Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2488
Творів: 44910
Рецензій: 87881

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Залізом та кров′ю. Книга перша (Цикл «АЛОДИ»)// Ч.1 гл. 9

© Меньшов Олександр, 13-02-2018
9

…Ранок був похмурим, ніби він не виспався, тому і незадоволено затягнув небо сизими хмарками. Буцімто говорив: «А не хочу на вас і дивитися»!

А може справа в моєму настрої? Може це я похмурий, бо не виспався? До речі, відчуття, наче хтось за мною слідкує, досі не зникло. Все всередині стислось, напружилось… очікує якоїсь несподіванки… Внутрішній голос шепоче на вухо: «Боре, будь уважний… не розслабляйся». І я зиркаю навсібіч, вдивляюсь в дюни, в кущі, прислуховуюсь до будь-якого підозрілого звуку.

Вночі з Бернаром бігли від того Світоча, буцімто від пожежі. Не знаю, як ельфа, а мене всю дорогу не покидало відчуття небезпеки… Навіть коли ми зупинились та лягли відпочити, десь всередині крутився дзиґою черв’ячок. Закриваєш очі, а мозок починає тебе тормошити, мовляв, озирнись, чи немає кого! Підхоплюєшся, дивишся… знову лягаєш…

І ще образ того колодязя… він не відчіпляється… Падаєш в нього, падаєш… голова кружиться… все паморочиться… якісь голоси… зеленуваті сполохи…

Ледь почало світати, я підвівся, розвів вогонь та зайнявся приготуванням сніданку. Це хоч якось відволікало від дурних думок.

Бернар, до речі, також виглядав пом’ятим та розсіяним. Навіть забув помолитися. Ми з ним нашвидкуруч поснідали, не перекинувшись ані словом, та мовчки рушили в путь.

Я знову взявся смажити власну голову. Думки час від часу повертались до сутички з Велесом. Тільки зараз ставало зрозумілим, наскільки я ризикував вплутавшись в бійку з ним. Наступного разу не треба бравадитися, та намагатися продемонструвати власну силу та вміння. Відразу стріляти здалеку.

Після повернення до поселення, – мізкувалося мені, – на що очікувати? Ситуація важка… заплутана… Хоч як ти крути, а неприємних розмов не уникнути. Залишив би того Велеса в живих і привів би полоненим… О-о-о! Скільки б ми узнали!

Тут думки спіткнулися. Йшли, йшли, а потім – шльоп… і пригадався той погляд Велеса, сповнений ненависті. Як він втупився мені в очі… Навіть знаючи, що помирає, рвався в бійку. Як би міг, то задушив би мене… чи зарубав… Ані страху в його очах, ані каяття, лише досада, що програв… Лише досада…

Небезпечна людина… Навіть не знаю, щоб було, якби я дійсно полонив Велеса та привів його до Аманди… І, до речі, ще треба родичів Сіверського взяти до уваги. Адже в поселенні повинні бути якісь його родичі, чи як? Можливо сьома вода на киселі, але ж цього факту виключати не можна… Та і не тільки родичі, а й шляхта взагалі. Врешті-решт вбили одного з них, при чому те зробив не рівний за походженням (навряд я з аристократичного середовища). Подібна подія все одно викличе негативні наслідки… Крім того не зовсім ясно, що вони скажуть на звинувачення Мили… Справа може повернути на лихе.

Отже… отже… отже, що ми маємо? Вбитого Велеса, який, можливо, причетний до нападу на алод… Доказів на те – тільки слова жінки, його зарученої. Що ще? Берест Сіверський… старший брат Велеса… Чи є він зараз в таборі, або в поселенні, чи залишився на тому алоді – необхідне узнати… В обох випадках мені треба бути готовим до власного захисту.

Сіверські… Сіверські… Це слово мені поки що анічого не каже. Можливо, я просто не пам’ятаю… можливо і взагалі не чув… Все, що відомо, так це те, що їхній рід веде свій початок із династії Валірів…

Отже, Валіри… володарі Канії… Старої Канії, якщо бути більш точним… Майже вся теперішня шляхта хизується тим, ніби вони так чи інакше пов’язані з цією династією…

Я зупинився та запитав у Бернара. Ельф подивився на мене так, немов шукав якесь підґрунтя в питанні. Трохи поміркувавши, він неохоче відповів:

–Валіри... колись правили Канією… Це було ще до Великого Катаклізму, – сьогодні Бернар явно не був балакучим. Він періодично нервово теребив свій балахон, буцімто струшував невидимих мурах. Ельф кілька на секунд замовчав, а потім сухо додав: – Сам Тенсес колись був їхнім радником.

Ми вирішили трохи перепочити. Бернар звісно не виглядав утомленим, проте нервозність в його рухах ставала все більш помітною. Ельф озирнувся, наче щось шукав, а потім чомусь знову повторив:

–Тенсес був їхнім радником…

–Тенсес? ­– перепитав я, присаджуючись на пісок. – Той самий?

–Угу, – ельф кивнув головою. – Той самий… Один з найкращих учнів Великого Мага Скракана.

–Це правда, що він причетний до війни між людьми? Першосвіт щось казав про створення Хадаганської імперії…

–Ну, в деякому роді можна і так сказати… Взагалі, тім подіям більше ніж дві тисячі років… Це було ще в Стару еру, до руйнування Сарнаута.

На обличчі Бернара нарешті проступило щось схоже до рум’янцю. Здається, своїми питаннями я вивів його з тривожного настрою. Тремтіння крил за його спиною вказувало на пробудження цікавості до початої розмови.

–Ви, люди, часом байдуже ставитеся до власної історії! – заявив ельф з деякою перевагою в голосі, ніби кажучи: «Ну що ж, повчу тебе, Боре, бо бачу дрімучий ти чоловік». – Після занепаду джунської цивілізації з’явилось чимало молодших рас, серед них були і ваша. В ті часи Старої ери кожен з нових народів намагався зайняти власне місце в Сарнауті. І це призводило до постійних сутичок… до воєн… Головним ворогом людських племен були орки, які прийшли зі сходу. Перемогти їхню орду можна було лише об’єднавшись… Саме цього добилися два великих мага тих часів, два учня Скракана – Тенсес і Нєзєб. Саме вони заснували вашу Канію! Саме вони згуртувати розрізнені людські племена в один народ!

Бернар посміхнувся. Здається, він розійшовся. Уявив себе таким собі вчителем, який розповідає малечі про билинні часи.

Ельф витримав невеличку паузу і потім додав:

–Що до появи Хадагана, то Тенсес причетний швидше опосередковано, ніж прямо… Коли вороги людства були вже переможені, і на руїнах джунської імперії зародилася Канія, між Тенсесом та Нєзєбом почалось суперництво за те, хто буде стояти на чолі нової держави. А подібне явище, Боре, зовсім не рідкість. Спочатку тобі з кимось рухатись одним шляхом, а коли ти досягаєш мети, виявляється, що ділитися перемогою не хочеться. Я зараз кажу про владу…

Погляд Бернара став досить колючим. В якусь мить я раптом відчув, що він розповідає не зовсім абстрактні речі. Не треба бути головатим, щоб зрозуміти ­ – цьому паладину приходилось стикатися з чимось подібним.

–Це річ згубна, – наче вторячи моїм розмірковуванням, додав Бернар. – Влада засліплює навіть мудрі голови… Отже, щоб уникнути розколу в суспільстві, Тенсес та Нєзєб вирішили розв’язати власні протиріччя через магічну дуель. Переможцем виявився.., – ельф нахилився вперед і неголосно промовив: ­– Тенсес. А його суперник був вигнаний в південну пустелю, колишню землю людей племені Зем… На той час ця цивілізація також зникла і по їхнім володінням «гуляли» розрізнені кочові племена угрів. А пустеля та звалася Хадаганом… і люди, що там проживали, пізніше стали іменуватися хадаганцями…

Я посміхнувся, вже розуміючи до чого клонить Бернар. Нєзєб, скоріш за все, не змирився з програшем та повів кочівників на Канію, щоб відновити свою владу.

–Так, так, – погодився з моїми припущеннями ельф. – Хадаганці захопили чимало південних провінцій Канії. Тому сприяло й те, що не всі люди підтримували Тенсеса… дехто навіть чекав на повернення Нєзєба… Війна було жорстокою, кровопролитною… жахливою.., – кожне слово Бернар наче смакував. Здавалось, що йому подібні описи приносили якусь збочену насолоду. – Обидві ворогуючи армії зійшлися біля невеличкого поселення Молодь. Три дні боїв… втрати катастрофічні… проте ні одна зі сторін не отримала переваги… Ніхто не знає, чим би все закінчилося, однак Тенсес вирішився піти на перемовини. В результаті них велика частина завойованих територій залишилася за Нєзєбом… Після цього, можна сказати, і появився Хадаган, – розвів руками ельф. – А Тенсес вирішив поступитися владою і незабаром вже родина Валірів почала правити Канією… вірніше тим, що залишилось від неї після війни з Хадаганом. Так було до самого Катаклізму… І щоб ти розумів, Валіри продовжили ворогувати з Нєзєбом, намагаючись повернути втрачені землі. Війни та сутички тривали біля тисячі років. І навіть зараз вони не закінчилися, чи не так? Хіба Ліга вільних народів та Хадаганська імперія не ведуть війну? – Бернар зіщулився та якось кривувато посміхнувся.

Не знаю, що визвало у нього радість. Можливо він таким чином натякав на перевагу ельфів над людьми, так би мовити старшою, більш виваженою, расою над молодшою, дурнуватою? Якщо це так, то чого ельфійські Дома втягнулися в протистояння? Стояли б собі осторонь, дивились би як одні народи б’ються з іншими…

–Цікава історія, – процідив я крізь зуби. – Гаразд, а що до Валірів… Чому занепала династія?

Закінчити цю бесіду ми не встигли. Із-за дюни з боку лісу вийшла рись і тут слідом за нею з′явилася Стояна. Друїдка стримано посміхнулася, киваючи головою на знак привітання.

–Знову вона, – процідив Бернар.

–Дзє ви утрацили свага друга? – тихим голосом запитала дівчина.

–Залишився в таборі, – збрехав я. – А ти що тут робиш? – запитав, а сам подумав, що, мабуть, нариваються на грубість.

На подив Стояна лише знизала плечима:

–Ца так… гуляю па узбярєжжі... А ви юж куди сє кяруєце? – очі дівчини заблищали ледь помітною іскоркою лукавства.

Стояна не була красунею, скоріш можна назвати милою. Типовий підліток… ще толком не розквітла квітка… Риси дівчини видавали в її характері нервозність. Вочевидь ще не навчилася впевнено спілкуватись з незнайомцями.

Одне викликало деякий трепет, це очі… Неймовірно великі, вони здавалось випромінювали жар… вірніше – дивовижне тепло... Проте одночасно з цим мали й колючий пронизливий наскрізь погляд… От ніби дивиться на тебе, але відчуваєш, що і також кудись ще… Аж-но страх бере! Мабуть правильно кажуть, що друїдам відомі інші світи в яких вони черпають мудрість і силу. Чи не туди саме заглядає Стояна?

–Обстежуємо берег, – неохоче відповів дівчині Бернар.

–Шукаєце нешта магічнає? – усміхнулася дівчина. Мене вразила її прозорливість.

–Чому «магічне»? – здивувалися ми.

–Таму, шта ви працюєце ув парі – ельф і людзина, – логіка Стояни була трохи незрозумілою, але заперечувати я не став. – Тут недальока бачила адну річ… щось зі даувньох часов… Здаєца, джунськє.

–Де? – запитав Бернар.

–Дик ви її шукаєце? – друїдка знову посміхнулась і втупилась в нас отим своїм пронизливим поглядом. – Гета далі… па бярезі… за тих дзюнов…

Бернар дякуючи кивнув головою і поквапився розійтися з друїдкою. Ледь ми відійшли на таку відстань, щоб вона нічого не почула, як я промовив:

–Дивна дівчина. Ходить самотньо по острову…

–З риссю, – виправив мене Бернар. – Що до «дивного», тут згодний. Але ж Стояна друїдка, а я тебе про них попереджав…

–Та я не про те… Дивно, що ця дівчинка завжди біля нас крутиться.

–Що ти хочеш сказати? – напружився Бернар.

Я посміхнувся:

–Те і хочу сказати, що сказав… До речі, ти так і не сказав про Валірів.

–Хмм… особливо нічого більше додати… Валіри, вірніше їх нащадки з різних шляхетських родів, до сих пір дуже впливові особи і в Кватохе, і в Лізі. Але ситуація змінюється… Зараз з′явилася інша сила, яка може посунути їх.

–Ельфійські Дома?

–Церква Світла! – Бернар нахабно посміхнувся. – Її вплив і авторитет зросли настільки, що відтепер ми.., – після цього слова ельф зробив паузу і втупився прямо мені в очі.

–Ми? Чи ви?

–Відтепер ми диктуємо, хто буде головувати в Канії. Як ти знаєш нещодавно главою Кватоха став Воїсвіт Залізний… Думаю тобі відомо, що він простолюдин… А це потужний удар по престижу аристократії. Вони і досі не оговталися. Ось і каламутять воду на всіх алодах, намагаючись відновити своє право на владу... Я кажу і про цих Сіверських.

–А що з ними? Ти щось про них чув?

–А що тут чути! – ельф зітхнув та чомусь стис кулаки. – Не треба бути мудрагелем, щоб второпати просту річ: влада ніколи не валяється на землі. Її беруть силою…

–Тенсесу ж хватило мудрості відмовитися від неї.

–Це був лише крок назад, для того, щоб оцінити ситуацію… Іноді зовсім не треба бути попереду свого війська. Керувати ним можна осторонь.

–Щось зарозумілі речі ти зараз кажеш, ельфу…

–Можливо, – відмахнувся Бернар. – Проте, залишимо цю тему якось на інший раз.

За півгодини ми нарешті добралися до напівзруйнованої стели. Вона в чомусь була схожа на той вчорашній обеліск… Світоч… правда, була більш зруйнованою.

Ми не відразу наблизились до неї. Особливо я прислухався к своєму внутрішньому голосу, намагаючись почути щось про небезпеку. А ельф спочатку вирішив помолитися Тенсесу. Лише тільки після цього він першим рушив уперед.

Бернар обійшов стелу з усіх боків, та якось дуже прискіпливо її оглянув.

–Чи знаєш, – раптом сказав він, – що тут зображено?

–Чудовисько якесь… Дракон, чи що? – кинув я.

Бернар примружився, роздивляючись вибиті з усіх боків дивні візерунки. Хоча можливо це були написи на стародавній мові.

–Хочеш розповім одну цікаву історію? – запропонував ельф.

–Яку саме? – запитав я, озираючись у пошуках чорного скла – обсидіану. У моєму розумінні це повинні були бути якісь незвичайні каменюки, але нічого подібного до них я не побачив.

–Ми, ельфи – одні з найдавніших істот Сарнаута. Думаю, тобі те відомо.

–Угу, – пробурмотів я, відчуваючи нову порцію лекцій. Сподівався почути щось більш цікаве, ніж історію ельфів.

–У старому світі, до великого катаклізму, ми жили зовсім по-іншому. Зовсім! Головним поняттям нашого світорозуміння була Краса. Вона вважалася основним критерієм життя… і мала вплив на все-все-все: філософію, архітектуру… на вчинки… навіть на одяг... Але чим більше ми пізнавали цей світ, тим більше потворності в ньому знаходили. І ця потворність була схожа… схожа на хворобу… Так ми, ельфи, вважали. Тому тоді й почалася Битва за Красу. Ми вирішили змінити саму природу… до самих її витоків… Але чим більше змінювали, тим більше ставало наших ворогів, бо не всі розділяли думку про панування Краси в Сарнауті.

–Можливо, не всі просто приймали «вашу красу» за красу як таку! – пожартував я. – Як то кажуть, сто голів – сто умів.

–Так, – раптом погодився Бернар. Це мене здивувало. Я вважав, він буде заперечувати, викручуватися. – Так… скільки існує ді персоунос, єтанте ді опіньонос… стільки думок… Краса – це занадто складне поняття, щоб її могли второпати усі істоти Сарнаута. Коли давні ельфи зіткнулися з джунами, виявилось, що вони мали зовсім інші погляди на світ… і тим паче на те, як він має бути влаштованим. Ця раса здалась нам власним відображенням, але в якомусь кривому дзеркалі… Ми були прекрасні, вони – потворні… жахливі…

–Тобто, ви вважали і їх «хворобою»? – я знову встромив чергову шпильку. – Звичайно, не знаю, як виглядали давні джуни, але судячи з твоїх слів, вони були гірше троля! – і я розсміявся.

Бернар стримано посміхнувся та погодився кивком голови:

–Ну, не зовсім тролі, проте ти сам бачиш, що вони були… дивні, – ельф тицьнув пальцем на якусь невеличкий барельєф, вибитий на стелі.

Я придивився та побачив лише щось схоже на зображення людської голови, проте якоїсь квадратної… з гігантськими очима та носом… Якщо це зображення давнього джуна, то не дуже приємне оку.

–Ця цивілізація, – продовжив Бернар, – між тим була не менш могутньою, ніж ми, ельфи. А, може, в чомусь і більше... Питання зараз не в цьому. Загалом, не дивлячись на розбіжності, обидві наші раси прийшли до паритету… стосовно цієї Битви за Красу. МИ царювали на одній частині Сарнауту, вони на іншій. Кожен будував власний світ… Але одного разу союз дав тріщину. Це сталося після того, як Сарнаут зіткнувся з Драконами.

Бернар шльопнув рукою по каменій споруді та відійшов від неї вбік.

–Дракони… дракони.., – бубонів ельф собі під ніс. – Це був Ідеал, сама Досконалість. Це були Господарі світу!

Чесно кажучи, я про драконів нічого, крім казок, не чув. Мене зараз здивувало, що Бернар говорить про цих істот в доволі ярких тонах. Чи може це такий жарт?

–Господарі світу, – повторив ельф. – Але з’явилась одна проблема – вони почали знищували все… та всіх… і ельфів, і джунів, і тролів, і авіаків… Всіх без винятку! Ми – ельфи – бачили в цьому тільки одне пояснення: весь світ, включаючи й нас самих, для драконів був потворністю.

–Тобто ви вирішили, ніби дракони також б’ються за Красу? Але власну?

–Так… в цьому і заковика… Наші принципи вимагали одного – померти в ім′я Краси… тим паче якщо того ж вимагають Ідеальні Істоти Сарнауту – Дракони.

–Скласти ручки та сісти в очікуванні смерті? Дивні у вас були принципи! Що це за заячі міркування?.. Хоча, чому заячі? Навіть ці тварини можуть накинутися на вовка… А тут – бозна що!

–Так, це зараз звучить дивно… але на той час більшість ельфів міркувала таким чином. Згодом був знайдений ще один вихід: спробувати самім змінитися, та тим самим наблизитися до Досконалості… стати подібним до Драконів! Майже двісті років тривали магічні зміни... Двісті років! І перше, що у нас з’явилося, це.., – тут Бернар розправив свої крила та гордовито випростовувався.

–Тобто всього чого ви добилися, це лише примарні крила? – мені стало смішно. Думав зараз Бернар скаже щось дійсно варте уваги, а він лише продемонстрував цю дурню у себе за спиною.

–Після Великої зміни ми не стали жити вічно, – продовжив ельф, не звертаючи уваги на мої шпильки, – лише довше… досить довше, ніж було спочатку… А крила лише піднімали наші тіла над землею... Можна було б знову запустити процес Великої зміни й скорегувати деякі моменти, але потреба в цьому відпала сама собою, – тут Бернар зробив театральну паузу, та виставив вперед ногу, ніби балаганний блазень.

–Чому? – підіграв я йому.

–Джуни не схотіли миритися з роллю жертви… зайця… і врешті-решт прийняли виклик та билися із драконами, і з часом перемогли їх! Проте вони самі потім стали жертвою незрозумілого прокляття... але то інша історія…

–І до чого все це було розказано?

Бернар невдоволено скривився.

–У всьому цьому я бачу важливий урок, – сухо промовив він, – що в нашому світі право на життя немає ні у кого! Навіть тим же Господарям, чи їх переможцям, ані Краса, ані Потворність не дали додаткових ді бонюсе! В кінці всього всіх чекала загибель! – Бернар повернувся до стели та торкнувся рукою каменів.

Все-таки дивні ці ельфи. Зрозуміти їх, практично, неможливо. Тож тепер ясно чому їх, м′яко кажучи, цураються… та від того і недолюблюють – через суцільну пихатість!

–Бернаре, – гукнув я ельфа. – Може почнемо шукати обсидіан. Ми же тут для цього.

Кілька секунд ельф стояв із закритими очима, знову цим нагадуючи артиста з вуличного балагану. Пара секунд і він, важко зітхнувши, відійшов вбік.

–Що їх шукати! – кинув Бернар і витягнув з-під однієї з розкиданих на піску прямокутних плит якийсь камінь. – Тримай.

Схоже, це була частинка з цієї стели. Своїм виглядом вона була схожа на гігантський гострий зуб…

Бернар обійшов навколо споруди ще раз і незабаром приніс декілька шматків обсидіану. Ми акуратно склали їх в торбинку, а потім присіли плиту один напроти одного.

–Не часто побачиш подібні залишки давніх світів, – кивнув головою убік споруди ельф. – Якби був вільний час, я би їх досліджував…

–Навіщо це тобі? – насправді хотів спитати, навіщо це служнику Церкви Світла. – Може ти даремно став паладином?

Бернар сердито гмикнув.

–Ти, Боре, часом такий… такий…

Закінчити фразу він не встиг, бо із-за пагорба знову з’явилась Стояна.

–А Ніхаз тебе.., – ледь стримався ельф. – Та вона за нами ходить, як та кішка за господинею. Начебто і сама по собі, а здається, що прив′язана.

–І не кажи, – прошепотів я.

Друїдка неквапливо наблизилась, присіла неподалік від нас та з дивною посмішкою на обличчі спитала:

–Знайшли, шта хацелі?

–Майже, – ухильно відповів я.

Друїдка витягнула свою саморобну флягу і зробила кілька акуратних ковтків.

–Чи не жадаєш? – запитала вона, простягаючи її мені.

–Ну-у… не відмовлюсь…

Я принюхався: це був той самий хмільний збитень – іншої назви йому не знайшов. Декілька ковтків, і по стравоходу розлилася приємна легкість.

–Пішли вже! – раптом закомандував Бернар.

От він переляканий! Від тих друїдів бігає, наче від чумних.

–Гаразд… і як рушимо? Крізь ліс? – запитав у нього, підводячись.

–Ні, обійдемо! – промовив він, тікаючи від стели. – Зараз на північ, а звідти до табору…

–Бувай! – кинув я друїдці, повертаючи їй флягу.

Стояна трохи здивовано глянула на фігуру Бернара, потім неголосно, і як мені здалося, ображено сказала:

–Дзівний ув цебе друг.

–А хто з нас не «дивний»! – підморгнув я, збираючись услід за ельфом. – От я між іншим і тебе вважаю трохи… дивакуватою… Але що з того зміниться?

–Меркаваць можна увсе шта завгодна, але факту «дзивацтва» гета не змєніць, – парирувала Стояна. – Ти, Бору, приглядься до Бернара…

–А що тебе в ньому непокоїть?

–Йаго минулоє… Йано занадта явна прабиваєцця крозь шкарлупинку маски паладзина.

Я напружився. Оце заява! Підліток, проте розмовляє ніби доросла людина! От цікаво, що помітила ця дівчинка в ельфі? Чого я не бачу?

–Йон мене цураєцца, гета пометна, – промовила Стояна. – З аднаго боку і зрозумєла, паскольки йон лічиць мене язичницаю. А для служицялєв Свєта друїди гета...

Дівчина зробила дивний жест, очевидно в її уявленні він означає щось мерзенне.

–А ти хіба не друїдка? Хіба не дотримуєшся інших поглядів, іншої віри, ніж орден паладинів? – я спробував пом′якшити ситуацію. – Ти ж дійсно язичниця? Так?

–Бернару юж не варта забиваць, што ув Сарнаутє сє багата різних... магій... І не всі юж носяць печатку Свєта... Аднак і адносиць їх да зла не варта… Йон бяжиць од сваво минулава, таму і цураєцця мене… нєби боїцця, што йано знова захопиць йаво душу…

–Яке таке «минуле»? Що ти про нього знаєш?

–Анічаво асобливава… проста дещчо бачу…

Що саме, друїда не пояснила. Вона зітхнула та відвернулась, ніби кажучи що розмова закінчена. Я трохи розгублено захитав головою та поспішив за Бернаром. Ледь добіг до цього збаламученого ельфа.

Ми рушили узбережжям, залишаючи праворуч густий темний ліс. Десь ополудні той скінчився, і його місце зайняла зелена долина, що тягнулась до синіх гір. За годину ми вийшли на широкий горбистий пляж, а ще згодом опинилися біля пошарпаної лісничівки, що ховалася поміж дюн.

Старенька будівля… зроблена, здається, з підручних матеріалів… невеличка… зовсім невеличка, як порівнювати із зростом дорослої людини…

Ми з Бернаром зупинилися та про всяк випадок озирнулися. Навколо не було жодної живої душі. То ж обережно наблизилися до хатиночки і заглянули всередину.

У приміщенні на підстилці з гілок лежав якийсь гіберлінг, а поряд з ним сидячи дрімав ельф. Я його відразу впізнав. То був Даніель ді Плюі, той самий лікар, що доглядав Першосвіта.

Дивно, як вони удвох тут вмістилися. Цей будиночок більше нагадував вулик, ніж хатинку… правда слід відмітити, він все ж був просторішим за нього.

–Гей! – обережно покликав я.

Ельф трохи сіпнувся і повернувся до нас.

–Ви тут одні? – запитав його Бернар.

–Так... один, – Даніель хотів було піднятися та ледь не стукнувся головою в стелю.

Напівзігнувшись, він наблизився до маленького дерев′яного столу, на якому були розставлені якісь склянки, й почав там копирсатися.

–Лока та розвідників сьогодні вночі терміново викликали назад до поселення, – пробурмотів лікар. – Я залишився доглядати цього незнайомця. Не слід його залишати одного…

–Як він? – запитав я. Очевидно, це і був той самий «невідомий гіберлінг з північного берега», про якого доповідали на нараді у Аманди.

–Важкий... все ще марить... Бачите, як охляв... та ще поранення до всього, – ді Плюі змішав якісь ліки та повернувся до гіберлінга. – Напевно його корабель розбився… Так він і потрапив на цей острів... От подивіться: вся його хатина побудована з судових уламків...

Я озирнувся і тільки тепер допетрав, що лікар має рацію.

–А хтось шукав на березі залишки судна? – запитав й нього.

–Ніколи було це робити, – тут Даніель раптом зупинився і якось дивно подивився на мене. – До речі, це ж непогана думка! – вигукнув він. – Якщо тут є рештки корабля, то можливо серед них знайдеться і астральний рушій? Можна спробувати його полагодити та побудувати нове судно! Га?

–Я в цьому не розбираюся, – знизав у відповідь плечима.

І дійсно! Я що корабельних справ майстер? Ну чув, ніби для судна потрібні якісь рушії, паруса та інша маячня. Чув, що потрібен і якийсь захист від згубного астралу.

–Пошукати залишки судна… це варто уваги! – промовив Бернар. – Не впевнений, звичайно, чи ми зможемо побудувати справжній астральний корабель, але… але спробувати треба.

Ельф подивився на мене, наче чекав заперечень. Я лише знизав плечима та присів навпочіпки біля порогу.

Бернар зігнувся та підійшов до гіберлінга. Він поклав йому на чоло свою руку, та заплющивши очі, почав молитися. Так мені здалося того моменту. За декілька хвилин паладин закінчив з тим та промовив:

–Згодний з вами, Даніелю, це важкий випадок. Гіберлінг багато марить… проте все якось туманно і незрозуміло...

–Ти що думки його бачиш? – спитав я.

Бернар трохи роздратовано подивився на мене, та кинув «Ні». Сказав, ніби відрізав.

Мабуть Стояна дійсно права! Цей Бернар справжній кіт в мішку...

Я подивився на Даніеля. Той зробив вигляд, наче взагалі не чув наших перемовин, продовжуючи змішувати свої зілля. Швидше за все, він знав дещо про Бернара. І взагалі більшість ельфів, яких я зустрічав останнім часом, теж, хоча і заочно, була знайомі з Бернаром... І з його минулим…

Так мені чомусь вважалося. Цікаво, – питав себе, – що ж в ньому ховається? Страшна таємниця? Чи я просто себе накручую?..

До речі, ти в собі, Боре, не розібрався! Так що спочатку покопайся в своєму минулому, а до інших нічого заглядати… Тобі, чесно кажучи, Бернар не зробив анічого поганого. Ну трохи кепський у нього норов, проте зі всяким буває… Так що ти не в праві думати про нього, як про якогось злочинця…

Я відійшов від хатинки та присів на пісок. Думки знову повернулися до розбитого судна. Якщо корабельна аварія дійсно мала місце, то це повинно було статися не дуже далеко від місця розташування лісничівки, бо маленький самотній гіберлінг не став би тягати колоди та дошки на досить далекі відстані.

Може і правда сходити та подивитися? Чого сидіти с з цими ельфами?

Я повернувся до будиночка та повідомив їм, що пройдуся узбережжям, і не чекаючи слів у відповідь, рушив до дюн.

Наблизившись недалеко до краю берега, я попрямував убік скель. Під ногами шаруділи краби. Побачивши мене вони відбігти убік та невдоволено клацали клешнями.

На диво, довго ходити не довелося. За якісь півгодини я натрапив на залишки невеликого астрального корабля, що валялися прямо серед валунів. Від часу дерев′яний корпус розсохся і місцями сильно потріскався. Судячи з усього, це був невеликий, але швидкохідний бриг. Назва судна була відсутня, як і його більша частина… ані корми, ані вітрила... Очевидно, вони і досі літають десь в астралі. Отже розраховувати на рушій та інші важливі деталі судна не приходилось.

Щось ще шукати серед розвалин було марним. Впевнений, що той гіберлінг, який зараз лежить напівмертвим у хатинці, давно переніс все саме цінне до себе. Отже десь хвилин зо п’ять побродивши навколо корабельних залишків, я вирішив пройтися ще дальше на північ, до гір.

Десь за півверсти почалися чагарники, пісок змінився на кам’яний ґрунт. Місцевість все більше ставала якоюсь непривітливою. Ще сотня кроків, як раптом відчулася вже забута тривога… той самий гробачок, що тормошив мене всю ніч…

Я тут був не один, – від цієї думки навіть ноги заклякли. Вони зробили ще один крок… і зупинилися… наче були не мої…

І тут я щось відчув ще… буцімто погляд в спину... Відразу народилося бажання кинутися тікати звідси. Бігти не оглядаючись.

Я закрутив головою, але, як і передбачалося, нікого окрім крабів на березі не побачив. Вони тихо копошилися в своєму темнувато-сірому пісочку, клацаючи клешнями один перед одним.

«Невже здалося? – думаю про те і тут же знімаю з плеча лук. – Чи все ж здалося»?

Питаю у себе, а сам відчуваю, як кров починає холонути в жилах, волосся стає на дибки. Такого безпричинного страху давно не відчував. Хоча, з іншого боку, звідки мені про це пам′ятати?

Крок… завмер… прислуховуюсь… знову крок… стою, чекаю…

Йшов дуже-дуже обережно, весь час чекаючи, що із-за чергового пагорба, чи дюни, куща, ями – на мене вискочить... бозна хто… Може чудовисько… або якийсь хижак… бандит чи злодій…

Ось така маячня в голову залізла! Мабуть, тут місце погане! Я колись чув про такі… Впевнений, що чув…

Чим далі рухався, тим важче ставало.

«Ні, Боре! – міркую сам до себе. – Нумо, друже, повертай назад… Нічого Ніхаза дратувати за дарма».

Я позадкував, поступово прискорюючи рух.

«Святий Арге! Дай мені…», – про всяк випадок забубонів якусь молитву, але тут же забув її слова, хай йому грець. Лише коли дістався пляжу і зупинився, відчув невеличке полегшення. Озираюсь навколо, проте досі не бачу анікого та анічого підозрілого… Все начебто спокійно… Ось навіть волосся опустилося…

Сонце вже сховалося за верхівками гір, в небі чітко проступили мерехтливі цяточки зірок. І все це раптом здалось таким красивим, наче ніколи подібного не бачив.

Я трохи розслабився, підійшов ближче до берега, втупившись в безбережне астральне море. Це ж треба – така жахлива річ, як Астрал, а як заворожує людський розум! Вдивляєшся в нього… вдивляєшся…

Я тут же обернувся, бо волосся знову стало дибки.

Із-за високого піщаного пагорба зовсім беззвучно вилетів величезний мерехтливий вогник.

Ні, це ніяке не марення! Ця річ була справжньою!

Вогник закрутився на місці, а я в ту ж мить я відчув... відчув… Спочатку і не міг допетрати, як те пояснити. Саме це було, коли я дивився в очі вмираючого Велеса. Щось всередині стислось в грудку, потім засмоктало під серцем…

О, Тенсесу, та це ж Проклята Іскра!

Про подібні речі говорили таке, що навіть у сміливців волосся сивіло. Більшість людей сходилася на думці, що Прокляті Іскри – незаспокоєні частинки загиблих лиходіїв, які уникли чистилища і застрягли в цьому світі. Не знаю, можливо все це лише чутки, проте стояти поряд з подібною річчю було моторошно.

Я позадкував, намагаючись швидесенько забратися геть з цього пляжу. Але було запізно. Іскра мене помітила і стала наближатись.

От, курво! – і я щодуху побіг.

Щодуху? – питаю себе і бачу, як ледве рухаюся мої ноги, як вони грузнуть в піску… Це як уві сні, от нібито біжиш-біжиш, а втекти ніяк не можеш.

Іскра зробила невеличкий віраж і стрімко понеслася за мною. На якусь мить здалося, буцімто я побачив в її переливах чиєсь зловісне обличчя, яке беззвучно ворушило губами.

–Вибух! – закричав закляття, а сам і не цілився. Стріла метнулася вбік Іскри і повітря струсонув сильний гуркіт. Мене навіть підкинуло догори та шмаркнуло на пісок.

У вухах залунав тихий сміх… Навколо суцільна пилова хмара… аж в рот набилося… Я знову підскочив і помчав щодуху. Лише досягнувши чергового пагорба, дозволив собі зупинитися та озирнутися.

Хмара пилу та піску вже осіла, Іскри ніде не було помітно. Невже я її позбувся? Може вона просто зачаїлася?

Швидко зорієнтувавшись куди йти, я покрокував крізь чагарники. І тільки вибрався з них, як наштовхнувся...

–Та що ж це за ніхазовня? Святий Тенсесу! – серце аж стислося. І все тому, що один з валунів, що лежали праворуч, раптом обернувся до мене… Я чітко почув характерне клац-клац… і побачив здоровезні клешні...

–Ніхазова ковінька! – це дійсно гігантський краб. Мені зовсім не здалося. Величезний, потворний, покритий кривими брудними шипами. Він повільно погойдувався з боку в бік, дивлячись на мене своїми стеблинками з малесенькими оченятками... Хоча, чому малесенькими? Розміром з кулак!

Говорили ж мені, що ті істоти, що живуть біля астралу, з часом змінюються, проте не до такої ж міри! Хоча, ось тобі, Боре, і прямий доказ.

Нас розділяло кроків десять. Не знаю, що творилося зараз в крихітному мозку краба, але мої думки були спрямовані на одне – тікати звідси. Бігти за тридев′ять земель. Вважаю, що бігаю я напевно швидше, ніж цей монстр. Ось тільки чи встигну швидкість набрати.

Додумати не встиг, бо краб кинувся вперед, розмахуючи своїми жахливими клешнями. Я відскочив і мало не впав. Лук тут же вивалився з рук.

Вскочив, і сам не розумію яки мені те вдалося… Швидко витягнувши мечі, спробував зайняти зручну позу для бійки. А краб свого не ґавив, він продовжував наступати. І хоч я рухався трохи швидше за нього, проте виявилось не зміг завдати йому мечами навіть однієї малесенької подряпини. Панцир цієї потвори лише глухо озивався на всі удари.

–Та щоб ти всрався! Ще один непробивний! – я спробував зайти збоку, але краб не давав цього зробити.

Клац... клац… Майже перед носом! От мені щастить! Тільки від троля здихався, нова потвора за дупу вщипнути хоче.

В повітрі чимось запахло, а в наступну мить сліпучий спалах прошив краба наскрізь. На якусь секунду я навіть розгубився, але тут же вирішив скористатися шансом на порятунок. Кинувся до лука, підхопив його та щодуху кинувся на вершину найближчої дюни. Вже там зупинився та приготувався до стрільби.

–Вогонь! Вогонь! Вогонь! – три постріли і краб задимився. Стріли пройшли крізь панцир, спалахнувши ярким полум’ям.

З сусіднього пагорбу виглянула Стояна. Вона напружено вдивлялась в краба, що димився, наче погана піч. Він крутився дзиґою, а за хвилину побіг геть.

–Вогонь! – четверта стріла увійшла в панцир, наче ніж у масло.

Ще пару кроків і краб звалився на пісок, все ще розмахуючи клешнями. Хвилин зо п′ять, і гігантська потвора здається вигоріла зсередини. Панцир не витримав спеки й гучно лопнув. У небо потягнулися густі цівки білого диму.

Ми зі Стояною майже одночасно наблизились до залишків монстра.

–Як ти мене знайшла? – запитав я у дівчини. – Невже знову «гуляла»?.. Проте дякую тобі…

–Яшче адной маланкі, каб адбіцца, я б больш не знайшла, – прохрипіла друїдка, важко дихаючи. Її лоб був вкритий потом, буцімто вона пробігла кілька верст. Не думав, що їй так важко викликати блискавку.

Стояна тупнула ногою по панциру.

–Жудасна істота, – сказала вона. – Да яшче ув таким жудасному месці… Калі б ти був уважним, то адразу б помєтив...

–Знаю, знаю… Сліди! Був би більш уважним, то легко знайшов би їх… Треба знову визнати, що слідопит з мене хріновий.

До нас наблизилась рись. Вона присіла та втупилася на мене своїм немиготливим поглядом.

–Дзивна! – зітхнувши, промовила Стояна.

–Що знову тобі здається дивним?

–Ти… Бору… Ти! Спачатку вось бив горни троль… тепера гетая… гетая… гетая.., – Стояна замість слова знову ткнула ногою по панциру. – Тебе бицим тягне да падобних небяспек. Хаця… хаця…

–Чого відразу тягне? ­ – сказав те і тут же пригадав Прокляту Іскру. – Взагалі, треба вшиватися звідси… Чи мало чогось або когось тут носить! – і ми удвох попрямували в бік хатини гіберлінга.

Стояна йшла мовчки. А мене це трохи обтяжувало. Не те, щоб я був базікалом, проте щось в цій дівчинці змушувало бути обережним… Особливо оця її манера з’являтися біля небезпечних місць… Хоча, Стояна має рацію, я і сам там валандаюсь.

Потрапили ми до будиночка, коли вже настали сутінки. Біля входу горів вогонь, поруч якого сидів Даніель ді Плюі.

–Ну що? – тихо запитав він. – Вдалось щось знайти?

–Вдалось, – кивнув я. – Судно… вірніше його залишки, були там, далі по берегу… Але скажу прямо – від корабля мало чого залишилося.

Полог відкинувся і назовні вийшов Бернар. Він побачив Стояну та насупився.

–Як там хворий? – запитав я у нього. – Допомогли молитви?

–Вранці буде видно, – відповів ельф, сідаючи біля вогню. – А ти що виходив? Щось довгенько вештався.

Розповідати про Іскру та сутичку з крабом не хотілося. Благо що і Стояна не рвалася про це розповідати. Тому я невизначено знизав плечима та пробубонів про «таке-сяке». Сам відсів осторонь та вирішив трохи поїсти. Після сьогоднішніх пригод у мене прокинувся вовчий апетит. Стояна відмовилась від пропозиції також повечеряти та разом зі своєю риссю примостилися біля кущів, і почали готуватися до сну.

Мабуть і мені треба наслідувати її приклад. Я швидко закінчив з їжею та приліг на землю.

На подив сон прийшов дуже швидко. Почалось з того, що моє тіло раптом почало повільно падати в темний колодязь… Дуже повільно… І тут з жахливим клацанням і шипінням повз промчала Проклята Іскра. Я чекав, що вона схопить мене своїми краб’ячими клешнями, але цього так і не відбувалося…

Полум′я Іскри переливалося різними відтінками блакитного світла. Поступово воно перетворилося в страшну напівлюдську маску, схожу на обличчя мерця. Колодязь розширився і ось ми вже були в темному коридорі, стіни якого світилися противним для ока зеленим світлом.

Це був… це був некрополь людей племені Зем! Думка така ясна, така чітка, що навіть не скажеш, що то сон… Хоча звідки я міг знати, про сон, коли сплю? Отже виходить, що не сплю?

Літаюча голова відкрила темний зів, щоб голосно закричати: «Пі-і-і...»

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.55876183509827 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Культ предків», або Повернення спадщини
Чи про всі українські звичаї знає сучасне покоління українців? Та й чи правильно дотримується тих, про …
«В’язень неба»: роман про справжню чоловічу дружбу
Цвинтар забутих книжок — це місце, яке минулого року зачарувало багатьох читачів. Хтось вкотре пересвідчився …
«Привіт, це Чарлі, або Переваги сором’язливих». А кому б ви написали листа?
Хотіли б дізнатися, що у -надцятилітніх відбувається у голові? Що вони відчувають, чим цікавляться і …
«Львів — одне велике ліжко»: відверто про львів’ян
Кава, шоколад, круасани, книжки, європейська архітектура — те, що зазвичай спадає на думку при згадці …