, починав за можливості слідкувати, звісно не надто наближаючись. Бувало, принаймні Владиславу так здавалось, що маніяк підходив надто близько до якоїсь самотньої  дитини чи підлітка, але певності він не мав. У переповненому транспорті, то не було легкою справою. Тобто легко було побачити «піддослідного», адже він був досить примітною особою, не складно було не потрапити йому на очі, але ж побачити, що він робить своїми огидними здоровезними руками, було майже неможливо.
       Так минули осінь, зима й початок весни.
        Наприкінці березня знову натрапивши на того маніяка підліток розвіяв усі свої сумніви. За дивним везінням він потрапив до майже пустого трамваю та їхав сидячи. За кілька зупинок трамвай вщент набився людом, але поряд не стояло ні вагітних жінок, ні калік ні скандалістів пенсіонерів, у яких один вигляд підлітка, що їхав сидячи викликав напади гніву й обурення («ми ж за вас таких-сяких воювали-працювали»), тож він їхав з комфортом. За два ряди сидінь, стоячи їхала дівчинка-підліток, певно років тринадцяти, з першими ознаками майбутньої жіночності, а позаду, нависаючи над нею, стояв «його маніяк», порсаючись своїми здоровезними руками її спиною та сідницями. Влад все те бачив, але не міг зупинити, а ще він бачив, що дівчинка розуміє, що з нею відбувається щось погане, та вона, як і він свого часу, не може нічого зробити. А маніяк робив своє, все більше налягаючи на дитину і, Владу навіть здалося, що той почав смикатись, як під час злигання, та до того нікому не було діла, бо трамвай їхав і трусився. Нікому окрім дівчинки. На черговій зупинці виходило багато людей, у вагоні стало вільніше, жертва нарешті змогла вислизнути від збоченця, і Влад побачив як у того випирають штани, а під ширінкою розтікається мокра пляма. Більше доказів він не потребував.
                                                                      ***
       Найцікавіше, що отримавши підтвердження своїм підозрам, Владислав опинився у ще більш складному становищі ніж був. Адже з отриманим знанням слід було якось жити далі чи щось робити. Спокійно, чи хоча б так як раніше, жити зі знанням про те, що по місту спокійно ходить маніяк, тероризує підлітків, а може й робить ще щось страшніше було неможливо, а що робити далі він не знав.
       Так, він знав, що чоловік за яким він спостерігав був злочинцем, навіть більше, не злочинцем, а злом, як, наприклад, скажений собака. Адже злочинця теоретично можна перевиховати, а скаженого собаку лише знищити. Але що з тим усім робити, він не знав.
       Сенсу у зверненні до правоохоронних органів Влад не бачив. Реально, що він там розкаже? Шановні міліціонери, я знаю в місті маніяк. Ось він. Він схопив мене за дупу у трамваї, хотів відсмоктати за цигарку, а ще я бачив як він мацав дівчину, теж у трамваї. Угу. Уявивши, як він буде все те розповідати в кабінеті слідчим, Влад натхнення не отримав. Він не мав багатого досвіду спілкування з міліцією. Пару колективних бесід з дільничним інспектором з приводу галасу у дворі та удар кийком по спині, отриманий від патрульного за бійку на дискотеці в рахунок не йшли. Але з того, що чув з досвіду інших, розумів, що імовірніше за все заяву у нього не приймуть, як у неповнолітнього чи ще з якихось причин, а може бути й гірше, маніяк якось викрутиться і буде знати, що то він написав на нього заяву і от тоді йому точно капець.
        Можна було б спробувати знайти ту дівчинку, і тоді їх буде вже двоє. Але, що їй сказати? «Гей, привіт, я бачив як тебе мацав у транспорті здоровий старий покидьок», - чудова фраза для знайомства, чи не так.
       Але ж цього скаженого пса слід знешкодити чи взагалі знищити, неприпустимо аби це ходило далі землею.
       Конкретного плану помсти чи то покарання у нього не було. Думалось, що покарання те буде фізичне і, внаслідок нього, те падло більше не буде, чи не зможе більше робити те, що робив. Та коли, навіть в думках, доходило до практичної реалізації, то виникало безліч запитань, на які він або не знаходив відповідей, або ті відповіді йому геть не подобались.
        Владу вистачало самовпевненості, але притаманний йому математичний розрахунок, охолоджував його гарячність. Те, що він в жодному разі не впорається з маніяком сам на сам, хлопець зрозумів відразу, і, навіть, про це не мріяв. Збоченець був, мабуть, майже втричі важчій за нього. Звісно зброї у нього не було, як не було її і в нього вдома.
Можна було б сунути ножа йому у спину у тому самому трамваї. Але чи вистачить у нього на те сили?А як спіймають. Це ж можна забруднитись кров’ю. Ніж прийдеться кинути. А на ньому відбитки. Ні. Хлопець прочитав чимало детективів, і там завжди ловили злочинців. І що ще гірше, навіть у тих детективах він на знаходив підказок, до того, як йому обладнати справу.
        Прослідкувати, а потім зробити засідку. І що? Кинутись зі спини з цеглиною чи арматурою. Уявивши, як він зі своїми близько п’ятдесятьма кілограмами стрибає позаду тієї величезної гори м’яса та кісток, він навіть зареготав, але весело йому не було.
       Аби мати хоча б мінімальні шанси, йому потрібно було якось збити те одоробло з ніг. Малолітні безхатьки широко використовували цікавий спосіб. Двоє, наближались с заду по обидва боки до майбутньої жертви, тримаючи в руках міцну мотузку, за кілька кроків починали швидко бігти, переганяючи жертву, таким чином, що мотузка потрапляла їй під коліна, внаслідок чого людина раптово для себе перекидалась та з усього розмаху гепалась на спину, вдаряючись потилицею об землю; багато-хто, відразу непритомнів і, будь-хто був приголомшений. Після падіння до жертви з усіх боків підлітало шість-вісім малолітніх покидьків і, менше ніж на хвилину, в людини не залишалось ні грошей, ні сумки, ні годинника, ні шапки, а часто й густо і взуття, якщо воно виглядало пристойно. Спосіб був непоганий і ефективний, але для його втілення була потрібна чиясь рука на іншому кінці мотузки.
       Скільки Влад не міркував та всякий раз приходив до висновку, що одному тут ніяк не впоратись.
       Друзів, таких яким би він міг хоча б спробувати розповісти про пережите та свої спостереження й плани, у нього було троє. Двоє зі школи в якій він навчався зараз та один, якого він знав ще з дитячого садка, потім школи де навчався до дев’ятого класу. Між собою вони знайомі не були, та добре все обміркувавши Влад дійшов того, що не насмілиться піти на замислену справу навіть з двома друзями з математичної школи без підтримки друга дитинства Льохи, який у фізичному плані був вартий їх трьох, а з іншого боку, якщо брати з собою лише Льоху, означало, що на нього ляже весь інтелектуальний тягар, а він хвилювався десь, щось забути чи не врахувати. Як не крути, а слід було залучати усіх.
       Кілька днів хлопець розмірковував над тим, як усіх між собою звести, познайомити та потім розповісти про задумане. І, нічого не вигадавши, розповів усе Олексію. То було в парку, на жилому масиві де вони мешкали. Слово за словом, речення за реченням він розповідав про те, що кілька місяців тримав у собі, а друг майже не перериваючи, мовчки слухав його.
       - Чому, раніше не розповів, - спитав Льоха. «Дійсно чому», - подумалось Владиславу, адже тепер, коли він все те вилив із себе йому стало легше. - «Е, ні, що б ти мені сказав, якби ця розмова сталась ще у вересні, коли та тварюка просто схопила мене за дупу? Та й що б я міг розказати?»
      - Не знаю, - вголос сказав він. - Так ти згоден, що таких треба карати, і якщо не втрутитись, то він так і буде те творити, а мо ще, щось гірше?
       - Звісно згоден. – Льоха, завжди був таким, неговірким, скидався на тугодума, та то було хибне уявлення. – Удвох, мать буде складно. Треба ще когось.
       Наступна зустріч була вже вчотирьох. Влад запропонував зустрітись у вихідні в міському парку шкільним друзям випити пива та порозглядати дівок і приїхав туди вже з Льохою.
       Майже не блукаючи манівцями Влад розповів все теж саме, що вже розповідав своєму другу дитинства. Натомість, Юрко та Микола не були настільки терплячими слухачами, тож йому прийшлось відповідати на безліч запитань, додавати купу подробиць. Врешті-решт, поправивши окуляри, Юрко, сказав:- Я розумію, чого ти хочеш. І навіть чому. А якщо нас спіймають? Ні, нікого ми на вулиці бити не будемо. Треба вислідити його і взнати де його лігво, чи де він живе. Та й взагалі, хотілось би на нього подивитись.
       Колька лише дивився на них широко відкритими, вражено-переляканими очима, та кивав.
       Вирішили, що Влад з однокласниками спробують вислідити маніяка, та все ж таки взнати, де той ночує, а там вже щось буде.
       - Балакучі в тебе друзі, особливо той, Чотириокий коротун – лише сказав йому наодинці Льоха. Хоча видно було, що Владькові шкільні товариші йому сподобались. Олексій був із незаможної родини, з батьком п’яницею, який пропивав усе, що заробляв сам і його забита дружина, тож навчався у звичайнісінькій школі, мав відповідне коло спілкування, товариші ж Влада були іншими, і з ними йому було цікаво.
       - Так ти з нами?
        - Звісно, хтось же і справу повинен робити, доки ви сперечатись будете.
       Ще через тиждень вони знали де живе маніяк. І можна сказати, що їм дуже пощастило. І навіть не раз. По-перше, Юрко та Микола з першого ж разу побачили збоченця так би мовити «за справою», і були вражені, аж ніяк не менше ніж Владислав свого часу, то ж їх більше не треба було переконувати, щодо справжньої суті об’єкта їх спостереження. Цього разу жертвою був хлопчак років десяти-одинадцяти, і Микола, що мав молодшого брата того ж віку, і схожого на вигляд, був готовий майже зараз кинутись за маніяком з першою ліпшою каменюкою, а Влад радо б до нього приєднався. Добре, що, як завжди розважливий Юрко, їх зупинив. Власне, саме в тому і полягала його роль, тому Влад його і запросив. Юрко був дуже обачливий та обережний, особливо в питаннях грубої фізичної сили. А як інакше, коли важиш сорок кіло, і то лише у мокрих валянках, без окулярів не бачиш навіть себе у дзеркалі і на фізкультурі стоїш самим останнім, навіть після дівчат. За таких обставин без обачливості ніяк.
        По-друге, виявилось, що їх маніяк мешкає у приватному секторі, у будинку в кінці тихої вулички, за яким починалась балка, ще й сам-один, навіть собаки у дворі помічено не було.
                                                                         ***
        - Ну, що вислідили, пінкертони? - спитав Льоха, коли вони нарешті зустрілись разом.
       Обговорювали довго. Головним питанням було визначитись, у чому саме повинно полягати покарання для маніяка, а другорядне – як потім не попастись, чи то в руки самого маніяка, чи то в міліцію і до в’язниці.
      - Якщо ви зібрались йому просто під дверима насрати, або вікна побити, то це без мене! – кричав Микола; побачене в трамваї, коли той гад, фактично затиснув у кутку малого хлопчиська, страшенно вразило його, - Цю суку слід скалічити, відрізати йому яйця!!!
        - І хто це зробить? Ти, чи ось він? - спитав Льоха, вказуючи на Юрка, що як завжди поправляв свої окуляри.
       - Раз ми вже знаємо, де він живе, то слід прийти до нього додому, де він почувається спокійно, і застати його зненацька, - мовив Влад, - а там якось вже буде.
       - «Якось буде» не годиться, - заперечив Юрко, - ми повинні розуміти, що будемо робити, аби потім нас на впіймали.
      - Нас не повинні впіймати, - промовив Микола, - це ж добра справа.
       Інші хлопці глянули на нього як на недоумкуватого, намагаючись зрозуміти чи той не жартує.
      - А в тебе зранку скільки на градуснику було? Сонце голівку напекло чи шо? – спитав Влад.
       - Як не будемо тупити, то не впіймають, - додав Льоха, - а як впіймають, то можуть і посадити. Тому не тупи.
       - Ви не розумієте, - вперто стояв на своєму Микола. Його батьки були щирими вірянами. Не фанатики, але як для країни, де лише нещодавно стало можливим відкрито показувати свою релігійність, то занадто, і це давалось взнаки на світогляді хлопця  – Невже не зрозуміло, що нас обрав Бог, аби ми знищили те зло …
       - Тобто, Бог обрав мою дупу, аби за неї схопилась лапа того виродка, який продуманий хід, - скептично промовив Владько.
       - Не гніви Бога, що ти в цьому розумієш, адже недосліджені дороги Його!
       - Все ясно. Гострий релігійний психоз. – поставив діагноз раціональний атеїст Юрко.
       Та помирив усіх і зупинив суперечку Олексій:
      - Якщо тобі буде легше спати вважаючи себе «божим правосудом» мені пофіг, але зайве ризикувати в будь-якому випадку не варто.
       Врешті-решт, таки домовились прокрастись вночі до двору маніяка, там, чи в самій хаті вирубити його,  а потім вже … На рівні підсвідомості вони вже розуміли, що планують вчинення злочину, та не насмілювались прямо говорити про це.
       Суттєвою проблемою стало те, що заплановане можливо було вчинити лише вночі. Вони були лише підлітками, які ще перебували під певним контролем батьків і не могли, отак просто, не прийти ночувати додому. Потрібна була реальна відмазка. Насправді це було проблемою в першу чергу для Юрка та Миколи, особливо для Миколи. Батькам Олексія в цілому було байдуже коли він приходе додому, Влад без проблем міг збрехати будь-що, головне було попередити і повернутись приблизно тоді, коли пообіцяв. У Юрія та Миколи в цій частині було все значно складніше.
       В результаті вигадали легенду, згідно з якою Юрій, Микола та Влад зібрались піти на концерт рок-гурту «Парк Горького», що відбудеться у палаці культури недалеко від будинку де жив Влад, а ночувати залишаться в нього ж, бо концерт закінчиться пізно, коли тролейбуси та трамваї вже не ходитимуть. Телефону у квартирі Влада не було, а мобільних телефонів тоді ще не було взагалі ні в кого. На тому й порішили.
      Повертаючись додому, Влад в розмові з Олексієм, знову повернувся до теми «обраності», піднятої Миколою.
         - Як гадаєш все-таки, чому саме ми?
         - Тебе що, той святоша покусав? Не знав, що воно заразне.
         - Льоха, не гони. Я ж серйозно. Як так вийшло, що на це падло досі ніхто не звернув увагу.
          Ти ж розумієш, що це напевно досить давно почалось.
          - А хіба дорослі звертають увагу, на те, що їх не стосується? – відповів питанням на питання Олексій. – Ні. Вони зайняті своїми справами. Страждають від цієї тварюки діти і підлітки. Хтось з них не розуміє, що сталось взагалі. Комусь соромно. Адже ти сам майже рік мовчав, доки не розповів мені.
        - Але ж розповів … - невпевнено почав Владислав.
         - А в когось немає кому розповісти, - зі злістю перебив його товариш. – От мій батько лупить мати і всім по хєру. Сусідам, родичам, дільничному … Усім. Навіть їй. В міліцію з побоями звертатись вона боїться, та й сенсу немає. Розводитись не хоче. Раз я вступився, та відштовхнув батька від неї. Він п’яний був, тож через табурет перелетів і гепнувся під рукомийник. Так знаєш, що вона зробила?! Кинулась до нього, а на мене ще й визвірилась! Розумієш?! Дорослим на нас і на наші проблеми насрати!
          В очах Олексія блиснули сльози, та він швидко втер їх рукавом сорочки вдавши, що нічого не сталось.
        - Можливо ти правий, - примирливо сказав Влад.
        - По-любому правий, - заспокоївшись відповів Льоха, - Ну їх. Гори воно все гаром. Пішли по банці пива вип’ємо.  
                                                                 ***
         Дяка долі, була темна, майже без зірок та місяця ніч, коли чотири силуети, напружено озираючись дибали до низу вулиці. Коли вони проходили повз у деяких дворах прокидались та починали гавкати собаки. Льоха ніс на плечі велику спортивну сумку.
        Будинок маніяка був розташований за досить високим й щільним дерев’яним парканом. З вулиці було видно лише критий шифером двоскатний дах та стіни до верхньої частини вікон. Будинок той, не був надто великим, але через пофарбовані у темно-сірий стіни, а ще більше через темряву, його обриси розпливались і він здавався значно більшим ніж був насправді, та своєю похмурою громадою із моторошними чорними проваллями вікон жахав і без того наляканих підлітків. Хвіртка паркану була надійно зачинена і, судячи з усього, не просто  клямкою, яку можна було б легко відсунути, а на надійний замок. Тож усім прийшлось лізти через паркан.
         Першим звісно переліз Льоха. Потім Влад підсадив малого на зріст Юрка, який міг здолати той паркан хіба що із драбиною. Поки Юрко сидів на паркані переправили сумку, принесену Олексієм. Далі до двору потрапив Владислав.
          Двір був недоглянутий, порослий бур’яном, торішнє осіннє листя не було ані згорнуте ані, тим більше, прибране, всюди валялось різноманітне сміття. Поряд з житловою будівлею стояв недобудований сарай, і тут же поряд, невикористані будівельні матеріали: цегла, шлакоблоки, кілька листів шиферу, якісь дошки та уламки усього переліченого, ще трохи далі руїна від кліток в яких певно тримали кролів або нутрій, і для яких, можливо, планувався недобудований сарай. Вивчення двору було перервано скриком Миколи, що зірвався з паркану та гепнувся на землю.
        - Йоба-боба! – заволав Микола, - Штани порвав, а мене батько порве!
        - Я тебе сам порву! - зло прошепотів Льоха.
        В одному з вікон будинку, спалахнуло світло, потім в іншому, промайнув огрядний темний силует. Шаленіючи від страху хлопці шукали собі схованки. Владислав з Олексієм принишкли за купою цегли та шлакоблоку, а Юрко пірнув до скелета недобудови сараю, лише Микола, певно ще не до кінця оговтавшись від раптового падіння, знаходився під парканом, зціпенівши від жаху.
Хвилина, в якій кожна секунда тягнулась чи то перетікала, як ртуть у градуснику, пройшла у мертвій тиші. Владу здавалось, що він чує своє і Льохине серцебиття, і подумки намагався примусити своє серце стрибати тихіше. Нічого не відбувалось, але й світло в будинку не вимикалось. Аж ось потухло. «Пронесло», - майнуло в його голові, а напружені до судом м’язи почали розслаблятись.
          Раптом, з-під навісу над ґанком, вибухнуло яскраве світло, двері з гуркотом відчинились, на порозі стояв той, по кого вони прийшли: здоровезна темна гора, що рухалась у яскравому світлі, принаймні так це сприймалось засліпленим Владиславом. Серце, що лише почало заспокоюватись, здавалось, просто відірвалось і впало вниз, забравши з собою здатність рухатись, дихати і розуміти, залишилась лише можливість до спостереження.
        - Хто тут? – мовила гора хрипким голосом і посунула з хати у двір.
        Очі поступово звикали до світла і від того чудовисько почало набувати людських рис. Чоловік був оголений до поясу, і Влад знову відмітив про себе, що той не був жирним пузанем з обвислими цицьками, а здоровезним та міцним, а як дивитись знизу вверх, то ще й надзвичайно високим; на ногах були старі спортивні штани та звичайні домашні капці. А от в руці була сокира. Руки були довгі й здоровезні, настільки здорові, що сокира сприймалась майже іграшковою, хоча була звичного розміру.
        Хто тут? – повторив маніяк, озираючись навкруги - виходь падло, я ж усе чув.
        Владислав замружив очі, сподіваючись, як мала дитина, що раз не бачить він, то не помітять і його, бажаючи перетворитись на людину-невидимку з книжки, на мишу, чи комаху, зникнути звідси, а ще краще просто прокинутись дома, у своєму ліжку, як після жахливого сновидіння, та ж виявлялось, що він не спав і весь цей жах відбувався насправді. «Якого, милого, я усіх у це втягнув?! – червоним гепала в голові думка, і ще інша, панічна: - «Що робити як він нас знайде?!».
       - Ой, дитино … А що ти тут робиш? – певно маніяк помітив Миколу, бо голос йшов від паркану, - Не бійся, йди до мене. Не ображу.
         Неймовірним зусиллям волі Влад примусив себе виглянути з-за шлакоблока. Здоровило з сокирою, наближався до паркану, під яким, майже непомітний, скорченою купкою лахміття напівсидів, напівлежав Микола.
       - Ні, … ні, … ні …, - пищав хлопець на кожен крок маніяка до нього.
       - Чому ж ні? Ти ж сам до мене прийшов, - голос його змінився із загрозливо-переляканого, на задоволено-збуджений.
       - А ну залиш його у спокої, тварюка! – на сцену вийшов, ще один актор – Юрко. Владу з його місця не було видно, що саме там відбувається, та перед очима йому постала картина на якій Юрко, немов бойовий півень, стоїть перед удвічі вищим та десь учетверо важчім одороблом, як завжди поправляючи окуляри, і, не дивлячись на всі обставини, ледь стримав напад істеричного реготу: - «Давид і Голіаф – малюйте». Ноги ж йому залишались паралізованими.
      Із заціпеніння його вивів поштовх в плече від Олексія.
      - Тримай, - прошепотів він йому, передаючи кінець принесеної з собою мотузки. Льоха найтверезіше за усіх оцінив ситуацію, не втратив розуму зі страху і вже відкрив сумку та дістав з неї заготовлене заздалегідь знаряддя. В принципі, вони й планували, використати на практиці спосіб малолітніх безхатьків, та ідея полягала в тому, аби організовано виманити маніяка з хати і перечепити його на порозі, але ґвалт піднятий Миколою при падінні, вніс свої корективи. Пригнувшись, вони нишком обійшли купу будівельних матеріалів та сміття таким чином, що опинились за спиною чоловіка, який обернувся до Юрка, і почав рух до останнього.
       - Ще один. Що ви тут в біса робите? – задумливо сказав здоровань, наближаючись до Юрка
       - Ми прийшли покарати тебе … - пропищав Юрко.
       - Шо?!! – спантеличено спитав господар і зупинився.
       - Давай, - скомандував Льоха, і вони  з Владом, як американські футболісти з низького старту, міцно тримаючи мотузку, рвонули до велетня. У вухах ревів вітер, серце билось у такт, кожному кроку. Здавалось, що все відбувається, як у дуже сповільненому кіно майже  окремими кадрами, крок, ще крок, потім іще, а перед очима широчезна спина, яка збільшується з кожним кроком, немов саме вона насувається на них, а не навпаки.  Насправді ж, вже за мить Влад відчув як різко, мов гітарна струна натягнулась мотузка, смикаючи його назад і вбік та обдираючи долоні.
        Ноги маніяка злетіли вверх, він неоковирно змахнув обома руками, одночасно випустивши сокиру і, з усього розмаху, гепнувся об землю. Льоха кинувся до його ніг намагаючись зробити зашморг з мотузки, а Влад вирішив знерушити руки. Та виявилось, що чоловік чи був тренований, чи просто вдало впав, але по факту свідомості він не втратив, і, хоч і був приголомшений нападом, досить швидко оговтався. Діючи обома, стягнутими мотузкою ногами він потужно штовхнув Олексія, від чого той завалився на спину, а потім, неначе шкідливого кота однією рукою відкинув від себе Владислава.
       Вдарившись спиною об стіну будинку та забивши дихання, приголомшений хлопець дивився як жертва їх невдалого нападу перевертається і за кілька миттєвостей встане на ноги. «От нам зараз жаба цицьки дасть», - згадалась йому бабусина приказка. Та в кадр знов потрапив Юрко з уламком дошки, якою він з усього розмаху приклався до голови чоловіка, аж так, що та дошка тріснула навпіл, а потім Льоха з очманілими одночасно від люті та переляку очима, приклався по тій же голові половиною шлакоблоку. Раз, і ще раз, і врешті- решт, здоровезні, страшні руки чоловіка, на які він спирався як борець в партері, підігнулись і він впав обличчям до низу і, нібито, дійсно знепритомнів.
      - Трахала жаба гадюку! - вилаявся Олексій, і почав разом з Владом та Юрком, за допомогою принесених мотузок та ізоленти, зв’язувати безпорадного і начебто вже не страшного чоловіка. Влад порався з руками маніяка і мав можливість роздивитись їх детально, адже вони вразили його ще під час пам’ятної зустрічі у громадській вбиральні. Долоні були надзвичайно здорові та грубі із товстими та довгими пальцями та брудними обкусаними нігтями, зап’ясток був настільки широким, що хлопцю аби його охопити потрібні були обидві руки. Уява намалювала ці руки на тілі дівчини, що він бачив у трамваї, а потім як ті ж руки торкаються його сідниць, від чого стало дурно.
       - Ви що його вбили? – зненацька почули хлопці голос над собою. До них наблизився Микола, що не приймав жодної участі у бійці, яка власне і почалась через нього, і все ще тримав розірвані на коліні штани, - Ой, що тепер буде…
        Юрко дивився на Миколу осудливо, а Льоха з відвертими люттю, зневагою та огидою одночасно.
       - З якої ти тільки дірки випав, чи ти пальцем роблений?! Як це таким уродитись можна, що ні вкрасти ні постерегти не здатний?!
       В цей момент зв’язаний, певно знов почав оклигувати та зненацька для хлопців почав ворушитись. Усі вони відсахнулись від нього, при цьому Владислав схопив уламок дошки, яким бився Юрко та з усієї сили загилив їм чоловікові по лобі. З дошки стирчав викривлений цвях, а бив він на відліг, тож цвях розпанахавши лоба рваним розчерком, відкинув набік клапоть шкіри, оголивши на кілька секунд сіру кістку, що миттєво вкрилась чорно-червоною у нічному освітлені кров’ю.
      - Ай-яй!!! Ти мене його кров’ю заляпав, - істерично заволав Микола. І справді, цівка крові рясно окропила його багатостраждальні штани. Та це лише ще більше розізлило Олексія.
      - Та ти зараз у мене своєю вмиєшся! - скрикнув він кидаючись на Миколу зі зціпленими кулаками, - Через тебе, довбодятел сраний, нам усім ледь капець не прийшов!
       - Якщо будемо так волати серед ночі, то капець нам точно прийде, - заспокійливо-холодним голосом промовив Юрко. Його теж дратувала поведінка Миколи, та все ж таки розсудливість узяла верх над емоціями, - Нумо заспокоймось, занесемо оце в хату, а там вже вирішимо. І краще тихіше, бо сюди точно усі сусіди позбігаються.
       Насправді з кількох найближчих дворів почувся собачій гавкіт.
       Далі, нарешті усі разом, намагаючись тихо, але все ж таки шпиняючи одне одного та важкого чоловіка, вони затягли тіло до хати й вимкнули надвірне освітлення.
                                                                             ***
       Єдиним джерелом світла в кімнаті було блакитне око старого телевізора. Хлопці переконались, що вікно цієї кімнати не виходить ні на вулицю ні до сусідів, тож не хвилювались, що їх помітять. Правду кажучи, це певно було єдине, за що вони не хвилювались.
        Вже близько години усі четверо в усній формі складали твір на суворо визначену тему: «А що ж робити далі?». Маніяк лежав посеред кімнати, перевернутий лицем до низу, руки йому були зв’язані попереду, та перев’язати їх за спиною хлопці не наважились, пам’ятаючи про неймовірну силу здоровила. Самі хлопці сиділи, стояли та ходили навколо. Вимушеність складати плани про подальшу долю жертви у її ж присутності абсолютно не сприяла швидкому прийняттю рішення. Залишити його в кімнаті самого вони боялись, залишатись комусь одному з ним теж було лячно. От і товкли воду у ступі.
        Огляд хати підтвердив вірність їх припущень, щодо збочених сексуальних смаків її господаря. Біля телевізора був розташований відеомагнітофон на якому стопкою лежали касети з відео відверто порнографічного змісту. Та над усе, хлопців вразило інше. На столі та  ліжку лежало певно з десяток іноземних журналів з шиття. З шиття дитячого одягу, що рясніли строкатими фотографіями дітей-моделей. Журнали ці були пошарпані, зім’яті і, певно неодноразово, заляпані речовиною в якій хлопці-підлітки, не змовляючись,  мовчки, кожен про себе, з огидою та певним соромом, взнали залишки засохлого чоловічого сім’я. Знайшли також кілька дитячих ляльок зі схожими  слідами. І це лише, так сказати, при поверхневому огляді. Тож вина, на їх думку, була доведена. Але питання, як це самим стати катами, залишалось.
       Влад намагався не думати про маніяка як про людину, лише як про якусь зловісну істоту, гадаючи, що позбавивши зв’язаного людських рис, легше буде прийняти рішення про його знищення. Тут йому на допомогу прийшла зовнішність чоловіка. Надзвичайно великий та грубий, з різкими й незугарними рисами обличчя, які були наче недороблені, немов, хотіли з каменю витесати лице, кілька разів вдарили молотком там-сям, намітили де що буде, так би мовити, зробили нарис, а потім не закінчили, і вийшла якась карикатура на людську подобу. Темна, побита віспою шкіра нагадувала застиглу лаву на схилах вулкану, зморшок небагато, але ті, що є надзвичайно глибокі й виразні, немов насічені сокирою чи іншим інструментом для чорнової обробки. Великий широкий ніс, вкритий як у п’яниць синьо-червоною сіточкою судин. «Він троль. Троль, що викрадає та їсть дітей» - прийшла йому асоціація з нещодавно прочитаного «Ґоббіта», і тут же майнула ще одна думка. - «Тільки він не скам’яніє разом зі сходом сонця. Це прийдеться зробити нам». Але міркувати про казкове зло і вбивати конкретну людину було не одне й те саме.
         - Може, викличемо міліцію. - почав несміливо Микола, - Нехай вони з ним розбираються.
        - Я звісно не юрист, та чомусь певен, що дрочити на іграшкових ляльок у нашій країні не заборонено, - промовив Юрко, - то ж в кращому випадку його візьмуть на облік. Гад цей, стане обережніше, та певно ж продовжить свою справу. А от що буде з нами я й не знаю. Це ж ми злочинці, і ми його скалічили, у нього ж вдома до речі.
       - А чи краще залишимо так, і він здохне сам,  мо стече кров’ю …
      - Такі не дохнуть, - коротко відповів Льоха.
      Сам «підсудний» чи вже «засуджений», поводився тихо. Спочатку, коли він черговий раз прийшов до тями, то почав пручатись і намагатись розірвати мотузки. Зрозумівши марність цієї справи почав загрозливо ричати, але згодом те ричання перетворилось на стогін в якому чулись благання про милість. Потім хлопці, певно аби не бачити очі жертви та понівечене ними ж обличчя, перевернули чоловіка. Той ще трохи посмикався, а потім затих і неначе зачаївся.
      Врешті-решт, спільники повернулись до первісного плану, тобто інсценування випадкової смерті під час пожежі. Саме для того Льоха тягнув із собою сумку, більшість ваги якої припадало на бензин, який він разом з Владом дві ночі поспіль зливав з автівок у своєму мікрорайоні. Розраховували усе добре залити, щоб пожежа розповсюдилась швидко, і її не встигли б загасити. Тоді згорить усе і маніяк і сліди їхнього перебування в будинку. Нишпорячи по шафах вони знайшли кілька пляшок горілки, яку вирішили залити в горлянку зв’язаному, аби потім вирішили, що п’яний заснув і згорів.
       - Прийдеться його перевертати, так горілку не заллєш. Давай, бери його за плече та смикай на себе, - скомандував Владислав. Разом з Олексієм вони потягли чоловіка за тіло на себе, перевертаючи лицем до гори, а Юрко стояв з пляшкою та знайденою на кухні лійкою, аби влити горілку.
      Зненацька, маніяк з силою відкинувся на спину, змусивши тим самим Льоху та Владислава впасти назад, висмикнув свою руку,  схопив Юрка за горло і притягнув до себе. І тут, нарешті, доки Юрко лише хрипів, а двоє інших неначе перевернуті жуки намагались швидше піднятись, Микола отримав можливість реабілітуватись за свої попередні промахи, і, дяка усім богам, скористався нею. Схопивши, підібраний десь в хаті молоток, яким вони до того погрожували зв’язаному чоловіку, вимагаючи тиші, він щодуху угамселив спочатку по лобі, а потім ще раз, прямо в ліве око, перетворюючи його на криваве місиво. Влад та Льоха, якраз вчасно піднялись і наблизились до епіцентру подій аби отримати свою порцію крапель крові та якоїсь огидної рідини з розчавленого ока. Пальці, що тримали Юркову шию, розтулились. Певний час всі четверо без єдиного руху сиділи, важко дихаючи та дивлячись один одному в перелякані й забруднені кров’ю обличчя.
- Витягни молоток у нього з ока, - тремтячим голосом проказав Юрко Миколі, - воно й так вже на нещасний випадок не схоже, а це взагалі і сумнівів не буде.
Микола мовчки висмикнув скривавлений молоток із розчавленого ока, і провалля, що залишилось замість нього миттєво заповнила кров з крихтами кістки. Попри кількість пошкоджень, майже усі з яких прийшлися на голову, здоровило продовжував дихати. Тяжко, захлинаючись та з перервами, але все ж таки дихати.
- Може він все ж таки посланець диявола, не може людина стільки витримати, - почав свою улюблену тему Микола.
- Добре, я згоден, хай він сам сатана, а ми - ангели з небес, тільки закрий свого рота, - втомлено промовив Льоха.
Юрко ж, на колінах відповз назад, подалі від скривавленої руїни того, що нещодавно було хоч і негарним, але людським лицем, і заходився судомно блювати.
Більш менш отямившись вони, ще раз зв’язали свою жертву, розраховуючи що мотузки згорять при пожежі, залили ,як і планували, горілку, потім рясно розлили по хаті принесене  із собою пальне, провівши бензинову стежку до гасової плити та балону з гасом, туди ж до балону підтягнули і маніяка, через вікно вилізли з будинку і, лише потім, підпаливши якусь знайдену ганчірку, закинули її в хату.
Поки вогнище розгоралось, новоявлені вбивці, сховались в кущах балки, що починалась відразу за будинком, та стали чекати, сподіваючись на те, що вогонь знищить до приїзду пожежників якомога більше.
Певно хвилин через двадцять рвонуло, так що з будинку повилітали вікна. Відразу ж собаки по усьому приватному сектору підняли такий гавкіт, що це не могло не привернути увагу людей. Тож, ще хвилин за десять, під двір маніяка почали стікатись люди. Вони стукали у хвіртку, кричали, та тепер замкнені двері і високий міцний паркан працювали проти його господаря, хоча той напевно був мертвий, принаймні після вибуху.
Через недовгий час уся хата була охоплена полум’ям. На вулиці, по інший бік паркану волали люди, хтось кричав про необхідність викликати пожежників, але у найближчих сусідів телефонів не було доки бігали та дзвонили минуло чимало часу, а горіло так, що підлітки в кущах, рятуючись від жару, були вимушені відійти далі, а потім і спуститись в балку аби не обгоріти. Під звуки сирен пожежних автомобілів в середину будинку провалився дах здіймаючи в небо яскравий феєрверк жарин. Лише після цього хлопці балкою покинули місце страти.
                                                                          ***
        Влад оговтався, обпалившись цигаркою, та ошаленіло дивився навкруги не тямлячи, як він знову опинився у своєму часі на такій рідній і знайомій кухні, та поступово спогади відпускали, відходили на задній план і він зрозумів, що надто глибоко у них занурився. «Але ж як так сталось, що понад двадцять років події тієї страшної ночі і усього, що їй передувало ніколи не турбували мене?».
Після тієї ночі якось швидко настали та пройшли останній дзвоник, випускні іспити, шкільний випускний, потім вступні іспити до вишу, а потім … А потім у нього почалось нове життя, нові знайомства, друзі, робота, родина, діти … Усі події тої страшної ночі витерлись з пам’яті. На теперішній час з чотирьох катів, лише він залишився в місті та й в країні. Юрко виїхав навчатись до Англії і не повернувся, Микола разом з батьками по релігійній темі емігрував до Канади, а друг дитинства Льоха після армії так і залишився в армії, лише перейшов на вищій рівень та представляв нашу державу в різноманітних миротворчих місіях ООН по всьому світу.
Останній раз з Юрком та Миколою Влад бачився на випускному, а з Льохою ще влітку доки не поїхав навчатись до столиці. Коли ж через десять, а може й більше років поширилось всесвітнє Павутиння та набрали популярності соціальні мережі, Владислав і отримав інформацію про долі своїх спільників у подіях тієї ночі, але їх колишнє спілкування не відновилось, то ж ніхто з них не спитав один в одного: «А пам’ятаєш ?...»
«Цікаво, чи не було у когось з хлопців подібних спогадів?», - промайнуло у нього в голові, -«А може вони і не забували ніколи? Хто зна».
«А яке ми мали право таке вчинити? Чи буде відплата нам за це потім?» - накотила ще одна важка хвиля думок. Владислав не вірив в Бога, так, як наприклад це було у Миколи, та все ж таки вважав, що за гріхи іноді приходиться платити свою ціну. І тепер замислився, чи не буде ця ціна надмірною.
Оглянувши ще раз кухню та сліди своєї пиятики й згадавши, що дружина повернеться лише післязавтра, вирішив не прибирати. Виходячи з кухні чоловік неоковирно хитнувся і, аби не впасти вперся руками у стіну. Коли він врівноважився, то перед його очима опинилось фото з доньками, що позували у новеньких літніх сукнях, такі схожі на модельок із журналів дитячої моди. В голову Владислава полізли думки, що могли нажахати будь-якого батька, настільки лячні і темні, що навіть про себе їх не можна озвучувати, аби не наврочити, тому замружившись він силою волі відштовхнув те від себе і вголос проказав:
        - Та ні. Хай краще я сплачу будь-яку ціну, ніж те ходило б по землі …


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.35577297210693 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Культ предків», або Повернення спадщини
Чи про всі українські звичаї знає сучасне покоління українців? Та й чи правильно дотримується тих, про …
«В’язень неба»: роман про справжню чоловічу дружбу
Цвинтар забутих книжок — це місце, яке минулого року зачарувало багатьох читачів. Хтось вкотре пересвідчився …
«Привіт, це Чарлі, або Переваги сором’язливих». А кому б ви написали листа?
Хотіли б дізнатися, що у -надцятилітніх відбувається у голові? Що вони відчувають, чим цікавляться і …
«Львів — одне велике ліжко»: відверто про львів’ян
Кава, шоколад, круасани, книжки, європейська архітектура — те, що зазвичай спадає на думку при згадці …