Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2508
Творів: 45263
Рецензій: 88581

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Залізом та кров′ю. Книга перша (Цикл «АЛОДИ»)// Ч.1 гл. 8

© Меньшов Олександр, 11-02-2018
Попереду лежав Сутінковий ліс – так прозвали його місцеві поселенці. До нього було десь з півверсти.

Вийшли ми з поселення, коли сонце піднялось вже досить високо. Місцеві інтенданти – сімейка Запальних – трійнята гіберлінги, одягнені в довгі балахони василькового кольору (як я пізніше узнав, це гербовий колір сім′ї ді Дазірє), попередили нас, що Сутінковий ліс кишить хижаками:

–Там повно рисей! – страшним голосом промовив старший із «ростка».

Я на те лише посміхнувся. Ліс на то і ліс, щоб в ньому були й хижаки, й ті, кого вони їдять.

–Так, так! – хитав головою інтендант. – Нещодавно троє взагалі не повернулися, а четвертого знайшли в яру… напівживим… Славуту Рубцова.

–І що він каже? – спитали ми.

–Та що він може сказати! Лише марить... Його з товаришами відправили заготовити дрова, і ось результат.

–І це все рисі?

–Розумієте, хлопці, – Запальні навіть перестали копирсатися в скринях, – коли ми були в Сівєрії, місцеві мисливці нам говорили, що рисі на групу людей не нападають... не ризикують… Вони ж не дурні! А в зграї, як вовки, ці тварини не збираються.

–Щось ми не зрозуміли? Тоді, хто ж тих хлопців так?

–А Тенсес його знає! Ви ось, кажуть, троля зустріли… Чи мало хто на цьому острові ще вештається! Але... але рисей слід остерігатися. На самотнього мандрівника вона може і накинутися…

–Якщо здобич завелика, – розповідав інший інтендант, – то вона насамперед вгризається їй горло… і висмоктує кров.

–Що? – Бернар чомусь подивився на мене, ніби чекав що я підтверджу ці слова.

–Потім, – розповідали гіберлінги, – рись розриває черево і поїдає нутрощі… Особливо полюбляє печінку і серце. Решту не чіпає до пори. Потім, як знову зголодніє, приймається за шию, плечі...

–Ясно вже, чого лякати-то! – і ми з Бернаром відійшли убік. – Що скажеш? – запитав ельф у мене.

–Нічого… Про рисей треба було у Стояни питати… вона в неї приручена…

–Гей, браття! – із-за наметів вийшов напівсонний Першосвіт. – Зібралися куди? А як же я?

–Ти? Відпочинь… наберися сил.., – почав було я, але парубок насупився.

–Я ж не дівка якась немічна! Прекрасно себе почуваю.

–Добре, – квапливо кинув Бернар. – Утрьох крізь Сутінковий ліс йти буде легше.

–Куди йти? – перепитав Першосвіт. Здається слово «сутінковий» його трохи збентежило.

Я весело махнув рукою убік далекого лісу і вже за чверть години ми рушили вперед.

Першосвіт майже постійно балакав. Я хитав голою, хоча насправді зовсім його не слухав. Мої думки стрибали в мізках немов блохи. Їх було так багато, що аж голова почала пухнути.

Дивно, що я все ж погодився вв’язатися в якусь незрозумілу авантюру. Принести камінці! Ось задача, так задача! А головне – скільки таємничості навколо неї! У-у-у-у!.. А ще Бернар бозна що з себе корчить. Було б мені правильнішим його якось розговорити… Хммм… Здається, що я заслужив довіру в ельфів... у цій Аманди... Видно вплинули і ті події на площі... битва з нежиттю... Швидше за все, я здаюся оточуючим таким, на якого можна покластися... тобто – серйозним, відповідальним... Ось Аманда і клюнула... Правда, до кінця вона не відверта... як і Бернар... той ще кіт в мішку... Його і свої, ельфи, чомусь остерігаються... Хммм… Я навіть знаю, чому він раптом погодився взяти Першосвіта із собою, бо боїться мене... боїться залишатися зі мною наодинці... Хмм… Чим же його так лякаю?.. Цікаво, як я взагалі виглядаю збоку? Дурним? Розумним? Хитрим?.. Ніхаз його розбере!.. Хммм... Так в які ігри гають ці ельфи? Треба б звичайно розібратися... Бути дрібною сошкою не дуже приємно... Ось принесу ці камінці... чорне скло... і треба буде натиснути на Аманду... бо Бернар той ще мовчун... Цікаво, що ховається в його минулому? Бо не тільки моє повно загадок!..

За цими розмірковуваннями нарешті ми дійшли до лісу, де і вирішили зробити невеличкий привал. В повітрі розливався запах якихось місцевих квітів, десь співали птахи. Чесно кажучи йти не куди не хотілося. Ось так би залишитися лежати на м′якому трав′яному килимі до кінця свого віку.

Я приліг та на мить прикрив очі... та тут же провалився в недовгий, але дуже глибокий сон.

Ніч… тишина… Бачу безкрає астральне море… фіолетову напівпрозору тканину, яка огорнула весь світ… Я витягнув лук і прицілився в темну громадину корабля, який повільно опускався донизу… Ось уже проглядаються його «крила», видно вітрила...

Імперський корвет... Я впізнав його по хижому риб′ячому контуру… Саме такі роблять в Хадагані…

Оперення стріли торкнулося щоки… Я тягнув тятиву ще далі і стріла дійшла аж до вуха, лоскочучи шкіру… Ціль – примарна людська фігурка біля борта…

М’язи напружилися, в животі запурхали метелики в передчутті славної бійки… Один… Фігурка стала чіткішою… Два… А дивне в незнайомця обличчя! Не дуже схоже на звичайне людське... Три… Треба вже стріляти…

Людина племені Зем? – мене аж тіпнуло. Цей чолов’яга на борту імперського судна був з цього давнього племені! З Повсталих! І він дивився прямо на мене!

Тятиву було спущено… Вона раптом лопнула з таким гучним звуком, який нагадував... нагадував регіт Першосвіта…

Я схопився, озираючись на всі боки.

–Ось... дурні.., – сердито мовив своїм товаришам. – Чого регочете?

Підвівся, обтрусився. Першосвіт відкинув в сторону гілочку якої лоскотав мою щоку і повернувся до торбинки.

–Довго спав? – спитав у нього.

–Та ні, недовго... Проте так хропів.., – хлопець весело посміхнувся. – Я і не втримався, вирішив тебе полоскотати… А ти чого такий блідий? Кошмари наснилися?

Я розлючено захитав головою, струшуючи сон, і першим попрямував в темряву глухого лісу.

Дивний сон. Нав′язливий... Невже це пам′ять мого минулого життя намагається таким чином пробудити, так би мовити, свідомість, га? – я знову хитнув головою, намагаючись зосередитися на справі й тут же натрапив на сліди рисі.

–Овва! – підійшов ззаду Першосвіт. Він з дивуванням оглянув величезні подряпини на стовбурі дуба. – Сподіваюся, ці тварини все ж на трьох відразу не нападуть.

–Хотілося б в те вірити, – пробурчав я, згадуючи про пораненого хлопця… Як його там? Славута?

Чим далі ми заглиблювалися в ліс, тим похмурішим ставало навколо, і тім зрозумілішим було, чого його прозвали Сутінковим.

Тиша… Ані трелей птахів, ані шереху лапок дрібних тваринок – їжачків чи мишей… Лише важка зловісна тиша… Де-ніде десь ухне сова, або заскрипить старе дерево…

Всі йшли напоготові, намагаючись не відходити далеко один від одного. Перемовлялись більшістю випадків жестами. Всього один раз нам вдалося побачити хижака. Руда бестія на іншому боці глибокої балки безшумно прослизнула серед кущів. Очевидно рись не помітила нас, бо дозволила собі привільно рухатися по стежці. Хвилина, і вона зникла з очей, заринувшись в хащі.

Ми зупинились, засіли за впавшим деревом та деякий час оглядали протилежний схил.

–Великувата, – процідив крізь зуби Першосвіт, натякаючи на хижу тварину.

–А ти взагалі хоч одну рись у житті бачив? – спитав у нього.

–Ну… ну… е-е…

–Зрозуміло! – посміхнувся я. – Намагаєшся вразити мене своєю липовою обізнаністю?

Хлопець образився. Його обличчя спохмурніло. Я хотів було сказати щось примирливе, коли він несподівано штовхнув мене в плече і показав кудись вниз. Прийшлося підвестися.

В зазначеному напрямку з’явилися троє чоловіків та жінка. Якщо судити по їхнім позам і жестам, то вони щось вимагали від неї.

–У них якийсь мішок, – пошепотів Першосвіт.

Я тут жестом призвав до тиші, намагаючись почути про що сперечаються люди внизу. Зрозумівши, що звідси нічого не збагнути, вказав хлопцю куди йому переміститися, а сам із Бернаром поповз вниз до густого чагарнику.

Придивившись, я впізнав одного з чоловіків. Це була та сама сердита людина, яку Аманда назвала Велесем. Це він тоді ледь не штовхнув мене плечем в її будинку.

Жінка, стояла до нас спиною. Вона завзято жестикулювала, щось пояснюючи трійці чоловіків. В якусь мить мені раптом здалося, що Велес готовий її вдарити. Він навіть замахнувся, а в наступну секунду стримався і, стиснувши кулаки, зробив крок назад.

–Дивний у них одяг, – прошепотів Бернар. – У тих двох…

Я глянув крізь гілки: одяг, як одяг. Чого в ньому дивного?

–І поведінка у них дивна, – продовжував бубоніти ельф. – Ніби чогось бояться… Бачиш, як головою на всі боки крутять?

Тут прийшлось погодитися. Двоє чоловіків за спиною Велеса не визивало до себе довіри. Як кажуть: «Типові бандити». Зазвичай, таких людей видає поведінка, манера розмови. Вони завжди нахабні та нетерпимі, немов здичавілі собаки, які дивляться на оточуючих, як на свою здобич. А то буває і гірше – як на сміття.

Дивно, що в такій компанії робить шляхтич?

–...мой брат! – долинуло до вух. Ми вже достатньо близько підкралися до цієї дивної компанії. Велес починав злитися і від того його голос гучнішав. – Ми борємся за правоє дєло! А ви... ви... ви.., – тут він аж захлинувся словами та махнув рукою, немов хотів знести жінці голову.

Один з його підручних, пробурчав щось типу: «Чєго ми тут возімся!», і тут же схопив мішок, збираючись йти геть. Жінка в розпачі повисла у того на руці. Лайка, боротьба… Нарешті чоловік відштовхнув її, а інший витягнув меч. Велес кинувся вперед та зупинив його:

–Стой, Рубан! – він нахилився над жінкою: – Міла, ти вибірай! Ілі со мной, ілі... ілі ужє с німі? – Велес кивнув убік своїх посіпак.

–Сволота ти паскудна! – жіночка, яку він назвав Милою, зайшлася в риданнях. – Яка ж ти сволота, Велесу! І брат твій...

Закінчить фразу вона не встигла. Велес різко вдарив її по обличчю навідліг та дав якийсь знак одному з посіпак:

–Вєша... Только прошу тебя – бистро!

Чолов’яга кривувато посміхнувся та витягнув довгого ножа.

Псяче хутро! – я стрепенувся. Схоже, що цей Вєша не збирається проводити спільну молитву.

І тихо лаючись, я стрімко вихопив звичайну стрілу, яких запасливо взяв в поселенні десь із десяток. Швидко піднявся на одне коліно. Захоплена «бесідою» трійця втратила пильність, тому і не помітила мене.

Вєша підійшов до жінки, схопив її за волосся… Вж-жик! – стріла помчала вперед, легко пробиваючи шкіряні обладунки. Вєша здавлено гіркнув і звалився на землю, судорожно хапаючи ротом повітря.

Велес, не дивлячись на свою щільну комплекцію, спритно відскочив убік, вихоплюючи меч. Але я цілився не в нього. Постріл і друга стріла попрямувала у іншого чолов’ягу – Рубана. Той встиг повернутися боком, тому наконечник впився йому в передпліччя. І тут зверху, немов снігова лавина, обрушився Першосвіт. Він метнув свою сулицю, проте Рубан, навіть не дивлячись на поранення, легко її відбив. Але він відкрився, тому отримав від мене ще одну стрілу… точнісінько в горло…

Велес збагнув, що оточений з обох боків, однак здаватися не поспішав. Він прокричав, щось не дуже шляхетне… здається про смердючих псів… і зайняв бойову стійку.

–І тобі не хворіти! – якось весело відповів Першосвіт, перекидаючи з руки в руку сокиру.

Я краєм ока помітив, що Бернар схилився над жінкою. Мабуть знову буде молитвою призивати Світло. Сам неквапливо вийшов на галявину та досить твердо заявив:

–Нумо, шановний, поклади свою залізяку.

Велес мовчав, проте було ясно, що він це робити не збирається.

Чомусь ось так взяти і просто вистрілити в нього, як в Рубана чи Вєшу, мені не хотілося. Найрозумнішим було б полонити Велеса. Потім допитати, що то за хрінь тут відбувалася… А з іншого боку всередині мене аж підстрибував якийсь бісик, який так і штовхав у спину, мовляв, вріж цьому нахабі по зубах.

І хай мене вб’є Ніхаз, але цей клятий бісик переміг. Я демонстративно відкинув лук та витягнув сакс і фальшіон.

–Давай, собака! Подході! – Велес нахабно посміхнувся.

О, Сарне! Які гучні промови! Ну, шановний пане, ти сам напросився! – і я відпустив свого бісика погратися. Отже подивимось у кого дзюндзлик більше.

Велес, здається, також зрадів. Його відкрите молоде обличчя натягнуло задоволену гримасу, як у того кота, що заліз в льох та побачив сметану. А я мимоволі відчув дивний трепет, який змією вповзав в мою душу. Потягнуло під грудьми, ніби від якогось недоброго передчуття. Хоча от з іншого боку – дуже кортіло бійки. Недарма ж я вчора клинки точив, нехай скуштують людської плоті…

Велес заклав ліву руку за спину та зайняв позицію, якої мабуть його навчали в школі фехтування: права нога вперед, напівзігнута, а інша відставлена назад... готова для поштовху тіла вперед… Усе за правилами… Відразу помітно, що шляхтич… Велес не дарма бравував словами, все ж досвід в його діях відчувався.

Я виступив вперед і торкнувся його меча своїм фальшіоном. Секунду ми стояли в наче роздумах, а потім понеслося.

Його випади ледве встигав блокувати. Розгубившись від такого напору, я ледь було не позбувся власної голови – меч Велеса зі свистом пронісся над макітрою. А тут ще ноги зачепилися за якийсь корч. Заледве втримався, хоча і завалився на одно коліно.

Один-два-три – віяло ударів у відповідь, щоб збити натиск, і Велес все ж відступив назад… Я тут же скочив та пішов кругом нього, тримаючи дистанцію.

Першосвіт було рушив на допомогу, але я жестом його зупинив. Сам впораюсь!

–Нічєго, псіна! – вишкірився Велес на хлопця. – Сєйчас етого заколю… а потом і твоя очєредь настанєт посєтіть чістіліще Тєнсєса!

Я спробував потягнути час, щоб віддихатися та спланувати атаку. Відчувається відсутність практики… Битву з тролем не враховую…

Руки, ноги, саме тіло все пам’ятає, кожний рух, кожний випад… як та що робити… але все відбувається якось повільно… ніби уві сні… Наче я десь закляк, хай йому грець!

«Нерозумно! Нерозумно! Нерозумно»! – кляну себе, проте відступати запізно. Якщо чогось не придумаю, то можу не протриматися ще одного кола атак.

Не знаю чому, але раптом найрозумнішим здався варіант зі зміною стійки на дзеркальну.

Отже, поїхали! Випад… блок… випад… знову блок… Один-два-три… віялова комбінація… Один-два-три… блок… знову блок…

Довга дистанція – це не моє. У Велеса клинок майже вдвічі проти мого сакса та фальшіону. А підскочити ближче не зможу, бо отримаю на горіхи... Хоча... хоча чим Ніхаз не жартує! Не спробуєш, не дізнаєшся.

Велес ледь помітно махнув, переходячи в наступ… Взагалі, всі його рухи були без попереднього замаху… легкі, невимушені… Гарний боєць, що не кажи… і небезпечний… непередбачуваний… Проте – чесний… тобто б’ється за правилами…

Велес атакував. Я вирішив не відступати назад, а рушити назустріч лезу, та ще як можна ближче до рукояті. Велес рефлекторно відступив, намагаючись зберегти дистанцію. Проте мене не на козі дикій робили… та і що до «чесних правил фехтування» – срав я на них з великої гірки… Пірнув під руку Велеса, наносячи саксом удар в його передпліччя… знизу вгору…

–Ах-х, ти ж...

Закінчити фразу Велес не встиг, бо фальшіон закінчив маневр, входячи в шию та розрізаючи артерію. Гарячий струмінь крові вдарив мені в обличчя… навіть здалось, що обпік шкіру…

Велес захрипів, опускаючись додолу. Здається, він намагався ще щось сказати, але з рота виривалися лише темні згустки крові.

–Все! – втомлено промовив я, відкидаючи мечі та сідаючи на землю.

Окрім втоми, не відчував більше нічого. Навіть радощів від перемоги і тих не було… Буцімто виконав якусь рутинну нудну роботу… нудну-нудну, що аж набридло з нею возитися…

Велес дивився на мене такими злими очима, що здавалося ще трохи і пропалить дірку. Його тіло завалилося на бік. Чоловік сіпнувся у спробі піднятися, однак це призвело лише до того, що він звалився навзнак. Декілька секунд і його тіло припинило смикатися.

Я обернувся до Першосвіта. Той чомусь потупив очі й з огидливою маскою на обличчі почав терти лезо своєї сокири. Здається, вбивство він побачив уперше.

Бернар також виглядав розгубленим… Він вперився в мене очима та нервово стискав кулаки.

–О, Тенсесу! – заголосила жіночка. – О, Тенсесу…

–Хто ви така? І хто вони? – сердито запитав я. – Поясніть, будь ласка, а то якось дивно виходить… Ми… Хмм! Я вбив ваших кривдників, проте досі не знаю з яких причин вони напали на вас.

Чекати подяки від жінки було марно, – чомусь в цьому я був впевнений.

–Я... я... Ми-и-ла-а.., – схлипнула жінка. – Мила Дубовська. А це... це... Велес Сіверський. Тих двох... тих двох я не знаю... О, Тенсесу, який жах! Яка ганьба! – вона по-дівочому схлипнула і розплакалася.

Бернар наблизився до Мили впритул, та її до себе, наче маленьку дитину, та почав гладити по голові.

–Хто ці люди? І що тут між вами трапилось? ­ – обережно запитав ельф.

Мила трохи заспокоїлась та стала розповідати.

Велес був наймолодшим сином Бориса Сіверського. Взагалі цей рід сходив корінням до молодшого сина Валіра Четвертого, а саме до Семена Меншого. Як і багатьох молодих шляхтичів, Велеса змалку віддали на Ратний двір для підготовки до військової служби. Нічого іншого йому, окрім того щоб стати офіцером, не залишалося, оскільки все майно в майбутньому переходило до двох старших братів – Береста та Івана.

Не можна сказати, що ратна справа була саме для Велеса. Його більше цікавила алхімія, до якої він почав тягнутися під впливом Сивояра Форокського – відомого столичного наставника алхіміків. Останній тільки-тільки перебрався в Новоград і завдяки доброму до нього ставленню з боку Айденуса ­– Великого мага Кватоха, почав свою практику та викладання таємниць цієї науки в столичному університеті.

Одного разу, під час прогулянки головною площею Новограда, юний Велес зіткнувся з Сивояром. Той під час якогось свята демонстрував на площі усім бажаючим власне мистецтво. Побачене так вразило молодого Сіверського, що він негайно напросився в учні. Кілька разів Сивояр все ж відмовляв тому, але бачачи таку напористість молодого шляхтича, врешті-решт погодився.

Батько Велеса, Борис Сіверський, був досить відомий своїм крутим норовом. Ледь він дізнався чим займається його син, тут же відлупцював його мало не до смерті й заслав на далекий лігійський алод Умойр. Пару років Велес перебував під наглядом свого дядька Михайла, проходячи службу в одному з полків. І тільки-но він повернувшись «із заслання» до столиці, то дізнався, що один з його братів – Іван – загинув в поході на Святій Землі. Саме після цієї події батько нарешті звернув свою увагу на молодшого сина. Але не в тому сенсі, що почав проявляти «батьківську любов». Він наказав Велесу відправлятися на алод до Клемента ді Дазірє і залишатися у нього при дворі, бо саме це місце було уготоване для його брата Івана…

Ось таку «історію» повідала нам Мила. З риданнями, хлипанням та іншими жіночими принадами, які нібито повинні додавати розповіді драматизму. Чи ще якоїсь маячні.

Взагалі-то мені не було цікаво слухати про життя-буття Велеса. Хоча десь всередині свідомості заворушилась якась тривога… Не розумію, з чим вона зв’язана, але холодок залишився.

–А можна ближче до суті! – вимагав я у Мили.

–Велес хотів, щоб я йому допомогла... Ось дурепа! – жінка знову збиралась ридати. Проте наштовхнувшись на мій колючий погляд, спробувала себе опанувати: – А я... як взагалі могла... а він... а ще з роду Валірів!

–Ти виразно можеш пояснити? – розсердився я. – Що вони хотіли?

–Метеоритне залізо, – прошепотіла жінка.

Бернар простягнув їй флягу. Зробивши кілька ковтків, Мила десь на хвилинку впала в ступор, але отямившись, спробувала щось пояснити:

–Він сказав, що треба йому допомогти зібрати декілька десятків метеоритних каменів. І я, дурепа, погодилася. Спокусилася на його... а він... Це його брат Берест все організував! – останню фразу мила ледь не викрикнула.

–Що «все»?

–Напад на Клемента! Вони ж насправді хотіли заволодіти його розумом… спробувати контролювати мага… А ще – захопити камені, які привезли зі Святої Землі.

Ми з Бернаром перезирнулися. Оце історія! Оце поворот!

–Псяче хутро вам на шию! – не втримався я. – І що далі?

–Велес сам спочатку намагався «випросити» камені у Аманди, але вона не погоджувалася... задавала питання… незручні питання… Тоді він і став умовляти мене. Казав що у нього є припущення… що він знає, як вибратися з цього клятого острова… треба лише притягнути метеоритне залізо.

–Стій! – гаркнув я. – Давай ще раз про Клемента! Велес зі своїм братом Берестом напали на алод? Ти в цьому впевнена?

–Він мене підмовив! – оправдувалася Мила. – Казав, що буде все нормально…

–Так ти з самого початку це знала?

Жінка шарахнулася вбік, вириваючись з обіймів ельфа. Але Бернар тримав її міцно. Він силою посадив її на стовбур поваленого дерева.

Я підвівся, підняв мечі та наблизився до жінки.

–Чого хотіли Сіверські? Чого добивалися? – спитав у Мили.

–Я не знаю! – викрикнула та. – Мені не відомо… Ось же я дурна! Наївна та дурна! А ще хотіла одружитися з ним!..

–Ти його наречена?

Мила покосилася на закривавлений меч та потупила очі.

–Чому не віддала йому камені?

–Бо… бо… бо зрозуміла, що він лише використовує мене! Заручення, це лише привід!

Я витер обидва мечі та сховав їх у піхвах. В голові був повний сумбур. Якщо слова Мили це правда, то… то… Далі думки губилися… Вірніше, вони взагалі стояли в повній розгубленості.

Тим часом Першосвіт відкрив мішечок та витягнув кілька камінців.

–Метеоритне залізо! Тут його... ого-го! – аж-но присвиснув парубок. – Це навіщо йому стільки камінців?

–Хлопці, відійдемо пошептатися, – запропонував я. Ледь ми зібралися в сторонці, прямо спитав: – Що про все це думаєте?

–Ці, –­ Пешосвіт кивнув на вбитих Рубана та Вешу, – скоріш за все не з наших… Взагалі не з наших. Можливо дійсно з тієї ж банди заколотників...

–Звідки вони тут? – запитав Бернар. – Невже також скористалися джунським порталом?

–А чому ні? – спитав я. – В тій метушні, що була біля порталу, легко було загубитися… Слухай, Бернаре, а ти, начебто, вчора ввечері говорив Аманді, ніби на південному узбережжі розвідники когось хотіли затримати?

–Так… було таке… Але людина стрибнула з берега в астральне море… Навіть не знаю, що могло змусити наприклад мене вчинити так само? Це дійсно страшна смерть.

–Що ж це виходить ?­ – я спробував підвести риску під розмовою. – На острові є також і заколотники… нападники… які незрозуміло яким чином сюди потрапили… І Велес один з них, якщо Мила, звичайно не бреше!

–Не схоже на те! – промовив Бернар.

–Отже Велес та його брат напали на Клемента ді Дазірє! Вірніше, хотіли підкорити його розум своїй волі! Цікаво, це взагалі можливо?

Ельф знизав плечима, а потім пробурмотів, що в цьому світі чимало таємниць.

–Ти чув, де загинув Іван Сіверський? – спитав Бернар.

–Мила сказала, що він був у поході на Святій Землі. І що?

–Вона сказала, що це було біля Тіканна. Чули про нього? Ні? Це давне джунське місто… Зараз від нього залишились самі руїни, – Бернар задумався, а потім пробурмотів: – Мертве місто Тіканна.

–Що тебе бентежить? ­– спитав я.

–Сам поки не знаю… Проте, Велес не маг, та і його брати, думаю, також… Яким чином вони намагались подолати Клемента? Невже Сіверські щось знайшли на Святій Землі?

–Що знайшли? Якусь джунську хріновіну?

–Це не жарти, Боре! – розсердився ельф. – І Клемент, це тобі не балаганний фокусник!

–Гаразд, повернемось до головного! Отже ти, Бернаре, вважаєш, що окрім Велеса та оцих двох чоловіків, повинні бути ще… заколотники?

Ми всі втрьох повернулися до Мили, яка все ще сиділа на стовбурі та тихо схлипувала, дивлячись на вбитих чоловіків.

–Що будемо робити, хлопці? ­– спитав я.

Бернар нахилився до нас і тихо промовив:

–Пропоную вчинити так: ти, Першосвіту, проведеш Милу в табір… до Аманди… Тільки до неї! Заодно віддаси камені. А ми рушимо на берег, бо треба отой обсидіан все ж принести.

–Дурниці! – кинув я. – Навіщо воно нам зараз? Треба розповісти Аманді про…

–Першосвіт з цим впорається самостійно! – перебив мене ельф. Він повернувся до хлопця і додав: – Головне, друже, щоб ти прийшов саме до Аманди! Вона повинна дізнатися про все, що тут трапилося, але не з чужих вуст. Розумієш?

–Чого ж не зрозуміти? Не дурний бо! А з тілами що робити?

–Постарайся привести сюди солдатів до того, як з′являться падальники…Ех, Боре, Боре! Шкода, що ти їх всіх вбив!

Я сердито огризнувся. А сам подумав, що цього Велеса ще розговорити треба б було. Не факт, що той взагалі рот відкрив би для одкровень.

Коли Першосвіт із Мілою пішли в поселення, Бернар знову насів зі своїми гнівними докорами.

От же менторська натура! – сердився я.

–Ох! Ти розумієш що накоїв? – чіплявся паладин.

Ми продовжили рух далі, вбік узбережжя.

–Чу! Тихіше, ельфу!

–Ми втратили свідків. Ти всіх вбив, в тому числі й Велеса!

–Ти хіба сам не бачив, що там коїлося? – відмахнувся я. – Вбив, то й вбив! Уже нічого не вернеш!

–Зрозуміло, що оті двоє посіпак – справжні бандити! – продовжував бубоніти Бернар. – Але Велес… він зі шляхетного роду!

–І що з того? Хіба він не причетний до вбивства Клемента? Ти чув, що казала Мила?

–А знаєш, що скажуть люди в таборі? Що це її слова проти слів Велеса… якого, до речі, вже нема… Так що виправдатися він не може, а Мила здатна наговорити Сарн-зна чого ще!

–Ти натякаєш, що їй можуть не повірити?

–Вона також причетна до нападу на алод… Чому б їй не скористатися смертю Велеса і не звалити все на нього, мовляв, використали всліпу. Га?

Я знизав у відповідь плечима.

–Благо, що ти викликав його один на один… і на бій на мечах, – продовжував просторікувати ельф. – Правда, свідків цього – раз-два і все! Я, Першосвіт та Мила.

–На що ти натякаєш? – напружився я. – Кажи вже прямо!

Але Бернар того не почув, або зробив вигляд:

–А ще добре, що ти йому голову не зрубав. Це був би такий... такий скандал! Чи бачено: шляхтичу відрубали голову, як тому бандиту! Тоді його Іскра ніколи би не вибралася з чистилища! Розумієш? Цього не відбулось би, навіть якби тисячі людей молилися і жертвували на смирну, чи інші пахощі всі свої статки.

–По-перше, ти казав, що смирна чи свічки – повна маячня! Що треба прийняти світло в серце, а не виставлятися на показ… А по-друге, чого ти вирішив, що я збирався йому голову відрубати? Хоча, якби і так, то нехай посидів би в чистилище та подумав, як варто жити… От скажу, чи дотримувався він благих помислів? Га?

–Ну, посидіти-то, він посидів би, а вже назад не повернувся. Ніколи! Навіть якщо б розкаявся. Тобі відомо, що нового тіла Тенсес не дає! Понівечиш його і вже ніде буде існувати іскрі при повернення в Сарнаут.

–А якщо його закопали та згризли черв’яки?

Бернар відмахнувся від цього питання та пробубонів щось про мою дрімучість в церковних питаннях.

–А ти не занадто піклуєшся за вбитим Велесом? – гіркнув я. – А те, що він та його товариши напали на алод, на Клемента ді Дазірє? Це не турбує?

–Це, мабуть, тебе зараз і рятує. Але не думай, що сім′я Сіверських тобі це спустить з рук. Нащадки Валіра! Їхній рід, між іншим, один з наймогутніших… та навіть не тільки в Кватохе, а у всій Канії! Враховуй це!

–От не треба за мене хвилюватися! Вже нічого не повернути… Та і власні вчинки я не вважаю ані підлими, ані…

–Та до чого тут це! Хіба я таке казав?

Мене вже ця розмова починала дратувати.

–Ти чого кип′ятишся, як вода в казанку? – кинув Бернару. – Що буде – те й буде. І третього не дано!

Від цих слів ельф навіть від здивування рот роззявив.

–Ти відчайдушна людина, Боре, – вичавив він з себе. ­– До речі, вибач за прямоту, але техніка бою в тебе дуже дивна.

–Це як розуміти? Яка така «дивна»?

–Розбійницька, – Бернар хитрувато зіщулився. – Не шляхетна, – майже по складах додав ельф. – Я вже бачив подібне... Так, як рубився ти, навчають лише того, кому доводиться сходитися… в нерівній битві… де місця для шляхетності немає. Або ти – або тебе!

Бернар різко зупинив мене і заглядаючи прямо в очі спитав:

–Так звідки ти, Боре? З Інгосу?

–Тебе щось бентежить? – я перейшов до контратаки. Подібний допит мене напружував.

–Якщо ти з Інгосу, то це багато чого пояснює... Не дарма туди свого часу засилали.. хммм…

Бернар ніби подавився словом. Але я не пальцем роблений, вже здогадався натяк.

–А хіба і так, то що? – зло кинув я.

Ельф відпустив моє плече та потупи очі.

Невже злякався? Чи щось задумав? – питав сам себе.

Бернар зітхнув і потопав вперед.

Подальший шлях ми пройшли абсолютно мовчки. Я чесно кажучи дуже розсердився на ельфа. Розумію, що в дечому він має рацію, але саме це і дратувало. Думки раз від разу поверталися до бійки в лісі. Я не переставав запитувати себе, чому кинувся стріляти по Рубану та Вєші? Невже так кортіло скористатися зброєю? Чим я обґрунтовував власні дії? Навіщо вбив Велеса? Можна було його поранити, обеззброїти… допитати… Чому ж діяв, як якийсь головоріз-розбійник?

Вбивав я не вперше, досить згадати події в башті та на міській площі. Але, треба зізнатися собі чесно – при тому відчував якесь дивне задоволення… Що-що, а вбивати мені... сподобалося! Ось це і лякало.

Я пригадав ті почуття, яке викликав у мене вид крові поваленого супротивника. Хоча вони тривали якась миті, проте були! Оця «солодкість» перемоги... захоплення... навіть блаженство… А потім порожнеча, та байдужість.

Я подивився на Бернара. Він вловив мій погляд і зупинився.

–Що? – беззвучно запитав ельф.

–Послухай, а ти коли-небудь... е-е.., – я розгублено замовк.

Бернар довго дивився на мене своїм зарозумілим поглядом. Його ефірні «крила» за спиною нервово барабанили по повітрю. Мабуть, це все, що видавало його збудженість.

–Так що ти хотів? – перепитав він.

–Нічого! Пусте…

Ніхаз все це забери! Звідки в моїй макітрі стільки мотлоху? – я спробував відволіктися. Лише за годину нарешті вдалось трохи вгамувати свій розум та почуття.

Десь к пізньому вечору ми вийшли на берег. В небі вже почав гуляти місяць. Пісок офарбувався в блакитнуватий відтінок. Мене чомусь потягнуло подивитися на астральне моря зблизька, на цю могутню силу, з якої, кажуть, все виникло… і куди, можливо, все врешті-решт піде.

Моє спостерігання чомусь не сподобалося Бернару.

–Боре! – сердито гукнув він. – Ті хто «упиваються» красою Астрала... хмм… ті божеволіють!

–Ось що, друже, – кинув я через плече, – вже час розбити бівак. Може там, біля лісу?

–Згоден, – кивнув ельф і рушив першим.

Ми не стали розводити багаття, щоб не привертати уваги. Домовившись про час чергування, я розстелив підстилку і першим ліг спати. Тільки почав провалюватися в дрімоту, як почув тиху лайку Бернара. Коли підвівся, побачив вдалині цілу зграйку якихось летючих вогників.

–Що це? – тихо запитав у ельфа.

–Хмм! – той розсерджено тер долоні. – Бродячі вогники!

Бернар подивився на мене своїм здивовано-зневажливим поглядом, так само, як колись дивився в будинку Аманди.

–Блукаючі вогники... Ти що ж про таке не чув? – Бернар потер долоні, ніби ті мерзли. – Невже ти нічого не чув?

–От уяви собі!

Зрозумівши, що я не жартую, Бернар трохи розслабився.

–Точно тобі не скажу, що це за явище, – вже більш м’яким тоном промовив він. – Однак це знак недобрий... Там, де є мерехтливі вогники – справа нечиста.

–І що про них говорять? – я встав та почав вдивлятися в далекі світлі крапочки, які танцювали вдалині. Здається, їх відносило вітром кудись убік дюн.

–Люди, канійці, кажуть, що це частинки іскор грішних небіжчиків: чаклунів, лиходіїв. Або тих, які помер неприродною смертю і не потрапив у чистилище.

–А ви, ельфи, як вважаєте?

–Ніяк.., – відмахнувся Бернар. Я тут же хотів було запитати, якщо «ніяк», то чого він лається на ці вогники. – Але я ось що думаю, – продовжив ельф, – дивним є те, що такі речі часто бачать там, де колись існували Джуни.

–І що?

–І ніщо! – буркнув ельф. Ох і важкий в нього норов.

Хвилина і вогники зникли серед дюн, наче їх і не було зовсім.

–Ніби шукали щось, – тихо прошепотів Бернар.

–А, може, когось? – пожартував я.

Після цих слів ельф недобре подивився на мене і, відвернувшись, став молитися.

Я повернувся до сну. Забобони та всяка подібна церковна маячня мене мало турбувала. І взагалі дивно бачити, щоб ельф подібним переймався. Вони ж нібито багато чого знають про цей світ… чому тоді сліпо йдуть на повідку у дурнуватих розмірковувань?

Коли я вже наступного разу відкрив очі (виявляється непомітно для себе заснув), місяць стояв в самому «зеніті». Бернара ніде не було. Я тут же схопився і озирнувся.

–Гей! Ельфу, де ти? – кинув у ніч. – Бернаре!

Тишина… ні вітерцю, ні якогось звуку… Лише астральне море ледь помітно мерехтить.

–Бернаре! – гаркнув вже гучніше.

Схопив зброю і спробував хоча б при світлі місяця розібратися зі слідами ельфа. Але все було марно, того немов вітром віднесло.

Та і які б він сліди залишив зі своїми крилами. Взагалі-то під словами «пішов», треба було б розуміти те, що ельфи торкалися ногами землі, лише коли просто стояли. Ледь вони починали рухатися, то тут же піднімалися та парили над нею. Ефірні крила за їхньою спиною переносили тіла з місця на місце. Причому, що цікаво, у кожного ельфа форма цих крил була різною: у одних – на зразок бабкиних, у інших – пташиних, у третіх – наче як у метеликів... Чим це було викликано, мені не зрозуміло, але, можливо, що так звані «крила» це насправді ілюзія, і їхній вигляд зумовлений внутрішніми впливами або якимись рисами характеру власника.

–Та що ж за хрінь така! – тихо вилаявся я, а сам рушив в той бік, де нещодавно миготіли вогники.

Пісок тихо поскрипував під ногами. Хвилин за п′ятнадцять дібрався до перших дюн. Блукав поміж них десь з півгодини, поки за черговим пагорбом кроках в трьохстах не помітив якесь дивне спорудження, схоже на обеліск. Воно ледь відблискувало блакитним світлом. Наблизившись, я побачив під ним Бернара. Той сидів на піску і дивився на це тускле сяйво, що відбивалося звідкись зверху кам’яної споруди.

Погляд ельфа був досить дивний. Я обійшов його фігуру навколо, але той мене навіть не помітив.

Що це? Якась екзальтована релігійна прострація? Цих паладинів бозна хто зрозуміє!

–Бернаре! – обережно кликнув ельфа. – Ти там знову молишся чи придурюєшся?

Мовчить… не рухається… очі, немов скляні…

Я подивився вгору: високо-високо в небі ледь помітно мерехтіли все ті ж вогники.

Схоже, поки я спав, Бернар все ж не втримався та побіг за ними, і ті привели його сюди, до напівзруйнованої стели…

–Гей! Бернаре! – вже голосніше промовив я.

Ельф не рухався. Здавалося, наче він спав з відкритими очима.

Я підійшов до споруди та торкнувся її рукою. Холодна шорстка поверхня тихо вібрувала в такт випромінювання, що виходив зверху неї. Навіть не повірив цьому, ще раз помацав – точно вібрує.

Бум! – і я звалився в темний колодязь. Лечу… лечу… зараз досягну дна і розіб’юсь к Ніхазовій матері! Тут же рефлекторно розкинув руки, щоб ухопитись… пальці мацають… мацають… Анічого немає! Псяче ти хутро! Це кінець!

Ніч… недалеко астральне море… воно тьмяно мерехтить… здається я лежу на землі… в грудях пече та болить… пальці намацують стріли… Здається, все це я вже бачив… колись бачив… Ці картинки наче закарбувались в свідомості…

О, Сарне, як пече в грудях… Скільки ще терпіти?

І тут чиясь рука торкнулась мого обличчя…

–Ще живий! – чую чужий голос. Дивний у його господаря акцент. Дуже дивний. – Він все ж живий… Несіть на судно!

Бум! – голова гулко бухнулася в кам’яну споруду.

Де я, Ніхаз забирай! Дюни… берег… ніч… стела…

–Псяче хутро! Живий! – скочив на ноги та швидко відступив на крок назад. Пощупав груди – аніяких стріл… нічого не пече. – Бернаре, що то за ніхазовня? – занервував я. – Ти мене чуєш?

Різко наблизився та дав ельфу стусана. За декілька секунд той прошепотів:

–Чу-у-у-ю…

–Що з тобою? Бернаре? – я щосили трусонув його за плече.

Ельф ледь не повалився на пісок. Він закрутив головою, ніби тільки прокинувся та намагається прийти до тями.

–Що таке? Де це ми? – пробурмотів Бернар собі під ніс.

–Де та де? Серед дюн… Здається, ми біля якоїсь кам’яної хєрні…

–Де? – ельф підвівся.

–От скажи, що ти тут робиш? – накинувся я на нього. – Чи тебе Ніхаз сюди затягнув? Ми ж домовлялися про позмінне чергування… Прокидаюсь, а тебе і сліду немає… Ти навіщо забрів хрін його знає куди? І що тут робив? Що шукав?

–Забрів? – Бернар озирнувся. – О, Тенсесу! Це як?

–Стиць-пердиць! Ти знущаєшся?

–Це… це ж.., – Бернар підскочив, наче ошпарений. – Це ж Світоч!

–Що?

–Світоч! – ніби мені від цього слова відразу все стало зрозумілим. Бернар оббіг стелу навколо та схвильовано забубонів: – Таких речей дуже мало… в усьому Сарнауті… Це ж джерело древніх знань!

Бернар зараз був схожий на квочку, що ніяк не може сісти на яйця. Він носився по колу, мацав камені та щось шалено бурмотів. Я тільки зміг виловити в цьому гамі скарги на те, що ельфу ніяк не вдається допетрати, як саме користуватися Світочем. Бернар сердито розмахував руками та перейшов на свою мову. Тут взагалі все стало незрозумілим.

Погляд ельфа шалено гасав з предмета на предмет… то на мене… то на вогники в небі… то на Світоч. Я вже було подумав, що Бернар збожеволів.

Сяйво на стелі повільно згасати й незабаром зовсім пропало. Ельф прикро вилаявся, але все ж вгамував себе:

–Все-таки може і на краще, що ти мене «повернув»… А то історії всякі ходять… Кажуть, ті хто хоч раз «запускав» Світоч, вже ніколи назад не повертаються… залишаться блукати в глибинах свого розуму…

–Навіщо ж ти тоді поліз до цього… до цього.., – замість визначення, я тицьнув пальцем в кам’яну споруду.

–…кажуть, що вони функціонують за рахунок пожирання іскор живих істот, – продовжував бубоніти Бернар. Він навіть мене не чув. – А все-таки шкода, що ми не зможемо ним скористатися… шкода…

–Слухай, а може оті блукаючі вогники – це залишки іскор тих, хто раніше ризикнув скористався цим... Світочем? – налякав я ельфа.

Той зупинився та подивився на мене, наче вперше побачив.

–Цілком може бути. А ми, наче метелики, що летять на вогонь... та не розуміють усієї небезпеки, яка ховається в цьому артефакті! – здається налякати Бернара вдалося. Він різко відійшов від Світоча та прошепотів: – Йдемо звідси… і подалі… Не вистачало, щоб нас «пожерла» якась давня джунська машина.

І ельф мало не побіг геть. Я рушив слідом, проте ледь встигав за ним. Раптом здалось, що хтось дивиться в спину. Обернувся – нікого… здається нікого… Лише стела, що ледь помітно світиться…

Проте відчуття небезпеки не зникло. Лише ще більше посилилось… І я хутко поспішив за Бернаром, бо хтозна, що той Світоч хоче… Чи кого він там зве…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.37903213500977 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

25 жінок про цінність помилок
Одним з найбільших людських страхів є страх зробити помилку. Суспільство насаджує нам стереотип, що …
Біг і рух до безмежних можливостей
«Ви перестаєте бігати не тому, що ви старієте. Ви старієте, тому що перестаєте бігати» Коли о 6 ранку …
«Економіка бунтівників»: уроки креативності від піратів, хакерів та бандитів
Персонажів, про яких ви прочитаєте в цій книжці, можна знайти на піратських суднах, у бандах та групах …
Який чудесний світ підземний
Відомо, письменники зазвичай діляться на два види: аудіали і візували. Аудіали беруть словом, про таких …