Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2514
Творів: 45348
Рецензій: 88737

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Рай для Каїна

© Катерина Омельченко, 27-12-2017
Цю історію можна сприймати, як застереження тим, хто полюбляє будувати плани й занадто покладається на них. Не робіть цього! Адже все найнесподіванніше стається у крихітний проміжок часу, не більший за п'ять хвилин. Так, інколи такі події, як приємні так і катастрофічні, є результатом чиєїсь тривалої підготовки, та все одно, немає жодної гарантії, що сліпий випадок не зруйнує уявно міцну споруду дій і наслідків і не викине пихатого горе-інженера з великої дороги життя на узбіччя. Не наслідуйте таких проектувальників — вони ризикують і здебільшого програють, просто ті рідкі випадки, коли все виходить по-їхньому, набувають суспільного резонансу, залишаючи позаду німу історію невдач. А в двобої, де приймають участь людський ризик і сліпий випадок може статися все, що завгодно. Уявіть собі все, що завгодно у нескінченно великому, як для вашої уяви, обсязі, а потім уявіть, що те, чого ви не можете передбачити, добре й погане, на цілий космос більше від того, що ви взмозі врахувати. Як можна спланувати поведінку неосяжного всесвіту, чиї складові і комбінації невідомі? Якщо ви не готові отримати все, що завгодно у відповідь на свої молитви про щось конкретне, то живіть собі тихенько, не плануйте і не ризикуйте, і все станеться так, як треба.

Ця історія сталася під Новий рік, але це не значить, що в ній обов'язково мають відбуватися новорічні дива. Просто ви мене не знаєте — зазвичай, я не розповідаю добрих казок. Диво тут, і справді, мало місце, і навіть не одне, але, на жаль, воно належало до тих див, про які пам'ятають місяцями, а щойно почувши про нього, роблять великі, нажахано-скорботні очі й вигукують: “Не може бути! Адже я лише вчора розмовляв із ним”, або “не минуло й тижня, як ми з нею балакали біля м'ясного відділу в супермаркеті, і вона розповіла мені чудовий рецепт котлет”! Смішно, їй Богу: ніби кулінарна майсерність може відлякати смерть і різні негаразди. Словом, як ви вже, мабуть, зрозуміли, це — страшна історія. Це — казка без моралі, адже вона не пропонує легких казкових рішень на кшталт “не роби так, і все буде гаразд”, або “зроби це — і уникнеш біди”. Дзуськи! Вона покликана лише запевнити вас у тому, що ви вже й так давно підозрюєте, але, можливо, досі не хочете в це вірити, прикриваючись різноманітними планами, ніби вони здатні захистити вас від лиха. Тож, якщо страх досі не скував вас до цілковитої нерухомості, ходімо! Заходьте в ці двері... Не бійтеся: я потурбуюся про те, щоб вас ніхто не побачив, а завдяки нашій невидимості герої та, здебільшого, антигерої поводитимуться природно й невимушено.

Тож хто цей молодий... не скажу чоловік... чоловічок, що крутиться перед дзеркалом, придивляючись до своєї непоказної мармизи із напрочуд задоволеним вигдяом? Йому подобається те, чого для нього не пошкодував Господь Бог, і він не проміняв би свого рухливого, живого, мінливого, як березнева погода обличчя на жодні принади лялькової краси, від якої тупі вівці впадають у шал і гублять залишки свого нерясного розуму. Ні, він любить жінок, у яких усе під контролем, а ті не кидаються на картинку, а проникають у сутність. І що б там не казали, а цей чоловічок мав сутність і готувався явити її світу.

Звали його, вслухайтесь, Серьожа! Чуєте ось це “рьо-о” як раз посередині? Ніби якомусь рожевощокому малючкові бігають двома скрюченими пальцями по тлустенькому пузку, а він аж захлинається від реготу. Думаєте, це відповідало потаємній і дуже загрозливій сутності чоловічка? Саме тому його більше не звали Серьожа, а жінку, яка насмілилася дати йому таке ім'я і впродовж кількох років усіх до нього привчала, в решті решт вигнали з дому і залишили скніти в невідомості, десь далеко поза межами славетних справ. Вона була його матір'ю, але її значення, і для нього, і для світу, найкраще передавала цифра нуль. Він любив символізм і тому, через цю історію з матір'ю, через свою вбивчу байдужість до її її справ, яка звела її до нуля, вирішив назватися Каїном. Просто, знаєте: так звали якогось фараона, що нечемно повівся з кимось із своїх родичів, певно, що з матір'ю... хоча, тут можливі варіанти, адже, якщо ти молодший син, то можна й старших братів позбутися, а, якщо батечко-старий фараон зажився на цьому світі, а ти поспішаєш, то і його можна порішити... Втім, це вже дуже небезпечні думки, і їх краще тримати глибоко-глибоко в собі, аби не пронюхали ніякі тупомізкі, але хитрі клоуни, як ось цей, наприклад.

Через ті самі двері, що й ми з вами, до приміщення увійшов “клоун”. Власне, зовсім ні. Радше, то був дуже симпатичний юнак років десь трохи за тридцять із серйозним обличчям, на якому читалися здібності лідера й легка схильність до жорстокості, що не псувала загального враження. Не дуже справедливо, що жорстокість написали не на тому обличчі, в той час, як потрібна людина, чиї внутрішні якості збіглися б із таким малюнком, мусила миритися з камуфляжною придуркуватістю, що збивала з пантелику оточуючих. Але Каїн не заздрив братові — нехай! Не хотів заздрити...

- А-а, привіт, клоуне, - вигукнув Каїн, поспіхом відходячи від дзеркала. Мармиза його зробилася, як і голос, злою і вередливою. Це не справило враження.
- А щоб ти здох, гнила потворо! - привіталися й до нього. Візитер швидко промайнув повз Каїна так, що тому довелося майже благально хапати його за одяг.
- До татка не можна. Нарада, - заволав він тепер уже істерично, адже півгодини тому батько знущався і кепкував, голосом хворого зуба благаючи нікого, нікого не впускати і передрікаючи, що він і цього разу не впорається. При цьому, батько казав не Каїн, бо зневажав те, що називав дурними дитячими іграми, а саме ненависним Серьожею і, як здавалося синкові, спеціально розтягував оте поганюче “рьо”, щоб більше принизити. Непроханий гість, що не був надто високим чоловіком, але, поряд із Каїном нагадував Шер-хана в товаристві Табакі, презирливо струсив його ціпкі рученята з рукава і приділив йому мить своєї дорогоцінної уваги улюбленця і спадкоємця, перш ніж крокувати собі далі:
- Не називай його татком, опудало лісове... - і, закотивши очі, додав, - Я ж казав йому, що дівки краще пасують до ролі секретарки, та й користі з них більше.
- Не смій, - огризнувся Каїн, але нікому було почути, бо двері батькового кабінету вже зачинилися за відвідувачем.

Брата звали Тимур, і ніяке лагідне “мур” наприкінці не могло зіпсувати враження від славетного і загрозливого імені. Це його мати, таткова перша дружина, дала йому таке влучне й доречне ім'я, що сприяло кар'єрі і привертало прихильність зірок. Вона, взагалі, не могла поскаржитися на брак розуму, і навіть сім'я, що люто ненавиділа її, схилялася перед її талантами. Ще б пак! Адже ця жінка вправно псує життя всім членам родини вже протягом багатьох років, вимагаючи собі то відступних, то привілеїв, то просто царських подарунків. Вона не дозволяла нікому забути про себе ні на мить і досі не програла жодної серйозної справи у своїх претензіях до колишнього чоловіка і, попри те, що батько навіснів щоразу, зачувши її ім'я, його кепський настрій жодним чином не відбивався на її статках. Скільки разів татко погрожував убити Лільку, але лише в цьому окремому випадку його страшні й невідворотні погрози перетворювалися на жарти — не можна просто так взяти й убити мамцю свого любого синочка. До того ж, дехто вважає, і перший, звичайно, сам Тимур, що татко попри третю дружину і добірку чергових подружок, досі кохає цю саму Лільку, стару, лиху даму із зачіскою в стилі барокко. Каїн позіхнув: так, від такої матусі не соромно народитися. Це вам не його тиха й сором'язлива ненька, чиє ім'я можна пригадати тільки попередньо із декілька хвилин поклацавши пальцями й потерши потилицю.

- Ну, гаразд, - тихо сам до себе озвався Каїн. Він повернувся до дзеркала і, впритул наблизивши до холодної поверхні розпашіле чоло, погрозливо зіщулив очі. Відображення знову причарувало його: він дивився і дивився, уявляючи, що саме в це обличчя вдивлятимуться і його майбутні жертви, вражені його силою, мужністю і внутрішньою красою.
- Ля мусташ,- повільно, гордовито вимовив Каїн чужоземне слово й обережно торкнувся пальцем рідких пшеничних вусиків. З-за дверей таткового кабінету почувся приглушений сміх, і хвороблива Каїнова уява миттєво підказала, що то сміються з нього. Не допомогло навіть те, що, насправді, йому пощастило, адже пропустив він не будь-кого, а Тимура, на якого, єдиного з почту родичів і підлеглих, ніколи жодні заборони не роповсюджувалися. Переймаючись черговим провалом, червоніючи від сорому й гострого бажання помсти, Каїн забув про це.
- Ну, гаразд, - тепер погроза в його голосі навіть йому самому здалася нежартівливою. Він повернувся до столу, підняв слухавку раритетного телефону і з памяті набрав номер. Кілька секунд погляд його напрочуд прозорих очей безцільно вештався стелею, а тоді раптом зробився осмисленим і сфокусованим, а сказав він навіть жорстко:
- Привіт. Вам телефонують з головного офісу Дмитра Івановича Касьяна, інакше відомого як Рекс Ті... Ваші специ можуть перевірити обидва твердження. Викличте поліцію і залишайтеся на місці — на вас готується замах.

Каїн поклав слухавку і, блаженно зітхнувши, розтікся в незручному кріслі. Подумати тільки: навіть, ця деталь — незручне крісло — була не випадковістю, а результатом спеціального і дуже суворого таткового розпорядження. Мовляв, якщо хлопцеві буде занадто затишно, він спатиме на роботі. Комусь і тепер могло би здатися, що Каїн заснув, але, насправді, він мало спав. Радше, навіть, навпаки, від нескінченних думок і мрій, він, у свої двадцять п'ять років, страждав на хронічне безсоння. Та хіба ж хто повірить?!

***
Все сталося рівно опівдні. Дуже чітко, яскраво і несподівано Сашко усвідомив, що далі так жити неможливо. Годі щоденного прикомп'ютерного рабства і голови, напханої паперами, звітами, кредитами та іпотекою. Тільки не в світі, де існує Еверест і Тихий океан! Бо світ, який може згаснути будь-якої миті, як зірка, що вже й без того нескінченно довго падає, не можна перетерати на нудну офісну роботу. Це було Одкровення Івана, і з цим новим знанням необхідно йти в люди.

Почати можна з банальної дружини. Сашко просто зателофонував їй і сказав: “Марічко, так більше жити не можна”. Вона погодилася. Проте Сашко сумнівався, чи вона дійсно зрозуміла, чи бодай почула його, бо за страшенним гуркотом верстатів, що долинав зі слухавки, її “А, так, так” звучало геть непевно. На неї ніколи не можна було покластися, бо навіть борщ, а інколи навіть і простий чай, вона примудрялася зіпсувати... Що вже казати про Сашкове життя.

Свободи! Свободи й сонячного тепла — ось, чого жадала його душа. Покинути набридлу роботу, втекти від усіх обов'язків, купити щось невимовно дороге... Що, що ще зробити? Він роззирнувся навсебіч. Може, повикидати подаровані шефом на минулий Новий рік календарики, що усі члени “нашої великої, дружної родини” досі дбайливо тримають на столах? Ні, революція — то вже занадто. Може полити квіти, які ледь животіли після того, як єдина жінка відділу наказала довго жити і звільнилася? Та ж він — не мати Тереза. Написати на жовтій стіні в коридорі коротеньке слово максимум на три літери, щоб ніхто не вирахував його за почерком? Ні, відповідь має бути цікавою, але менш радикальною і в дусі християнських традицій. Усі відповіді дарує Бог, той, що є любов; а інколи — годинник, адже не дарма всі, хто мучиться екзистенційними питаннями, рано чи пізно дивляться на циферблат як на останню надію і майже ніколи про це не шкодують. От і Сашко, як усі філософи і ледарі, що зрозуміли беззмістовність буття, відшукав розраду на кінчику хвилинної стрілки, що вказувала на хвилину по дванадцятій. Так він зрозумів, що рівно о дванадцятій його наздогнало, спіткало і впіймало просвітлення. Нірвана просипалася на нього зоряним дощем, і це якимось дивним чином збіглося у часі з обідньою перервою, що було доволі зручно. Ззовні спокійний, Сашко крутонувся на кріслі, розвернувшись потилицею до монітора й солоденько потягнувся:

- Уже час, - проспівав він.
- Хто вигадав зробити перерву о дванадцятій? - миттєво відгукнувся Семен, людина за сусіднім комп'ютером, - О цій порі я ще не встигаю зголодніти. А от за годину я буду голодний, як скажений пес, байдуже чи попоїв о дванадцятій, чи ні.
- Справжня халепа, - погодився Сашко, - А втім, не впевнений, що скажені собаки мають сильне відчуття голоду.
- Це просто такий вираз...
- Немає такого виразу, - безжально перервав Сашко, вперіщивши в колегу колючий погляд.
- Я просто мав на увазі...
- Та заспокойся: я зрозумів, - він усміхнувся і, хутко накинувши на плече куртку, вибіг на волю.
Бідолашний Семен — йому до просвітлення, як до Києва рачки. Особливо зважаючи на той факт, що він все рачкує і не помічає Києва довкола себе, його треба пожаліти.

На волі було зимно. Асфальт покрився білим нальотом, ніби засохлою мильною піною, на якій роз'їжджалися підошви. Але щоб це побачити й спробувати, треба було подолати цілі кучугури снігу та продертися через сіро-коричневу юшку, на яку вони перетворювалися перед самою дорогою, по обидва її боки. За кольором і консистенцією схоже на варений цукор, а на смак — Сашкові випала нагода оцінити, коли він не втримався на вершині снігової говерли, яку зухвало вирішив підкорити — набагато гірше. Від цього першого удару постраждали праве стегно, сідниця, лікоть. Від нього телефон розлетівся на друзки, половина з яких потонула в калюжі — не забути подякувати дружині, що напередодні, прослухавши повідомлення метеорологів, заарештувала його новенький, придбаний у кредит ай-фончик і звеліла користуватися цим щойно спочилим ровесником динозаврів. Найгірше почувалося самолюбство, але святковий настрій, що здригнувся і зблід, знайшов у собі сили жити далі і вперто кликав Сашка до нових звершень і щасливих перемін. Шкода: адже змокнувши і забруднившись, він міг би повернутися до офісу... Але цього не сталося, а значить, від тієї самої миті, коли Сашко, лаючись і демонструючи погані жести розрадженним його падінням старшокласницям, вирішив продовжувати свій шлях, можна розпочинати відлік.

ОДИН. І він влітає до кав'ярні, куди, заради економії та щоб зайвий раз не зустрічатися з шефом, зазвичай не ходить в обідню перерву. Проте вона ближча за його крамничку з дешевою кавою, і тут можна помитися. ДВА — повз відвідувачів і стривожений персонал біжить до вбиральні — це досить просторе приміщення з двома рядами рукомийників і кількома рядами білосніжних кабінок. ТРИ — зачиняється всередині, знімає з себе штані, миє їх під струменем крижаної води, вмикає сушилку. ЧОТИРИ — чує, як у кабінці хтось змиває воду, обертається на звук і, з широко роззявленним ротом, дивиться на вишкіреного чоловіка, що з'являється звідти з пістолетом у руці. П'ЯТЬ — чоловік стріляє. ШІСТЬ — Сашко падає і помирає... Так, круглого рахунку щось не вийшло. Не дуже естетично, проте, життєво: це ж не театр, тут не помирають на рахунок п'ять! Можливо, якщо зважити на ті кілька кволих судом і хрипів, що відділяли Сашка від остаточного вирішення питання, якось добіжить до десяти, проте, я цього не робитиму, адже ідея  хаотичності і непередбачуванності життя мене захоплює більше за якийсь примарний порядок.

Тож перше диво сталося. От він щойно розмовляв з дружиною, кепкував над співробітником, хотів устигнути запхатися бутербродом і кавою, перш ніж змінити своє життя назавжди, а от він, той же самий чоловік, тільки мертвий і без штанів, валяється на блискучій підлозі вбиральні, і цівочка його крові вже добігає до ряду унітазів.

Носій цього дива, такий собі Тарас, ельф навпаки, нерозважливо приспівуючи, залишає заклад через чорний вхід. Все, на його думку, склалося бездоганно. Він ледве встиг дістати захований кількома днями раніше в бачку пістолет, як почув кроки. Треба було попередньо впевнитися, що жертва вийшла із потрібної будівлі, що вона має певну схожість із описом, але він переконав себе, що більше о цій порі ніхто, крім його клієнта, завітати до вбиральні не міг. Оголеність чоловікових стегон його трохи здивувала й відволікла від обличчя, але розмірковувати не було часу, адже чоловік міг здійняти галас. Побоюючись цього, кілер поквапливо натиснув на гашетку, переступив через тіло, відчинив двері і, ніким не помічений, пішов геть.

Після напівтемного, на щастя, порожнього коридору, вулиця здалася світлою, сонячною і веселою, на що Тарас відреагував посмішкою і бадьорим настроєм. Подальший день і нова зустріч із господарем віщували багато приємних миттєвостей, адже завдання виконано, і Тимур має віддячити дзвінкою монетою. Попри свою відданність “родинним” цінностям і безпосередньо шефу, Тарас не мав великого розуму, про що свідчать і ця посмішка, і пістолет із глушником просто в руці. А втім, він не мав приводу бути сьогодні особливо пильним, адже зазвичай все миналося тихо і без наслідків. У нього було виправдання: він звик до того, що нічого не відбувається, що він сам є подією, нерідко останньою, в житті інших людей, а про те, що втрутився Каїн не знав. Цікаво: кому потрібні його виправдання?

Це був прокол Тимура, який занадто цінував вірність і приділяв замало уваги розумовим здібностям своїх підлеглих. А от Каїн все правильно прорахував: Тимур не міг послати Вацлава, стрілка номер два, який, до того ж, не подобався йому через вираз хитрої нишпорки на обличчі, ініціативність та незговірливість. Той заподіяв би Каїнові клопоту і поставився б із більшою відповідальністю і до своєї власної долі, і до босової репутації. Та на щастя, вільний доступ до документів, зневіра родичів у його кримінальних та будь-яких інших талантах, їхнє ставлення до нього, як до найтупішої секретарки, вкупі із нескінченним запасом хворобливої уяви та кмітливості, дозволили Каїнові передбачити все... Крім одного. Щойно кіллер Тарас ступив на подвір'я, його зустріли.

За Каїновими неідеальними прогнозами, Сашків бос, замість якого той так прикро загинув, мав залишитися живим — і це справдилося, як друге диво нашої історії. Дзвінок у будь-якому випадку затримав би його на місці, адже він не ризикнув би після такого недвозначного попередження, дійсно зробленного з головного офісу його нещодавнього і доволі підозрілого партнера, піти, як звичайно, о дванадцятій, до своєї улюбленої кав'ярні. Він, принаймні, затримався б, а в цей час бідолашний злочинець зміг би вбити якусь непотрібну сторонню особу, або нікого не вбити — у будь-якому випадку, він не знищив би ціль, а значить, його бос Тимур зробився б посміховиськом, не виправдав би високої довіри і показав би себе нездарою незгірше за Каїна. Далі Каїн міркував, що попереджений об'єкт міг не послухатися доброї поради і не викликати поліцію, але це не надто вплинуло б на кінцевий результат. Головне у всій цій справі було те, що огидна, пихата посмішка Тимура мала вивітритися йому з обличчя. Втім, якщо б жертва заздалегідь зателефонувала копам, і ті нашвидкоруч спланували операцію із затримання небезпечного злочинця, було б, звичайно, значно краще. В такому випаду, стрілок рано чи пізно виказав би замовника, і Тимура б забрали до відділку, де, за давньою традицією членів таткової корпорації, прикинувся б незалежним психом-одинаком, вигадав би якусь історію про помсту чи напад ненависті та, попри обережні спроби сім'ї визволити його з-за грат, зрештою, отримав би свій м'який чи суворий вирок. Але Каїн не врахував того, що, замість копів, клієнт міг викликати декого іншого. Так, на жаль, Каїн не передбачив, що жертва була не з простих спітнілих трударів-грошоробів.

***
Отримавши дивний вранішній дзвінок, Сашків бос, що радо користувався  світським ім'ям Толік Деревій та уникав будь-яких згадок свого підпільного прізвиська Голомозий, через що не долучений до важливих таємниць Каїн і спричинився помилки, викликав не поліцію. Ох не поліцію! І коли, щасливий виконавець вийшов із чорного ходу кав'ярні мало не розмахуючи пістолетом, не добрі поліціянти, а зловорожі бандити з бездоганним послужним списком перехопили ініціативу й оперативно запакували його до багажника непоказної автівочки. Тарас народився і виріс дурником, і за це потрапив до лап професійних катів. А поліціянти, які приїхали десь за пів-годинки, тільки облизня спіймали, як завжди, і похнюплені, поїхали до високого й сердитого начальства, бо у різних дурників різні долі. Якби вони, замість цього, почали розпитувати людей, потенційні свідки могли розповісти, як підозріла автівка із затертими номерами поміж сміттєвими баками й загратованними складами від'їхала від кав'ярні і, підстрибуючи на бруківці, як легкий жбан, зникла в невідомому напрямку. Але навряд чи хтось помітив, як та сама біленька, пошарпана “Мазда”, зробивши кілька брехливих маневрів, повернулася до офісної будівлі, яку лише кілька хвилин тому так нещасливо покинув Сашко, і великий бос Толік Голомозий власною персоною зустрів її у підземному гаражі, попередньо розігнавши своїм грізним риком усіх працівників і робітників, які спіткалися йому на шляху. Відтепер, у темних, потаємних застінках, ельфа Тараса зусибіч оточували професіонали. Тікати йому було нікуди, а жити хотілося... В таких випадках, більшість людей забуває про відданність і несподівано здобуває славу ораторів-літераторів.

***
Каїн намріяв собі щось зовсім інше. Ще нарада не встигла закінчитися, а він, переживши злети й падіння наступних десяти років, подумки підраховував мільйонні зиски і, як бос мафії, святкував чергову оборудку в якомусь колоніальному Палє Роялі з купою напівоголених мулаток і чарівних білявок. Тож, коли батько дав йому легкого потиличника, він мало не захлинувся уявним шампанським від несподіванки.

- А бодай ти скис, Серьожик, - гримнув Рекс Ті, - знову розмріявся!
Каїна тільки пересмикнуло від цього клятого ймення, але відповісти він так нічого й не встиг — якось надто швидко батько, що, зазвичай, полюбляв трохи позбиткуватися з ображеного Богом синка, випарувався з приміщення. За ним довгим ієрархічно впорядкованим ланцюгом ішли посіпаки, й обличчя Тимура вже не посміхалося, а, натомість, вражало тремтливою, неприродною блідністю.
- Що, отримав неприємний дзвінок? - підколов Каїн брата. Той на мить збився з кроку й випав зі строю.
- Так, неприємний дзвінок, бовдуре... Якщо зараз не вдасться домовитися, буде непереливки. Й тобі теж, цуцику.

Більше ніхто не спинився біля Каїна, ніхто не глянув у його бік. Усі, хто міг бути корисним, ішли зараз із батьком. Каїн залишався тут. Значить, він міг знову безкарно заблукати на колах раю, але, щойно намірившись це зробити, він несподівано усвідомив, що якось не блукається. Він ніяк не міг позбутися оцих занадто похмурих, блідих облич, які щойно пропливли повз нього дивними мовчазними привидами. Таких він не бачив із часів минулої війни за перерозподіл впливу. Каїнові не сиділося на місці, він підбіг до дзеркала і, театрально жестикулюючи, бо завжди сприймав себе виключно, як першогокласного актора і вже не міг позбутися цієї звички, крикнув до нього:

- Що сталося? Що в біса трапилося? - ці слова здалися йому виразними, а гра —  переконливою, тож він задоволенно пирснув, уже не вміючи бути серйозним. Цієї миті знадвору пролунали постріли. Спочатку поодинокі так, що Каїн і не зметикував одразу, що віщували ці нечувані тут звуки. Людські зойки змінилися тривожною тишею. Намагаючись дійти якогось висновку, він стояв, як великий птах із дурнуватими очима й схиленою на бік головою. І раптом цілий шквал пострілів, божевільне виття, гуркіт, схожий на нескінченні гарматні залпи, темне і страшне гудіння цегляної будівлі збурили його світ. Щось зі свистом пролетіло понад вухом, ударило в дзеркало, й уламки посипалися йому за комір. Птах роззявив дзьоба й не почув власного крику. Впавши на коліна й долоні, Каїн порачкував до дверей, обрізаючи шкіру склом, гострими каменюками, і скибками, на які перетворювалися меблі.

- Господи... Господи... Господи... - так він інколи пошепки переривав своє нескінченне волання, - Тільки б дістатися виходу, тільки б неушкодженним вилізти зі сходів, тільки б... подаруй, Господи, ще кілька хвилин життя... Я більше ніколи... Ніколи, Господи...

На щастя, вороги не збиралися займати і зачищати будівлю, що й врятувало Каїнові життя. Домовившись про зустріч із найважливішими представниками клану, люди Голомозого випередили супротивника, який планував відкрити вогонь пізніше, на призначеному місці, і заскочили його зненацька, просто в лігві. Тишком-нишком, Каїн вислизнув на подвір'я і, затамувавши подих, до смерті знесилений пересуванням під шквальним вогнем, дивився, як корчився в останніх судомах його огрядний батечко і, десь за півсотні метрів від нього, під горою чиїхось тіл, захлинався кров'ю пихатий брат Тимур.
- Я не хотів! Господи, ти віриш мені? - тихенько підвивав він.

На його щастя, Каїн з'явився саме тоді, коли ворог уже завершив свою чорну справу і, розвернувшися спиною до покійників і майже покійників, щедро подарував життя тим, хто досі був живий. Спокійні велетні, всі, як один, голомозі, повсідалися до автівок і поїхали геть. Приголомшений Каїн поповз за ними, а потім просто кудись поповз через калюжі, падаючи носом у бруд, сніг і кров. Звуки міста, крики переляканих людей, що почали з'являтися біля місця трагедії, виття несчисленних сирен — усе здавалося йому могильною тишею, передвісником третього й останнього дива.

Останнє диво полягало в тому, що Каїн, відтепер і навіки Серьожа, з'єднався, нарешті, зі своєю втраченною і забутою матір'ю. Вона прийняла його радо, навіть, попри невдоволення її теперішнього чоловіка, доволі жорстокого, хоч і безталанного п'яниці. Зима добігала кінця, а, значить, невдовзі додасться проблем зі свинями й кролями. Все забуяє зеленню, і Серьожа, разом із молодшими братами й сестрами, рватиме мішками траву для худоби — ніяких привілеїв старшому, але чужому, ніякої поваги від молодших, але вправніших. Дядько Степан, як завжди, лаятиме його останніми словами, та, попри все, пригощатиме вечорами горілочкою, аби не пиячити наодинці — до цього він ще не скотився. Та ще ненька, може, коли-не-коли пожаліє, скаже: “Серьо-ожко, моє зайченятко любе”... Рай!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

Історія показала - будувати плани на майбутнє нам не властиве.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 03-01-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 01-01-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 31-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 30-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 30-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 29-12-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.85502600669861 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …